19 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 148/2742/24
провадження № 51- 3200 км 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали об'єднаних кримінальних проваджень № 12024025180000105 від 09 жовтня 2024 року, № 12024025180000124 від 25 листопада 2024 року, № 12025025180000009 від 07 січня 2025 року за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт Тростянець Тростянецького району Вінницької області, проживаючого в АДРЕСА_1 , на підставі ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК) раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 309, ст. 126 -1 КК,
за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2025 року.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Тульчинського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2025 року ОСОБА_6 було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки, за ст. 126 -1 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів призначено ОСОБА_6 остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді обмеження волі на строк 3 роки.
Строк відбування покарання ухвалено рахувати із часу набрання вироком законної сили, звернення його до виконання і подальшого направлення засудженого до виправного центру для відбування покарання в установленому законом порядку. Постановлено запобіжний захід ОСОБА_6 до набрання вироком законної сили не обирати.
Вирішено питання щодо речових доказів і стягнення процесуальних витрат.
За обставин, детально наведених у вироку, ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він незаконно зберігав без мети збуту наркотичний засіб, обіг якого обмежено, - канабіс, який 19 жовтня 2024 року виявили та вилучили працівники Тульчинського РВП ГУНП у Вінницькій області, під час обшуку, проведеного на підставі ухвали слідчого судді Тульчинського районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2024 року, території домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , де прожив ОСОБА_6 . Маса вилучених фрагментів та трав'янистої рослини з листками і верхівками, а також трав'янистої рослини з верхівками, відповідно до висновків експерта від 24 і 26 жовтня 2024 року № СЕ-19/102-24/20966-НЗПРАП, № СЕ-19/102-24/20968-НЗПРАП, становила 45,69 та 10,17 г.
У листопаді 2024 року в денний час доби ОСОБА_6 , перебуваючи на зупинці громадського транспорту, яка розташована поряд із КНП «Немирівська міська лікарня» Немирівської міської ради Вінницької області в м. Немирові Вінницької області, діючи умисно, незаконно придбав шляхом знахідки один поліетиленовий пакет із речовиною рослинного походження - канабісом, після чого помістив його до кишені свого одягу, у який був одягнений і далі зберігав при собі для особистого вживання без мети збуту.
25 листопада 2024 року приблизно о 12:10 під час перевірки ОСОБА_6 добровільно видав працівникам Тульчинського РВП ГУНП у Вінницькій області, полімерний згорток з вмістом наркотичного засобу - канабісу масою 17,49 г.
Крім того, у період з 19 вересня по 23 листопада 2024 року він умисно, систематично вчиняв психологічне та фізичне насильство щодо своєї матері ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою вони спільно проживали за вказаною вище адресою, що призвело до психологічних та фізичних страждань і погіршення якості життя потерпілої.
За указаними фактами щодо ОСОБА_6 складено протоколи про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173 - 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Постановою Тульчинського районного суду Вінницької області від 30 жовтня 2024 року в справі № 148/2380/24 ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 173 - 2 вказаного Кодексу, та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 1 700 грн.
Будучи притягнутим до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства щодо своєї матері, ОСОБА_6 належних висновків не зробив та 23 листопада 2024 року в обідню пору доби, перебуваючи в будинку за місцем їх спільного проживання за згаданою вище адресою, діючи умисно, з мотивів явної неповаги до існуючих норм співжиття в сім'ї, вчинив щодо матері ОСОБА_8 домашнє насильство у формі психологічного насильства, а саме нецензурно висловлювався, погрожував фізичною розправою, чим викликав у неї побоювання за свою безпеку та життя, спричинивши емоційну невпевненість, що призвело до психологічних страждань і погіршення якості життя потерпілої.
Крім того, ОСОБА_6 у не встановлені слідством час і місці, маючи умисел на незаконне зберігання наркотичного засобу без мети збуту, діючи умисно, виявив наркотичний засіб -метадон, який незаконно зберігав без мети збуту.
07 січня 2025 року о 16:40 у ході перевірки працівниками Тульчинського РВП ГУНП у Вінницькій області біля приміщення відділення № 3 ТОВ «Нова пошта», розташованого на вул. Перемоги, 5 у м. Тульчині Вінницької області, ОСОБА_6 добровільно видав одну банкноту НБУ номіналом 20 грн зі вмістом наркотичного засобу - метадону, обіг якого обмежено, маса якого відповідно до висновку експерта від 17 січня 2025 року № СЕ-19/102-25/631-НЗПРАП, становила - 0,1185 г.
Вироком Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2025 року апеляційну скаргу з доповненнями прокурора ОСОБА_9 задоволено частково, апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 залишено без задоволення.
Вирок Тульчинського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2025 року стосовно ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 309, ст. 126 - 1 КК, скасовано в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та ухвалено в цій частині новий вирок, яким ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 309, ст. 126 -1 КК, і призначено покарання: за ч. 1 ст. 309 КК у виді обмеження волі на строк 3 роки; за ст. 126 -1 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки з покладенням обов'язків, передбачених пунктами 4, 5 ст. 91 - 1 КК.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК ОСОБА_6 за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.
Відповідно до пунктів 4, 5 ст. 91 - 1 КК застосовано до нього обмежувальні заходи, а саме:
- заборонено листування, телефонні переговори, інші контакти через засоби зв'язку чи електронні комунікації особисто або через третіх осіб з потерпілою ОСОБА_8 на строк 3 місяці;
- направлено для проходження програми для кривдників на строк 3 місяці.
У решті вирок залишено без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзізахисник ОСОБА_7 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині призначення покарання із застосуванням положень ст. 91-1 КК, просить вирок суду апеляційної інстанції змінити: виключити з резолютивної частини посилання на скасування вироку Тульчинського районного суду Вінницької області від 24 лютого 2025 року та застосування до ОСОБА_6 обмежувальних заходів на підставі пунктів 4, 5 ст. 91-1 КК.
На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає про те, що:
- вирок суду апеляційної інстанції постановлено з порушенням вимог кримінального закону та кримінального процесуального закону;
- відповідно до положень ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень;
- положення ст. 51 КК містить вичерпний перелік видів покарань;
- обмежувальні заходивисвітлено в окремому розділі КК та визнаються такими, що належать до інших: некаральних, хоча й примусових заходів кримінально-правового характеру; кримінально-правових заходів; не є ні одним зі складових елементів кримінальної відповідальності, ні її окремою формою, самостійно не призначаються, а за правовою природою обмежувальні заходи, які передбачені в КК, необхідно відносити до заходів безпеки;
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному вироку як на підставу часткового скасування вироку місцевого суду послався на положення ст. 414 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) та дійшов висновку про можливість призначення як покарання обмежувального заходу, передбаченого ст. 91-1 КК, що міститься в розд. XIII-1 «Обмежувальні заходи», тому, на його думку, наявні підстави для зміни вироку апеляційного суду.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.
17 лютого 2026 року до суду касаційної інстанції надійшла заява від захисника ОСОБА_7 , у якій він зазначив, що підтримує вимоги касаційної скарги в повному обсязі та просить судовий розгляд його скарги провести за відсутності сторони захисту.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 просила відмовити в задоволенні касаційної скарги захисника ОСОБА_7 , а вирок суду апеляційної інстанції залишити без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі прокурора доводи, колегія суддів дійшла висновку, що ця скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 309, ст. 126 -1 КК за обставин, встановлених та перевірених місцевим судом у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, і кваліфікація його дій за вказаними нормами КК у касаційній скарзі не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
У статті 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За приписами ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК.
Положеннями п. 4 ч. 1 ст. 409 КПК передбачено, що однією з підстав для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.
Відповідно до ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є, зокрема, застосування закону, який не підлягає застосуванню.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені доводи сторони захисту про неправильне застосування під час призначення ОСОБА_6 покарання положень, передбачених ст. 91-1 КК, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд урахував відповідно до положень ст. 12 КК ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, дані про особу ОСОБА_6 , обставини, що пом'якшують й обтяжують покарання, та дійшов висновкупро призначення обвинуваченому покарання у виді обмеження волі в межах санкцій, визначених ч. 1 ст. 309, ст. 126 - 1КК, з урахуванням положень ч. 1 ст. 70 КК, яке вважав необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Не погодившись з вироком місцевого суду, прокурор ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу з доповненнями, в якій зазначав про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості, просив скасувати вирок й ухвалити новий, яким призначити ОСОБА_6 остаточне покарання за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 309, ст. 126-1 КК, з урахуванням ч. 1 ст. 70 КК, у виді обмеження волі на строк 4 роки. Застосувати до ОСОБА_6 обмежувальні заходи, передбачені пунктами 4, 5 ч. 1 ст. 91-1 КК.
Переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури за апеляційною скаргою прокурора з доповненнями до неї, суд апеляційної інстанції частково визнавобґрунтованими зазначені вище вимоги сторони обвинувачення та дійшов висновку про наявність підстав для ухвалення в цій частині нового вироку.
Водночас апеляційний суд, погодившись із тим, що місцевий суд призначив ОСОБА_6 покарання за ст. 126-1 КК у межах санкції у виді обмеження волі на строк 2 роки, зазначив у мотивувальній частині вироку про неправильне застосування цим судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме про незастосування закону, який у кримінальному провадженні підлягав застосуванню.
Мотивуючи своє рішення та пославшись на положення ч. 1 ст. 91-1 КК, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що:
- застосування обмежувальних заходів, визначених положеннями зазначеної статті КК, належить до дискреційних повноважень суду, оскільки їх застосування або незастосування має вирішуватися виходячи з конкретних обставин кримінального провадження та особи обвинуваченого;
- установлено, що ОСОБА_6 протягом тривалого часу (з 19 вересня по 23 листопада 2024 року) систематично вчиняв домашнє насильство щодо матері, яка є особою похилого віку (понад 60 років) і такі його дії призводять до психологічних страждань особи, потерпілої від домашнього насильства;
- програма для кривдника передбачає комплекс заходів, що формується на основі результатів оцінки ризиків та спрямований на зміну насильницької поведінки кривдника, формування в нього нової, неагресивної психологічної моделі поведінки у приватних стосунках, відповідального ставлення до своїх вчинків та їх наслідків, на викорінення дискримінаційних уявлень про соціальні ролі та обов'язки жінок і чоловіків;
- метою такої корекційної програми є допомога особі, яка вчинила насильство, в усвідомленні власної насильницької поведінки, її витоків, проявів, наслідків для особистого життя та життя оточуючих, налагодженні гармонійного життя з родиною в суспільстві, а також в усвідомленні того, що домашнє насильство є порушенням прав людини, яке карається відповідно до законодавства;
- завданнями програми для кривдників є сприяння зміні насильницької поведінки кривдника, засвоєнню кривдником моделі сімейного життя на засадах гендерної рівності, взаєморозуміння, взаємоповаги і дотримання прав усіх членів родини.
Тому, саме з урахуванням обставин вчинення кримінального правопорушення та даних про особу обвинуваченого, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що незастосування місцевим судом обмежувальних заходів, передбачених, зокрема, пунктами 4, 5 ст. 91-1 КК, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407, п. 4 ч. 1 ст. 409, п. 1 ст. 413 КПК є підставою для часткового скасування вироку суду першої інстанції.
З огляду на зазначене вище доводи в касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному вироку як на підставу часткового скасування вироку місцевого суду послався на положення ст. 414 КПК та дійшов висновку про можливість призначення як покарання обмежувального заходу, передбаченого ст. 91-1 КК, що міститься в розд. XIII-1 «Обмежувальні заходи», є необґрунтованими, оскільки спростовуються змістом вироку апеляційного суду в частині мотивів для скасування вироку суду першої інстанції.
Разом з тим, з викладеними вище висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується у зв'язку з таким.
Згідно з ч. 1 ст. 91-1 КК в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки:
- заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства;
- обмеження спілкування з дитиною в разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або в її присутності;
- заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин;
- заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв'язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб;
- направлення для проходження програми для кривдників.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 91-1 КК заходи, передбачені ч. 1 цієї статті, можуть застосовуватися на строк від 1 до 3 місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше як на 12 місяців.
Відповідно до п. 10 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» у разі порушення кримінального провадження у зв'язку з вчиненням домашнього насильства перелік заходів щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов'язків на особу, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, пов'язаного з домашнім насильством, або визнана винною у його вчиненні, а також порядок застосування таких заходів визначаються КК та КПК.
За нормами частин 1, 3 ст. 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Кримінальна протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
Оскільки в цьому разі кримінально-правовими наслідками діяння ОСОБА_6 є покладення на нього судом обмежувальних заходів у виді заборони листування, телефонних переговорів, інших контактів через засоби зв'язку чи електронні комунікації особисто або через третіх осіб з потерпілою та проходження програми для кривдників, то вони мають визначатися КК.
Крім того, слід відзначити, що норми Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» цілком узгоджуються з нормами КК, з урахуванням того, що порядок застосування таких заходів визначаютьсяцим Кодексом та КПК, з можливістю продовження таких заходів.
Європейський суд з прав людини (в рішенні від 9 червня 2009 року у справі «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), заява № 33401/02, зазначив, що національні органи влади повинні вживати необхідних заходів, щоб забезпечити права потерпілих від домашнього насильства з метою запобігання та припинення «неодноразового» насильства, так само погроз застосування насильства.
Тому, на думку Суду, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував положення ст. 91-1 КК та поклав на обвинуваченого відповідні обов'язки.
Отже, зважаючи на обставини вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, враховані судом апеляційної інстанції, а саме те, що ОСОБА_6 протягом тривалого часу вчиняв домашнє насильство щодо своєї матері, яка є особою похилого віку (понад 60 років), що призводило до психологічних страждань потерпілої від домашнього насильства, за місцем проживання характеризувався посередньо, мав психічні розлади, що підтверджувалося відповідними в провадженні документами, потребував лікування, Верховний Суд уважає, що висновки суду апеляційної інстанції про можливість застосування до ОСОБА_6 обмежувальних заходів, передбачених пунктами 4, 5 ст. 91-1 КК, базуються на вимогах кримінального закону, є вмотивованими та обґрунтованими і застосовані заходи є необхідними, щоб забезпечити права потерпілої від домашнього насильства з метою запобігання та припинення неодноразового насильства, так само погроз застосування насильства.
При цьому підстав, які би свідчили про неможливість застосування до обвинуваченого положень, передбачених ст. 91-1 КК, чи будь-яких інших порушень норм матеріального і процесуального права, про що захисник указав у касаційній скарзі, у ході касаційного розгляду не встановлено.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд уважає, що вирок суду апеляційної інстанції у цілому відповідає вимогам статей 370, 420 КПК.
З огляду на наведене та згадані вище положення КК і КПК, на переконання колегії суддів, доводи захисника в цій частині є необґрунтованими, а вимоги касаційної скарги про зміну вироку апеляційного суду не підлягають задоволенню.
Отже, оскільки кримінальний закон застосовано правильно, тих істотних порушень, які би перешкодили суду ухвалити законне й обґрунтоване рішення, не встановлено, касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Вінницького апеляційного суду від 14 травня 2025 рокустосовно засудженого ОСОБА_6 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3