18 лютого 2026 року
м. Київ
Справа № 214/43/19
Провадження № 51-1650км 21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (відеоконференція) ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 , а також прокурора, на вирок Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2025 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018040750002321 за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Душанбе Республіки Таджикистан, громадянки України, яка зареєстрована та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2025 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 382 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 грн, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, на строк 3 роки.
Згідно з ч.5 ст.74 КК України ОСОБА_7 звільнено від призначеного за ч.2 ст.382 КК України покарання у виді штрафу з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, на строк 3 роки на підставі п. 3 ч.1 ст.49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватою у тому, що вона, будучи директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект» (код ЄРДПОУ 25528044, юридична адреса: м. Кривий Ріг, вул. Я. Мудрого, буд.48, корп. Д-1, прим. 1), а після звільнення 01.10.2018, виконуючи обов'язки директора ТОВ «НВП «Укргеопроект», в силу п. 8.7.6 статуту ТОВ «НВП «Укргеопроект» в редакції від 06 вересня 2018 року будучи службовою особою юридичної особи приватного права, діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, достовірно знаючи про набрання законної сили рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 07 червня 2018 року по цивільній справі № 214/2735/18 про стягнення з ТОВ «НВП «Укргеопроект» заборгованості по заробітній платі на користь ОСОБА_8 ; маючи реальну та об'єктивну можливість виконати рішення суду та виплатити на користь ОСОБА_8 заборгованість по заробітній платі у сумі 17 080,47 грн, починаючи з 10.07.2018 (дата набрання рішенням суду законної сили) по 26.12.2018 (остаточне примусове виконання рішення суду державним виконавцем) умисно не виконала рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 07 червня 2018 року по цивільній справі № 214/2735/18.
Окрім того ОСОБА_7 , будучи службовою особою юридичної особи приватного права, достовірно знаючи про відкриття відносно ТОВ «НВП «Укргеопроект» виконавчого провадження щодо примусового стягнення з ТОВ «НВП «Укргеопроект» на користь ОСОБА_8 заборгованості по заробітній платі, в порушення п. 3 ч.5 ст.19 Закону України «Про виконавче провадження» не подала державному виконавцю декларацію про доходи та майно боржника, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, а також, достовірно знаючи, що всі діючі банківські рахунки ТОВ «НВП «Укргеопроект» відомі державному виконавцю, з метою унеможливлення примусового виконання рішення суду та примусового стягнення державним виконавцем грошових коштів з ТОВ «НВП «Укргеопроект» ОСОБА_7 12.09.2018 відкрила новий розрахунковий рахунок ТОВ «НВП «Укргеопроект» № НОМЕР_1 у Криворізькій філії ПАТ КБ «Приватбанк», який використала для здійснення безготівкових розрахунків з іншими юридичними особами, не повідомивши в порушення п.4 ч.5 ст. ст.19 Закону України «Про виконавче провадження» про відкриття вказаного рахунку державного виконавця, тим самим умисно перешкодила примусовому виконанню рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 07 червня 2018 року по цивільній справі № 214/2735/18 державним виконавцем.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року вирок місцевого суду було залишено без зміни.
Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі захисникпросить скасувати вирок та ухвалу щодо ОСОБА_7 , а кримінальне провадження закрити на підставі п.1 ч.1 ст. 284 КПК України.
Вважає, що ОСОБА_7 взагалі не є суб'єктом кримінального правопорушення щодо невиконання рішення суду, оскільки обов'язок виконати рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07.06.2018 у справі №214/2735/18 з огляду на спосіб його виконання покладено на спеціально створені в Україні органи виконавчої служби (державних або приватних виконавців).
При цьому суд, визнаючи винуватою ОСОБА_7 в умисному невиконанні рішення суду, залишив поза увагою позицію Касаційного кримінального суду Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26 вересня 2025 року у справі №746/448/21, провадження 51-295км25, що умовами кримінальної відповідальності за будь-яку суспільно-небезпечну поведінку, зокрема і за невиконання рішення суду за статтею 382 КК України, є встановлена і доведена наявність у особи обов'язку вчинити певні дії (виконати судове рішення), а також реальна можливість виконати покладений на неї обов'язок.
Встановлення підстави кримінальної відповідальності за умисне невиконання судового рішення обов'язково передбачає з'ясування питання про наявність реальної можливості його виконати. Проте, у разі встановлення відсутності самого обов'язку вчиняти певні дії (утриматись від їх вчинення), питання про наявність реальної можливості їх вчиняти вирішувати немає сенсу, оскільки дослідження такої можливості в цьому разі перебуває поза межами доказування в кримінальному провадженні.
Вказує, що апеляційний суд в порушення ч. 2 ст. 419 КПК України при залишенні апеляційної скарги захисника без задоволення в ухвалі не зазначив підстави, з яких відхилені доводи сторони захисту, зокрема про те, що ОСОБА_7 з огляду на спосіб виконання рішення суду у цивільній справі не є суб'єктом кримінального правопорушення, й про відсутність події кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України, щодо невиконання судового рішення, оскільки у рішенні Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07.06.2018 у справі № 214/2735/18 суд не покладав ні на ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект», ні на його службових осіб, зокрема на обвинувачену ОСОБА_7 , жодного обов'язку зобов'язального чи забороняючого характеру, а тому відсутній об'єкт, на який могла спрямовуватись бездіяльність обвинуваченої ОСОБА_7 в інкримінованих їй діяннях.
Також вважає, що не подання ОСОБА_7 декларації про доходи та майно ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект» на вимогу державного виконавця та не повідомлення його про зміну відомостей про рахунки ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект»не є підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 382 КК України, тобто за перешкоджання виконанню судового рішення.
Такі дії ОСОБА_7 вказують на ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 188-13 КУпАП, однак органи державної виконавчої служби щодо ОСОБА_7 не складали протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 188-13 КУпАП, відповідно, постанову про накладання штрафу за невиконання законних вимог державного виконавця не ухвалювали.
Зазначає, що умислу не виконувати рішення суду чи перешкоджати його виконанню державним виконавцем ОСОБА_7 не мала, оскільки поточний розрахунковий рахунок ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект» у відділенні «Приватбанку» у вересні 2018 року був відкритий у зв'язку з тим, що у юридичної особи на той час не було відкритих поточних рахунків і, власне, саме з цього рахунку в подальшому були стягнуті кошти державним виконавцем на виконання рішення суду. Всі рахунки, які державний виконавець отримала із податкової на той час, були або закриті, або банківська установа знаходилась у ліквідаційній процедурі, а в інших Національний Банк України відкликав відповідні ліцензії.
Крім того обвинувачена ОСОБА_7 умислу перешкоджати виконанню рішення суду не мала, оскільки їй державний виконавець в день вручення постанови про відкриття виконавчого провадження і в подальшому не забороняв розпоряджатись майном та/або грошовими коштами ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Укргеопроект»; постанови державного виконавця про накладання арешту на майно та грошові кошти на рахунках в банківських установах їй не були ні вручені, ні направлені поштою, а про їх наявність вона дізналась тільки у січні 2019 року, коли разом зі своїм захисником знайомилась із матеріалами кримінального провадження у прокуратурі Саксаганського району міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.
Не погоджується, що суди при ухваленні своїх рішень керувалися правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постанові від 10 грудня 2019 року у справі № 701/340/17, в якій зазначається, що однією з форм (способом) перешкоджання виконанню судового рішення є відкриття нових рахунків у банках чи інших фінансових установах, незважаючи на накладений державним виконавцем арешт на кошти боржника - юридичної особи, оскільки вказана позиціяне є подібною обставинам справи за обвинуваченням ОСОБА_7 у перешкоджанні виконанню рішення суду.
Вважає, що сторона обвинувачення поза розумним сумнівом не довела у суді наявність прямого умислу ОСОБА_7 перешкодити державному виконавцю виконати рішення суду. Вбачає, що відсутня суб'єктивна сторона складу кримінального правопорушення, а тому відсутній його склад.
У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості ОСОБА_7 та правильність кваліфікації її дій, вважає, що вирок та ухвала щодо засудженої підлягають зміні з виключенням зі змісту судових рішень вказівки на призначення ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 382 КК України у виді штрафу у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000,00 грн, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями строком на 3 роки.
Вбачає правильним указати, що ОСОБА_7 необхідно вважати звільненою від покарання на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. В іншій частині судові рішення необхідно залишити без зміни.
На обґрунтування своєї позиції посилається на постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18.06.2020 (у справі № 756/6876/19, провадження № 51-5464км19), від 25.06.2025 (у справі № 684/477/19, провадження №51- 28км25), від 07.11.2024 (у справі № 401/2378/21, провадження № 51-3203км24), в яких вказано, що суд при постановленні вироку, яким визнано особу винуватою, приймаючи рішення про її звільнення відповідно положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України, повинен звільнити особу від покарання без його призначення.
Рішення мотивовані тим, що системний аналіз формулювань, використаних у кримінальному законі, зокрема «звільнення від покарання» (частини 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» (статті 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України), дає підстави для висновку, що під звільненням від покарання необхідно розуміти звільнення не від конкретного виду й розміру покарання, передбаченого санкцією або призначеного судом, а саме від його призначення як форми примусу в цілому.
З огляду на вищенаведене прокурор вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав ОСОБА_7 винною у вчиненому кримінальному правопорушенні й на підставі положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України мав би звільнити її від покарання без визначення його виду і розміру.
При цьому прокурор звертає увагу, що як суд першої, так і апеляційний суд, обвинуваченій ОСОБА_9 її право на звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не роз'яснили, що суперечить висновку об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, який викладено у постанові від 06 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18, провадження, № 51-413 кмо 21).
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримала касаційну скаргу прокуратури і заперечувала проти задоволення касаційної скарги сторони захисту.
Захисник підтримала свою касаційну скаргу, поклавшись на розсуд суду щодо касаційної скарги прокурора.
Іншим учасникам судового провадження були направлені повідомлення про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися, повідомлень про поважність причин неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 434-1 КПК України суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об'єднаної палати.
На підставі наведених положень виникла необхідність у передачі кримінального провадження щодо ОСОБА_7 на розгляд об'єднаної палати у зв'язку із існуванням різних правових позицій щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у судових рішеннях у складі колегій суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, а саме: чи повинен суд при визнанні особи винуватою й постановлені щодо неї обвинувального вироку з наявними підставами для застосування положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України щодо її звільнення від покарання попередньо призначати покарання з визначенням його виду і розміру.
У постановах колегії суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа 401/2378/21, провадження 51-3203км24), колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 18 червня 2020 року (справа № 756/6876/19, провадження № 51-5464км19), третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 червня 2025 року (справа № 684/477/19, провадження № 51-828км25), від 05 лютого 2026 року
(справа № 404/6535/19, провадження № 51-3899км25) зазначено, що суд при постановленні вироку, яким визнав особу винуватою, ухвалюючи рішення про її звільнення від покарання відповідно положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України, повинен звільнити особу від покарання без його призначення.
За суттю правової позиції акцент робиться на тому, що системний аналіз формулювань, використаних у кримінальному законі, зокрема «звільнення від покарання» (частини 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України), «звільнення від відбування покарання» (статті 75, 79, 104 КК України), «звільнення від призначеного покарання» (ст. 78 КК України), дає підстави для висновку, що під звільненням від покарання необхідно розуміти звільнення не від конкретного виду й розміру покарання, передбаченого санкцією або призначеного судом, а саме від його призначення як форми примусу в цілому.
Однак у постановах колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2025 року (справа № 635/5475/21, провадження № 51-2701км23), від 05 червня 2025 року (справа № 754/11506/21, провадження № 51-815км25) міститься дещо інший підхід.
В указаних провадженнях колегії суддів другої судової палати ККС ВС, ухвалюючи в ході касаційного провадження рішення про звільнення особи від призначеного покарання на підставі положень ст. ст. 49, ч. 4 ст. 75 КК України, звільняли особу саме від конкретного раніше їй призначеного судом покарання, не скасовуючи рішення судів нижчих інстанцій в частині призначеного покарання.
Колегія суддів вбачає необхідним відступити від правової позиції, викладеної в постановах колегії суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа 401/2378/21, провадження 51-3203км24), колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 18 червня 2020 року (справа № 756/6876/19, провадження № 51-5464км19), третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 червня 2025 року (справа № 684/477/19, провадження № 51-828км25), від 05 лютого 2026 року
(справа № 404/6535/19, провадження № 51-3899км25), де, зазначено, що суд при постановленні вироку, яким визнав особу винуватою, ухвалюючи рішення про її звільнення від покарання відповідно положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України, повинен звільнити особу від покарання без його призначення.
Такого висновку колегія суддів доходить з огляду на таке
Приписи ч. 3 ст. 88 КК України, де йдеться про те, що особи, засуджені за вироком суду із звільненням від покарання або без призначення покарання, визнаються такими, що не мають судимості, безперечно засвідчують, що кримінальний закон розрізняє як відмінні одна від іншої такі форми реалізації кримінальної відповідальності як звільнення від покарання та засудження без призначення покарання.
При цьому такої форми реалізації кримінальної відповідальності як звільнення особи від призначення покарання в КК України не передбачено.
Єдиною підставою не призначати винуватій особі покарання є випадки, коли санкцією закону, за яким засуджується особа, передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не можуть бути до неї застосовані. В такому разі, за наявності відповідних підстав, суд повинен постановити обвинувальний вирок і звільнити особу від покарання без його призначення.
Колегіями суддів безпідставно застосований такий спосіб тлумачення як системний аналіз «формулювань, використаних у кримінальному законі», в той час як системний аналіз конкретних норм закону України про кримінальну відповідальність не свідчить на користь ухваленого рішення.
Мотиви, покладені в обґрунтування про зміну рішень судів попередніх інстанцій, можна розглядати як пропозиції щодо змін відповідних приписів КК України, а не як чинне нормативне підґрунтя до висновків щодо застосування приписів статей 49, 74 КК України у їх взаємному поєднанні.
Жодна із норм, на які посилається Суд у своїх постановах, зокрема передбачені частинами 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК України щодо звільнення від покарання; статтями 75, 79, 104 КК Українищодо звільнення від відбування покарання; ст. 78 КК України щодо звільнення відпризначеного покарання, не дає підстав до обґрунтування висновку, що під звільненням від покарання необхідно розуміти звільнення не від конкретного виду й розміру покарання, призначеного судом, як невід'ємної складової відповідної форми реалізації кримінальної відповідальності, а відмову суду від його призначення в принципі.
Крім цього, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Зміст цієї норми закону про кримінальну відповідальність, на думку колегії суддів, вказує, що покарання розглядається законом не як теоретична абстракція, а як конкретний захід примусу, який застосовується судом, до конкретної особи, визнаної винною у вчиненні конкретного кримінального правопорушення, і полягає в конкретному передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
З огляду на це, звільнення особи від покарання без його попереднього призначення, на думку колегії суддів, суперечить не тільки точному змісту указаних вище положень КК України, але й принципам формальної логіки, адже це вказуватиме на те, що особа буде звільнятися від того, що до неї не було застосовано (призначено), а лише тільки потенційно їй загрожувало.
Випадок, коли покарання не призначається певній особі, оскільки жодне з передбачених у санкції певної статті (частини статті) Особливої частини КК України покарань не може бути в силу інших положень КК України застосоване до певної особи, лише підкреслює необхідність конкретизованого розуміння покарання як заходу примусу, й має розглядатися як виключення із загального правила, зумовлене не змістом кримінально-правових відносин, а колізіями між певними положеннями Загальної та Особливої частини чинного КК України, недостатньою альтернативністю змісту окремих санкцій окремих статей (частин статей) Особливої частини КК України щодо основних покарань і т. п.
До того ж, якщо пристати до правозастосування, за яким звільненням від покарання є звільнення не від конкретного виду й розміру покарання, призначеного судом, а відмова від його призначення в цілому, то беззмістовним буде перегляд справи за нововиявленими обставинами в порядку, визначеному статтями 459-464 КПК України у разі, коли новим вироком встановлено, що в розумінні ч. 3 ст. 49 КК України були перервані строки давності щодо кримінального правопорушення, за яке особа засуджена за попереднім вироком, отже наявне підґрунтя до застосування п. 4 ч. 2 ст. 459 КПК України, статей 70, 71 КК України за відповідним зверненням потерпілого чи прокурора або інших учасників провадження та осіб, інтересів яких це стосується.
Таким чином, з огляду на те, що в цьому кримінальному провадженні у касаційній скарзі прокурор вказує, що суд на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України мав звільнити ОСОБА_7 від покарання без визначення його виду і розміру; враховуючи існування різних правових позицій у подібних правовідносинах в практиці колегій суддів різних палат ККС ВС; враховуючи думку колегії суддів про необхідність відступити від окремих з указаних вище позицій, колегія суддів вважає необхідним передати це кримінальне провадження на розгляд об'єднаної палати ККС ВС з метою забезпечення єдності судової практики.
Керуючись ч. 2 ст. 434-1, ст. 434-2 КПК України, Верховний Суд
постановив:
Передати провадження за касаційними скаргами прокурора, а також захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 , на вирок Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 березня 2025 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 рокуна розгляд об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3