24 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 465/4793/19
провадження № 61-9638св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , на рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року під головуванням судді Мартьянової С. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2024 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., у справі за позовом Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, розірвання договору оренди та зобов'язання повернути об'єкт оренди шляхом виселення з нежитлових приміщень,
Короткий зміст позовних вимог
В серпні 2019 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося до суду з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило:
- розірвати договір оренди від 26 грудня 2016 року № Ф-10376-16 (далі - Договір) нежитлових приміщень першого поверху під індексами приміщень 12-1, 12-2,
12-3, 12-4, 12-5, 14-1, 14-2, загальною площею 66,1 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 , укладений з ОСОБА_1 ;
- зобов'язати ОСОБА_1 повернути об'єкт оренди шляхом виселення з нежитлового приміщення першого поверху під індексами приміщень 12-1, 12-2,
12-3, 12-4, 12-5, 14-1, 14-2, загальною площею 66,1 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 ;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради заборгованість у розмірі 324 065,62 грн.
В обґрунтування вимог вказувало, що 26 грудня 2016 року Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради (правонаступником якого є Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради) та ОСОБА_1 уклали договір оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) № Ф-10373-16, згідно з яким позивач передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування нерухоме майно - нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 66,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Договір укладений терміном до 25 грудня 2019 року. Однак, всупереч умовам укладеного договору та вимогам чинного законодавства, відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав. Відповідно до довідки про заборгованість від 17 липня 2019 року № 4-2302-1602 оренда плата за користування об'єктом оренди відповідачем своєчасно не вносилась в обсязі, визначеному умовами Договору, внаслідок чого виникла заборгованість.
Водночас у червні 2022 року представник позивача подав заяву про закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про розірвання Договору за відсутністю предмета спору та повернення сплаченого судового збору у розмірі 1 921 грн.
Франківський районний суд м. Львова ухвалою від 11 вересня 2023 року клопотання Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про закриття провадження в частині вимог задовольнив.
Провадження у справі за позовом Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про розірвання договору оренди закрив.
Повернув Управлінню комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради частину судового збору у розмірі 1 921 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Франківський районний суд м. Львова рішенням від 23 листопада 2023 року позов задовольнив.
Зобов'язав ОСОБА_1 повернути об'єкт оренди шляхом виселення з нежитлового приміщення першого поверху під індексами приміщень 12-1, 12-2, 12-3,12-4, 12-5,
14-1, 14-2, загальною площею 66,1 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
Стягнув з ОСОБА_1 на користь Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради заборгованість з орендної плати у розмірі 324 065,62 грн.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду обґрунтовано тим, що 28 грудня 2019 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради направило ОСОБА_1 за двома відомими адресами повідомлення про припинення договірних відносин у зв'язку із закінченням терміну дії договору оренди.
Відповідач доказів належного виконання умов Договору зі сплати орендних платежів не надав, а також не надав доказів того, що невиконання зобов'язань за договором сталося не з його вини, суд вбачав підстави для задоволенні позовних вимог про розірвання договору оренди та стягнення заборгованості зі сплати орендної плати.
Враховуючи вимоги статей 785, 795 ЦК України, пункти 9.1, 9.3 договору оренди а також те, що доказів виконання вказаного обов'язку відповідач суду не надав, доказів вчинення орендодавцем дій, спрямованих на ухилення від прийняття об'єкта оренди від орендаря після закінчення строку дії Договору, або ухилення орендодавця від підписання акта приймання-передачі майна матеріали справи також не містять, і відповідач такі докази не подавав, суд вважав, що вимоги про зобов'язання ОСОБА_1 повернути об'єкт оренди шляхом виселення підлягають задоволенню.
Львівський апеляційний суд постановою від 14 травня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ганусяка О. І., задовольнив частково.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року змінив, виклавши мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду.
В іншій частині рішення суду залишив без змін.
Апеляційний суд вважав, що зміст повідомлення позивача від 28 грудня 2019 року свідчить про припинення договірних відносин у зв'язку із закінченням дії Договору, тому договір оренди не був продовжений відповідно до пункту 4.7 цього договору. Вказане повідомлення надсилались на адресу місця проживання відповідача, вказану в Договорі, що підтверджується списками згрупованих рекомендованих поштових відправлень та фіскальними чеками про оплату послуг поштового зв'язку, і жодних доказів на підтвердження зміни свого місця проживання та повідомлення про це позивача відповідач суду не надав.
Звертаючись до суду з позовом про розірвання договору оренди, позивач також висловив своє бажання його розірвати, оскільки відповідач не вносив своєчасно орендну плату, зокрема протягом трьох місяців підряд. Дана обставина існувала на час звернення до суду з позовом та була підставою для дострокового розірвання Договору.
Водночас, позивач подав заяви від 17 червня 2022 року та від 22 вересня 2023 року, в яких просив закрити провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору в частині розірвання договору оренди від 26 грудня 2016 року № Ф-10376-16, а саме у зв'язку з припиненням терміну його дії 25 грудня 2019 року.
Вирішуючи питання про закриття провадження у справі, суд першої інстанції погодився із доводами клопотання про відсутність предмета спору, оскільки на час звернення до суду з таким клопотанням Договір припинив свою дію за закінченням терміну, на який його було укладено.
Відповідач зазначеної ухвали не оскаржував. При цьому, з позовом до суду про визнання договору продовженим на той самий строк та на тих самих підставах ОСОБА_1 не звертався.
Однак, суд першої інстанції правильно встановивши обставини справи, у мотивувальній частині судового рішення дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди, в той час як договір оренди припинив свою дію внаслідок закінчення терміну, на який його було укладено. Окрім того, суд першої інстанції ухвалою від 11 вересня 2023 року закрив провадження у справі в частині вимог про розірвання договору оренди.
Договір оренди між сторонами припинено у зв'язку із закінченням терміну його дії 25 грудня 2019 року, проте відповідач своїх обов'язків щодо звільнення об'єкта оренди та передачі його позивачу не виконав, тому суд першої інстанції правильно дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про зобов'язання ОСОБА_1 повернути об'єкт оренди шляхом виселення.
25 грудня 2019 року договір оренди припинив свою дію, відповідач не повернув майно власнику та продовжував ним користуватися без належних правових підстав, як на час розгляду справи судом першої інстанції, так і на час перегляду судового рішення. Розмір заборгованості з орендної плати становив 67 918,94 грн.
Довідкою від 26 вересня 2023 року № 4-2302-12877 про наявність заборгованості у ОСОБА_1 встановлено, що за період з грудня 2019 року до лютого 2022 року позивач нарахував неустойку у розмірі 256 146,68 грн.
Суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що відповідач не надав доказів того, що невиконання зобов'язань за договором (повернення об'єкта оренди) сталося не з його вини.
Водночас вирішуючи про стягнення заборгованості у розмірі 324 065,92 грн, суд першої інстанції помилково вважав, що це заборгованість з орендної плати, не розмежувавши поняття орендної плати, яка передбачена лише в межах строку дії Договору та неустойки, як відповідальність за невиконання зобов'язань за цим Договором (повернення об'єкта оренди), однак вказане не є підставою для зміни загального розміру заборгованості з орендної плати та неустойки, яка визначена судом першої інстанції.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 904/1207/19, від 05 жовтня 2022 року у справі № 904/8532/21, від 10 квітня 2019 року у справі № 456/847/18, від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20.
Суди не звернули уваги на те, що жодних заяв про закінчення дії договору відповідач від позивача не отримував та відповідно до матеріалів справи позивач такі докази не надавав. Отже, договір оренди неодноразово був пролонгований.
Надане позивачем повідомлення від 28 грудня 2019 року не є належним доказом, оскільки ЦПК України не передбачено подання додатків до клопотання та долучення будь-яких доказів здійснюється в порядку передбаченому статтею 83 ЦПК України. При цьому, з наданого списку відправлень неможливо встановити які саме листи і кому вони направлялись. Суди не досліджували питання отримання відповідачем заяв про припинення договірних відносин.
Апеляційний суд залишив поза увагою, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права постановленням ухвали від 11 вересня 2023 року про закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про розірвання договору оренди.
Довідка про заборгованість відповідача не є належним доказом, оскільки з цієї довідки не зрозуміло за який період виникла заборгованість та яким чином здійснювалися нарахування орендної плати і штрафних санкцій за договором, та в матеріалах справи відсутній розрахунок такої заборгованості.
Відзив на касаційну скаргу інший учасник справи не подав
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 09 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Франківського районного суду м. Львова.
26 вересня 2024 року цивільна справа № 465/4793/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
26 грудня 2016 року Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради в особі виконуючого обов'язки начальника управління Сторож Л. В. та Барчак А. А. уклали договір оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) № Ф-10373-16.
Предметом Договору виступав об'єкт оренди, що знаходився на балансі ЛКП «Навколо базару»: приміщення на вул. Героїв УПА, 36, у м. Львові, загальною площею 66,1 кв. м (пункт 1 Договору).
Згідно з пунктом 2.1 Договору об'єкт оренди орендар буде використовувати для господарських потреб.
Термін договору оренди визначений 2 роки 364 дні, з 26 грудня 2016 року до 25 грудня 2019 року включно (пункт 4.1 Договору).
Пунктом 4.5 Договору передбачено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки за цим Договором, після спливу строку Договору має переважне право перед іншими особами на укладення Договору на новий строк. Орендар, який має намір скористатися таким правом, повинен повідомити про це орендаря до спливу строку нерухомого майна через скерування на адресу Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради заяви з документами у порядку, визначеному відповідними нормативними документами міської ради.
Якщо орендар не скористався правом на продовження терміну дії договору оренди, то він зобов'язаний повністю оплатити орендну плату за користування об'єктом оренди і повернути об'єкт на умовах, визначених у договорі оренди. У разі невиконання обов'язку щодо повернення об'єкта оренди, до такого орендаря застосовуються положення пункту 9.9 цього Договору (пункт 4.6 Договору).
Відповідно до пункту 4.7 Договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії Договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені Договором.
Згідно з пунктом 4.12.1 Договору чинність цього договору припиняється внаслідок закінчення терміну, на який його було укладено.
Відповідно до пункту 5.1 Договору розмір орендної плати визначається відповідно до чинної на час укладення цього Договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою міської ради від 07 червня 2007 року № 897 (зі змінами та доповненнями).
Розмір орендної плати підлягає індексації за відповідний період (пункт 5.2 Договору).
Орендну плату орендар сплачує не пізніше 20 числа місяця за попередній місяць через перерахування коштів на рахунок орендодавця. Несплата орендної плати протягом трьох місяців з дня закінчення строку платежу є підставою для дострокового розірвання договору оренди (пункти 5.6, 5.8 Договору).
За умовами пункту 6.2.5 Договору орендодавець має право розірвати цей договір за наявності підстав, передбачених чинним законодавством України, якщо орендар не вносить плату за користування майном протягом трьох місяців підряд.
Орендар зобов'язується, зокрема, використовувати об'єкт оренди відповідно до його призначення та умов Договору; своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату; використовувати та зберігати об'єкт оренди відповідно до умов Договору; утримувати об'єкт оренди у повній справності та внести всі необхідні витрати на його експлуатацію (пункти 7.1.1, 7.1.2, 7.1.3 Договору).
Повернення орендодавцю об'єкта оренди здійснюється після закінчення терміну дії цього Договору або дострокового його припинення чи розірвання. Сторони повинні приступити до передачі об'єкта оренди протягом 5 днів з часу закінчення терміну оренди. Об'єкт оренди повинен бути переданий орендарем та прийнятий орендодавцем (чи за його дорученням балансоутримувачем) протягом 15 днів з часу настання однієї із подій, вказаних в пункті 9.1 цього Договору. При передачі об'єкта оренди складається акт здачі-приймання, який підписують орендар та балансоутримувач та у п'ятиденний термін надсилається балансоутримувачем орендодавцю. Об'єкт оренди вважається переданим орендодавцю з часу підписання акта здачі-приймання. У разі припинення або розірвання Договору орендар повинен повернути орендодавцю об'єкт оренди у належному стані, не гіршому ніж на час передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцю збитки у разі погіршення стану об'єкта оренди з вини орендаря (пункти 9.1, 9.2, 9.3, 9.4, 9.5, 9.6 Договору).
У пункті 9.9 Договору сторони погодили, що якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення об'єкта оренди у порядку і у строки, передбачені частиною 9 цього Договору, орендодавець нараховує орендареві неустойку у розмірі подвійної плати за користування об'єктом оренди за весь час прострочення обов'язку щодо повернення об'єкта оренди. Зазначена неустойка обліковується на позабалансовому рахунку орендодавця.
28 грудня 2019 року Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради направило ОСОБА_1 повідомлення про припинення договірних відносин у зв'язку із закінченням терміну дії договору оренди, що підтверджується списком рекомендованих відправлень від 02 січня 2020 року. Дане повідомлення направлено відповідачу за двома адресами, а саме: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 ЦК України).
Вказаною нормою статті ЦК України передбачено такий спеціальний спосіб захисту порушеного цивільного права та інтересу у спірних правовідносинах, як поновлення договору найму, яка зводиться по суті до продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку дії договору найму та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця.
Водночас, частиною третьою статті 651 ЦК України визначено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (стаття 785 ЦК України).
Організаційні та майнові відносини, що виникають у зв'язку з орендою державного та комунального майна, врегульовано, зокрема Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
За змістом частини першої статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII істотними умовами договору оренди є, зокрема, термін, на який укладається договір оренди.
Відповідно до частини першої статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Статтею 764 ЦК України передбачено, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Ця норма визначає можливість продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах. При цьому для такого автоматичного продовження договору оренди передбачена особливість - відсутність заяви (повідомлення) однієї зі сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії.
Суть поновлення договору оренди у розумінні наведених норм полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні. Відсутність такого заперечення може мати прояв у «мовчазній згоді» і у такому випадку орендар, у силу закону, може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Правовий аналіз цих норм матеріального права свідчить про те, що після закінчення строку договору оренди він визнається в силу закону продовженим на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець, причому орендодавець має право відмовитися від договору, надіславши орендарю відповідну заяву протягом місяця після закінчення строку такого договору.
Аналогічні положення визначені у частині другій статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
У контексті цих норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов'язальних правовідносин. Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19).
Отже, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов'язкового укладення нового договору або внесення змін до нього (постанова Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 904/1207/19).
Суди встановили, що після закінчення строку дії Договору (25 грудня 2019 року) позивач 28 грудня 2019 року скерував на адресу відповідача повідомлення
№ 2302-вих-6036 про припинення договірних відносин у зв'язку із закінченням терміну дії договору оренди. Зміст повідомлення спрямований на припинення договірних відносин у зв'язку із закінченням терміну дії договору оренди. Зокрема, орендодавець, з посиланням на умови Договору, зазначав про зобов'язання повернути балансоутримувачу орендоване приміщення у належному санітарно-технічному стані на підставі акта приймання-передачі, провести до моменту припинення Договору повний розрахунок з орендної плати, а у разі наявності заборгованості - погасити її у повному обсязі. Позивач також повідомив, що у випадку невиконання вказаних умов, управлінням нараховуватиметься неустойка за вказаним договором відповідно до вимог частини другої статті 785 ЦК України.
Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що суди не звернули уваги на те, що жодних заяв про закінчення дії Договору відповідач від позивача не отримував та відповідно до матеріалів справи позивач такі докази не надавав. Отже, договір оренди неодноразово був пролонгований. Надане позивачем повідомлення від 28 грудня 2019 року не є належним доказом, оскільки ЦПК України не передбачено подання додатків до клопотання та долучення будь-яких доказів здійснюється в порядку передбаченому статтею 83 ЦПК України. При цьому, з наданого списку відправлень неможливо встановити які саме листи і кому вони направлялись. Суди не досліджували питання отримання відповідачем заяв про припинення договірних відносин.
Вказані доводи є безпідставними з огляду на таке.
Позивач направив повідомлення від 28 грудня 2019 року № 2302-вих-6036 відповідачу на дві адреси: АДРЕСА_1 , що підтверджується списком згрупованих рекомендованих відправлень від 02 січня 2020 року, фіскальним чеком від 03 січня 2020 року та списком № 23 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих (а. с. 180-182).
Наданими позивачем доказами також підтверджується, що саме повідомлення від 28 грудня 2019 року № 2302-вих-6036 було направлено ОСОБА_1 на зазначені адреси.
Процесуальних порушень щодо дослідження та оцінки судом першої інстанції наданих доказів апеляційний суд не встановив.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
При цьому, пунктом 4.5 Договору передбачено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки за цим Договором, після спливу строку Договору має переважне право перед іншими особами на укладення Договору на новий строк. Орендар, який має намір скористатися таким правом, повинен повідомити про це орендаря до спливу строку нерухомого майна через скерування на адресу Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради заяви з документами у порядку, визначеному відповідними нормативними документами міської ради.
Матеріали справи не містять доказів про намір відповідача укласти договір на новий строк.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд залишив поза увагою, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права постановленням ухвали від 11 вересня 2023 року про закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про розірвання договору оренди є необґрунтованими.
У червні 2022 року представник позивача подав заяву про закриття провадження у справі в частині позовної вимоги про розірвання договору оренди від 26 грудня 2016 року № Ф-10373-16 за відсутністю предмета спору, а саме у зв'язку з припиненням терміну його дії 25 грудня 2019 року.
Франківський районний суд м. Львова ухвалою від 11 вересня 2023 року клопотання Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про закриття провадження в частині вимог задовольнив. Провадження у справі за позовом Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ОСОБА_1 про розірвання договору оренди закрив.
Суд першої інстанції погодився із доводами клопотання про відсутність предмета спору, оскільки на час звернення до суду з таким клопотанням Договір припинив свою дію за закінченням терміну, на який його було укладено.
Відповідач зазначеної ухвали не оскаржував та ухвала набрала законної сили.
Крім того, як правильно зазначив апеляційний суд, з позовом до суду про визнання договору продовженим на той самий строк та на тих самих підставах ОСОБА_1 не звертався.
З урахуванням викладеного, колегія суддів не бере до уваги зазначені доводи касаційної скарги.
Встановивши належним чином вказані вище обставини, а також враховуючи те, що позивач в межах одного місяця після закінчення строку дії договору оренди звернувся до відповідача з повідомленням про припинення договору оренди, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність в орендодавця наміру продовжувати строк оренди та дотримання ним порядку повідомлення про це орендаря.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходячи з того, що договір оренди між сторонами припинено у зв'язку із закінченням терміну його дії 25 грудня 2019 року, проте відповідач своїх обов'язків щодо звільнення об'єкта оренди та передачі його позивачу не виконав, правильно застосував вимоги статей 785, 795 ЦК України та пункти 9.1, 9.3 Договору і дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про зобов'язання ОСОБА_1 повернути об'єкт оренди шляхом виселення.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини, зважаючи на особливості предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору, невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Однією із основних умов застосування положень статті 785 ЦК України щодо сплати неустойки є встановлення факту припинення дії договору та користування річчю поза межами дії договору без наявності на те правових підстав.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 344/7849/15-ц.
Отже, користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України.
Апеляційний суд встановив, що внаслідок несвоєчасної оплати, заборгованість за оренду на час звернення до суду становила 68 703,36 грн. Враховуючи те, що чинність Договору припинилась внаслідок закінчення терміну, на який його було укладено, тобто 25 грудня 2019 року, заборгованість згідно із довідкою від 26 вересня 2023 року № 4-2302-12877, станом на цю дату становила 107 019,18 грн. При цьому нарахування орендної плати здійснювалось у період чинності договору з грудня 2016 до грудня 2019 року.
Водночас, із цієї довідки вбачається, що за період з січня 2020 до липня 2023 року відповідач вносив періодично кошти, що в загальній сумі становить 39 100,24 грн, які зараховувались в рахунок погашення заборгованості з орендної плати.
Таким чином, апеляційний суд правильно розрахував суму заборгованості з орендної плати у розмірі 67 918,94 грн, яку необхідно стягнути з відповідача.
У пункті 9.9 Договору сторони погодили, що якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення об'єкта оренди у порядку і у строки, передбачені частиною 9 цього Договору, орендодавець нараховує орендареві неустойку у розмірі подвійної плати за користування об'єктом оренди за весь час прострочення обов'язку щодо повернення об'єкта оренди. Зазначена неустойка обліковується на позабалансовому рахунку орендодавця.
Зазначене свідчить про узгодженість між сторонами такого виду відповідальності як неустойка.
Після припинення дії договору оренди відповідач не повернув майно власнику та продовжував користуватися таким без належних правових підстав.
Відповідно до довідки від 26 вересня 2023 року № 4-2302-12877 про наявність заборгованості у ОСОБА_1 , за період з грудня 2019 до лютого 2022 року позивач нарахував неустойку у розмірі 256 146,68 грн.
Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що після закінчення дії договору оренди відповідач не повернув об'єкт оренди, тому на підставі частини другої статті 785 ЦК України, він має понести майнову відповідальність у вигляді сплати неустойки за період з грудня 2019 року до лютого 2022 року у розмірі 256 146,68 грн.
Аргументи касаційної скарги про те, що довідка про заборгованість відповідача не є належним доказом, оскільки з цієї довідки не зрозуміло за який період виникла заборгованість та яким чином здійснювалися нарахування орендної плати і штрафних санкцій за договором, та в матеріалах справи відсутній розрахунок такої заборгованості, не приймаються до уваги, оскільки суди попередніх інстанцій належним чином дослідили зазначену довідку позивача та встановили суму заборгованості та розмір неустойки. Відповідач не спростував зазначені докази та не надав інший розрахунок.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, Верховного Суду від 31 січня 2020 року у справі № 904/1207/19, від 05 жовтня 2022 року у справі № 904/8532/21, від 10 квітня 2019 року у справі № 456/847/18, від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20, колегією суддів відхиляються, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 14 травня 2024 року.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року в незміненій частині та постанову Львівського апеляційного суду від 14 травня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 листопада 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 14 травня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров