18 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 204/8590/20
провадження № 61-17417св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Калараша А. А., Петрова Є. В,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ковальова Євгенія Євгенівна,
розглянув порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги:
ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 липня 2023 року у складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів Никофоряка Л. П., Новікової Г. А., Гапонова А. В.,
ОСОБА_7, в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 липня 2023 року у складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів Никофоряка Л. П., Новікової Г. А., Гапонова А. В.,
ОСОБА_14, в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на додаткове рішення Красногвардійського районного суду
м. Дніпропетровська від 15 серпня 2023 року у складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів Никофоряка Л. П., Новікової Г. А., Гапонова А. В.,
ОСОБА_7, в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на додаткове рішення Красногвардійського районного суду
м. Дніпропетровська від 15 серпня 2023 року у складі судді Приваліхіної А. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів Никофоряка Л. П., Новікової Г. А., Гапонова А. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання недійсними договору купівлі-продажу та скасування запису про реєстрацію права власності, про визнання недійсним договору дарування та скасування запису про реєстрацію права власності.
В обґрунтування позовних вимог заявники зазначали, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 07 грудня 1998 року Державним житлово-комунальним підприємством «Південне», власниками квартири АДРЕСА_1 були: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_13 , ОСОБА_5 .
Надалі ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належало 5/9 часток вказаної квартири, зокрема, на підставі: свідоцтва про право власності на житло, виданого 07 грудня 1998 року Державним житлово-комунальним підприємством «Південне», - 1/9 частка; на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 06 жовтня 2011 року Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 5-2249, - 1/9 частка; на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 06 жовтня 2011 року Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 5-2293, - 1/9 частка; згідно з договором дарування від 20 лютого 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу № 229, - 2/9 часток.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2014 року, яке набрало законної сили 11 червня 2014 року, за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/9 частку квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після його батька ОСОБА_13 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивачі вказували, що після дзвінка незнайомих осіб, які повідомили про набуття права власності на 7/9 часток спірної квартири, вони з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 03 березня 2020 року № 202644574 дізналися, що дійсно відбулося відчуження 7/9 часток спірної квартири.
Зазначали, що за договором дарування від 28 грудня 2019 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., реєстровий № 993, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 стали власниками по 1/18 часток указаної квартири, та на які зареєстрували за собою право власності (відповідно номер запису про право власності 34938118 та 34938133 від 28 грудня 2019 року). Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., реєстровий № 996, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 набули право спільної часткової власності на 1/3 частку цієї квартири кожен, на які відповідно зареєстрували право власності (номер запису про право власності 34938267 та 34938249 від 28 грудня 2019 року).
На момент вчинення вказаних правочинів відповідні частки у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 були у спільній частковій власності: ОСОБА_1 (1/9 частка), ОСОБА_8 (1/9 частка), ОСОБА_5 (1/9 частка), ОСОБА_4 (1/9 частка), ОСОБА_3 (4/9 часток) та ОСОБА_2 (1/9 частка). Троє зі співвласників цієї квартири ( ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_2 ) станом на час подання позову не укладали правочинів щодо відчуження своїх часток у спірній квартирі, які належать їм на праві спільної часткової власності, а тому позивачам незрозуміло, ким та яким чином було відчужено 7/9 часток квартири та хто саме неправомірно розпорядився чужою власністю, позбавивши власників їх майна.
Позивачі зазначали, що відчуження частки у спільній частковій власності повинно здійснюватися із дотриманням права переважної купівлі, зміст якого розкритий у статті 362 ЦК України. Натомість їх ніхто з інших співвласників квартири не повідомляв про намір продати свою частку у ній, що в свою чергу не відповідає вимогам закону при відчуженні частки у праві спільної часткової власності. Тому позивачі вважали, що право власності на 7/9 часток спірної квартири відповідачі набули неправомірно, оскільки власники 3/9 частин квартири не укладали з ними будь-яких правочинів щодо відчуження своєї частки власності у спірній квартирі.
Крім того, вказують на те, що у квартирі було здійснено самочинне перепланування та втручання в несучі конструкції житла (пробиття дверного прорізу в несучій (капітальній) стіні), без відповідних дозвільних документів на те, й, відповідно, відчуження такого нерухомого майна без приведення документів до відповідності заборонена чинним законодавством. Так, висновком судового експерта Івченко В. В. від 11 травня 2021 року № 1334-05 за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи спірної квартири встановлено, що проведена реконструкція квартири призвела до втручання у несучу будівельну конструкцію квартири та будинку. Крім того, така реконструкція не узгоджується із вимогами пункту 1 Переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об'єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 червня 2017 року № 406 щодо проведення будівельних робіт із перепланування жилого будинку і житлового приміщення, виконання яких навпаки передбачає не втручання в несучі конструкції. З цих підстав позивачі вважали, що виконана реконструкція квартири потребує отримання дозволу на її проведення, а також відповідно до вимог статей 26, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» отримання документів, які засвідчують законність проведених робіт та прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна.
Спірні правочини здійснено нотаріусом без належної технічної документації (технічного паспорта), що призвело до того, що нотаріус вчинив відчуження часток без актуальної технічної характеристики об'єкта нерухомості, які не можуть бути предметом договору застави, купівлі-продажу, дарування тощо. Право власності на спірну квартиру відповідачі не набули, оскільки реєстрація такого права здійснювалася на підставі недостовірних відомостей та всупереч нормам чинного законодавства, а тому укладені договори мають бути визнані недійсними. Визнання правочинів недійсними є законною підставою для скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які внесені 28 грудня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є.
Позивачі, з урахуванням уточнень, просили суд:
1) визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., реєстровий № 99, за яким ОСОБА_3 і ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_6 і ОСОБА_7 придбали 6/9 часток квартири АДРЕСА_1 ;
2) скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, яке внесено 28 грудня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., індексний номер 50543150 від 28 грудня 2019 року;
3) визнати недійсним договір дарування від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., реєстровий № 993, належної на праві особистої приватної власності ОСОБА_5 1/9 частку квартири АДРЕСА_1 ;
4) скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, яке внесено 28 грудня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., індексний номер 50542996 від 28 грудня 2019 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Красногвардійський районний м. Дніпропетровська (натепер - Чечелівський районний суд міста Дніпра) рішенням від 17 липня 2023 року позов задовольнив частково.
Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., реєстровий № 996, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , та скасував рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у частині продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , про що внесений запис 28 грудня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є., індексний номер 20543150 від 28 грудня 2019 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним спірного договору дарування та скасування відповідної реєстраційної дії мотивовано тим, що цей договір укладено першим і в судовому засіданні не підтвердилися обставини щодо того, що волевиявлення дарувальника ОСОБА_5 за договором дарування 1/9 частки квартири, укладеного ним та ОСОБА_7 і ОСОБА_6 , зводилося до усної домовленості про фактично купівлю-продаж з умовою про передачу коштів в обумовленому розмірі за 1/9 частку. Суд вважав, що ці обставини не підтверджені належними засобами доказування, зокрема не підтверджена наявність усної домовленості про придбання частки квартири, оскільки такий правочин потребував письмової форми. На противагу цьому суд керувався самим письмовим договором, який за своєю формою та змістом відповідав вимогам чинного законодавства.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування відповідної реєстраційної дії мотивовано тим, що за цим договором продавці ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відчужили покупцям ОСОБА_7 та ОСОБА_6 6/9 часток спірної квартири. Суд установив, що ОСОБА_4 відчужив 1/9 частку квартири, яка була в його власності, а ОСОБА_3 відчужила 5/9 часток квартири, з яких володіла і мала право відчужити лише 4/9 часток квартири, а іншою 1/9 часткою не володіла, оскільки вона належала ОСОБА_2 . За таких умов суд вважав, що є підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири лише в частині 1/9 частки відчуженого майна, яка не належала ОСОБА_3 і якою вона не могла розпоряджатися. Також суд вважав, що похідна вимога про скасування державної реєстрації речового права щодо цього майна підлягає задоволенню.
Чечелівський районний суд міста Дніпра додатковим рішенням від 15 серпня 2023 року частково задовольнив заяву представника відповідача ОСОБА_7 адвоката Ковальчука Д. Ю. та стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь
ОСОБА_7 по 234,75 грн понесених судових витрат.
Чечелівський районний суд міста Дніпра додатковим рішенням від 15 серпня 2023 року частково задовольнив заяву представника відповідача ОСОБА_6 адвоката Ковальчука Д. Ю. та стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 по 780,25 грн понесених судових витрат. В іншій частині вимог заяви відмовив. Стягнув з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 210,00 грн. Стягнув з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 210, 00 грн. Стягнув ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий зір у розмірі 210,00 грн. Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 210,00 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , в інтересах яких діє адвокат Ковальчук Д. Ю., оскаржили його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_7 адвокат Ковальчук Д. Ю. просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та відмовити у позові повністю. Доводи апеляційної скарги зводилися до того, що суд допустив порушення норм матеріального права та не врахував, що не ставилися під сумнів і не визнавалися недійсними свідоцтва про право на спадщину і правочини, на підставі яких ОСОБА_3 на час укладення оспорених договорів належали 5/9 часток спірної квартири. Також поза увагою суду залишилася та обставина, що ОСОБА_2 не зареєстрував право власності на 1/9 частку цієї квартири, яке він набув згідно з рішенням суду, а реєстрація права власності є необхідною умовою, з якою закон пов'язує виникнення речових прав на нерухоме майно.
Стверджував, що продавці ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та відповідачі як покупці за договором купівлі-продажу ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не порушували переважного права інших співвласників на купівлю частки майна, оскільки самі є співвласниками. За змістом позову позивачі обрали неефективний спосіб захисту, позаяк заявлення вимоги про скасування рішення і запису про реєстрацію права покупців на 1/9 частину не є необхідним для відновлення їх права, а в резолютивній частині рішення не деталізовано, якої 1/9 частини стосується рішення та кого із двох продавців.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , просив скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та відмовити в позові повністю. Крім доводів, аналогічних тим, що викладені в апеляційній скарзі в інтересах ОСОБА_7 , заявник стверджував, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачі не оспорювали підстав і правоустановчого документа, за яким у ОСОБА_3 виникло право власності на 5/9 часток. Зазначав, що право співвласника щодо купівлі частки майна діє лише у разі продажу частки особі, яка не входить до кола співвласників, а покупці ОСОБА_6 та ОСОБА_7 після отримання в дар частки спірної квартири вже такими не були.
Крім того, у відповідних апеляційних скаргах представник ОСОБА_7 та ОСОБА_6 адвокат Ковальчук Д. Ю. просив скасувати додаткові рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким заяви про стягнення понесених судових витрат задовольнити в повному обсязі та стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн та витрати на поштові відправлення по 661,00 грн з кожного; на користь ОСОБА_6 стягнути витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн та витрати на поштові відправлення по 570,00 грн з кожного.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , в інтересах яких діє ОСОБА_9 , залишив без задоволення, а рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та додаткові рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року - залишив без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що дарування 1/9 частки квартири учасники справи не заперечували під час її перегляду в апеляційному порядку, висновки суду в частині позовних вимог, у задоволенні яких було відмовлено, відповідачі не оскаржили, тому такі висновки не можуть бути предметом перевірки апеляційного суду.
Зважаючи на те, що частки співвласників не ідентифіковані і не виділені в натурі, а спір у цій справі виник з приводу підтвердження обставин належності продавцеві ОСОБА_3 1/9 частки із 5/9 часток спірної квартири і наявності у неї повноважень на розпорядження цією часткою, а також щодо фактичного набуття покупцями права власності на цю частку квартири, вимоги позивачів про визнання незаконним договору купівлі-продажу 6/9 часток спірної квартири та скасування реєстрації права власності є ефективним способом захисту правомірного інтересу власників, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо числа осіб, яким належить право спільної часткової власності на спірну квартиру.
Апеляційний суд вказав, що договір купівлі-продажу 1/9 частки квартири укладено з порушенням закону лише у частині права власності ОСОБА_2 на цю 1/9 частку, оскільки він довів те, що 1/9 частка належала йому на праві власності. Отже, вимоги позивачів щодо припинення права власності ОСОБА_3 та права власності покупців ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на 1/9 частку спірної квартири ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Крім того, заперечення відповідачів під час апеляційного розгляду справи щодо застосування судом першої інстанції неналежного способу захисту з тих мотивів, що свідоцтва та рішення про державну реєстрацію, відомості чи записи про державну реєстрацію права щодо спірних часток у праві спільної часткової власності не визнані недійсними, або що вони не оскаржені не є визначальними для результатів розгляду цієї справи і не є підставою для відмови в позові у відповідній частині.
Щодо дотримання вимог Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), то у такий спосіб судом забезпечено справедливий баланс між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами, і тому часткове задоволення позовних вимог не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Залишаючи без змін додаткове рішення Чечелівського районного суд міста Дніпра від 15 серпня 2023 року, яким частково задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_7 адвоката Ковальчука Д. Ю. та стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 по 780,25 грн понесених судових витрат, а також додаткове рішення Чечелівського районного суд міста Дніпра від 15 серпня 2023 року, яким частково задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_6 адвоката Ковальчука Д. Ю. та стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 по 780,25 грн понесених судових витрат, апеляційний суд керувався тим, що враховуючи обсяг наданих адвокатом послуг, співмірність, складність справи, виходячи з критерію реальності та розумності вартості адвокатських послуг, під час визначення розміру витрат на правничу допомогу судом першої інстанції забезпечено справедливий баланс.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
1. 04 грудня 2023 року ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
2. 04 грудня 2023 року ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
3. 06 грудня 2023 року ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на додаткове рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року за заявою ОСОБА_14 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині перегляду вказаного додаткового рішення у цій справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити оскаржувані судові рішення та збільшити розмір понесених витрат на правничу допомогу.
4. 14 грудня 2023 року ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , засобами поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на додаткове рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року за заявою ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року у справі, у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити оскаржувані судові рішення та збільшити розмір витрат на професійну правничу допомогу.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
1. У касаційних скаргах на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року, які є ідентичними за змістом, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , в інтересах яких діє Ковальчук Д. Ю., посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначають, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 серпня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14, від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 607/9119/16-ц, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 19 липня 2023 року у справі № 912/3751/19, та у постановах Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі
№ 910/11242/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 921/273/20, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначають, що апеляційний суд помилково погодився з висновками суду першої інстанції про обрання позивачами належного способу захисту порушеного права з тих мотивів, що свідоцтва та рішення про державну реєстрацію, рішення чи запис про державну реєстрацію права щодо спірних часток у праві спільної часткової власності не визнані недійсними, або вони не оскаржені, тому не є визначальними для результатів розгляду справи і не є підставою для відмови у позові. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, оскільки не призводить до поновлення майнових прав позивача.
Висновок суду першої інстанції про те, що відсутність державної реєстрації права власності на 1/9 частку спірної квартири за ОСОБА_2 на підставі рішення суду спростовує доводи ОСОБА_2 про недійсність договору купівлі-продажу квартири в цій частині та не відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у подібних правовідносинах. Вказуючи у резолютивній частині рішення про недійсність договору купівлі-продажу спірної квартири в частині продажу її 1/9 частки, суд не врахував, що продавцями за договором є дві особи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . При цьому суди не встановили незаконності відчуження ОСОБА_4 своєї частки (1/9) у праві власності на квартиру. Отже, резолютивна частина рішення суду першої інстанції не відповідає його мотивувальній частині.
2. У касаційній скарзі ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на додаткове рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року за заявою ОСОБА_14 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині перегляду вказаного додаткового рішення зазначає, що висновки судів про необхідність зменшення розміру витрат ОСОБА_14 на надану професійну правничу допомогу в суді першої інстанції з 30 000,00 грн до 1 000,00 грн за відсутності відповідного клопотання позивачів суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 07 лютого 2021 року у справі № 910/12876/19, у додаткових постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 757/36628/16-ц, від 26 липня 2022 року у справі № 910/1209/21, від 20 січня 2021 року у справі 750/2055/20.
3. У касаційній скарзі ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , на додаткове рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року за заявою ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині перегляду цього додаткового рішення зазначає, що висновки судів про необхідність зменшення розміру витрат ОСОБА_7 на надану професійну правничу допомогу в суді першої інстанції з 30 000,00 грн до 2 000,00 грн за відсутності відповідного клопотання позивачів суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 07 лютого 2021 року у справі № 910/12876/19, у додаткових постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 757/36628/16-ц, від 26 липня 2022 року у справі № 910/1209/21, від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20.
У касаційних скаргах на додаткове рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині перегляду зазначеного додаткового рішення, які є ідентичними за своїм правовим обґрунтуванням, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , в інтересах яких діє ОСОБА_9 , вказують, що:
висновок суду першої інстанції про те, що необґрунтованою є вимога представника відповідача щодо стягнення з позивачів судових витрат у розмірі 16 000,00 грн за надання правової допомоги за участь у судових засіданнях, оскільки 21 грудня 2022 року та 11 січня 2023 року справу було знято з розгляду у зв'язку з оголошенням сигналу «Повітряна тривога», а судові засідання 12 травня 2021 року, 27 травня 2021 року, 10 серпня 2021 року, 27 вересня 2021 року, 23 листопада 2021 року, 29 вересня 2022 року тривали від 05 хв до 25 хв, не відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у додатковій постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 910/4277/21;
висновок апеляційного суду про те, що під час визначення розміру витрат на правничу допомогу суд першої інстанції забезпечив справедливий баланс не відповідає висновкам, викладеним у пункті 23 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 906/513/18;
відсутній висновок Верховного Суду про те, що з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та зобов'язання позивачів сплатити на користь відповідачів різницю понесених судових витрат, що не відповідає пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України.
Провадження у суді касаційної інстанції
18 січня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
У лютому 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
26 грудня 2025 року Верховний Суд ухвалою призначив справу до судового розгляду.
Відповідно до протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів від 22 січня 2026 року для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Калараш А. А., Карпенко С. О., Фаловська І. М.
Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 26 січня 2026 року у зв'язку з перебуванням суддів Карпенко С. О. та Фаловської І. М. у відпустці визначено такий склад колегії суддів для розгляду цієї справи: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Ігнатенко В. М., Калараш А. А., Петров Є. В.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 07 грудня 1998 року квартира АДРЕСА_1 на праві спільної власності належала ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_13 та ОСОБА_5 (том 1, а. с.15).
06 жовтня 2011 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І. В. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії ВРЕ № 799649, за реєстровим № 5-2249, на 1/9 частку квартири АДРЕСА_1 , після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 , 1936 року народження (том 1, а. с. 87, 138; том 2, а. с. 235).
10 жовтня 2011 року державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І. В. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії ВРЕ № 799672, за реєстровим № 5-2293, на 1/9 частку квартири АДРЕСА_1 , після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 , 1936 року народження (том 1, а. с. 92, 143; том 2, а. с. 236).
20 лютого 2013 року між ОСОБА_11 (від імені якої діяв ОСОБА_5 ) та ОСОБА_3 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_11 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар 2/9 частки квартири АДРЕСА_1 , які належали дарувальниці на підставі: свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 10 грудня 2010 року за реєстровим № 3-3108, зареєстрованого КП «Дніпропетровське МБТІ» 01 лютого 2011 року, номер витягу 28858850, реєстраційний номер 31762216; свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 10 грудня 2010 року за реєстровим № 3-3107, зареєстрованого КП «Дніпропетровське МБТІ» 01 лютого 2011 року, номер витягу 28858852, реєстраційний номер 31762216; свідоцтва про право власності на житло, виданого Державним житлово-комунальним підприємством «Південне» 07 грудня 1998 року, розпорядження № 3515-98, зареєстрованого в Дніпропетровському МБТІ 07 грудня 1998 року в реєстрову книгу за № 297п-62-123. Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю. за реєстровим № 229 (том 1, а. с. 89, 90, 140, 141; том 2, а. с. 233 та на звороті).
З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 630698 від 20 лютого 2013 року (том 1, а. с. 91, 142) відомо, що на підставі (виникнення права власності) договору дарування від 20 лютого 2013 року № 229, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю. та, на підставі (внесення запису) рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 480454 від 20 лютого 2013 року, за ОСОБА_3 зареєстровано право спільної часткової власності на 2/9 частки квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2014 року у справі № 204/2588/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 11 червня 2014 року (том 1, а. с. 22-23), рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2014 року скасовано, а позовні вимоги ОСОБА_15 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_16 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , Орган опіки та піклування Красногвардійської районної у місті Дніпропетровську ради, ОСОБА_17 , ОСОБА_11 про визнання права власності в порядку спадкування після померлого батька, задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/9 частку квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_13
(том 1, а. с. 20). Рішення суду набрало законної сили 02 квітня 2014 року.
28 грудня 2019 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_5 безоплатно передав у власність ОСОБА_7 та ОСОБА_6 належну йому на праві особистої приватної власності 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 993 (том 1, а. с. 81, 82, 133, 134; том 2, а. с. 208).
28 грудня 2019 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та ОСОБА_7 і ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_3 і ОСОБА_4 відчужили, а ОСОБА_7 і ОСОБА_6 придбали в рівних частках 6/9 часток квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 996 (том 1, а. с. 84, 85, 136, 137; том 2, а. с. 230).
З Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 195405868 від 28 грудня 2019 року) вбачається, що на підставі (виникнення права власності) договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року № 996, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. та, на підставі (внесення запису) рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50543150 від 28 грудня 2019 року за ОСОБА_7 зареєстровано право спільної часткової власності на 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 86).
З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 202644574 від 03 березня 2020 року відомо, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11494612101, номер об'єкта в РПВН 31762216) належить:
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_7 (1/3 частки, номер запису про право власності 34938249) на підставі виникнення права власності - договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 996, підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50543150 від 28 грудня 2019 року;
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 (1/3 частки, номер запису про право власності 34938267) на підставі виникнення права власності - договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 996, підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50543150 від 28 грудня 2019 року;
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_7 (1/18 частки, номер запису про право власності 34938133) на підставі виникнення права власності - договору дарування від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 993; підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50542996 від 28 грудня 2019 року;
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 (1/18 частки, номер запису про право власності 34938118) на підставі виникнення права власності - договору дарування від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 993; підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50542996 від 28 грудня 2019 року (том 1, а. с. 9-12).
З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 245531001 від 23 лютого 2021 року (том 1, а. с. 94, 95, 145, 146) вбачається зокрема, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 11494612101, номер об'єкта 31762216, належить:
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_7 (1/3 частини, номер запису про право власності 34938249) на підставі виникнення права власності - договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 996, підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50543150 від 28 грудня 2019 року;
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 (1/3 частки, номер запису про право власності 34938267) на підставі виникнення права власності - договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 996, підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50543150 від 28 грудня 2019 року;
на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_7 (1/18 частки, номер запису про право власності 34938133) на підставі виникнення права власності - договору дарування від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є.Є. за реєстровим № 993;
підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50542996 від 28 грудня 2019 року; на праві приватної спільної часткової власності ОСОБА_6 (1/18 частки, номер запису про право власності 34938118) на підставі виникнення права власності - договору дарування від 28 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є. Є. за реєстровим № 993; підстава внесення запису - рішення приватного нотаріуса ДМНО Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 50542996 від 28 грудня 2019 року.
З відповіді КП «Дніпровське МБТІ» від 16 березня 2021 року № 2892 вбачається, що за матеріалами інвентаризаційної справи на квартиру АДРЕСА_1 на дату інвентаризації, проведеної 28 серпня 2010 року на замовлення ОСОБА_11 для видачі витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо оформлення спадщини на частину даної квартири, в технічній документації було зазначене самочинне переобладнання квартири, а саме: улаштування дверного отвору в капітальній стіні між поз. 1 - поз. 15 та переобладнання поз. 16 (1,0 кв. м у нежитлову), що підлягає усуненню. Житлова площа квартири після переобладнання складає 82,32 кв. м, загальна площа - 146,8 кв. м. На дату останньої інвентаризації, проведеної 20 травня 2011 року на замовлення ОСОБА_3 , для видачі витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо оформлення спадщини, в технічній документації зазначене усунення самочинно улаштованого дверного отвору між поз. 1 та поз. 15 квартири, про що складений відповідний акт (том 1, а. с. 201).
Згідно з наданим ОСОБА_1 висновком експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 11 травня 2021 року № 1334-05 вбачається, що виконані будівельні роботи із влаштування дверної пройми (прорізу) у несучій конструкції внутрішньої перегородки з наступним проведенням будівельних робіт із закладання (заповнення) дрібними блоками із шлаку (шлакоблоками) спільної дверної пройми у перегородці між кімнатами коридору літ. «1» площею 16,2 кв. м та коридору літ «15» площею 4,9 кв. м квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , не відповідають вимогам ДБН В.2.2-15-2019 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення» (том 1, а. с. 236-251).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З урахуванням того, що судові рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку оскаржені лише в частині належності продавцеві ОСОБА_3 1/9 частки спірної квартири, наявності у неї повноважень на розпорядження цією часткою та фактичного набуття покупцями ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на цю частку квартири, у силу положень статті 400 ЦПК України судові рішення переглядаються в касаційному порядку лише в означеній частині. В іншій частині судові рішення не оскаржені, тому касаційному перегляду не підлягають.
Додаткові рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року переглядаються у повному обсязі.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61?2417сво19)).
У цій справі спір виник з приводу підтвердження обставин щодо належності продавцеві ОСОБА_3 1/9 частки із 5/9 часток квартири (які остання відчужила за спірним договором купівлі-продажу), наявності у неї повноважень на розпорядження цією 1/9 часткою та фактичного набуття покупцями ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на цю частку квартири.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 15 жовтня 2025 року у справі № 382/1370/21, провадження № 61-1193св25).
Правові підстави для часткового задоволення позову суд вбачав у тому, що позивач ОСОБА_2 судовим рішенням, яке набрало законної сили, підтвердив своє право власності на 1/9 частку спірної квартири, а продавець ОСОБА_3 була позбавлена права розпоряджатися 5/9 частками, оскільки 1/9 з указаних часток на момент укладення договору купівлі-продажу їй не належала.
У цій справі власники частини майна у праві спільної часткової власності квартири вимагали усунення порушення їх права власності на цю квартиру, зокрема, оспорюючи відповідні правочини щодо цього майна, з підстав їх переважного права перед іншими особами на купівлю частки у праві спільної часткової власності, а також розпорядження продавцем 5/9 частками, одна з яких їй не належала.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом наведеної норми предмет цього договору складає відплатна передача майна у власність та істотною умовою договору купівлі-продажу виступає обов'язок продавця передати майно у власність другої сторони в обмін на зустрічну дію покупця по сплаті продавцеві обумовленої в договорі грошової суми за прийняте майно.
Статями 202-204 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків та особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності і волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із частинами першою та третьою статті 203 ЦК України одними із загальних вимог, дотримання яких необхідно для дійсності правочину, є вимоги з приводу відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства; та щодо волевиявлення учасника правочину, яке повинно бути вільним та відповідати його внутрішній волі.
У цій справі сторони не заперечували обставин укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу на умовах, визначених у його тексті, відсутній спір щодо факту передачі майнових прав від продавця до покупця, а також щодо реєстрації права власності на 7/9 часток квартири за відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
При цьому ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в суді першої інстанції у відзивах на позовну заяву визнавали те, що 1/9 частка спірної квартири належить ОСОБА_2 і погоджувалися з тим, що вони не мали права розпоряджатися 6/9 частками.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 квітня 2014 року у справі № 204/2588/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 11 червня 2014 року (том 1, а. с. 22-23), рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2014 року скасовано, а позовні вимоги ОСОБА_15 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_16 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , Орган опіки та піклування Красногвардійської районної у місті Дніпропетровську ради, ОСОБА_17 , ОСОБА_11 про визнання права власності в порядку спадкування після померлого батька, задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/9 квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_13 (том 1, а. с. 20 та на звороті). Рішенням апеляційного суду встановлено, що заповіту померлий ОСОБА_13 не залишав, тому його частку квартири після смерті повинні успадкувати спадкоємці першої черги, а саме: батько ОСОБА_10 , мати ОСОБА_11 та син ОСОБА_2 . Батьки померлого на час його смерті з ним не проживали, тому для прийняття спадщини після нього відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України повинні були подати до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. Заяви від них до нотаріальної контори у встановлений Законом строк подані не були. Таким чином, можна вважати, що вони не прийняли цієї частки спадщини (том 1, а. с. 20).
Отже, суди встановили, що ОСОБА_2 належить спірна 1/9 частка квартири, у зв'язку із чим ОСОБА_3 , незаконно відчужуючи цю частину майна, порушила права саме ОСОБА_2 . Встановлене судовим рішенням право власності ОСОБА_2 підтверджує висновки судів про неможливість з боку продавця розпоряджатися 1/9 часткою квартири, яка їй не належала.
За наведених обставин, враховуючи, що спір виник щодо часток у праві власності на квартиру, які не ідентифіковані і не виділені в натурі, вимоги позивачів про визнання недійсним договору купівлі-продажу 6/9 часток спірної квартири та скасування реєстрації права власності на це майнове право суди попередніх інстанцій визнали ефективним способом захисту правомірного інтересу власників, а задоволення судом першої інстанції позовних вимог про визнання недійсним договору у частині відчуження 1/9 частки є ефективним способом захисту права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо числа осіб, яким належить право спільної часткової власності на спірну квартиру.
Спір у цій справі виник щодо підтвердження обставин належності продавцеві ОСОБА_3 1/9 частки (із відчужених 5/9 часток) квартири, повноважень в останньої на розпорядження цією частиною та фактичного набуття покупцями права власності на цю частину квартири.
Отримання за договором купівлі-продажу права власності з боку покупців на частку у праві спільної часткової власності з певними вадами щодо однієї з таких часток з порушенням цивільного законодавства суди у цій справі розглядали як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності інших співвласників. Суди указали, що до таких відносин не можуть бути застосовані положення статті 330 ЦК України відповідно до якої якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
За обставин цієї справи не можна вважати виконаний договір перешкодою для власника в захисті підтвердженого ним у судовому порядку права власності на 1/9 частку квартири. Суди розглянули по суті аргументи позивачів та виснували, що за обставинами цієї справи, на чому зауважував ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не могла бути продавцем та їй не надавалися власником ОСОБА_2 будь-які повноваження щодо відчуження належної йому 1/9 частки квартири.
Заперечення відповідачів з приводу застосування судом першої інстанції неналежного способу захисту з тих мотивів, що свідоцтва та рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права щодо спірних часток у праві спільної часткової власності не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, суди попередніх інстанцій не визнали визначальними для результатів розгляду цієї справи та такими, що не містять підстав для відмови в позові у відповідній частині.
Суди указали, що у цій справі значення мають не безпосередньо вид чи характеристика умов, передбачених у чинному законодавстві, істотні умови, щодо яких сторони досягли згоди та за погодження яких уклали договір, а фактичні обставини щодо належності продавцю майна, яке реалізовувалося, та дотримання прав решти співвласників у праві спільної часткової власності, зокрема позивача ОСОБА_2 . За встановлених обставин справи спірний правочин порушує норми законодавства тільки в частині права власності на 1/9 частку квартири, оскільки саме ОСОБА_2 довів, що 1/9 частка, яка належала йому на праві власності і це підтверджено судовим рішенням, неправомірно відчужена ОСОБА_3 .
Суди в частині, яка переглядається, оцінивши докази у сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним у частині продажу 1/9 частки квартири, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у частині продажу зазначеної частки.
Крім того, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує порушення, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий та за обставинами цієї справи всі критерії дотримані, а отже були наявні правові підстави для часткового задоволення позову. Суди попередніх інстанцій у цій справі забезпечили справедливий баланс між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами, часткове задоволення позовних вимог не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З такими висновками колегія суддів Верховного Суду погоджується.
Щодо доводів касаційних скарг про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 серпня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14, від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, від 06 листопада 2019 року у справі № 607/9119/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 19 липня 2023 року у справі № 912/3751/19, та у постановах Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 910/11242/19, від 31 серпня 2021 року у справі № 921/273/20, то такі доводи колегія суддів до уваги не бере, оскільки фактичні обставини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, є різними, а правовідносини не є подібними, що обумовлює і різність їх правового регулювання, а тому такі посилання є нерелевантними.
Щодо посилання у касаційних скаргах на обрання позивачами неналежного способу захисту порушеного права, то під час вирішення позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 125/2157/19, провадження № 14-40цс21).
Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладення правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція. Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 910/3372/19.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що з урахуванням положень статті 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не позбавлені права звернутися із самостійними позовними вимогами у порядку статті 216 ЦК України.
Щодо аргументів касаційних скарг про те, що відсутність державної права власності на 1/9 частку спірної квартири за ОСОБА_2 спростовує його доводи про недійсність договору купівлі-продажу в цій частині та не відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає таке.
Згідно зі статтею 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування у особи права власності необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18); у постанові Верховного Суду від 12 січня 2026 року у справі № 344/9119/17 (провадження № 61-17703св21).
Матеріали справи не містять доказів державної реєстрації ОСОБА_2 належної йому на праві власності 1/9 частки квартири, власником якої він став на підставі судового рішення, однак це не виключає можливості захисту ним як позивачем порушеного, на його думку, права у судовому порядку.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили незаконності відчуження ОСОБА_4 належної йому 1/9 частки квартири спростовуються змістом оскаржених судових рішень. Суди встановили, що ОСОБА_4 відчужив 1/9 частку квартири, яка була в його власності, а ОСОБА_3 відчужила 5/9 часток квартири, з яких володіла і мала право відчужити лише 4/9 часток, а іншою 1/9 часткою не володіла, оскільки вона належала ОСОБА_2 . З урахуванням наведеного суди виснували про наявність підставдля визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири в частині 1/9 частки відчуженого майна, яка не належала ОСОБА_3 і якою вона не мала права розпоряджатися.
Доводи касаційних скарг ОСОБА_6 та ОСОБА_7 висновків місцевого та апеляційного судів в оскарженій частині не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції в межах доводів відповідачів переглянув рішення місцевого суду в оскарженій частині, надав відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявників іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявників.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях у частині, яка переглядається, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND» від 27 вересня 2001 року, заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Щодо додаткових рішень Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року
Суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, установив обсяг наданих адвокатом послуг, співмірність, складність справи, виходячи з критерію реальності та розумності вартості адвокатських послуг, та на підставі наданих учасниками справи доказів визначив розмір витрат на правничу допомогу.
Посилання у касаційних скаргах на те, що суд першої інстанції необґрунтовано зменшив розмір витрат ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на надану професійну правничу допомогу в суді першої інстанції з 30 000,00 грн до 2 000,00 грн за відсутності відповідного клопотання позивачів і наведене суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 07 лютого 2021 року у справі № 910/12876/19, у додаткових постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 757/36628/16-ц, від 26 липня 2022 року у справі № 910/1209/21, від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20, колегія суддів не бере до увагу з огляду на таке.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
За висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24), під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.
Заявники у касаційних скаргах не наводять беззаперечних доказів того, що суди помилково визначили розмір витрат на правничу допомогу, а висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 906/513/18 (провадження № 12-66гс21), на яку міститься посилання у касаційних скаргах, оскільки в цій справі під час стягнення витрат на правову допомогу судом касаційної інстанції враховано суттєве погіршення фінансового стану відповідача.
Доводи касаційних скарг у цій частині зводяться виключно до незгоди з ухваленими судовими рішеннями щодо цих судових витрат та власного бачення розміру понесених судових витрат. Водночас такі доводи не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень у цій частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права в частині, яка переглядається, є безпідставними, не спростовують в указаній частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень в частині, яка переглядається, колегія суддів залишає касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення у відповідних частинах - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , та ОСОБА_7 , в інтересах якого діє ОСОБА_9 , залишити без задоволення.
Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17 липня 2023 року, додаткові рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 15 серпня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28 грудня 2019 року щодо продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , та скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо продажу 1/9 частки квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачВ. В. Сердюк
СуддіА. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
А. А. Калараш
Є. В. Петров