Справа № 577/6059/25
Номер провадження 22-ц/816/1557/26
24 лютого 2026 року м.Суми
Сумський апеляційний суд у складі: (колегія суддів)
головуючого - Черних О.М. (суддя-доповідач),
суддів: Замченко А.О., Петен Я.Л.
секретаря судового засідання: Чуприни В.І.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянувши у порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 04 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Потій Н.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення невиплачених при звільненні коштів,
1. Описова частина
Короткий зміст вимог позову
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про стягнення невиплачених при звільненні коштів.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що остання працювала на посаді оператора пральних машин виробничого підрозділу Локомотивне депо Конотоп регіональної філії «Південно-Західна залізниця», який є одним із підрозділів Акціонерного Товариства «Українська Залізниця» 31 рік, звідки звільнилася 06.03.2025 за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію. При звільненні АТ «Укрзалізниця» не провело з нею повного розрахунку, зокрема їй не виплачено: одноразову матеріальну допомогу при звільненні в розмірі п'яти середньомісячних заробітків, що становить 50017,30 грн; додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті понад 35 років, що становить 40013,84 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2025 роки в сумі 50017,30 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 67677,18 грн
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача невиплачені кошти при звільненні та 1211,20 грн судового збору
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 04 грудня 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства з «Укрзалізниця» задоволено частково. Ухвалено стягнути з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 невиплачену одноразову матеріальну допомогу при звільненні в розмірі п'яти середньомісячних заробітків, що становить 50 017,30 грн; додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті, що становить 40 013,84 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік, що становить 16104 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 67677,18 грн. та 1211,20 грн судового збору, а всього 175023,52 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що відповідач безпідставно не виплатив позивачці при звільненні одноразову та додаткову матеріальну допомогу, а також матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік. В задоволенні позовних вимог в частині виплати матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022, 2024 та 2025 роки суд першої інстанції відмовив за необґрунтованістю, посилаючись на те, що відповідач матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022, 2024, 2025 роки виплатив в добровільному порядку.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, представник відповідача, вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, а тому просив рішення суду скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обрубування своїх доводів посилається на те, що при ухваленні рішення суд першої інстанції, неповно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам.
Зазначає, що зважаючи на економічну ситуацію в державі, з метою стабілізації фінансово - економічного становища підприємства, збереження трудового колективу та своєчасної виплати заробітної плати працівникам підприємства, виникла необхідність у запровадженні окремих обмежувальних заходів тимчасово на період дії правового режиму воєнного стану та до нормалізації ситуації в товаристві.
Посилається на рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022, згідно підпункту 1.1.4. якого, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, керівникам регіональних філій, філій, структурних (виробничих) підрозділів, апарату управління АТ «Укрзалізниця» повідомлено забезпечити реалізацію наступних заходів, а саме: призупинити виплати, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, аналогічне рішення було прийнято 17.07.2023 та 27.06.2024. Зазначає, що згідно ст. 11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути призупинена за ініціативою роботодавця.
Звертає увагу апеляційного суду, що рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022, 17.07.2023 та 27.06.2024 якими врегульовано питання оплати праці всіх працівників в період воєнного стану, було погоджено Профспілкою залізничників і транспортних будівельників України. Підкреслює, що роботодавець не відмовляє у виплаті матеріальної допомоги, а лише відтерміновує її. Після прийняття окремого рішення правління, виплата матеріальної допомоги, при наявності умов передбачених Колективним договором, буде проведена.
Посилається на те, що питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану з урахуванням міжнародних договорів, роз'яснено й у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 580/2869/22, згідно якої обмеження прав людини і громадянина під час війни може бути цілеспрямованим і масовим, які обумовлюються посиленням обороноздатності.
При цьому звертає увагу на те, що всі додаткові виплати для залізничників, як і матеріальна допомога на оздоровлення, не передбачена чинним законодавством, а тільки умовами колективного договору підприємства.
Також вважає, що не підлягали задоволенню вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки невиплата позивачу коштів сталася не з вини відповідача, а мали місце обставини непереборної сили, викликані військовою агресією рф проти України. Крім того, зазначає, що суд першої інстанції не врахував Постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року № 761/9584/15-ц та положення ст. 117 КЗпП України щодо обмеження нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями і стягнув з відповідача середній заробіток за час затримки за період з 07.03.2025 по 28.09.2025 включно.
Вказав, що судом не була розглянута заява відповідача про застосування строку позовної давності. Зокрема, вважає, що позивачу при звільненні 26.02.2025 було повідомлено, що всі виплати, які були передбачені колективними договором будуть здійснені лише після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця», всі ці виплати не відносяться до заробітної плати, а тому на них поширюється вимоги ст. 233 КЗпП України, проте позивач звернулась до суду 14.10.2025 , тобто вже зі спливом строку позовної давності.
Крім того, вказав, що судом в порушення ст. 141 ЦПК України невірно стягнуто з відповідача судовий збір.
Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 січня 2026 року справу передано судді-доповідачеві - Черних О.М.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 22 січня 2026 року апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишено без руху
Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 27 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження в указаній справі.
Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 27 січня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні
Позиція апеляційного суду
Представник АТ "Українська Залізниця" - Ільницька Ю.Ю., в судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.
У судове засідання належним чином повідомлені апеляційним судом про дату, час і місце розгляду цієї справи (а.с.255) позивачка не з'явилась, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.
За змістом ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи апеляційним судом.
При вищевикладених обставинах, на підставі ст.ст.371-372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутності позивачки, яка не з'явилась, за присутності представника відповідача -Ільницької Ю.Ю.
2. Мотивувальна частина
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 4 четвертим частиною першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування судом норм матеріального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга представника відповідача - адвоката Сімчука І.А. підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Мотиви з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам цивільного матеріального та процесуального законодавства України.
Фактичні обставини справи
Як вбачається з матеріалів справи, між адміністрацією локомотивного депо Конотоп Південно-Західної залізниці та профспілковим комітетом на 2006-2010 роки пролонгованого на 2011-2025 роки укладено колективний договір (а.с. 12- 13,61-62).
Згідно розділу 8 п. 8.7 «Соціальні гарантії, пільги та компенсації»: «при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку з виходом на пенсію вирішено виплачувати одноразову допомогу в розмірі 5 середньомісячних заробітків, а працівникам, які були прийняті на роботу після прийняття даної норми ( з 15 травня 2007 року), цю допомогу надавати в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті…»
Відповідно до п.3.10 «Оплата праці» колективного договору, з 01.01.2022, визначено, що працівникам філії, які безперервно працювали у підрозділах АТ «Укрзалізниця» не менше 6 місяців та подали письмову заяву, надавати один раз у календарному році матеріальну допомогу на оздоровлення, як правило разом із наданням щорічної відпустки, у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 01 січня звітного року (п.3.1.). Матеріальна допомога на оздоровлення надається на підставі заяви працівника без надання щорічної відпустки залізничникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, працівникам, які знаходяться у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, за умови, що у цьому році допомога не отримувалася (а.с. 61).
Згідно наказу № 19/ос від 26.02.2025 року «Про припинення трудового договору (контракту)» ОСОБА_1 з 06.03.205 звільнено за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію за віком на підставі ст.38 КЗпП, постановлено виплатити компенсацію не невикористану відпустку; виплатити одноразову матеріальну допомогу у розмірі 5-ти середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, передбачену р.8 п.8.7 Колективного договору; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених Законом на перше січня звітного року за 2023 рік, відповідно до п.3.9 Колективного договору, після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця» (а.с. 11).
Згідно витягу із протоколу №Ц-54/90 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 24.10.2022, вирішено здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнилися/будуть звільнені у період з лютого до грудня 2022 року, одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені Рішенням Правління від 14.03.2022; нарахування та виплату матеріальної допомоги проводити в хронологічному порядку, починаючи з листопада 2022 року, згідно з графіком погашення (а.с. 54 на звороті).
Відповідно до витягу із протоколу Ц-85/44 Ком.т. рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 17.07.2023 вирішено здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнилися/будуть звільнені у період з січня до грудня 2023 року, одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені Рішенням Правління від 14.03.2022, нарахування та виплату матеріальної допомоги проводити в хронологічному порядку, починаючи з жовтня 2023 року, згідно з графіком погашення (а.с.55).
Відповідно до витягу із протоколу Ц-82/63 Ком.т. рішенням правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2023 вирішено здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнилися/будуть звільнені у період з січня до грудня 2024 року, одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені Рішенням Правління від 14.03.2022, нарахування та виплату матеріальної допомоги проводити в хронологічному порядку, починаючи з листопада 2024 року, згідно з графіком погашення (а.с.56).
Згідно листа від 06.09.2022 № ц/3-9/1459/Упроф/ 30-22 АТ «Українська залізниця» повідомляє керівників структурних підрозділів апарату управління, регіональних філій, філій АТ «Укрзалізниця», Раду Профспілку залізничників і транспортних будівельників України, Голів дорожніх профспілкових організацій про прийняте рішення правління (протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця») від 14 березня 2022 року, згідно якого на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (а.с. 59).
Згідно п. 1. 13 наказу № 319 від 21.02.2022 «Про надання матеріальної допомоги» вирішено надати ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на перше січня звітного року (а.с. 63)
Згідно платіжної відомості № 81 від 25.02.2022, ОСОБА_1 перераховано на особовий рахунок (а.с. 64).
Відповідно до наказу № 297 від 30.05.2023 ОСОБА_1 надано щорічну відпустку за період роботи з 14.06.2022 по 13.06.2023( включно) на 14 календарних днів з 15.06.2023 по 28.06.2023 (включно) (а.с. 65).
26.12.2023 ОСОБА_1 звернулася із заявою до в.о. начальника локомотивного депо Конотоп Романенко С.М. про надання матеріальної допомоги на оздоровлення згідно колективного договору (а.с. 66)
Відповідно до наказу № 485 від 03.07.2024 ОСОБА_1 надано щорічну відпустку за період роботи з 14.06.2023 по 13.06.2024( включно) на 14 календарних днів з 19.07.2024 по 05.08.2024 (включно) (а.с. 66 на звороті).
Згідно п. 1. 40 наказу № 1225 від 25.07.2024 «Про надання матеріальної допомоги» вирішено надати ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками - 30 % місячної тарифної ставки (посадового окладу) (а.с. 67)
Згідно платіжної відомості № 216 від 25.07.2024, ОСОБА_1 перераховано на особовий рахунок НОМЕР_1 гривень (а.с. 68).
03.07.2024 ОСОБА_1 звернулася із заявою до начальника локомотивного депо Конотоп Романенко С.М. про надання матеріальної допомоги на оздоровлення, згідно колективного договору (а.с. 66)
Згідно повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні ОСОБА_1 було нараховано та вплачено 7000 грн (а.с. 70)
Заява представника відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» про застосування строків позовної давності (а.с. 73-75)
Мотивувальна частина та застосовані норми права
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За частиною першою статті 47 КЗпП України у редакції, чинній на день звільнення позивача, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до статті 13 КЗпП України, статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг тощо.
Статтею 18 КЗпП України передбачено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.
Згідно ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Основоположні права громадян, пов'язані з реалізацією права на працю, передбачені ст. ст. 43-46 Конституції України.
У той же час, відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
24 лютого 2022 року Указом Президента України від 24 квітня 2022 року №64/2022 у зв'язку із військовою агресією рф на території України введений воєнний стан, який неодноразово продовжений і триває станом на час розгляду цієї справи.
При цьому, зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб визначені положеннями Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» установлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану.
Пунктом другим розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Отже положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.
Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Матеріалами справи підтверджується, що наказом № 19/ос від 26.02.2025 року про припинення трудового договору позивача з 06.03.2025 року було звільнено за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за віком. Крім того, вказаним наказом наказано виплатити компенсацію не невикористану відпустку; виплатити одноразову матеріальну допомогу у розмірі 5-ти середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, передбачену р.8 п.8.7 Колективного договору; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених Законом на перше січня звітного року за 2023 рік, відповідно до п.3.9 Колективного договору. Вказані виплати виплачені позивачу не були, що не заперечується відповідачем.
Дійсно, як вбачається з витягу із протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року, згідно з пп.1.1.4 п.1.1 протоколу - на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.
Проте, наказ - правовий акт, виданий керівником підприємства, з метою вирішення всіх основних або оперативних завдань, поставлених перед підприємством. В контексті кадрових питань, наказ використовується для прийняття працівників, звільнення, переведення, надання відпустки, призначення додаткових винагород. Це офіційний документ, який є обов'язковим для виконання.
В даній справі наказ про звільнення позивача містить вказівку про виплату ОСОБА_1 компенсації невикористаної відпустки; одноразової матеріальної допомоги у розмірі 5-ти середньомісячних заробітків, додаткової матеріальної допомоги в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених Законом на перше січня звітного року за 2023 рік, що є обов'язковим до виконання, та окрім того, з огляду на те, що відповідно до положень ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Доказів того, що до вказаного наказу вносилися зміни, матеріали справи не містять.
Таким чином, з огляду на те, що роботодавцем було видано наказ про звільнення позивача, яким передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої одноразової матеріальної допомоги в розмірі п'яти середньомісячних заробітків, що становить 50017,30 грн; невиплаченої додаткової матеріальної допомогу в розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, що становить 4013,84 грн., а також невиплаченої матеріальної допомогу на оздоровлення за 2023 рік в розмірі 16104,00 грн.
Підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Так, ст. 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Відповідно до ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»)».
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 26 жовтня 2022 року, справа № 905/857/19, провадження № 12-56гс21, зазначила, що заробітна плата не є відповідальністю в розумінні ст. 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили, а також, дійшла висновку, що: «Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Статтею 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.
Із викладеного вбачається, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі ст. 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
Разом з цим, обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо (ст. 82 ЦПК України). Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів.
Відповідно до положень статті 263 ЦК України непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
Обставини непереборної сили (форс-мажорні обставини) - це обставини, що перешкоджають виконанню зобов'язань однією із сторін, незалежні від її волевиявлення і контролю, а також непереборні при вживанні всіх розумних заходів щодо їх запобігання. Визначення обставин непереборної сили наведено у статті 79 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (укладена у Відні 11 квітня 1980 року). Для визначення яких-небудь обставин форс-мажорними необхідно обов'язкова наявність ряду чинників: непереборність сили, що викликала ці обставини; неможливість контролювати ситуацію, впливати на неї; виникнення перешкоди не могло бути передбачено під час укладення зобов'язання.
Із урахуванням положень ч. 1 ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та пункту 6.10 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого Рішенням Президії Торгово-промислової палати України 18 грудня 2014 року № 44(5), документом, який засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), є сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), який видає Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати, вимоги до якого встановлені пунктом 6.11 Регламенту.
За таких обставин, роботодавцю необхідно довести настання обставин непереборної сили, які б свідчили про відсутність вини підприємства у затримці виплат позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України.
Відповідачем не надано суду доказів, що у період за який позивач просить стягнути середній заробіток, порушення зобов'язання щодо розрахунку при звільненні сталося внаслідок ведення бойових дій та дії обставин непереборної сили, що на підставі частини 3 статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є підставою для звільнення роботодавця від відповідальності за цим зобов'язанням.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Подібний правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на яку є посилання у апеляційній скарзі.
У справі, яка переглядається в апеляційному порядку, судом першої інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи, сторонами те, що в день звільнення, 06 березня 2025 року, ОСОБА_1 не були виплачені всі суми, які належали їй від підприємства.
Разом з тим, колегія суддів, з врахуванням висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дійшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги в цій частині виходячи з наступного.
Так, відповідно до вимог ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Суд першої інстанції стягнув на користь позивача середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 07.03. 2025 по 28.09.2025 в розмірі 67677 грн 18 коп, що перевищує шість місяців, тобто в порушення вимог ч. 1 ст. 117 КЗпП України, а тому колегія суддів приходить до висновку, що розмір середнього заробітку за час затримки не може перевищувати 60778 грн 05 коп, в межах шестимісячного строку ( за період з 07 березня 2025 року до 07 вересня 2025 року).
Крім того, колегія суддів приходить до переконання про наявність підстав для зменшення розміру відшкодування за затримку розрахунку відповідача з позивачем виходячи з наступного.
Колегією суддів враховано, що АТ «Укрзалізниця» включена до переліку об'єктів державної власності, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, на даний час вона знаходиться у вкрай незадовільному фінансовому становищі і покладання додаткових фінансових зобов'язань може негативно вплинути на функціонування підприємства в умовах воєнного стану, а тому колегія суддів приходить до висновку, що справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат буде в розмірі 20 000 грн середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні.
Щодо позовної давності
В частині вимоги представника відповідача щодо застосування строку позовної давності до вимог про стягнення належних виплат, колегія суддів приходить до наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції 14 жовтня 2025 року, повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільнені датоване 06 березня 2025 року (а.с. 15). Проте, дане повідомлення ОСОБА_1 не отримано, оскільки в повідомленні відсутня відмітка про отримання даного документа позивачем. А тому, суд першої інстанції прийшов до висновку, що вказане повідомлення позивач отримала лише 28 вересня 2025 року і звернулася до суду 14 жовтня 2025 року, в межах строку передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Доказів протилежного, відповідачем, всупереч вимог ст. 81 ЦПК України не надано.
З даним висновком колегія суддів погоджується.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Так, Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.
Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов'язана з об'єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас, законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов'язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб'єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.
Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.
Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Винагорода за працю безпосередньо пов'язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію.
У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.
Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.
У вказаному рішенні Конституційний Суд також наголосив, що якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Враховуючи рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24), а саме втрату чинності частиною першою ст. 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, суд доходить висновку про додержання позивачем строку звернення до суду з цими позовними вимогами, оскільки з моменту ухвалення вказаного рішення застосуванню підлягає попередня редакція названої статті, яка не обмежувала строк звернення до суду із відповідними вимогами.
Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз'яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.
Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.
Така позиція була висловлена ще Пленумом Верховного Суду України у постанові №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».
Вказаний правовий висновок викладений у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.12.2024 справа № 577/6059/25
Колегія суддів також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 04.12.1995 р. по справі «Беллет проти Франції», в якому Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» (далі - Закон № 108) встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до ст. 2 цього Закону, в структуру заробітної плати входять: основна та додаткова заробітна плата, а також заохочувальні та компенсаційні виплати.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про оплату праці» допомога на оздоровлення є додатковою заробітною платою і позовна давність до вимог про її стягнення не застосовується.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У відповідність з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/ «правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.
Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії статті 1 Протоколу №1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.
Отже колегія суддів вважає, що посилання представника АТ «Укрзалізниця» щодо порушення позивачем строку звернення до суду є безпідставним і з огляду на правову позицію Верховного Суду.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з пунктом 4 четвертим частиною першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування судом норм матеріального права.
Ухвалене судом рішення не в повній мірі відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, а тому колегія суддів проходить до висновку про необхідність змінити судове рішення в частині стягнення середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні.
Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково, стягнути з АТ «Укрзаліниця» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 20000 грн, в іншій частині рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Судові витрати
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційне розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, ціна позову становить 224 944 гривні 32 копійки, отже розмір судового збору становить 2249 гривень 44 копійки.
Рішенням Конотопського районного суду Сумської області позовні вимоги задоволено частково на суму 173812 грн 32 коп.
Колегія суддів дійшла висновку, що рішення першої інстанції підлягає зміні в частині розміру грошового стягнення середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні), в іншій частині рішення суду залишено без змін.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається з матеріалів справи позивачкою сплачено судовий збір 1211, 20 гривень.
Враховуючи те, що позовні вимоги задоволено на 56 % (126135,14 / 224944,32 х 100), то з відповідача необхідно стягнути судовий збір за розгляд судом першої інстанції у розмірі 1259,69 грн (2249,44 х 56%).
АТ «Українська залізниця» при подачі апеляційної скарги сплатила судовий збір в розмірі 3375,51 гривень.
Апеляційна скарга АТ «Українська залізниця» задоволена на 27%.
Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України можливо провести взаємозалік.
Так, враховуючи те, що ціна позову складала 224 944 грн 32 коп., позивачем при подачі позову було сплачено 1211 грн 20 коп, позовні вимоги задоволені на 56 %, то з відповідача на корись позивача необхідно стягнути 1211 грн 20 коп., а на користь держави - 48 грн.49 коп.
Разом з тим, апеляційна скарга АТ «Українська залізниця» задоволена на 27 %, позивача звільнено від сплати судового збору, остаточно шляхом проведення взаємозаліку на рахунок Акціонерного товариства «Українська залізниця» з держави підлягає стягненню 862,90 (911,39 - 48,49 ), та з Акціонерного товариства «Українська залізниця» - 1211,20 на користь позивача.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст. 367; 374 ч. 1 п. 1; 375; 381-382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 04 грудня 2025 року змінити в частині розміру грошового стягнення середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні та судових витрат.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» ( ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток на час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 20000 (двадцяти тисяч) гривень.
В іншій частині рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 04 грудня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» ( ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по судовому збору в сумі 1211,20 гривень.
Судові витрати Акціонерного товариства «Українська залізниця» ( ЄДРПОУ 40075815) в сумі 862 гривні 90 копійок компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст рішення виготовлено 24.02.2026 року.
Головуючий О.М. Черних
Cудді: А.О. Замченко
Я.Л. Петен