23 лютого 2026 року м. Ужгород№ 640/8139/21
Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Микуляк П.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, -
25 березня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення від 13 листопада 2020 року № 80114300005477/368 Центрального міжрегіонального управління ДМС України у місті Києві та Київській області щодо громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 про відмову в наданні дозволу на імміграцію;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС України у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну.
02 квітня 2021 року Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито спрощене позовне провадження в даній справі.
Окружний адміністративний суд міста Києва супровідним листом «Про скерування за належністю справи» на виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2825-ІХ надіслав адміністративну справу № 640/8139/21 до Київського окружного адміністративного суду.
У подальшому Київський окружний адміністративний суд на виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу ІІ прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 р. № 399, передав судові справи Закарпатському окружному адміністративному суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 березня 2025 року справа була передана для розгляду судді Микуляк П.П.
В подальшому ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду справу прийнято до провадження, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є громадянином громадянин Азербайджанської Республіки та 10 квітня 2017 року зареєстрував шлюб із громадянкою України ОСОБА_2 . Перебуваючи на території України на законних підставах та, як особа, що перебуває у шлюбі з громадянином України понад два роки, позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області з приводу надання дозволу на імміграцію в Україну. Рішенням Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській області ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну, як особі, яка свідомо надала неправдиві відомості.
Позивач вважає дії відповідача протиправними, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню, так як є безпідставним та необґрунтованим, оскільки позивач жодним чином не порушив законодавчі норми.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову та зазначає, що однією з підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію є зазначення свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів.
Представник звертає увагу, що відповідно до відповіді з Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області встановлено, що позивач з метою легалізації перебування на території України уклав шлюб, з ознаками фіктивності із громадянкою України ОСОБА_2 , також підтверджено, що позивач за вказаною в анкеті адресою фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
Таким чином, позивач при поданні клопотання про надання дозволу на імміграцію в Україну надав свідомо неправдиві відомості, у частині місця проживання, а тому рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянину Азербайджану ОСОБА_1 є правомірним.
Згідно ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Позивач, ОСОБА_1 , є громадянином громадянин Азербайджанської Республіки, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 виданий 13.12.2016 р. МВС Азербайджанської Республіки.
10 квітня 2017 року, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 видане 10.04.2017 р. Тернопільським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
15 листопада 2019 року звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку з тим, що перебуває у шлюбі з громадянкою України понад два роки.
За результатами розгляду поданої заяви відповідачем прийнято рішення від 13 листопада 2020 року № 80114300005477/368 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до висновку за результатами розгляду заяви позивача, підставою для відмови слугувала відповідь Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, згідно з якою у ході вжитих перевірочних заходів встановлено, що позивач з метою легалізації перебування на території України уклав шлюб з ознаками фіктивності із громадянкою України ОСОБА_2 , а також підтверджено, що позивач за вказаною в анкеті адресою: АДРЕСА_1 фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення ним неправдивих відомостей.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. № 3773-VI іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до частини першої № 3773-VI встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в України іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р. № 2491-III.
У розумінні положень статті 1 Закону № 2491-ІІІ, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону № 2491-ІІІ дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів. При цьому, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Згідно зі статтею 6 Закону №2491-ІІІ центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону № 2491-ІІІ.
Так, згідно зі статтею 9 Закону № 2491-ІІІ заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Відповідно до частин другої та п'ятої статті 9 Закону № 2491-ІІІ заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 6 частини сьомої статті 9 Закону № 2491-ІІІ крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається. Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
У свою чергу, суд звертає увагу, що підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.
Зокрема, відповідно до пунктів 4, 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію не надається: особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; в інших випадках, передбачених законами України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 р. № 1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.
Пунктом 1 Порядку №1983 передбачено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади. Пропозиції стосовно формування квоти імміграції повинні ґрунтуватися на результатах аналізу імміграційного процесу у попередньому календарному році та враховувати необхідність максимального обмеження квоти імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства з країн походження значної кількості нелегальних мігрантів.
Разом з тим, Порядком № 1983 визначено процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Відповідно до підпункту 1 пункту 3 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (надалі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи Державної міграційної служби - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім тих, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Пунктом 14 цього Порядку передбачено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 Порядку № 1983 органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів Служби безпеки України, Робочого апарату Українського бюро Інтерполу та Державної прикордонної служби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку № 1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Із аналізу наведених норм права вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Встановлення органом державної міграційної служби однієї з обставин, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію» є підставою для не надання дозволу на імміграцію.
Таким чином, приписами Закону України «Про імміграцію» та Порядку № 1983 регламентований перелік документів та порядок їх розгляду. У той же час, оскільки відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, з огляду на що, перелік документів не є вичерпним та може бути розширений на розсуд відповідного суб'єкта владних повноважень.
Як встановлено судом, відмова у наданні дозволу на імміграцію позивачу обумовлена зазначенням свідомо неправдивих відомостей щодо адреси місця фактичного проживання позивача та наявність ознак фіктивності шлюбу (пункт 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію»).
Судом встановлено, що оскаржуваним справі рішенням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 13.11.2020 р. № 80114300005477/368 відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону № 2491-III, тобто особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Як слідує з заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, позивач зазначив місце проживання в Україні: АДРЕСА_1 . Аналогічна адреса вказана в довідці про реєстрацію місця проживання особи.
В свою чергу в матеріалах особової справи позивача, яка була додана відповідачем до відзиву, наявна відповідь на запит ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 18.02.2020 р. № 51/1-11/121-102, відповідно до якої здійснено перевірку громадянина Азербайджану ОСОБА_1 та встановлено, що ним з метою легалізації перебування на території України укладено шлюб з ознаками фіктивності. Також підтверджено, що позивач за вказаною в анкеті адресою фактично не проживає.
Доказів, які б свідчили про недостовірність та/або помилковість інформації, викладеної у вказаному вище документі, позивачем до суду не надано.
Водночас відповідно до частини першої статті 29 Цивільного кодексу України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Так, місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає та має передбачені статтею 64 Житлового кодексу України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності.
Суд зауважує, що місце проживання і місце реєстрації не є тотожними поняттями. Реєстрація місця проживання особи у конкретному жилому приміщенні за відсутності інших достатніх належних і достовірних доказів, не є безспірним доказом проживання особи у конкретному житловому приміщенні.
Як було зазначено вище, у разі виявлення факту, що особа, яка подавала заяву про надання дозволу на імміграцію, зазначила свідомо неправдиві відомості чи подала підроблені документи, то у контролюючого органу наявні усі підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Відтак, станом на момент прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію особам або відмови у наданні такого дозволу ДМС аналізує отриману від уповноважених, відповідно до Порядку № 1893, органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймає рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Матеріали справи свідчать про те, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було дотримано вказаного порядку та прийнято оскаржуване рішення з урахуванням всіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Суд звертає увагу, що статтею 10 Закону України «Про імміграцію» встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази.
Суд відхиляє твердження позивача щодо його постійного проживання за адресою, вказаною у заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки належних та достовірних доказів на підтвердження його проживання за адресою: АДРЕСА_1 матеріали адміністративної справи не містять.
Аналіз встановлених обставин справи та наведених вище норм законодавства України, дає підстави суду дійти висновку, що під час перевірки документів та даних зазначених позивачем в заяві, а також, беручи до уваги встановлені уповноваженими органами обставини щодо не проживання позивача за вказаною ним адресою проживання ( АДРЕСА_1 ) та укладення ним шлюбу з ознаками фіктивності з громадянкою України ОСОБА_2 з метою легалізації перебування на території України, відповідачем було обґрунтовано встановлено факт подання позивачем неправдивих відомостей та правомірно прийнято рішення про відмову позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Підсумовуючи викладене, суд не знаходить підстав для задоволення позову, оскільки за результатами розгляду справи не встановлено порушення відповідачем прав позивача, які є предметом цього спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
На підставі наведеного та керуючись статтями 5, 9, 14, 77, 78, 139, 243, 246, 262 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 КАС України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
СуддяП.П.Микуляк