Україна
Донецький окружний адміністративний суд
23 лютого 2026 року Справа№200/10031/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Абдукадирової К.Е., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (адреса Україна, 85004, Донецька обл., Покровський р-н, місто Добропілля, вул. Першотравнева, будинок 54-А ЄДРПОУ 38242758) про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, в якій просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2017, 2018, 2019, та 2020 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення;
- стягнути з 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області на користь ОСОБА_1 суму грошової компенсації за 56 невикористаних днів додаткової відпустки у розмірі 31 680,32 гривень за 2017, 2018, 2019 та 2020 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення;
-зобов'язати 3 державний пожежно-рятувального загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області подати звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування позову зазначає, що ОСОБА_1 , з 12.12.1996 по 25.04.2020 проходив службу на посадах МВС, МНС, ДСНС України та був звільнений у запас з 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
Дізнавшись, що можливо по відношенню до нього відповідачем допускались порушення його прав, позивач звернувся за правовою допомогою, та, в той же день, на адресу відповідача було направлено адвокатський запит №АЗ/08/2025-02 від 07.08.2025 з вимогою повідомити чи здійснювалась позивачу компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, що передбачена законодавством України для осіб, що мають статус «учасника бойових дій».
Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області надіслало позивачу, зокрема довідку №18 від 14.08.2025, з якої вбачається, що у місяці звільнення позивача, а саме у квітні 2020 року, позивачу було виплачено посадовий оклад, оклад за званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження служби, щомісячну премію, індексацію, допомогу на оздоровлення та вихідну допомогу. Проте виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, що передбачена для учасників бойових дій, здійснено не було.
Вважає вказану бездіяльність відповідача протиправною.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву зі змісту якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Зазначив, що позивач проходив службу цивільного захисту в 3 державному пожежно-рятувальному загоні Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, отримав статус учасника бойових дій 22 грудня 2017 року.
Вказав, що зазначена відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року повної тривалості. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься і не підлягає грошовій компенсації при звільненні. Додаткова відпустка не належить до категорії щорічних і надається понад тривалість щорічної відпустки та інших видів відпусток. Вона надається у календарному році, а не за робочий рік, тобто незалежно від стажу роботи. У разі невикористання зазначеної додаткової відпустки, її не можна перенести на наступний календарний рік, не можна подовжити у разі хвороби працівника та не можна ділити на частини». Законодавством не передбачено можливості заміни зазначеної додаткової відпустки грошовою компенсацією.
Таким чином, вважає, що вимога позивача про визнання протиправною бездіяльності та стягнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій є необґрунтованою.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 22.12.2017.
ОСОБА_1 проходив службу з 12.12.1996 по 25.04.2020 проходив службу на посадах МВС, МНС, ДСНС України та був звільнений у запас з 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області.
Наказом Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області від 16.04.2020 №89 о/с відповідно до п. 173, 176 пп.1 (у зв'язку із закінченням строку контракту) позивача звільнено та виключено з кадрів ДСНС України 25 квітня 2020 року та направлено до Першотравневого РВК Донецької області для постановки на військовий облік. Вислуга років станом на 25 квітня 2020 року складає: календарна - 25 років 04 місяці 00 днів; пільгова - 04 роки 08 місяців 22 дні; загальна вислуга років - 30 років 00 місяців 22 дні.
З довідки про розмір місячного грошового забезпечення нарахованого у відповідності до ПКМУ №1294, ПКМУ 704, нарахованої та виплаченої індексації ОСОБА_1 , вбачається, що при звільненні позивачу не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої законодавством для учасників бойових дій. Не запечечує вказаний факт відповідач й у відзиві на позовну заяву.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд зазначає наступне.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Кодекс цивільного захисту України регулює відносини, пов'язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, права та обов'язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності (стаття 1 Кодексу цивільного захисту України).
Згідно з частиною першою статті 99 Кодексу цивільного захисту України до персоналу (кадрів) органів управління та сил цивільного захисту належать особи рядового і начальницького складу, які проходять службу цивільного захисту за контрактом, державні службовці та інші працівники, з якими укладається трудовий договір.
За приписами частини першої статті 101 Кодексу цивільного захисту України служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.
Відповідно до пункту 2 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 (надалі Положення № 593), служба цивільного захисту є державною службою особливого характеру, яка забезпечує пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, вживає заходів до запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідації їх наслідків у мирний час та в особливий період.
Аналіз положень щодо служби в органах цивільного захисту доводить, що - це державна служба осіб, які проходять службу цивільного захисту особливого характеру, яка покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.
Тому, не зважаючи на те, що, дійсно, служба цивільного захисту та військова служба є різними видами державної служби особливого характеру, а на час спірного періоду роботи позивача в чинному законодавстві прямо не вказано, що робота на посадах командира відділення професійної пожежної частини (у подальшому органи і підрозділи цивільного захисту), є військовою службою, суд, зазначає, що в законодавстві наявна "прогалина" в тому, що немає посилань на вказану посаду, мета діяльності на якій покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.
При цьому держава гарантує правовий та соціальний захист осіб державної пожежної охорони та служби цивільного захисту та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист" та Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (далі по тексту - Закон №3551-XII) учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з п.19 ч.1 ст.6 Закону №3551-XII учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
За змістом ст. 12 Закону №3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Крім того, ст.16-2 Закону України «Про відпустки» (далі по тексту Закон №504/96-ВР) передбачає, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Таким чином, у випадку звільнення учасників бойових дій, їм виплачується компенсація за всі не використані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за не використані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та статтею 12 Закону №3551-ХІІ.
Суд зазначає, що норми Закону №3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі не використані дні додаткової відпустки.
Відповідно до ст.4 Закону №504/96-ВР до щорічних відпусток належать додаткові відпустки, передбачені законодавством, зокрема додаткова відпустка учасникам бойових дій із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. В разі невикористання такої відпустки особою, яка має право на таку відпустку, їй повинна виплачуватися грошова компенсація.
При цьому, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за не використані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
За приписами ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється.
Водночас, норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі не використані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження служби в особливий період.
При цьому, суд зазначає, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено обов'язку особистого звернення учасника бойових дій із заявою про виплату йому грошової компенсації, оскільки грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки виплачується разом з компенсацією за не використані дні щорічної основної відпустки та вирішальним при виплаті вказаної компенсації є невикористання днів відпусток на час звільнення особи.
Таким чином, під час звільнення зі служби, із позивачем повинен бути повністю проведений розрахунок, в тому числі, нараховано грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
Про наявність спору щодо кількості днів невикористаних позивачем відпусток сторонами не заявлено.
Враховуючи наведене, суд доходить до висновку про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Щодо позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача на користь позивача суму грошової компенсації за 56 невикористаних днів додаткової відпустки у розмірі 31 680,32 гривень за 2017, 2018, 2019 та 2020 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення, суд зазначає таке.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.
Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Таким чином, питання щодо призначення та виплати позивачу грошового забезпечення, віднесено до виключної компетенції відповідача та не входить до компетенції суду.
Суд звертає увагу, що відповідачем не надано доказів на підтвердження проведення розрахунку компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, яке підлягає виплаті на користь позивача.
Так, проведення такого розрахунку є компетенцією (дискреційною функцією) відповідача як органу, який виплачував позивачу грошове забезпечення, тому в даному випадку саме на відповідачів покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу грошового забезпечення, здійснивши відповідні розрахунки.
Суд не приймає надані представником позивача самостійно здійснені розрахунки грошового забезпечення позивача, оскільки останні не є належним доказом в розумінні КАС України.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині.
За таких обставин, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача буде саме зобов'язати 3 державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 56 невикористаних днів додаткової відпустки, учаснику бойових дій за 017, 2018, 2019, та 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення за останньою займаною посадою.
Щодо зобов'язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Порядок встановлення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах визначений приписами статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч. 1 вказаної статті, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду (ч. 1 ст. 383 КАС України).
Отже, з вищенаведеного вбачається, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративних справах є правом суду, а не обов'язком.
Таким чином, приймаючи до уваги наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю за виконанням даного рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову.
Щодо вирішення питання про стягнення з відповідача на користь позивача витрати на послуги адвоката по адміністративній справі сформовані на день ухвалення рішення у справі, суд зазначає наступне.
Згідно частини 9 зазначеної статті, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно дозакону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Пункт 1 частини 3статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин 3-5статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 7ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Критерій співмірності витрат на оплату послуг адвоката застосовується судом виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
За приписами частини 2статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
02.08.2025 між ОСОБА_1 (далі - Клієнт) та ТОВ «Юридична компанія «Біленко та партнери» (далі - Юридична компанія) було укладено договір про надання юридичних послуг (правової допомоги) №08/2025-01.
Розмір понесених Клієнтом витрат на професійну правничу допомогу складає 4000,00 гривень та підтверджується наступними документами:
-Договір про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 02.08.2025 № 08/2025-01.; Специфікація (Додаток № 4) від 02.08.2025 до Договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 02.08.2025 № 08/2025-01;
-Акт №А/08/2025/01-04 від 07.08.2025 приймання - передачі наданих послуг за Специфікацією від 02.08.2025 (Додаток № 4) до Договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 02.08.2025 № 08/2025-01;
-Специфікація (Додаток № 8) від 07.08.2025 до Договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 02.08.2025 № 08/2025-01;
- Акт № А/08/2025/01-06 від 24.12.2025 приймання - передачі наданих послуг за Специфікацією від 07.08.2025 (Додаток № 8) до Договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 02.08.2025 № 08/2025-01.
Відповідач заперечував проти стягнення витрат на правничу допомогу.
Застосовуючи такі висновки, суд оцінює характер роботи, про виконання яких зазначено у акті наданих послуг відповідно до Договору про надання професійної правової допомоги і вважає, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн не є пропорційною складності справи.
Підготовка позову такої категорії не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних. Судова практика у даній категорії справ є сталою.
Крім того, відповідно до ч. 1ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову, судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов до висновку щодо часткового задоволення клопотання позивача та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у розмірі 1000 грн.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», тому розподіл судових витрат відсутній.
Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-77, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) до 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (адреса Україна, 85004, Донецька обл., Покровський р-н, місто Добропілля, вул. Першотравнева, будинок 54-А ЄДРПОУ 38242758) про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки за 2017, 2018, 2019, та 2020 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення;.
Зобов'язати 3 державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 56 невикористаних днів додаткової відпустки, учаснику бойових дій за 017, 2018, 2019, та 2020 роки, виходячи з грошового забезпечення за останньою займаною посадою.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань 3 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області витрати на правничу допомогу у розмірі 1000 грн.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 23 лютого 2026 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя К.Е. Абдукадирова