ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
18 лютого 2026 року Справа № 903/767/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Маціщук А.В.
секретар судового засідання Загородько Б.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмежено відповідальністю "Гранд Персона" на рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року в справі № 903/767/25 (суддя Вороняк А. С.)
час та місце постановлення рішення: 26 листопада 2025 року; м. Луцьк, пр. Волі, 54 а; повний текст виготовлено 8 грудня 2025 року
за позовом Заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної військової адміністрації, Луцької міської ради
до відповідача Товариства з обмежено відповідальністю “Гранд Персона»
про стягнення 4283170 грн 28 коп.
за участю представників сторін:
від Прокурора - Лис Н.В.;
від Позивача 1 та Позивача 2 - не з'явилися;
від Відповідача - Матвіїв В.М..
Заступник керівника Луцької окружної прокуратури (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі Волинської обласної військової адміністрації (надалі - Позивач 1) та Луцької міської ради (надалі - Позивач 2) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовною заявою до Товариства з обмежено відповідальністю “Гранд Персона» (надалі -Відповідач) про стягнення 2483520 грн 50 коп. безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельною ділянкою, 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат, 313031 грн 25 коп. 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідачем безпідставно збережені кошти внаслідок несплати орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою з кадастровим номером 0710100000:11:104:0024, площею 0,1470 Га, що розташована за адресою: вул. Кривий Вал, 34, м.Луцьк, Волинська область. Прокурор зазначає, що Відповідач будучи власником об'єкта нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці державної форми власності (за час її перебування у державній власності), зобов'язаний сплачувати кошти за її використання до місцевого бюджету Луцької територіальної громади. Крім того, на суму безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати Прокурор нараховує інфляційні втрати та 3% річних, відповідно до вимог частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 2483520 грн 50 коп. безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельною ділянкою, 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат, 306844 грн 09 коп. 3% річних. У решті позову судом відмовлено.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що у Додатку до рішення Позивача 2 від 24 червня 2009 року №42/20 “Про впорядкування орендної плати за землю» з наступними змінами згідно рішень Позивача 2 №7/9 від 23 березня 2011 року, №16/7 від 30 листопада 2011 року, №20/90 від 26 січня 2012 року, №38/60 від 28 лютого 2013 року, №69/39 від 28 січня 2015 року та №20/27 від 21 березня 2017 року, визначено, що річний розмір орендної плати за землю встановлено у 6 відсотках від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки функціональне використання якої: розміщення нотаріальних, брокерських, маклерських, рекламних контор, туристичних агенств (фірм), агенств нерухомості, пунктів обміну валют, пунктів обміну валют, пунктів продажу лотерейних білетів, салонів краси.
Місцевий господарський суд зазначив, що відповідно до свідоцтва про право власності від 19 липня 2011 року Відповідачу належить на праві приватної власності “Адміністративний будинок з кондитерським цехом, кафе та салоном краси /літера А-3/», що також відображено у відомостях з державного реєстру речових прав, наголошуючи, що ставка орендної плати, яка застосовується для розрахунку безпідставно збережених відповідачем коштів за використання земельної ділянки становить 6% від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки.
Місцевий господарський суд зазначив, що у даному разі наявні усі три вказані ознаки, по-перше, Відповідач дійсно зберіг (заощадив) у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, що мала бути сплачена за володіння і користування земельною ділянкою за адресою вул. Кривий Вал, 34 у м. Луцьку, площею 0,1470 Га. Суд зауважив, що набута Відповідачем нежитлова будівля, будучи згідно статті 181 ЦК України нерухомим майном (об'єктом, розташованим на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без її знецінення та зміни її призначення), є органічно і нерозривно пов'язаною з цією земельною ділянкою. Суд вважав, що визнання за Відповідачем права власності на будівлю автоматично призвело до фактичного набуття Відповідачем і майнових прав володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована ця будівля.
По-друге, з позиції місцевого господарського суду, правові підстави для набуття чи збереження майна були відсутні. Суд констатував, що передача прав володіння і користування земельною ділянкою згідно статті 206 ЗК України, підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України здійснюється за плату, що має вноситися на користь Позивача 2 на підставі договору оренди земельно ділянки та що правові підстави для одержання Відповідачем прав володіння користування земельною ділянкою безоплатно в даному випадку відсутні.
Суд першої інстанції зазначив, що Відповідач не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, збільшив вартість власного майна, а Позивач 2 (отримувач) та Позивач 1 (колишній власник земельної ділянки) втратили належне їм майно (кошти від орендної плати), вказавши, що в даному разі має місце факт безпідставного збереження саме орендної плати відповідачем за рахунок Позивачів.
Враховуючи вище викладене, оскільки Відповідач користувався вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статтей 1212-1214 ЦК України суд першої інстанції виснував, що Відповідач зобов'язаний повернути Позивачу 2 кошти, які зберіг у вигляді несплаченої орендної плати, а тому Відповідач у період з 27 листопада 2011 року по 10 жовтня 2025 року користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що є порушенням вимог Земельного кодексу України, у зв'язку з чим за даний період (з урахуванням строку позовної давності) нарахована сума безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою у розмірі 2483520 грн 50 коп., з позиції місцевого господарського суду є підставною та підлягає до задоволення.
Що ж до стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, то суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Як вбачається зі змісту позовної заяви Прокурором нараховано 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат та 313031 грн 25 коп. 3% річних. Судом першої інстанції перевірено розрахунок Прокурора та встановлено, що загальна сума інфляційних втрат за заявлений у розрахунку період (за період з 1 червня 2017 року (з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж) по 25 червня 2025 року (день, який передує зверненню Прокурора до суду із позовом)) становить 1486993 грн 94 коп., проте Прокурор просив стягнути з Відповідача 1486618 грн 53 коп., та вказано, що оскільки суд не може виходити за межі заявлених позовних вимог на підставі частини 2 статті 237 ГПК України, тому з врахуванням розміру позовних вимог, суд першої інстанції висував, що до задоволення підлягають 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат, 306844 грн 09 коп. 3% річних. В сумі 6187 грн 16 коп. річних суд відмовив через безпідставність.
Не погоджуючи з описаним вище опсианим вище рішенням суду, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Скаржник зазначає, що в даній справі взагалі відсутні підстави для звернення Прокурора з позовом в інтересах держави саме в особі Позивача 1 та Позивача 2.
Відповідач в апеляційній скарзі зауважує, що з моменту набуття Відповідачем права на нерухоме майно (адміністративний будинок) до 23 квітня 2024 року земельна ділянка перебувала в постійному користуванні ДП "Інформаційно-аналітичне агентство", право постійного користування якого припинене на підставі листа ДП "Інформаційно-аналітичне агентство" №0102/24 від 26 лютого 2024 року та розпорядження начальника Позивача 1 №144 від 5 квітня 2024 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою». Відповідач вказав, що оскільки земельна ділянка відносилася до державної власності, то Позивач 2 не був наділений повноваженнями щодо контролю за справлянням плати за її користування. Звертає увагу апеляційного господарського суду, що код цільового призначення “ 03.10 Для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов'язаною з отриманням прибутку» присвоєно лише 5 березня 2024 року, а тому на його переконання не було об'єктивної можливості провести нормативну грошову конкретної земельної ділянки та, відповідно, визначити розмір плати за землю. Констатує, що Відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку з 10 жовтня 2024 року після чого сплачує всі необхідні податки. Що ж до застосування при розрахунку боргу відсотку орендної плати у розмірі 6 %, то апелянт вказує, що застосування даного коефіцієнта є невірним, оскільки Відповідач не здійснює діяльності за КВЕД 96.02 “Надання послуг перукарнями та салонами краси», що з його позиції, підтверджено доказами, долученими до матеріалів справи. Також, Відповідач в апеляційній скарзі звертає увагу, що не користувався земельною ділянкою в розмірі 0,1470 Га, оскільки належна адміністративна будівля не займає всю площу земельної ділянки та звертався з листами до Позивачів 1 та 2 з проханням належно оформити право користування спірною земельною ділянкою.
Окрім того, як вказує Відповідач в апеляційній скарзі, що рішенням № 255 встановлено, що для земель з цільовим призначенням 12.11 (для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу) ставка земельного податку для юридичних осіб становить 3 % нормативної грошової оцінки. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки 1820882400:03:000:0695 згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель району від 19 жовтня 2018 року становить 15 705 370 грн 58 коп.. Відтак, на переконання скаржника, сплата земельного податку здійснюється Відповідачем в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки (з урахуванням коефіцієнта індексації).
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 31 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано Позивачам 1 та 2 в строк протягом 7 днів з дня вручення даної ухвали надати до канцелярії суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його (доданих до нього документів) надсилання в порядку частини 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.
13 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому Прокурор просив залишити апеляційну скаргу Відповідача без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року в справі №903/767/25 залишити без змін. Прокурор вказав, що право постійного користування земельною ділянкою, надане ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», припинилося автоматично в силу прямої вказівки Закону у зв'язку з набуттям Відповідачем права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на відповідній земельній ділянці. Такий правовий механізм з позиції Прокурора відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розміщеної на ній будівлі і не потребує додаткового волевиявлення чи окремого рішення органу державної влади. Прокурор вказав, що однією з форм фактичного використання приміщення є салон краси, що прямо передбачено у Додатку до рішення Позивача 2 як підстава для застосування ставки орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Функціональне призначення об'єкта підтверджується офіційними документами, зокрема свідоцтвом про право власності, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також технічним паспортом на будівлю, з чого Прокурор робить висновок, що у спірних правовідносинах підлягає застосуванню ставка орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки вона відповідає фактичному використанню об'єкта нерухомості (розміщення салону краси), що підтверджується матеріалами справи та рішеннями Позивача 2.
Прокурор вказав, що земельна ділянка, якою користується Відповідач сформована з 2 листопада 2006 року, про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру, що міститься в матеріалах справи, тому вважає, що стягненню підлягає сума за користування усією земельною ділянкою площею 0,1470 Га, а не меншої площі під об'єктом нерухомого майна.
Ухвалою апеляційного господарського суду від 19 січня 2026 року в справі №903/767/25 проведення підготовчих дій закінчено, розгляд апеляційних скарг призначено на 28 січня 2026 року об 14:40 год.
28 січня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від Позивача 2 надійшло клопотання в якому Позивач 2 просив здійснювати розгляд справи за відсутності представника Позивача 2. Позивач 2 також просив залишити апеляційну скаргу Відповідача без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року в справі №903/767/25 залишити без змін
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 28 січня 2026 року, з підстав, наведених у даній ухвалі, оголошено перерву на 18 лютого 2026 року об 14:40 год..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 лютого 2026 року заяву представника Відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволеною.
В судове засідання від 18 лютого 2026 року представники Позивача 1 та Позивача 2 не з'явилися.
Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду (від 28 січня 2026 року) сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального України).
При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
В той же час, згідно пункту 2 частини 3 статті 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, та заяву Позивача 2 про розгляд справи без його участі, апеляційний господарський суд вважає можливим розгляд апеляційної скарги без участі представників Позивача 1 та Позивача 2 за наявними в справі матеріалами.
При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
В судовому засіданні від 28 січня та 18 лютого 2026 року, яке відбулося в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача просив скасувати рішення місцевого господарського суду та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Представник Відповідача зазначив, що в даній справі взагалі відсутні підстави для звернення Прокурора з позовом в інтересах держави саме в особі Позивача 1 та Позивача 2.
Представник наголосив, що з моменту набуття Відповідачем права на нерухоме майно (до 23 квітня 2024 року земельна ділянка перебувала в постійному користуванні ДП "Інформаційно-аналітичне агентство", право постійного користування якого припинене на підставі листа ДП "Інформаційно-аналітичне агентство" №0102/24 від 26 лютого 2024 року та розпорядження начальника Позивача 1 №144 від 5 квітня 2024 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою». Представник Відповідача вказав, що код цільового призначення “ 03.10 Для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов'язаною з отриманням прибутку» присвоєно лише 5 березня 2024 року, а тому не було об'єктивної можливості провести нормативну грошову конкретної земельної ділянки та, відповідно, визначити розмір плати за землю. Представник Відповідача наголошував на відсутності вини Відповідача, оскільки набув право власності на спірну земельну ділянку з 10 жовтня 2024 року після чого сплачує всі необхідні податки. Що ж до застосування при розрахунку боргу відсотку орендної плати у розмірі 6 % вказує, то представник Відповідача вказав, що застосування даного коефіцієнта є невірним, оскільки Відповідач не здійснює діяльності за КВЕД 96.02 “Надання послуг перукарнями та салонами краси», що на його думку, підтверджено доказами, долученими до матеріалів справи. Представник зауважив, що для земель з цільовим призначенням 12.11 ставка земельного податку для юридичних осіб становить 3 % нормативної грошової оцінки. Констатував, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки 1820882400:03:000:0695 згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель району від 19 жовтня 2018 року становить 15 705 370 грн 58 коп., відтак, сплата земельного податку здійснюється Відповідачем в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки. Представник зазначив, що в даній справі взагалі відсутні підстави для звернення Прокурора з позовом в інтересах держави саме в особі Позивача 1 та Позивача 2.
В судовому засіданні від 28 січня та 18 лютого 2026 року Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги Відповідача та просив рішення Господарського суду Волинської області залишити без змін. Прокурор вказав, що право постійного користування земельною ділянкою, надане ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», припинилося автоматично в силу прямої вказівки Закону у зв'язку з набуттям Відповідачем права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на відповідній земельній ділянці, такий правовий механізм відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розміщеної на ній будівлі і не потребує додаткового волевиявлення чи окремого рішення органу державної влади. Прокурор вказав, що однією з форм фактичного використання приміщення є салон краси, що прямо передбачено у Додатку до рішення Позивача 2 як підстава для застосування ставки орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Констатує, що функціональне призначення об'єкта підтверджується офіційними документами, зокрема свідоцтвом про право власності, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також технічним паспортом на будівлю. На переконання Прокурора, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню ставка орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки вона відповідає фактичному використанню об'єкта нерухомості, що з його позиції підтверджується матеріалами справи та рішеннями Позивача 2. Прокурор вказав, що земельна ділянка, якою користується Відповідач сформована з 2 листопада 2006 року, про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру, що міститься в матеріалах справи, тому стягненню підлягає сума за користування усією земельною ділянкою площею 0,1470 Га, а не меншої площі під об'єктом нерухомого майна.
Заслухавши пояснення представника Відповідача, Прокурора, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Відповідача стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишитти без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Як вбачається з доказів, долучених до матеріалів справи, 9 серпня 2007 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області та підприємцем Бровіним О. В. укладений договір купівлі-продажу № 2634 предметом якого була адміністративна будівля /літера А-3/ загальною площею 1448,9 кв.м, що орендувалася ПП Бровіним О. В. та розташована за адресою: вул.Кривий Вал, 34, м. Луцьк, про що наявний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
На підставі акта передачі державного майна від 15 серпня 2007 року підприємцю Бровіну О. В. передана у власність вказана в договорі № 2634 від 9 серпня 2007 року адміністративна будівля.
У подальшому, ПП Бровіним О. В. адміністративну будівлю /літера А-3/ загальною площею 1448,9 кв.м., що розташована за адресою: вул.Кривий Вал, 34, м. Луцьк було передано у статутний капітал Відповідача і останнє набуло (27 липня 2011 року дата державної реєстрації права власності) право приватної власності на дану будівлю, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 19 липня 2011 року, виданого виконавчим комітетом Позивача 2 на підставі рішення останнього від 15 липня 2011 року № 511-9.
Земельна ділянка на якій розташована адміністративна будівлю /літера А-3/ загальною площею 1448,9 кв.м. на час набуття права власності на зазначену адміністративну будівлю підприємцем Бровіном О. В. перебувала в постійному користуванні Державного підприємства "Інформаційно-аналітичне агентство", що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 2 листопада 2006 року серії ЯЯ № 9030540, виданого відповідно до рішення Позивача 2 від 30 червня 2006 року № 3/65.
Згідно розпорядження начальника Позивача 1 від 5 квітня 2024 року №144 “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою» на підставі листа від 26 лютого 2024 року №01 02/24 ДП "Інформаційно-аналітичне агентство" право постійного користування ДП "Інформаційно-аналітичне агентство" припинено.
Розпорядженням голови Позивача 1 від 18 вересня 2024 року № 375 вирішено продати Відповідачу земельну ділянку з кадастровим номером 0710100000:11:104:0024 площею 0,1470 Га, що розташована за адресою: м. Луцьк, вул. Кривий Вал, 34.
10 жовтня 2024 року, на підставі вказаного розпорядження, між Відповідачем (покупець) та Позивачем 1 (продавець) укладено договір № 4409 купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,147 Га, кадастровий номер 0710100000:11:104:0024, місце розташування: вул.Кривий Вал, 34, м. Луцьк, що належала до державної форми власності.
Пунктом 1.6 Договору № 4409 визначено, що на земельній ділянці, яка є предметом договору, розташовані об'єкти нерухомого майна, які належать Відповідачу, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як стверджує Прокурор, земельна ділянка по вул. Кривий Вал, 34 у м. Луцьку з кадастровим номером 0710100000:11:104:0024 площею 0,1470 Га, до набуття Відповідачем права приватної власності на неї (10 жовтня 2024 року), перебувала у державній власності, відповідно могла використовуватись зважаючи на вимоги статтей 123, 124 Земельного кодексу України лише на підставі та умовах договору оренди, однак Відповідач використовував спірну земельну ділянку без правовстановлюючих документів та сплати орендної плати з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, що на ній розташований до набуття зазначеної земельної ділянки у приватну власність, у зв'язку з чим місцевий бюджет недоотримав 2483520 грн 50 коп., за розрахунками Прокурора здійсненими в межах строку позовної давності з 2 квітня 2017 року по 9 жовтня 2024 року, крім того на підставі статті 625 Цивільного кодексу України здійснено нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.
За умовами частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.
Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Пунктом "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату.
Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Підпунктами 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.
Водночас згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов'язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".
Оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Зважаючи на доводи апеляційної скарги Відповідача щодо відсутності підстав для звернення Прокурора з позовом в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2, колегія суду зауважує таке.
Згідно з частиною 3 статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою Прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу Позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду Прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
У цій справі Прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Позивача 1 саме як органу, що був уповноважений на розпорядження спірною земельною ділянкою в той період за який нараховуються безпідставно збережені кошти, та в інтересах Позивача 2 - як органу місцевого самоврядування, до бюджету якого підлягали зарахуванню кошти, котра за твердженням Прокурора безпідставно збережені Відповідачем внаслідок користування земельною ділянкою без належного оформлення правовстановлюючих документів.
Суд констатує, що у період користування Відповідачем земельною ділянкою з 19 липня 2011 року по 10 липня 2024 року спірна земельна ділянка належала до земель державної власності, розпорядження якою відповідно до частини 5 статті 120 Земельного кодексу України здійснював Позивач 1.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань використання землі.
Пунктом першим частини 1 статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначено, що місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна, відтак саме Позивач 1 є органом, уповноваженим від імені держави здійснювати розпорядження спірною земельною ділянкою та контроль за її належним використанням, що відносить її до суб'єктів, які мають право на звернення до суду, з вимогою, зокрема, про стягнення коштів за користування такою земельною ділянкою.
Що ж до Позивача 2, то відповідно до пункту 10 підпункту б частини 1 статті 33 Податкового кодексу України до місцевих податків належить податок на майно, а за, підпунктом 14.1.147 частини 1 статті 14 Податкового кодексу України визначає, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відтак, кошти від користування земельними ділянками, незалежно від форми власності (державна чи комунальна), надходять до місцевих бюджетів, розпорядниками яких є відповідні органи місцевого самоврядування, тому Позивач 2 є уповноваженим суб'єктом щодо отримання коштів, безпідставно збережених Відповідачем за користування земельною ділянкою, що безумовно надає їй право звернення до суду з вимогою про їх стягнення.
Натомість ні Позивач 1, ні Позивач 2 з моменту вибуття об'єктів нерухомого майна у приватну власність (з 9 серпня 2007 року, коли ФОП Бровін О.В. набув право власності, та 19 липня 2011 року, коли Відповідач набув право власності), не вживали заходів для стягнення коштів за користування відповідною земельною ділянкою.
Така бездіяльність уповноважених органів щодо належного оформлення земельних правовідносин та контролю за їх дотриманням свідчить про наявність підстав для втручання Прокурора в інтересах держави з метою захисту публічних майнових інтересів.
Водночас варто зазначити, що в межах даної справи наявні виняткові обставини, які обґрунтовують звернення Прокурора до суду з позовом в інтересах держави. Зокрема, органи державної влади та місцевого самоврядування упродовж 18 років не вживали жодних заходів для стягнення коштів за користування земельною ділянкою Відповідачем та не здійснювали належного контролю за надходженням таких коштів до бюджету, що призвело до значних втрат, адже Прокурором заявлено вимоги лише в межах строку позовної давності.
Відповідно таке звернення Прокурора до суду в інтересах держави стало єдиним ефективним способом захисту відповідних інтересів, що повністю відповідає як процесуальному законодавству, так і публічним завданням державного управління
Отже, в розрізі усього вищеописаного правомочності щодо розпорядження об'єктами права державної власності, у тому числі й передачі їх у тимчасове користування юридичним та фізичним особам, належать органу виконавчої влади, яким у спірних правовідносинах є Позивач 1.
У справі, що переглядається, звертаючись із позовною заявою в інтересах держави, Прокурор зазначив про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді з огляду на користування земельною ділянкою Відповідачем без правовстановлюючих документів, в зв'язку із набуттям у власність ряду об'єктів нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу, і невжиття Позивачем 2 як органом, уповноваженим державою розпоряджатися комунальним майном у спірних орендних правовідносинах, заходів щодо припинення такого порушення. Жодних дій з цього приводу не вчинив.
Крім того, Прокурор довів належними та допустимими доказами неможливості реалізації захисту інтересів держави Позивачами 1 і 2, з огляду на що, у цій справі Прокурор звернувся до господарського суду за захистом інтересів держави Україна, а не конкретного органу державної влади, яким є Позивач 1 та Позивач 2.
Таким чином суд апеляційної інстанції вважає, що звернення Прокурора з позовом до суду зумовлене об'єктивною причиною, а саме не здійснення захисту інтересів держави уповноваженим органом, що проявив явну бездіяльність з цього приводу.
Також, в матеріалах справи містяться докази дотримання Прокурором частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення з даним позовом до суду. Зокрема Прокурор повідомив про це Позивача 2 листом (том 1, а.с. 55-56).
З огляду на все вищевказане колегія суду приходить до висновку, що Прокурор довів належними та допустимими доказами неможливість реалізації захисту інтересів держави самим Позивачем 1 та Позивачем 2, яке зумовлене об'єктивною причиною, а саме не здійснення захисту інтересів держави уповноваженим органом в період за котрий пред'явлено цей позов (та попередній період, що виходить за межі строку позовної давності і за котрий Прокурор не пред'явив позов до Відповідача).
Що ж до доводів Відповідача, наведених в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», то колегія суду досліджуючи такі доводи апеляційної скарги в правовому полі норм діючого законодавства України, котре регулює питання набуття права власності на нерухоме майно в тому числі й земельну ділянку, зауважує наступне.
Із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Відповідач в апеляційній скарзі стверджує, що право постійного користування ДП «Інформаційно-аналітичне агентство» припинено на підставі розпорядження Позивача 1 від 5 квітня 2024 року №144 «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою»
В той же час, колегія суду зауважує, що припинення права користування земельною ділянкою відбулося автоматично в силу Закону, зокрема у зв'язку з набуттям фізичною особою у 2007 році, а в подальшому Відповідачем у 2011 році права власності на об'єкти нерухомого майна, котрі розташовані на спірній земельній ділянці.
Відповідно до частини другої статті 120 Земельного кодексу України та частини першої статті 377 Цивільного кодексу України, у разі набуття права власності на будівлю або споруду, розташовану на земельній ділянці, що перебуває у користуванні іншої особи, право користування цією земельною ділянкою попереднього землекористувача припиняється автоматично, без необхідності видання окремого рішення уповноваженим органом.
Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року в справі №910/18560/16 вказано, що перехід прав на об'єкт нерухомого майна зумовлює автоматичне припинення права постійного користування земельною ділянкою попереднім землекористувачем та виникнення у нового власника прав на користування земельною ділянкою, на якій розміщено таку нерухомість.
Аналогічні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 19 червня 2023 року в справі № 678/1127/21, від 5 серпня 2022 року в справі № 922/2060/20, від 10 вересня 2025 року в справі № 128/573/20, від 3 вересня 2025 року в справі № 752/5279/20.
Колегією суддів враховується, що за схожих правовідносин Верховний Суд у постанові від 3 вересня 2025 року в справі № 752/5279/20, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16, виснував, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 Земельного кодексу України в редакції 1992 року Закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 Земельного кодексу України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 Цивільного кодексу України.
При цьому стаття 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Відтак, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в Законі, тим не менш знаходить відображення у нормах статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України.
Окрім того, судом апеляційної інстанції враховується правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений в постанові від 4 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16 який принципово вирішив прогалину в законодавчому регулюванні права на оформлення землекористування частиною земельної ділянки, яка знаходиться на праві постійного землекористування іншої особи та дійшла висновку про те, що оскільки перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають Закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
Оскільки припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «Інформаційно-аналітичне агентство» відбулось в силу прямої вказівки Закону, у зв'язку з набуттям права власності Відповідачем на об'єкти нерухомого майна, розташовані на цій ділянці, прийняття Позивачем 1 окремого рішення про припинення такого права через 17 років не має жодного правового значення, адже таке рішення жодним чином не впливає на спірні кондикційні правовідносини та не усуває факту користування Відповідачем земельною ділянкою без оформлення речового права (схожі висновки містяться й у постанові Верховного Суду від 5 квітня 2023 року в справі № 924/1147/19).
Відтак, право постійного користування земельною ділянкою, надане ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», припинилося автоматично в силу прямої вказівки Закону у зв'язку з набуттям Відповідачем права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на відповідній земельній ділянці, адже такий правовий механізм відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розміщеної на ній будівлі і не потребує додаткового волевиявлення чи окремого рішення органу державної влади.
Що ж до заперечень в апеляційній скарзі ставки орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яку застосовано у спірних правовідносинах, то колегія суду зауважує таке.
Відповідач в апеляційній скарзі стверджує, що у даному випадку підлягає застосуванню ставка у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки в даному приміщенні не функціонує жодний салон краси, а відтак на переконання Скаржника, застосування такої ставки не підтверджено жодними доказами.
Колегія суду констатує, що відповідно до підпунктів 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Згідно з пунктом 284.1 статті 284 Податкового кодексу України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
У Додатку до рішення Позивача 2 від 24 червня 2009 року №42/20 «Про впорядкування орендної плати за землю» з наступними змінами згідно рішень міської ради №7/9 від 23 березня 2011 року, №16/7 від 30 листопада 2011 року, №20/90 від 26 січня 2012 року, №38/60 від 28 лютого 2013 року, №69/39 від 28 січня 2015 року та №20/27 від 21 березня 2017 року, визначено, що річний розмір орендної плати за землю встановлено у 6 % від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки функціональне використання якої: розміщення нотаріальних, брокерських, маклерських, рекламних контор, туристичних агенств (фірм), агенств нерухомості, пунктів обміну валют, пунктів обміну валют, пунктів продажу лотерейних білетів, салонів краси.
При цьому колегією суду враховується, що Позивачем 2 ставки орендної плати встановлюються в залежності від фактичного використання земельної ділянки.
Досліджуючи питання розміру ставки орендної плати, яка підлягає застосуванню при розрахунку безпідставно збережених коштів, посилаючись на положення підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, колегія суду доходить висновку, що застосуванню підлягає ставка орендної плати, визначена рішенням органу місцевого самоврядування (схожий висновок містяться і в пунктах 68-75 постанови Верховного Суду від 17 березня 2020 року в справі № 917/353/19).
Крім того, колегія суду звертає увагу апелянта на відмінність поняття цільове призначення та використання землі, зокрема, цільове призначення землі чітко визначено та воно не змінюється. Натомість, застосування коефіцієнту для розрахунку розміру плати залежить від мети використання земельної ділянки.
З доказів, долучених до матеріалів справи, а саме: технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна (том 2, а.с. 49-50), свідоцтва про право власності від 19 липня 2011 року (том 1,а.с. 51), витягу про державну реєстрацію прав від 27 липня 2011 року (том 1, на звороті а.с. 51) вбачається, що на земельній ділянці розташований об'єкт нерухомого майна Адміністративний будинок з кондитерським цехом, кафе та салоном краси / літера А-3/, який перебуває у власності Відповідача.
При цьому, а ні Відповідач, а ні попередній власник не вчинили дії щодо зміни попереднього визначення стосовно розміщення майна (доказів цього суду не подано), що спростовує вищеописані заперечення скаржника.
Таким чином, однією з форм фактичного використання приміщення, що визначено в офіційному документі, є салон краси, що прямо передбачено у Додатку до рішення Відповідача 2 як підстава для застосування ставки орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Надані ж Відповідачем договори оренди землі не є належними та допустимими доказами для підтвердження функціонального використання об'єкта нерухомого майна, оскільки самі по собі не відображають фактичного характеру використання будівлі, так як функціональне призначення об'єкта підтверджується (має підтверджуватися) саме офіційними документами, зокрема свідоцтвом про право власності, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також технічним паспортом на будівлю.
З даного суд апеляційної інстанції робить висновок, що у спірних правовідносинах підлягає застосуванню ставка орендної плати у розмірі 6 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, оскільки вона відповідає фактично вказаному використанню об'єкта нерухомості (розміщення салону краси), що підтверджується матеріалами справи та рішеннями Позивача.
Доводи ж Відповідача про застосування ставки 3 % є безпідставними та спростовуються вищеописаними правовстановлюючими документами.
Що ж до доводів апеляційної скарги Відповідача про застосування положень статті 297.1 Податкового кодексу України в редакції до 7 липня 2020 року, згідно якої платників єдиного податку було звільнено від сплати земельного податку, то колегія суду вважає дані покликання безпідставними, оскільки відповідно до пункту 4 частини 297.1 статті 297 Податкового кодексу України, у зазначеній Відповідачем редакції, Платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва. Водночас, колегія суду звертає увагу апелянта, що Податковий кодекс України розрізняє поняття земельного податку та орендної плати за землю. Так, відновідно до підпункту 14.1.147, частини 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Пункти 14.1.72 та 14.1.136 статті 14 Податкового кодексу України містять визначення земельного податку та орендної плати, згідно яких земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Відтак, оскільки Відповідач у період, за який заявлено вимоги про стягнення безпідставно збережених коштів, не був ані власником, ані постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, єдиною можливою формою плати за землю для нього як фактичного користувача є орендна плата, у зв'язку з цим положення пункту 4 частини 1 статті 297.1 Податкового кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Що ж до доводів апеляційної скарги Відповідача відносно заперечення площі земельної ділянки (вказуючи, що враховувати треба безпосередньо з ділянками під будівлями і спорудами, за використання якої підлягають стягненню безпідставно збережені кошти, то колегія суду зауважує наступне.
Колегія суду констатує, що сума безпідставно збереженених коштів підлягає стягненню саме за користування сформованої земельної ділянки.
Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Згідно із частинами 1-4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проєктами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проєктами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проєктами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проєктами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій, сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації у Державному земельному кадастрі.
Аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 5 серпня 2022 року в справі № 922/2060/20 та від 19 вересня 2023 року в справі № 920/1149/21 (п. 4.18-4.21).
При цьому твердження скаржника про користування меншою площею земельної ділянки, а саме лише тією, на якій розташована нежитлова будівля, суд апеляційної інстанції визнає безпідставним, оскільки: по-перше, спір стосується користування вже сформованою земельною ділянкою; по-друге, Відповідач не надав доказів на підтвердження формування за спірною адресою земельної ділянки меншої чи більшої площі для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі.
Отже, розмір земельної ділянки, якою користується Відповідач, доведений, обґрунтований і підтверджений належними і допустимими доказами та достатніми доказами.
Враховуючи усе описане вище та той факт, що земельна ділянка, якою користується Відповідач є сформована з 2 листопада 2006 року, про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру, що міститься в матеріалах справи, стягненню підлягає сума за користування саме усією земельною ділянкою площею 0,1470 Га, а не меншої площі під об'єктом нерухомого майна, як вказує апелянт.
Що ж до доводів Відповідача наведених в апеляційній скарзі відносно відсутності вини Відповідача у неоформленні речових прав на земельну ділянку, з огляду на вчинення ним ряду дій спрямованих на оформлення такого речового права, то колегія суду зауважує таке.
Зобов'язання зі сплати коштів за використання земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно, що перебуває у власності особи належить до кондикційних.
Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; вдержава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
У відповідності до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, а також застосування передбачених законом способів захисту прав.
Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У главах 82 і 83 Цивільного кодексу України визначено, що для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Водночас для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути лише майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Схожий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року в справі № 925/230/17.
Правові підстави користування земельними ділянками державної та комунальної власності за змістом глави 15 Земельно кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.
З огляду на те, що до 10 жовтня 2024 року право власності на спірну земельну ділянку належало державі в особі Позивача 1, а Відповідач як власник об'єктів нерухомого майна, розташованих на цій ділянці, не належав до суб'єктів, які можуть набути право постійного користування в силу дії статті 92 Земельного кодексу України, єдиною законною формою користування земельною ділянкою для Відповідача було оформлення права оренди.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму. Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані.
Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності, звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване.
Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що після набуття права власності на нежитлове приміщення у Відповідача могло б виникнути право користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне приміщення, так як незважаючи на те, що нежитлове приміщення не може бути відокремлене від земельної ділянки, на якій воно розташоване, вказаними положеннями Закону було врегульовано правовий режим нерухомого майна і правовий режим земельних ділянок, на яких воно розташовано, а отже, користувач земельної ділянки зобов'язаний сплачувати за користування нею певну плату, що відповідає положенням статті 206 Земельного кодексу України, та оформити право користування земельною ділянкою.
В той же час, колегія суддів звертає увагу на те, що обов'язок оформити право користування земельною ділянкою та обов'язок сплачувати плату за фактичне користування нею - це два окремі, самостійні і юридично незалежні обов'язки, які не залежать один від одного, оскільки оформлення права є реалізацією речового права відповідно до статей 116, 118, 120 Земельного кодексу України, та передбачає ініціативу користувача щодо укладення договору оренди або набуття іншого речового права на земельну ділянку. Натомість, сплата за фактичне користування земельною ділянкою виникає незалежно від наявності укладеного договору - на підставі факту користування землею, відповідно до положень статей 206, 1212, 1215 Цивільного кодексу України.
Тобто, особа, яка фактично використовує земельну ділянку для власних потреб, зобов'язана компенсувати таке використання, навіть якщо через бездіяльність органів влади не змогла укласти договір, адже неоформлення договору оренди не звільняє користувача від обов'язку сплачувати кошти за використання земельної ділянки. Ігнорування цього обов'язку суперечить принципам справедливості, законності та збереження публічних фінансових ресурсів.
Положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Таким чином із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими. Безпідставне набуття відповідачем спірної земельної ділянки у зазначений у позові період не є результатом протиправного діяння, а є наслідком законних дій, а саме набуття відповідачем у власність будівель, які безпосередньо пов'язані із земельною ділянкою.
У даній справі Відповідач набув об'єкти нерухомого майна на підставі свідоцтва про право власності від 19 липня 2011 року, виданого Виконкомом Позивача 2 на підставі рішення від 15 липня 2011 року №511-9.
Отже, із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна Відповідач, як власник такого майна, став фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований належний йому об'єкт, тому саме із цієї дати у Відповідача виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати кошти за користування земельною ділянкою, на якій розміщено майно.
Відтак колегія суду зауважує, що обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути лише майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна (схожа правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 3 червня 2024 року в справі № 501/1422/21).
З огляду на що колегія суду зауважує, що обов'язок сплатити кошти за фактичне користування земельною ділянкою не є покаранням чи відповідальністю за невчинення дій (як, наприклад, оформлення договору), а є прямим наслідком набуття вигоди (користування землею) без належних правових підстав.
Саме тому для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статтей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно, насамперед, з'ясувати: фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача площу земельної ділянки; суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
Колегія суду зазначає, що надані Відповідачем до апеляційної скарги копії листів, адресовані ДП «Інформаційно-аналітичне агентство» та Фонду державного майна України, не можуть підтверджувати вжиття належних заходів для оформлення прав на земельну ділянку, оскільки зазначені установи не є розпорядниками спірної земельної ділянки.
В той же час, колегія суду звертає увагу Відповідача на те, що відповідно до положень земельного законодавства, єдиним компетентним органом щодо розпорядження землею державної власності в межах повноважень, установлених на час виникнення спірних правовідносин, був Позивач 1, саме до цього органу Відповідач і мав звертатися із клопотаннями про надання земельної ділянки в оренду для обслуговування належних йому об'єктів нерухомості.
Однак до уповноваженого органу щодо розпорядження спірною земельною - Позивача 1, Відповідач звернувся лише у 2023 році, тобто через 12 років після набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на цій ділянці.
Такий тривалий строк бездіяльності з боку Відповідача свідчить про ухилення від обов'язку оформити речові права на землю, що, у свою чергу, не може бути виправдано посиланням на дії чи бездіяльність інших суб'єктів, які в свою чергу не є розпорядниками земельної ділянки.
Що ж до доводів про неможливість Відповідача отримати витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки у зв'язку з відсутністю в кадастрі відомостей щодо коду цільового призначення земельної ділянки, то колегія суду вважає такі доводи безпідставними та необгрунтованими з огляду на таке.
Зазначена обставина не змінює факту фактичного користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, а також не виключає можливості обчислення розміру безпідставно збережених коштів іншим способом, зокрема, шляхом застосування затвердженої нормативної грошової оцінки, яка діяла на відповідний період, у поєднанні з визначеною рішеннями Позивача 2 ставкою орендної плати залежно від фактичного використання земельної ділянки.
Так, рішенням Позивача 2 від 25 червня 2015 року №75/28 затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки міста Луцька, яка введена в дію з 1 січня 2016 року.
Земельна ділянка з кадастровим номером 0710100000:11:104:0024 сформована ще 2 листопада 2006 року, визначено її цільове призначення, про що зазначено як у витязі з Державного земельного кадастру, так і Державному акті на право постійного користування землею серії ЯЯ №9030540 від 2 листопада 2006 року. Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів звернення Відповідача до територіальних органів Держгеокадастру з метою усунення можливих технічних помилок у відомостях Державного земельного кадастру щодо цільового призначення земельної ділянки.
При цьому, колегією суддів враховується, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що відсутність договору оренди не звільняє фактичного землекористувача від обов'язку компенсувати використання земельної ділянки, а для цілей нарахування орендної плати або повернення безпідставно збережених коштів можуть використовуватись інші належні джерела інформації. Зокрема колегія суду констатує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року в справи № 905/1680/20 зазначено, що належними доказами нормативної грошової оцінки земельної ділянки для зазначених цілей можуть бути технічна документація, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди; довідка або витяг із Державного земельного кадастру; висновок судової експертизи. Ці документи є достатніми та допустимими доказами, що дають змогу визначити розмір безпідставно збережених коштів у розумінні статтей 1212- 1214 Цивільного кодексу України. При цьому інших доказів, які б спростовували розмір нормативної грошової оцінки, покладеної в основу розрахунку суми безпідставно збережених коштів, Відповідачем не надано до матеріалів справи.
Частиною 2 статті 20 Закону України "Про оцінку земель" визначено, ще дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.
Згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 5 березня 2025 року, нормативно-грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 0710100000:11:104:0024 у 2025 році становить 7729230 грн 60 коп..
У відповідності до листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру про індексацію нормативної грошової оцінки земель за 2024 рік, що розміщений у вільному доступі на офіційному веб-сайті Держгеокадастру за посиланням https://land.gov.ua/derzhgeokadastr-povidomlyaye-pro-indeksacziyu normatyvnoyi-groshovoyi-oczinky-zemel-za-2024-rik/, значення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель за 2024 рік становить 1,12, за 2023 - 1,051, за 2022 - 1,15, за 2021 - 1,1, за 2017-2020 - 1,0.
Зазначені коефіцієнти індексації нормативної грошової оцінки земель застосовані при розрахунку безпідставно збережених коштів орендної плати, що додається до позовної заяви.
Відповідно до підпунктів 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Згідно з пункту 284.1 статті 284 Податкового кодексу України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
Як вже вказувалося вище у цій постанові, у Додатку до рішення Позивача 2 від 24 червня 2009 року №42/20 “Про впорядкування орендної плати за землю» з наступними змінами згідно рішень міської ради №7/9 від 23 березня 2011 року, №16/7 від 30 листопада 2011 року, №20/90 від 26 січня 2012 року, №38/60 від 28 лютого 2013 року, №69/39 від 28 січня 2015 року та №20/27 від 21 березня 2017 року, визначено, що річний розмір орендної плати за землю встановлено у 6 відсотках від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки функціональне використання якої: розміщення нотаріальних, брокерських, маклерських, рекламних контор, туристичних агенств (фірм), агенств нерухомості, пунктів обміну валют, пунктів обміну валют, пунктів продажу лотерейних білетів, салонів краси.
Таким чином, Відповідач будучи власниками об'єктів нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці державної форми власності зобов'язаний був сплачувати кошти за її використання.
З огляду на встановлені обставини справи, враховуючи приписи статті 1214 Цивільного кодексу України, колегія суддів доходить висновку, що вимога Прокурора в особі Позивачів про стягнення з Відповідача 2 483 520 грн 50 коп. у період з 27 листопада 2011 року по 10 жовтня 2025 року доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави, підлягає до задоволення та відповідно, задовільняє позов у цій частині.
Дане рішення й було прийняте і місцевим господарським судом.
Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.
Що ж стосується стягнення інфляційних втрат в сумі 1486618 грн 53 коп. та 3 % річних в розмірі 313031 грн 25 коп., то колегія суду зауважує таке.
Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Статтею 287.3 Податкового кодексу України визначено, що податкове зобов'язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.
З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Як вбачається з аналізу статтей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року в справі № 916/190/18.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.
Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються три проценти річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Доходячи цього висновку колегія суду враховує правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17.
Водночас апеляційний господарський суд констатує, що в постанові від 23 травня 2018 року в справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).
Таким чином, Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, врегульованої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.
Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено Законом, а саме частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
В той же час нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Зобов'язання повернути безпідставно набуте або збережене майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України, тобто з моменту безпідставного набуття майна або з моменту безпідставного його збереження. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих або збережених коштів, який він не виконує.
Як вбачається зі змісту позовної заяви Прокурором нараховано 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат та 313031 грн 25 коп. 3% річних.
Судом апеляційної інстанції (як і місцевим господарським судом) перевірено розрахунок Прокурора та встановлено, що загальна сума інфляційних втрат за заявлений у розрахунку період (за період з 1 червня 2017 року (з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж) по 25 червня 2025 року (день, який передує зверненню Прокурора до суду із позовом)) становить 1486993 грн 94 коп., проте Прокурор просив стягнути з Відповідача 1486618 грн 53 коп. Водночас, оскільки суд не може виходити за межі заявлених позовних вимог на підставі частини 2 статті 237 ГПК України, то з врахуванням розміру позовних вимог, визначена Прокурором сума інфляційних втрат в розмірі 1486618 грн 53 коп. є обґрунтованою та підставною.
Також перевіривши розрахунок Прокурора 3% річних, нарахованих відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, апеляційним господарським судом, встановлено, що Прокурором не вірно визначено початок періоду нарахування, а тому здійснивши власний перерахунок 3 % річних, з урахуванням положень статті 287.3 Податкового кодексу України, а також частини 4 статті 254 Цивільного кодексу України, в межах заявленого періоду, підставними для стягнення з Відповідача 306844 грн 09 коп. річних, з огляду на що суд відмовляє в решті частини стягнення 3 % річних (в сумі 6187 грн 16 коп.) через їх безпідставність та недоведеність.
Відповідно суд апеляційної інстанції приймає рішення, яким стягує з Відповідача на користь Позивача 2 1486618 грн 53 коп. інфляційних втрат та 306844 грн 09 коп. 3 % річних, а в стягненні 6187 грн 16 коп. річних відмовляє.
Дане рішення й було прийняте і місцевим господарським судом.
Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду і в цій частині без змін.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Відтак Північно-західний апеляційний господарський суд відмовляє в задоволенні апеляційної скарги, а відтак залишає без змін оспорюване рішення.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги на рішення суду покладаються на Відповідача, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмежено відповідальністю "Гранд Персона" на рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року в справі № 903/767/25 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Волинської області від 26 листопада 2025 року в справі №903/767/25 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
5. Справу №903/767/25 повернути Господарському суду Волинської області.
Повний текст постанови виготовлено 23 лютого 2026 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Філіпова Т.Л.
Суддя Маціщук А.В.