20 лютого 2026 року
м. Чернівці
справа № 725/8761/25
провадження № 22-ц/822/93/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Кулянди М. І., Лисака І. Н.
за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.
учасники справи:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
Виконавчий комітет Лівинецької сільської ради як орган опіки та піклування
апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року
головуючий в суді першої інстанції суддя Нестеренко Є. В.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .
Просив суд:
1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 29 червня 2002 року Виконавчим комітетом Подвір'ївської сільської ради Кельменецького району Чернівецької області, актовий запис № 05;
2) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Позов обґрунтований тим, що з червня 2002 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Вказує на те, що спільне життя з відповідачкою не склалось, спільного господарства сторони не ведуть, зникли почуття любові, взаєморозуміння та поваги, що призвело до розпаду сім'ї. Примирення між ними не можливе. Шлюбні відносини припинені, сторони проживають окремо. Подальше перебування у шлюбі є неможливим та суперечить інтересам позивача.
Спільна із позивачкою дитина тривалий час проживає із батьком, який її самостійно матеріально утримує та виховує. Спір щодо визначення місця проживання дитини між сторонами відсутній.
Акцентував увагу на тому, що встановлення факту самостійного виховання та утримання ним сина обумовлюється необхідністю набуття статусу «одинокий батько», що згідно із законом дає підстави для отримання допомоги на утримання дитини, а також право на додаткову відпустку. В інший спосіб отримати такий статус неможливо.
Короткий зміст судового рішення
Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 29 червня 2002 року Виконавчим комітетом Подвір'ївської сільської ради Кельменецького району Чернівецької області, актовий запис № 05.
Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що приймаючи до уваги пояснення сторін, суд вважав, що причини, які спонукають позивача наполягати на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їх інтересам.
Відповідно до частини другої статті 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
З цих підстав позов в частині розірвання шлюбу слід задовольнити, а шлюб між сторонами розірвати.
Як встановлено судом у період перебування у шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Між сторонами досягнуто згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх дитини.
Встановлення факту самостійного виховання малолітнього сина необхідне позивачу для захисту прав та інтересів дитини, оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, зміни місця проживання та переміщення дитини без документальної згоди матері, користування гарантіями у сфері трудових відносин, реалізації права на першочергове отримання житла.
Обставини самостійного виховання та утримання батьком дітей, які визнаються сторонами, в силу частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню. У суду не має підстав сумніватись в достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
З урахуванням встановлених у ході розгляду фактичних обставин справи, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позову та наявності підстав для його задоволення.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_5 ) просить рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
ІНФОРМАЦІЯ_5 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов'язки.
Зокрема у зв'язку із встановленням за рішенням суду факту самостійного виховання малолітнього сина позивачем, у останнього як військовозобов'язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).
Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов'язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов'язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов'язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
З червня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_7 у сторін народився син ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .
04 вересня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Дністровського районного нотаріального округу Чернівецької області Масловською І. Ю.
Позивач вказував на те, що тривалий час спільна малолітній син ОСОБА_4 проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на його самостійному вихованні та утриманні.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі.
01 вересня 2025 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір оренди квартири АДРЕСА_2 .
Відповідно до отриманої на запит Чернівецького апеляційного суду відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру від 13 лютого 2026 року місце проживання ОСОБА_2 з 16 вересня 2025 року зареєстровано за наступною адресою: АДРЕСА_3 .
Згідно з висновком виконавчого комітету Лівинецької сільської ради як органу опіки та піклування від 28 січня 2026 року визнано доцільним визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).
У справі, що переглядається, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_5 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.
Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_6 у спірних правовідносинах
Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.
На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).
Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов'язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).
ІНФОРМАЦІЯ_5 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов'язків у зв'язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини військовозобов'язаною особою чоловічої статті в умовах воєнного стану є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).
Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). - рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19)
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв'язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.
Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), зокрема:
- пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;
- абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв'язку з пред'явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов'язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).
Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини вирішено питання про права та обов'язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_5 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.
Також за конкретних обставин цієї справи вбачається, що пред'явивши позовну вимогу, яка стосується визначення участі батьків у вихованні дитини, позивач фактично намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою уникнення виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження цього рішення знайшли своє підтвердження.
Разом з цим, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині розірвання шлюбу між сторонами не стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави, оскільки мотивувальна частина рішення не містить відповідних висновків або ж суджень.
Внаслідок ухвалення оскаржуваного рішення на державу (її органи) не покладено нові обов'язки або ж змінено їх, зокрема щодо виникнення обов'язку у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження у справі, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
А тому відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу підлягає закриттю.
Щодо порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності)
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 слід задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його малолітнього сина вирішив питання про права та обов'язки держави, яка представлена ІНФОРМАЦІЯ_5 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави у відповідних відносинах.
Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання сина позивачем підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Водночас за правилом частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з імперативною нормою частини першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Єдиним виключенням з цього правила слугує та обставина, що учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (частина друга статті 378 ЦПК України.
Разом з цим як вбачається з матеріалів справи ІНФОРМАЦІЯ_5 не був залучений до участі у справі, а тому частина друга статті 378 ЦПК України не підлягає застосуванню у такому випадку.
Системне тлумачення вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, суд апеляційної інстанції незалежно від доводів та вимог апеляційної скарги, встановивши, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), відповідно до вимог частини першої статті 378 ЦПК України зобов'язаний скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю.
Як вбачається з матеріалів справи, на час пред'явлення позову та відкриття провадження у справі місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за наступною адресою: АДРЕСА_1 .
В свою чергу місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за наступною адресою: АДРЕСА_3 .
До позовної заяви ОСОБА_1 долучено копію договору оренди квартири АДРЕСА_2 , укладеного 01 вересня 2025 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
За таких обставин позивач вважав, що справа підсудна Чернівецькому районному суду міста Чернівці, виходячи із фактичного місця проживання відповідачки.
Щодо процесуальної можливості пред'явлення позову за фактичним місцем проживання відповідача, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.
Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ.
Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.
Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів.
Порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов'язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378, пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (стаття 27 ЦПК України).
Загалом перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений у статті 28 ЦПК України, частина друга якої зокрема визначає, що позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
За правилом частини 16 статті 28 ЦПК України позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.
Отже, суть підсудності за вибором позивача, або альтернативної підсудності, полягає у тому, що за визначеними критеріями цивільних справ позивачу дається можливість обрати з кількох передбачених у законі судів той суд, до якого він пред'являтиме свої позовні вимоги. Законодавець установлює вичерпний перелік позовів, на які поширюються правила цього виду підсудності, а також передбачає конкретні суди, до яких можна з такими вимогами звернутися.
Позивач вказуючи на обставину перебування на його утриманні малолітньої дитини реалізував право обирати підсудність та пред'явив позов за місцем проживання відповідачки.
Згідно зі статтею 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, що діяла на час звернення з позовом у цій справі) вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об'єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.
Порядок декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування) врегульовано Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 року № 265 (далі - Порядок № 265).
Особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором. За адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції
Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на осіб, адреса задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) яких знаходиться на територіях, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих російською федерацією територіях, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, для яких не визначена дата завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання (пункт 4 Порядку № 265).
Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення.
Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа.
Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом.
Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності.
Отже в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення.
З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватись чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання.
Зазначене узгоджується із висновками Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21 (провадження № 61-5805сво23).
Суд першої інстанції на день відкриття провадження у справі в порушення норм процесуального права не встановив зареєстрованого місця проживання чи перебування відповідачки, та не взяв до уваги, що її місце проживання зареєстровано за наступною адресою: АДРЕСА_3 , тобто справа була непідсудна Чернівецькому районному суду міста Чернівці.
З цього приводу колегія суддів звертає також увагу на те, що суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
Поняття «встановленим законом» включає серед іншого і суд, до територіальної юрисдикції (підсудності) відноситься спір, який вирішується судом.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 536/1267/18 (провадження № 61-1182св19), від 17 листопада 2022 року у справі № 691/914/19 (провадження № 61-20176св21)
Отже, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, як таке, що ухвалено з порушенням правил територіальної підсудності з направленням справи на новий розгляд за встановленою у процесуальному законі підсудністю, за зареєстрованим місцем проживання відповідачки, а саме до Кельменецького районного суду Чернівецької області.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження у справі, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
З урахуванням вищевказаного апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_6 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу слід закрити.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
Згідно з частиною першою статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому його слід скасувати та направити справу на новий розгляд за встановленою законом підсудністю.
Щодо розподілу судових витрат
За правилом частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Щодо заявленого ОСОБА_1 клопотання про відкладення розгляду справи
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
19 лютого 2026 року від ОСОБА_1 до Чернівецького апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у призначеному на 20 лютого 2026 року судовому засіданні на іншу дату у зв'язку із неможливістю прибуття до суду у цей день.
Як вбачається з матеріалів справи ухвала Чернівецького апеляційного суду від 17 грудня 2025 року про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 направлялася ОСОБА_1 за зареєстрованим місцем проживання рекомендованим листом з повідомленням про вручення та отримана ним 25 грудня 2025 року.
Судова повістка-повідомлення про призначення справи до розгляду в Чернівецькому апеляційному суді на 20 лютого 2026 року, адресована рекомендованим листом з повідомленням про вручення, отримана позивачем 14 лютого 2026 року.
Вирішуючи клопотання ОСОБА_1 апеляційний суд керується тим, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23 (провадження № 61-4989ск24).
Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі № 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі № 496/5051/19
Колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи на іншу дату, з огляду на вищевикладене, а також те, що: явка учасників справи у судове засідання не була визнана обов'язковою; позивач не був позбавлений можливості надати пояснення по суті спору, проте скористався таким правом на власний розсуд; саме лише зазначення у клопотанні про неможливість прибути у судове засідання не може вважатися поважною причиною неявки; в клопотанні не вказано про наявність обставин, які б об'єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні, призначеному на 20 лютого 2026 року; наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 378, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу закрити.
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , задовольнити частково.
Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 27 жовтня 2025 року скасувати.
Справу № 725/8761/25 направити на новий розгляд за встановленою законом підсудністю до Кельменецького районного суду Чернівецької області.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 23 лютого 2026 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді: Мирослава КУЛЯНДА
Ігор ЛИСАК