Справа № 639/295/23 Головуючий суддя І інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/734/26 Суддя доповідач: ОСОБА_2
Категорія: ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 436-2 КК України
Іменем України
18 лютого 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
за участю прокурора - ОСОБА_6 ,
за участю захисників - ОСОБА_7 , ОСОБА_8
за участю обвинувачених - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові в режимі відеоконференції апеляційні скарги захисника ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_10 на ухвалу Новобаварського районного суду м.Харкова від 15.01.2026 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , -
встановила:
Ухвалою Новобаварського районного суду м.Харкова від 15.01.2026 року клопотання прокурора задоволено та продовжити ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обвинувачуваним за ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 436-2 КК України, строк тримання під вартою за в умовах Державної установи «Харківський слідчий ізолятор» строком на 60 днів, тобто до 15 березня 2026 року включно без визначення розміру застави.
У задоволенні клопотання захисника ОСОБА_7 про застосування альтернативного запобіжного заходу у виді застави відносно обвинуваченого ОСОБА_9 відмовлено.
Не погодившись із вищезазначеною ухвалою захисник ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, якою просить скасувати ухвалу Новобаварського районного суду м.Харкова від 15.01.2026 року та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора та обрати обвинуваченому ОСОБА_9 запобіжний захід не пов'язаний із триманням під вартою.
В обґрунтування апеляційної скарги захисник зазначає, що ухвала винесена із порушенням норм діючого законодавства, на теперішній час відсутня необхідність в продовженні запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_9 , адже останній має міцні соціальні зв'язки, постійне легальне джерело доходу, позитивну характеристику, вищу освіту, відсутні судимості та майнова шкода внаслідок правопорушення.
Додатково, сторона захисту вказує, що обвинувачення носить неконкретний характер, конкретні обставини та події в фабулі обвинувачення відсутні, а ризики, передбачені ч.1 ст.177 КПК України, нічим не підтверджені.
Крім того, не погодившись із вищезазначеною ухвалою обвинувачений ОСОБА_10 подав апеляційну скаргу, якою просить скасувати ухвалу Новобаварського районного суду м.Харкова від 15.01.2026 року та постановити нову ухвалу, якою застосувати до нього більш м'який запобіжний захід.
В обґрунтування апеляційної скарги обвинувачений зазначає, що ухвала є необґрунтованою та незаконною, всі обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення є безпідставними, базуються виключно на припущеннях, клопотання прокурора не містить жодного підтвердження щодо наявності ризиків, передбачених ст.177 КПК України.
Звертає увагу суду, що перебуває під вартою протягом 3 років та 6 місяців, тому погіршився у обвинуваченого стан здоров'я, надання належної медичної допомоги в умовах слідчого ізолятору не можливо отримати.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_10 підтримував подані апеляційні скарги, зазначив, що обвинувачення у вчиненні правопорушень жодними фактичними даними не підтверджується.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції захисник ОСОБА_7 підтримував подані апеляційні скарги, зазначив, що оскаржувана ухвала є необґрунтованою та незаконною, суд першої інстанції проігнорував наявність обґрунтованості підозри обвинуваченим, фактичні обставини не відповідають правовій кваліфікації правопорушень, звертав увагу колегії суддів на позитивну характеристику обвинуваченого ОСОБА_9 та на надто тривалий термін перебування під вартою, що є порушенням прав ОСОБА_9 . Ризики, передбачені клопотанням, відсутні та несуть виключно декларативний характер.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції захисник ОСОБА_8 підтримував подані апеляційні скарги, звертав увагу суду на надто тривалий термін перебування під вартою обвинувачених та на той факт, що суд першої інстанції проігнорував практику ЄСПЛ та не застосував альтернативний запобіжний захід у виді застави.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції обвинувачений ОСОБА_9 підтримував вимоги апеляційних скарг, підтримував думку свого захисника ОСОБА_8 .
Прокурор в судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційних скарг, зазначила, що на теперішній час існують ризики, передбачені п.п. 1,4,5 ст. 177 КПК України, ризик, передбачений п.3 ст.177 КПК України, відсутній, так як всі свідки в проваджені вже судом допитані але це враховано судом першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді, доводи учасників справи, дослідивши матеріали провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст.177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь - яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч.1 ст.177 КПК України.
Відповідно до положень ст.183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.
Під час апеляційного розгляду колегією суддів встановлено, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та постановлено з дотриманням зазначених вимог чинного та міжнародного законодавства.
Колегія суддів, погоджується з такими висновками судду, зокрема щодо існування ризиків передбачених п.п. 1,4,5 ч.1 ст.177 КПК України, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа, вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству.
Продовжуючи стосовно обвинувачених ОСОБА_9 та ОСОБА_10 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, суд виходив з тих обставин, що прокурором доведено у судовому засіданні існування ризиків, передбачених пунктами 1, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, також суд оцінив сукупність обставин, а саме: вагомість наявних доказів про причетність ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , в тому числі, до вчинення особливо тяжкого злочину у сфері злочинів проти основ національної безпеки України, вчиненого в умовах воєнного стану, тяжкість покарання, що загрожує в разі визнання їх винуватими у злочині, у вчиненні яких обвинувачуються. Встановив недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання встановлених ризиків.
З висновками суду першої інстанції щодо продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави суд апеляційної інстанції погоджується та вважає, що мотиви прийнятого рішення повно та обґрунтовано викладені в ухвалі, яка в цілому відповідає вимогам статті 196 КПК України.
Згідно відомостей, що є наявними в матеріалах судового провадження, ОСОБА_9 , та ОСОБА_10 обвинувачуються, в тому числі, у вчиненні злочину проти основ національної безпеки України, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, який відповідно до ст. 12 КК України є особливо тяжким злочином, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк п'ятнадцять років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна, на що обґрунтовано послався суд першої інстанції у своєму рішенні.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що порядок розгляду судом клопотання про продовження строку запобіжного заходу відповідає вимогам статей 193-194, 196 КПК України, пунктів 3, 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини та практиці Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.
Судом першої інстанції враховані положення статей 177, 178 КПК України, відомості про особу обвинуваченого, перевірені докази та надана їм відповідна правова оцінка, також врахована тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим.
У розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Доводи сторони захисту про наявність у ОСОБА_9 міцних соціальних зв'язків, позитивну характеристику, наявність постійного місця проживання, вищої освіти та відсутність судимостей самі по собі не спростовують існування вищезазначеного ризику, оскільки з урахуванням тяжкості обвинувачення та можливого суворого покарання такі обставини не є безумовною гарантією належної процесуальної поведінки.
Посилання сторони захисту на неконкретність обвинувачення та відсутність фактичних даних щодо підтвердження вини не можуть бути предметом оцінки під час вирішення питання про продовження запобіжного заходу, оскільки на даній стадії суд не вирішує питання доведеності вини особи, а лише перевіряє наявність обґрунтованого обвинувачення та процесуальних ризиків.
Доводи щодо неналежного стану здоров'я обвинуваченого ОСОБА_10 не підтверджені належними та допустимими доказами, які б свідчили про неможливість його подальшого утримання в умовах слідчого ізолятора. Дані про наявність захворювань, що входять до переліку, який унеможливлює тримання під вартою, суду не надані.
Щодо доводів про тривалий строк перебування під вартою без альтернативного запобіжного заходу, колегія суддів зазначає, що тривалість застосування запобіжного заходу сама по собі не є безумовною підставою для його зміни, якщо ризики не зменшилися та не відпали.
Додатково, колегія суддів звертає увагу, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику суду.
Відповідно до ч.2 ст.29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.
Вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).
З наведеного вбачається, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у виді тримання під вартою або продовження строку дії такого запобіжного заходу належить вважати обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду, які є частиною національного законодавства України.
Належить врахувати, що Конвенцією покладається обов'язок вжити заходи до забезпечення прав людини, яка тримається під вартою.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини по справі «Свершов проти України» тяжкість злочину, в якому обґрунтовано підозрюється особа, має суттєве значення, однак не може бути єдиною підставою для тримання особи під вартою.
Враховуючи усталену практику ЄСПЛ колегія суддів вбачає, що питання про те, чи є розумною тривалість попереднього ув'язнення, не може бути оцінено абстрактно. Чи є обґрунтованим залишати обвинуваченого під вартою, слід оцінювати за фактами кожної окремої справи та відповідно до її особливостей. Тому безперервне тримання під вартою у конкретному випадку може бути виправдане тільки за наявності дійсної необхідності захисту суспільних інтересів, яка, незважаючи на презумпцію невинуватості, має переважне значення порівняно з вимогою поваги до свободи особистості відповідно до статті 5 Конвенції.
ЄСПЛ наголосив, що пунктом 3 статті 5 Конвенції гарантовані загальні принципи щодо права на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення під час провадження. Зокрема, ЄСПЛ послався на практику застосування статті 5 Конвенції у рішення «Кудла проти Польщі», «МакКей проти Сполученого Королівства», «Зогландт проти Недерландів» «Харченко проти України», «Ігнатов проти України», «Макаренко проти України» . У вказаних рішеннях ЄСПЛ констатував, що основною метою статті 5 Конвенції є запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи. Безперервне тримання під вартою є виправданим лише за умови, якщо у справі наявний значний суспільний інтерес, який переважає принцип поваги до особистої свободи. ЄСПЛ підкреслив, що саме на національні судові органи покладається обов'язок дотримання розумності строків тримання під вартою та встановлення існування вказаного суспільного інтересу з одночасним врахуванням принципу презумпції невинуватості.
Зокрема, у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Бережна проти України» суд констатував порушення п.1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з надмірною тривалістю тримання заявниці під вартою. Судом встановлено, що коли постає питання про «законність» взяття під варту лише дотримання національного законодавства недостатньо - будь-яке позбавлення свободи має відповідати меті захисту особи від свавілля.
Крім того, Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень (зокрема «Харченко проти України», «Єлоев проти України», «Фельдман проти України») неодноразово акцентував увагу на тому, що доцільність продовження строків тримання під вартою, як упродовж досудового розслідування так і судового розгляду, ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз, як підстави для подальшого втручання у право особи на свободу.
Європейський суд з прав людини у справі «Іов та інші проти України» (Case of Iov and Others v. Ukraine) прийняв рішення від 08 січня 2026 року яким встановив, що національне законодавство не забезпечувало ефективного засобу юридичного захисту, який би дозволив заявникам оспорювати тривалість провадження у національних судах та одноголосно встановив порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю кримінальних проваджень та відсутністю ефективного засобу юридичного захисту у національному правовому полі. Але при цьому ЄСПЛ не робив жодних висновків про необхідність або юридичну імперативність зміни запобіжного заходу саме на підставі надмірної тривалості провадження, оскільки оцінка «розумних строків» не порушує автоматично вимог статей, що регламентують застосування запобіжних заходів, передбачених вимогами КПК України.
Отже, належне врахування позиції ЄСПЛ щодо розумних строків кримінального провадження не звільняє суди від оцінки процесуальних ризиків, передбачених ст.177 КПК України, під час вирішення клопотань про застосування або продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою.
Щодо інших доводів апеляційної скарги, які є підставами для скасування ухвали суду, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в справах «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року (заява №4909/04; пункт 58), відповідно до якої: принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, в апеляційних скаргах не наведено беззаперечних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду щодо необхідності застосування більш м'якого запобіжного заходу обвинуваченим ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та відсутності підстав для зміни чи скасування рішення за доводами поданих апеляційних скарг.
З огляду на значимі для цього провадження обставини, на переконання колегії суддів, суд постановив рішення на основі всебічно з'ясованих обставин, при цьому дослідив належним чином всі наявні відомості в матеріалах провадження та навів в ухвалі мотиви, з яких постановив відповідне рішення.
Істотних порушень кримінального процесуального закону при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченогопід час апеляційного розгляду не встановлено.
Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на тривалий час перебування обвинувачених під вартою в цій справі та з огляду на практику ЄСПЛ наведену у рішенні «Іов та інші проти України» від 08 січня 2026 року вважає за необхідне наголосити на необхідність дотримання розумних строків судового розгляду, передбачених статтею 28 КПК України, з урахуванням особливості цього кримінального провадження.
Керуючись ч.6 ст.9, ст.7, ст.ст. 176-206, ст.ст. 392, 393, 404, 405, ч.1 ст.407, 418, 419, 423, 424-426 КПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 та обвинуваченого ОСОБА_10 ,- залишити без задоволення.
Ухвалу Новобаварського районного суду м.Харкова від 15.01.2026 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - залишити без змін.
Звернути увагу суду першої інстанції на необхідність дотримання розумних строків судового розгляду, передбачених статтею 28 КПК України, з урахуванням тривалого перебування обвинувачених під вартою.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий -
Судді: