Справа № 346/5964/24
Провадження № 11-кп/4808/159/26
Категорія ст. 539 КПК України
Головуючий у 1 інстанції ОСОБА_1
Суддя-доповідач ОСОБА_2
19 лютого 2026 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Івано-Франківського апеляційного суду
в складі суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
з участю секретаря ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2025 року про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року),
за участю прокурора ОСОБА_8 ,
засудженого ОСОБА_7
захисника ОСОБА_9
Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року).
Суд першої інстанції мотивував таке рішення тим, що твердження засудженого про необхідність застосування до нього ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року) та звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, є необґрунтованими, оскільки виходячи зі змісту рішення Конституційного Суду України, зазначених положень Конституції України та статей КК України (в редакції 1960 р.), слід дійти логічного висновку, що в період з 29 грудня 1999 року по 04 квітень 2000 року найсуворішим видом покарання, яке могло бути призначено особам, які вчинили злочин найбільшої тяжкості, було позбавлення волі на певний строк.
Однак у вироку Полтавського апеляційного суду від 19 липня 2001 року зазначено, що ОСОБА_7 засуджено за вчинення злочинів 23 травня 2000 року, 07 вересня 2000 року та 08 вересня 2000 року. Вказані злочини вчинені засудженим поза межами періоду з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року, коли мала місце така ситуація, що положення КК України (в редакції 1960 року) про покарання у виді смертної кари втратили свою чинність у зв'язку з визнанням їх неконституційними, а законодавцем ще не було запроваджено покарання у виді довічного позбавлення волі.
В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нову, якою визнати за ним право на заміну довічного позбавлення волі на строк покарання згідно ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року), враховуючи фактичне відбуття ним строку понад 25 років. А також просить вирішити питання про його звільнення від подальшого відбування покарання у зв'язку з повним відбуттям максимально можливого терміну покарання.
Зазначає, що у КК України 1960 року який діяв до 01 вересня 2000 року не існувало інституту невизначених вироків до позбавлення волі і всі покарання завжди мали певний строк, максимальна верхня межа позбавлення волі була 25 років. З прийняттям нового Кримінального кодексу, було встановлено, що якщо особа відбула строк 25 років позбавлення волі, звільняється від відбування покарання.
Вказує, що він відбув покарання у виді позбавлення волі терміном понад 25 років, то він підлягає звільненню від відбування зазначеного остаточного основного покарання у виді довічного позбавлення волі, адже верхня межа покарання у виді позбавлення волі відповідно до положень ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року) становила саме 25 років.
Під час апеляційного розгляду:
- засуджений ОСОБА_7 та його захисник ОСОБА_9 просили задовольнити апеляційну скаргу;
- прокурор заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним.
Заслухавши доповідь судді, думку сторін кримінального провадження, перевіривши матеріали подання, обговоривши доводи і мотиви апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що вона не підлягає до задоволення, з таких підстав.
Відповідно до п.14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд, визначений ч. 2 ст. 539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
За приписами ч. 1 ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
Відповідно до ст. 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Ст.ст. 8, 9 КПК визначено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свобода визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 вироком Полтавського апеляційного суду від 19 липня 2001 року засуджений за підпунктами «а», «і» та «з» ст. 93, та ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 142 КК України (в редакції 1960 року); на підставі ст. 42 цього Кодексу остаточне покарання визначено у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 25 жовтня 2001 року вказаний вирок від 19 липня 2001 року змінено в порядку ст. 395 КК України та дії засудженого ОСОБА_7 кваліфіковано за пунктами «а», «і» та «з» ст. 93 КК України (в редакції 1960 року) та ч. 3 ст. 185 КК України (в редакції 2001 року); на підставі ст. 42 КК України (в редакції 1960 року) остаточне покарання вказаному засудженому визначено у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Відповідно до ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 09 вересня 2016 року, постановленої у справі №675/972/16-к, засудженому зараховано в строк покарання у виді довічного позбавлення волі період попереднього ув'язнення з 10 вересня 2000 року по 25 жовтня 2001 року з розрахунку, що одному дню такого ув'язнення відповідають два дні позбавлення волі.
Отже, початок строку відбування засудженим вказаного остаточного основного покарання вважається день фактичного затримання засудженого, а саме 10 вересня 2000 року.
Рішенням Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України (в редакції 1960 року), які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є не конституційними) і запропоновано Верховній Раді України привести КК України (в редакції 1960 року) у відповідність з цим рішенням.
Згідно з ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України 22 лютого 2000 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового Кодексів України», яким смертну кару як виняткову міру покарання виключено з КК України (в редакції 1960 року) і введено новий вид покарання - довічне позбавлення волі. Цей Закон набрав чинності 04 квітня 2000 року.
Отже, виходячи зі змісту вказаного рішення Конституційного Суду України, зазначених положень Конституції України та статей КК України (в редакції 1960 р.), слід дійти логічного висновку, що в період з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року найсуворішим видом покарання, яке могло бути призначено особам, які вчинили злочин найбільшої тяжкості, було позбавлення волі на певний строк.
У вище вказаному вироку Полтавського апеляційного суду від 19 липня 2001 року зазначено, що ОСОБА_7 засуджено за вчинення злочинів 23 травня 2000 року, 07 вересня 2000 року та 08 вересня 2000 року.
Отже, вказані злочини вчинені засудженим поза межами періоду з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року, коли мала місце така ситуація, що положення КК України (в редакції 1960 року) про покарання у виді смертної кари втратили свою чинність у зв'язку з визнанням їх неконституційними, а законодавцем ще не було запроваджено покарання у виді довічного позбавлення волі.
Колегія суддів вважає, що твердження ОСОБА_7 про необхідність застосування до нього ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року) та звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, є необґрунтованими.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що як КК України 1960 року, так і КК України 2001 року передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, засуджений правомірно відбуває основне остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі за вироком суду, який набрав законної сили. Інтерпретація засудженим на свій лад норм закону з метою уникнення подальшого відбування визначеного судом покарання є безпідставною, адже звільнення засудженого від відбування найтяжчого виду покарання без жодних на те правових підстав знівелює завдання кримінального судочинства щодо забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з ч. ч. 1 та 3 ст. 82 КК України особам, що відбувають покарання у виді позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням. У цих випадках більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині цього Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким може бути застосована, якщо засуджений став на шлях виправлення.
Згідно ч. 5 ст. 82 КК України покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання.
Можливість заміни невідбутої частини покарання більш м'яким обумовлена наявністю двох складових: засуджений став на шлях виправлення; засуджений відбув певну частину строку покарання.
Зі змісту ст. 82 КК України випливає, що заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням є можливою за наявності такої обов'язкової умови як - засуджений став на шлях виправлення.
Згідно з роз'ясненнями п. 2 Постанови № 2 від 26 квітня 2002 року Пленуму Верховного Суду України «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким» заміна невідбутої частини покарання більш м'яким можлива лише після повного та всебічного вивчення даних про особу засудженого. При цьому головною умовою прийняття такого рішення є доведеність при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким того, що засуджений став на шлях виправлення (ч. 3 ст. 82 КК).
Згідно з ч. 1 ст. 6 КВК України виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Процес виправлення та перевиховання має бути стабільним та послідовним протягом всього перебування засудженого в установі виконання покарання.
Суд апеляційної інстанції вважає, що на осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, в даному випадку, поширюється те саме правило, що й до засуджених до покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
Вказаний у ст. 82 КК України критерій - став на шлях виправлення - достатній для розуміння того, що має робити засуджений для того, щоб йому змінити покарання на більш м'яке.
Враховуючи, що ст. 82 КК України застосовується в кожному конкретному випадку індивідуально, вирішується на розсуд суду і відноситься до дискреційних повноважень суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що для досягнення цілей покарання задоволення клопотання, в даному випадку, є недопустимим.
Таким чином, вирішуючи питання про наявність правових підстав для заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, суд має вирішити питання чи буде визначене покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, у разі заміни цим покарання раніше призначене покарання у вигляді довічного позбавлення волі, відповідати критеріям до кримінального покарання, визначеним у ст. 50 та 65 КК України.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції , що клопотання засудженого про звільнення від відбування основного остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 р.) є безпідставним, внаслідок чого в задоволенні даного клопотання суд першої інстанції правомірно відмов.
Вирок суду щодо ОСОБА_7 набрав законної сили, покарання призначено відповідно до законодавства, що діяло на час вчинення злочину.
Законом не передбачено оскарження набравшого законної сили вироку суду в частині довічного покарання в порядку ст.ст. 537-539 КПК України, а передбачена лише можливість заміни на покарання у виді позбавлення волі строком від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання, та став на шлях виправлення, що було перевірено під час апеляційного провадження.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції постановлено законне та обґрунтоване рішення, підстави для його скасування відсутні, у зв'язку з чим оскаржувану ухвалу слід залишити без змін, а апеляційну скаргу засудженого без задоволення.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 418, 419, 532, 539 КПК України, ст. 82 КК України колегія суддів,
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвалу Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2025 року про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року) - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді ОСОБА_3
ОСОБА_4
ОСОБА_5