20 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 140/864/25 пров. № А/857/34986/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О. І.,
Запотічного І. І.,
розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційні скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року (головуючий суддя Сорока Ю.Ю.), ухвалене у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи у справі № 140/864/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення,
29.01.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення заступника начальника 2 відділення інспекторів прикордонної служби впс “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », ОКПП “ ІНФОРМАЦІЯ_3 » старшого лейтенанта ОСОБА_2 №3705 від 25.12.2024 про відмову в перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення заступника начальника 2 відділення інспекторів прикордонної служби впс “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », ОКПП “ ІНФОРМАЦІЯ_3 (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України №3705 від 25.12.2024 про відмову в перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000 (три тисячі) гривень 00 копійок.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач під час проходження паспортного контролю надав працівникам прикордонної служби всі документи, зазначені у переліку, які дають йому право на перетин державного кордону України. За таких обставин суд вважав, що у позивача було наявне право на перетин державного кордону згідно умов, що визначені Правилами №57. Однак, незважаючи на те, що позивачем було надано весь комплект документів, що підтверджують законність виїзду ОСОБА_1 за межі території України, відповідачем незаконно та протиправно було відмовлено у перетині державного кордону України. Також суд зазначив, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн. Решту витрат на професійну правничу допомогу повинен понести позивач.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 (Військова частина НОМЕР_1 ) подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року та відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що 25 грудня 2024 року громадянин України близько 15:00 год ОСОБА_1 прибув до міжнародного пункту пропуску для залізничного сполучення “Ягодин» як такий, що прямує для роботи на морських суднах. Позивачем на паспортний контроль було пред'явлено документи, що підтверджують мету прямування виїзду з України - для роботи на морських суднах. Під час внесення інформації прикордонним нарядом “Перевірка документів» до СПЗ №Є-бордер» на громадянина України ОСОБА_1 відбулося спрацювання бази даних “Оберіг», де вказано, що вище вказаний громадянин перебуває у розшуку. Довідково: відомості з бази даних “Оберіг» станом на момент спроби перетину державного кордону (25.12.2024 о 15:02): ОСОБА_1 , на обліку з 17.07.2024, унікальний номер особи 010420231425317100001, перебуває в розшуку. Звертає увагу на те, що позивач перебував у розшуку у базі даних “Оберіг» з 26.11.2024, а відомості про відсутність підстав для доставлення позивача до ТЦК були внесені лише 27.12.2024, тобто вже після спроби перетину кордону 25.12.2024. Вказує на те, що за результатами проведення фільтраційних заходів надано пропозицію щодо не пропуску вище вказаного громадянина, повідомлено ініціатора розшуку. Рішенням про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку №3705 від 25 грудня 2024 року відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України у зв'язку з тим, що громадянин України ОСОБА_3 не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або підтвердити мету поїздки. Вважає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а доводи позивача є безпідставними та необґрунтованими, у зв'язку із чим просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Крім того, звертає увагу на те, що позивач 01.01.2025, після знаття з розшуку у базі даних «Оберіг» перетнув кордон на виїзд з України.
Також із рішенням суду, в частині відшкодування витрат на правову допомогу, не погодився ОСОБА_1 та подав апеляційну скаргу. Просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року, в частині стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ) витрат на правничу допомогу у розмірі 3 000 грн та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_4 (Військова частина НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді витрат на правничу допомогу у розмірі 103 750,00 грн. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що факт реальності та обґрунтованості понесення позивачем вказаних витрат підтверджується також підготовленими і поданими адвокатом до Волинського окружного адміністративного суду процесуальними документами в інтересах позивача у справі № 140/864/25 (докази знаходяться у матеріалах справи).
НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 (Військова частина НОМЕР_1 ) подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначив про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції і необхідність залишення його без змін, в частині відшкодування судових витрат, а апеляційної скарги без задоволення. Зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами суму витрат на правничу допомогу, а розмір заявленої суми - є неспівмірним з обставинами та складністю даної справи.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 , приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо стягнення витрат на правову допомогу вимогам статті 242 КАС України відповідає частково.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 має статус моряка, що підтверджується посвідченням особи моряка НОМЕР_3 , виданим 20.07.2020, дата закінчення строку дії - 20.07.2025.
14.08.2023 між Adler-Schiffe GmbH & Co. KG та ОСОБА_1 укладено договір, відповідно до умов якого позивач приймається на посаду судноводія на паромних переправах Кільського каналу (Німеччина).
Також, договором встановлено, що робота на паромних переправах здійснюється за змінною системою (графік змін визначається за погодженням керівництвом).
Вказаний Договір укладено на період з 15.08.2023 по 31.01.2026.
Для забезпечення можливості виїзду за межі території України з метою виконання зобов'язань за укладеними з іноземними компаніями контрактами, ІНФОРМАЦІЯ_6 24.11.2023 за вих. № 6571 видано ОСОБА_1 дозвіл для перетинання державного кордону України під час дії правового режиму воєнного стану відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1995 (зі змінами), з терміном дії до 24.11.2024.
В подальшому, 05.12.2024 ІНФОРМАЦІЯ_6 позивачу видано новий дозвіл за вих. №78/4/14286 для перетинання державного кордону України під час дії правового режиму воєнного стану відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1995 (зі змінами), з терміном дії до 04.06.2025.
25.12.2024 позивач, з метою виконання взятих на себе зобов'язань за договором від 14.08.2023, укладеним з Adler-Schiffe GmbH & Co. KG, здійснив спробу виїзду за межі території України.
Проте, за результатами здійснення паспортного контролю 25.12.2024 в пункті пропуску для залізничного сполучення “Ягодин» заступником начальника 2 відділення інспекторів прикордонної служби впс “ ІНФОРМАЦІЯ_2 », ОКПП “ ІНФОРМАЦІЯ_3 » старшим лейтенантом ОСОБА_4 було прийнято рішення №3705 про відмову в перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України.
Причиною для відмови в перетинанні державного кордону України стало те, що ОСОБА_1 тимчасово обмежений у праві виїзду з України, у зв'язку із відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або підтвердити мету своєї поїздки.
Не погоджуючись із вказаним рішенням позивач вимушений звернутися до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, спір виник у зв'язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.
Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Ця стаття також передбачає, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Так, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до статті 17 та 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Цей конституційний обов'язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Відповідно до частини 3 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Згідно пункту 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у подальшому строк дії воєнного стану в Україні продовжений до дня розгляду справи.
Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом, у подальшому строк проведення загальної мобілізації продовжений до дня розгляду справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Згідно із ч. 14 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Частиною 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв'язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов'язок громадян, як з'являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.
Так, Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/2850/22.
Так, правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закону України “Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі - Закон №1710-VI).
Частиною першої статті 2 Закону №1710-VI передбачено, що прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 3 Закону №1710-VI під час прикордонного контролю посадові та службові особи Державної прикордонної служби України здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України “Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.
За приписами частини першої статті 14 Закону №1710-VI громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, затверджена наказом МВС України від 05.06.2023 №457.
Так, у рішенні, поміж іншого, зазначається причина відмови іноземцю, особі без громадянства або громадянину України в перетинанні державного кордону України із зазначенням підстав та строків тимчасового обмеження громадянина України у праві на виїзд з України або рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцю, особі без громадянства в разі наявності в базах даних Державної прикордонної служби України відомостей про таке обмеження.
Як убачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи відмову в перетинанні державного кордону, відповідач у спірному рішенні №3705 від 25.12.2024 зазначив, що ОСОБА_1 відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України на підставі Закону України “Про правовий режим воєнного стану». Указу Президента України №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», Закону України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України №57 “Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» від 27 січня 1995 у зв'язку із відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, так як вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або підтверджують мету поїздки (а.с.61).
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є його конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.
Також, загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень “суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).
Разом з тим, в оскарженому рішенні про відмову позивачу в перетинанні державного кордону, відповідач лише послався на Правила перетинання державного кордону громадянами України, проте не зазначив конкретну норму (пункт, статтю) законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.
Також, спірне рішення не визначає, які документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв'язку з чим було відмовлено в перетинанні державного кордону.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення №3705 від 25.12.2024 не відповідає критеріям обґрунтованості, вмотивованості, чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та породжує його неоднозначне трактування, що протиправно втручається у можливість реалізації конституційного права позивача вільно залишати територію України, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
При цьому, суд враховує висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2024 року у справі №380/11916/22, які відповідно до вимог ч.5 ст.242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі - Правила №57) визначено порядок перетинання громадянами України державного кордону.
Згідно ч.2 Правил №57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
дипломатичний паспорт;
службовий паспорт;
проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
посвідчення особи моряка;
посвідчення члена екіпажу.
У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів.
Постановою Кабінету міністрів України від 02.09.2022 № 992 внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України та доповнено дані Правила пунктом 2-12 такого змісту:
“ 2-12. У разі введення на території України воєнного стану громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років мають право перетинати державний кордон України, якщо вони прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден або для проходження практичної підготовки на суднах.
Для перетину державного кордону України такі особи повинні надати такі документи.
3) інші особи, які прямують для роботи на морських суднах, суднах внутрішнього плавання у складі екіпажів таких суден та які здобули відповідну освіту та кваліфікацію до 24 лютого 2022 р. і випускники закладів освіти, які завершили навчання у період воєнного стану:
посвідчення особи моряка:
підтвердження від Адміністрації судноплавства про отримання копій освітніх кваліфікаційних документів:
військово-облікові документи з відповідними відмітками районного (об'єднаного районного), міського (районного у містах, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Особи, зазначені у підпункті 3 цього пункту, під час перетину державного кордону України повинні мати трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання або лист від судновласника, оператора судна про намір укласти з громадянином України трудовий договір (контракт) для роботи на морському судні, судні внутрішнього плавання.
Адміністрація судноплавства у дводенний строк з моменту отримання завірених копій документів від осіб, зазначених в абзаці першому цього пункту (крім курсантів закладів освіти), видає таким особам підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів у довільній формі за підписом Голови Адміністрації судноплавства або його заступника, яке містить гербову печатку або на яке накладено кваліфікований електронний підпис.
Особи, зазначені у підпункті 3 цього пункту, після отримання від Адміністрації судноплавства підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів, а також особи, зазначені у підпункті 1 цього пункту, які досягли віку від 18 до 60 років та отримали довідку від закладу освіти щодо направлення курсанта для проходження практичної підготовки на судні під українським або іноземним прапором, зобов'язані особисто в семиденний строк повідомити відповідним органам, де вони перебувають на військовому обліку, та отримати дозвіл на виїзд з місця проживання від керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані та резервісти СБУ, Служби зовнішньої розвідки України - дозвіл відповідного керівника) для пред'явлення уповноваженим службовим особам Держприкордонслужби під час перетину кордону».
Судом апеляційної інстанції встановлено, що на виконання вищевказаних приписів, ОСОБА_1 отримав від Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів моряка від 16.12.2022 та здобув відповідну кваліфікацію до 24.02.2022.
Під час паспортного контролю 25.12.2024 в пункті пропуску для залізничного сполучення “Ягодин» ОСОБА_1 було надано уповноваженим працівникам державної прикордонної служби комплект документів, зокрема:
посвідчення особи моряка НОМЕР_3 , виданого 20.07.2020;
дозвіл ОСОБА_1 на перебування в Німеччині;
договір від 14.08.2023, укладений між Adler-Schiffe GmbH & Co. KG та ОСОБА_1 ;
довідка Adler-Schiffe GmbH & Co. KG від 20.12.2024;
підтвердження про отримання копій освітніх і кваліфікаційних документів моряка від 16.12.2024;
тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_4 , виданого 08.10.2022;
дозвіл ІНФОРМАЦІЯ_7 від 05.12.2024 за вих. №78/4/14286.
Отже, з наведеного убачається, що позивач під час проходження паспортного контролю надав працівникам прикордонної служби всі документи, зазначені у переліку, які дають йому право на перетин державного кордону України.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у позивача було наявне право на перетин державного кордону згідно умов, що визначені Правилами №57, проте відповідачем незаконно та протиправно було відмовлено у перетині державного кордону України.
Крім цього, у оскаржуваному рішенні не вказані чіткі причини (підстави) відмови в перетині державного кордону України громадянину України, зокрема, які документи потрібно надати громадянину.
Відтак, рішення відповідача, з огляду на наведені в ньому причини (підстави), є таким, що не відповідає критеріям законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, а тому таке підлягає скасуванню як протиправне.
Аналогічні правові висновки у подібних правовідносинах викладені Верховним Судом у постанові від 12 листопада 2024 року у справі №380/11916/22 (адміністративне провадження №К/990/17446/23).
Щодо тверджень відповідача про те, що станом на момент перетину державного кордону України ОСОБА_1 перебував у розшуку, у зв'язку з чим йому відмовлено у пропуску через державний кордон України, апеляційний суд зазначає, що позивачем до матеріалів справи долучено докази, які спростовують твердження відповідача про те, щодо перебування ОСОБА_1 у розшуку.
Так, відповідно до відповіді Національної поліції України за вих. №6091-2025 від 14.01.2025 “...згідно з даними бази даних “Розшук» системи ШНП ... ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 у державному розшуку не перебував та станом на 12.01.2025 не перебуває».
Крім того, з відповіді ІНФОРМАЦІЯ_7 за вих. №54/4/118 від 08.01.2025 вбачається, що “станом на 08.01.2025 ОСОБА_1 в переліку осіб, які порушили правила військового обліку не перебуває».
Таким чином, в ході розгляду справи не підтвердилися твердження відповідача стосовно того, що ОСОБА_1 під час перетину державного кордону 25.12.2024 перебував у розшуку.
Крім того судом апеляційної інстанції враховано, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів, у розумінні норм чинного процесуального законодавства, про перебування ОСОБА_1 у розшуку станом на день перетину державного кордону України 25.12.2024, а відтак апеляційний суд вважає такі твердження відповідача є голослівні.
За таких обставин, апеляційний суд зазначає, що відповідачем не доведено як підстав так і не дотримано належної процедури прийняття обгрунтованого та мотивованого рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Слід зазначити, що незважаючи на встановлений частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, позивач не звільняється від свого обов'язку, визначеного частиною 1 згаданої статті щодо доведення тих обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції, що подані позивачем документи надавали йому право виїзду за межі території України, а відтак оскаржуване рішення відповідачем прийнято без дотриманням чинного законодавства та принципів, передбачених ст.2 КАС України, є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо доводів про відшкодування витрат на правову допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Статтею 132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини 3 статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно з положеннями статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка в силу приписів частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» застосовується судами як джерело права, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України».
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинні бути доведені стороною у справі. При цьому, складність справи є не єдиним критерієм для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Так, з матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що 14 березня 2025 року позивачем подано до суду заяву про розподіл судових витрат в якій зазначалося, що представництво інтересів позивача у суді першої інстанції у цій справі здійснювалося адвокатом Шевченко Марією Олександрівною на підставі Договору про надання правничої допомоги № 27/12-24 від 27.12.2024, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , у якому його сторони безпосередньо зафіксували порядок та вартість оплати послуг з надання правничої допомоги.
Оплата послуг ОСОБА_5 з надання правничої допомоги за супроводження справи про оскарження рішення заступника начальника 2 відділення інспекторів прикордонної служби впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 », ОКПП « ІНФОРМАЦІЯ_3 » старшого лейтенанта ОСОБА_2 № 3705 від 25.12.2024 підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера № 1 від 28.12.2024.
Як убачається з даного документу, вартість послуг адвоката складала 103 750,00 грн.
Аналогічна вартість наданих позивачу адвокатом послуг в суді першої інстанції вказана і в Акті № 1 від 28.12.2024.
Ураховуючи зазначене, сума судових витрат на професійну правничу допомогу, які ОСОБА_1 поніс під час розгляду і вирішення справи № 140/864/25 у Волинському окружному адміністративному суді, становила - 103 750,00 грн.
На підтвердження розміру та реальності понесення позивачем витрат на правничу допомогу, позивач подав до суду належним чином засвідчені копії Договору про надання правничої допомоги № 27/12-24 від 27.12.2024, Акта № 1 приймання-передачі наданих юридичних послуг / правничої допомоги від 28.12.2024, квитанції до прибуткового касового ордера № 1 від 28.12.2024.
Водночас, на переконання апеляційного суду, розмір понесених витрат на правничу допомогу у сумі 103 750,00 грн по цій справі, як і розмір відшкодованих судом першої інстанції позивачу витрат на правничу допомогу у сумі 3000 грн не є співмірними із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Водночас, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту.
Разом з тим, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (частина 1 статті 72 КАС України).
З огляду на зміст спірних правовідносин та правове регулювання таких, з врахуванням наданих позивачем документів, враховуючи критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката, критерії, з врахуванням яких визначається розмір витрат на оплату послуг адвоката встановлених частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції вважає, що витрати на правничу допомогу адвоката в загальному розмірі 10 000,00 грн. є співмірними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Крім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі спонукання суб'єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
При цьому, на переконання суду апеляційної інстанції, позивачем не доведено правомірність стягнення на його користь судових витрати на професійну правничу допомогу в сумі більш ніж 10 000,00 грн, не доведено, що надані послуги були б обґрунтованими, доцільними, та не підтверджено вплив наданих послуг на кінцевий результат розгляду справи.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено належні мотиви підставності задоволення позовних вимог, проте суд апеляційної інстанції не погоджується з судом першої інстанції в частині суми витрат на правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню позивачу, а тому рішення суду першої інстанції, в частині відшкодування витрат на правничу допомогу, слід скасувати та ухвалити нове, яким заяву про розподіл судових витрат задовольнити частково.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року у справі № 140/864/25, в частині стягнення витрат на правничу допомогу, скасувати та прийняти в цій частині нову постанову, якою заяву про розподіл судових витрат задовольнити частково.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_9 (ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 (десять тисячі) гривень 00 копійок.
В решті рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 липня 2025 року у справі № 140/864/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний