19 лютого 2026 рокуЛьвівСправа № 380/21835/24 пров. № А/857/2206/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у справі №380/21835/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа - Військова частина НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -
суддя в 1-й інстанції - Кухар Н. А.,
дата ухвалення рішення - 09 грудня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 , третя особа - Військова частина НОМЕР_2 , в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби за сімейними обставинами: у зв'язку з перебуванням на його утриманні трьох дітей віком до 18 років та зобов'язати Командування військової частини НОМЕР_1 прийняти законне рішення про його звільнення з військової служби за сімейними обставинами: у зв'язку з перебуванням на його утриманні трьох дітей віком до 18 років.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що він має право на звільнення з військової служби, оскільки у шлюбі з ОСОБА_2 виховує троє неповнолітніх дітей. Вказує, що рідний батько ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ухиляється від виконання ним свого батьківського обов'язку у вихованні доньок, перебуває за кордоном та не спілкується з дітьми. Крім того, зазначає, що до матеріалів справи долучено докази про наявність у них пільг, як у багатодітної сім'ї. При цьому, дружина перебуває у відпустці по догляду за дитиною, а тому немає можливості фінансово утримувати неповнолітніх дітей. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що у вересні 2024 року позивач звернувся із рапортом про звільнення з військової служби на підставі пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" - перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
За результатами розгляду рапорту листом від 19 вересня 2024 року №1808/1/16256 позивачу повідомлено про те, що у задоволенні його рапорту відмовлено. Зазначено, що у ОСОБА_1 відсутній обов'язок військовослужбовця щодо утримання не його дітей відповідно до Сімейного кодексу.
Не погоджуючись з протиправними діями відповідача, позивач звернувся у суд із цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що правові підстави для звільнення позивача з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ у зв'язку із перебуванням на його утриманні трьох неповнолітніх дітей віком до 18 років відсутні, оскільки позивачем до рапорту не додані належні документи, що підтверджують підстави для звільнення зі служби.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно зі ч.1-3 ст.1 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2262-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
За змістом ч.1-3, 6 ст.2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Видом військової служби є, зокрема, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Статтею 24 Закону №2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби. Відповідно до частини третьої цієї статті закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.
Відповідно до пп.“г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації звільняються з військової служби під час воєнного стану, зокрема, через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) - перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Згідно з ч.7 ст.26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
За змістом абз.1 п.12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (надалі - Положення №1153/2008) встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Відповідно до п.233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Згідно з абз.2 п.14.10 розділу XIV Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 №170 (надалі також - Інструкція №170, в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Так, відповідно до п.5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби за підставами, зокрема: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року № 413 та визначено підпунктом “г» пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом “ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом “г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
З системного аналізу наведених вище правових норм суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, звільняються з військової служби під час воєнного стану, зокрема, на підставах, визначених підпунктом “г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" через сімейні обставини або з визначених названим Законом поважних причин, за умови, що такі військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу, серед яких така обставина як перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років. Військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації.
Позивач у вересні 2024 року звернувся із рапортом про звільнення на підставі пп.“г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років (а.с.30).
Разом з тим, відповідач листом від 19 вересня 2024 року за №1808/1/16256 повідомив позивача про відмову у задоволенні рапорту, оскільки у ОСОБА_1 відсутній обов'язок щодо утримання не його дітей відповідно до СК України (а.с.31).
Колегія суддів зазначає, що з метою визначення наявності підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану необхідно встановити факт перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Так, матеріалами справи стверджується, що відповідно до свідоцтва про народження від 10 січня 2024 року батьком ОСОБА_5 є ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_6 .
При цьому, свідоцтвом про народження від 22 червня 2011 року підтверджено народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та свідоцтвом про народження від 10 лютого 2009 року підтверджено народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьком яких зазначено ОСОБА_7 , мати - ОСОБА_8 .
29 липня 2023 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 . Прізвище дружини після державної реєстрації шлюбу « ОСОБА_9 ».
Частина 4 ст.3 Сімейного кодексу України передбачає, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Загальний порядок здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків закріплено у статтях 14, 15 СК України.
Відповідно до ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 - 5 ст.150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
За змістом ч.1, 2 ст.151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Стаття 157 СК України передбачає, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.
Згідно з п.1 ч.1 ст.166 СК України особа, позбавлена батьківських прав втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання.
Стаття 180 СК України визначає, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
За змістом ч. 1 ст.181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.
Приписами ч.1 ст.260 СК України передбачено, що якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Відповідно до ст.268 СК України мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу. Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі: 1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком; 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «пасинок», «усиновлений», «усиновитель». Передусім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного.
Зокрема, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батько зобов'язаний утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживає разом з ними та не одружений з їхньою матір'ю. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо, та для цього не обов'язковим є оформлення утримання у формі сплати аліментів.
При цьому, зі змісту ч.1 ст.268 СК України вбачається, що вітчим вважається таким, що зобов'язаний утримувати пасинка (падчерку) за сукупності таких умов: пасинок (падчерка) проживає разом із вітчимом; пасинок (падчерка) немає родичів першої та другої лінії кровного споріднення або ж ці особи не можуть надавати пасинку (падчерці) утримання; вітчим має можливість надавати матеріальну допомогу. Такий перелік є виключним та розширеному тлумаченню не підлягає.
З іншої сторони, якщо вітчим самостійно (за власною ініціативою) надає матеріальну допомогу пасинку (падчерці), це свідчить про дотримання засад добросовісності, розумності та справедливості у сімейних правовідносинах. Проте, з позиції норм СК України таку поведінку вітчима не можна назвати «утриманням», бо «утримання», це не «право», а безальтернативний та імперативно визначений «обов'язок» батьків по відношенню до неповнолітніх дітей.
З системного аналізу наведених вище правових норм суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що обов'язок по вихованню дитини приписами частини 2 статті 157 СК України покладено на її батьків, а відповідно до частини 1 статті 260 СК України вітчим реалізовує таке право на добровільних засадах.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2 , має право брати участь у вихованні її доньок - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за умови проживання однією сім'єю, при цьому, обов'язок щодо виховання доньок дружини відповідно до положень Сімейного кодексу України покладено на їхнього батька ОСОБА_7 , який зазначений у свідоцтві про народження як батько дитини, а факт розірвання шлюбу між батьками не звільняє його від виконання цього обов'язку та не зменшує обсяг його прав і обов'язків.
За змістом п.1 ч.1 ст.166 СК України лише особа, позбавлена батьківських прав, звільняється від обов'язків щодо виховання дитини, разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_7 позбавлений батьківських прав стосовно неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Крім того, даючи правову оцінку долученим до матеріалів справи довідці про склад сім'ї №218 від 09 лютого 2024 року та акту обстеження умов проживання від 09 лютого 2024 року, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вищевказані документи свідчать про те, що позивач разом із дружиною та дітьми проживають за однією адресою, а також про добровільну участь позивача у вихованні та забезпеченні потреб неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , однак не вказують на обов'язок позивача, як вітчима, щодо їх виховання.
При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, посвідчення батьків багатодітної сім'ї від 10 січня 2024 року підтверджує наявність у його пред'явника права на пільги, передбачені законодавством України для багатодітних сімей, однак не є належним доказом наявності у позивача безпосереднього обов'язку, визначеного Сімейним кодексом України, щодо утримання падчерок.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що правові підстави для звільнення позивача з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ у зв'язку із перебуванням на його утриманні трьох неповнолітніх дітей віком до 18 років відсутні, оскільки позивачем до рапорту не додані належні документи, що підтверджують підстави для звільнення зі служби.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ст.139, 242, 243, 250, 304, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у справі №380/21835/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М.А. Пліш
Повне судове рішення складено 19 лютого 2026 року.