Унікальний номер справи 758/14708/24
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/1940/2026
Головуючий у суді першої інстанції О. О. Ковбасюк
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
21 січня 2026 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Ковбасюка О. О., в примішенні Подільськогорайонного суду м. Києва,
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , про встановлення факту перебування дитини на утриманні батька та стягнення додаткових витрат на дитину.
В обґрунтування заявлених позовних вимог вказав, що у провадженні Подільського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа №758/11393/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В межах вказаної справи позивачем подавався зустрічний позов про встановлення факту перебування дитини на утриманні та стягнення додаткових витрат на дитину. Проте у прийнятті такого зустрічного позову судом було відмовлено, про що судом винесена відповідна протокольна ухвала від 15.10.2024. У подальшому у вказаній справі судом ухвалено рішення, копія якого позивачем ще не отримана. Попри це, позивач вважає за можливе подати окрему позовну заяву про встановлення факту перебування дитини на утриманні та стягнення додаткових витрат на дитину до відповідача, із наступним обґрунтуванням.
Позивач зазначив, що 11.09.2020 зареєстрував шлюб з відповідачкою, від якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з квітня-травня 2023 року сімейне життя сторін поступово погіршувалося, що призвело до фактичного припинення між ними шлюбних відносин в липні 2023 року. З того часу вони фактично припинили шлюбні відносини, однією сім'єю не проживають, спільне господарство не ведуть. У подальшому шлюб сторін було розірвано рішенням Подільського районного суду міста Києва від 20.03.2024. Водночас, 24.08.2023 між сторонами, як батьками, було укладено договір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберником А. М., зареєстрований в реєстрі за №1515. Договір укладено стосовно місця проживання та утримання спільної неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - разом із матір?ю, на повному утриманні батька. Адресою проживання матері разом із дитиною є місце реєстрації матері: АДРЕСА_1 (приватний будинок). Таким чином, договір про визначення місця проживання дитини було укладено, в першу чергу, враховуючи безпеку дитини, її потреби та інтереси, однак із певними важливими для позивача умовами стосовно виховання сина, яких відповідачка, як матір дитини та сторона договору, не дотримувалася, грубо порушуючи його приписи. Окрім того, матір дитини цілком та повністю позбавила можливість батька спілкуватися із своїм малолітнім сином, що слугувало підставою для звернення до суду з метою встановлення місця проживання дитини разом із батьком.
25.06.2024 Подільським районним судом міста Києва ухвалено рішення по справі 758/12723/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, про розірвання договору, визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини, яким позов задоволено частково,розірвано договір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини від 24.08.2023, укладений між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберником А.М. за реєстром №1515. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_1 , до досягнення дитиною 14-річного віку Віншій частині позову відмовлено. Вказане рішення суду набрало законної сили 25.07.2024.
Ураховуючи,що судом було розірвано укладений між сторонами договір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини від 24.08.2023, позивач з моменту набрання рішенням суду законної сили (25.07.2024) більше не має обов'язку виконувати умови вищевказаного договору та сплачувати будь-які кошти на користь матері дитини. Крім того, позивач вважає, що оскільки рішенням суду також було визначене місце проживання дитини разом із ним, як із батьком, у нього відсутній обов'язок сплачувати аліментні платежі на користь ОСОБА_2 . Натомість, остання повинна була виконати рішення суду про визначення місця проживання дитини із батьком, яке вступило в силу, та передати йому дитину, для проживання із батьком, а також для того щоб він міг повністю самостійно виховувати сина та утримувати його. Попри це, з моменту винесення судом рішення про визначення місця проживання дитини й набрання ним законної сили, матір дитини ОСОБА_2 не виконувала таке рішення та продовжила ігнорувати законні вимоги позивача стосовно передачі дитини для проживання разом із ним. При цьому вона певний час ховала сина, переїжджала з ним в інше, невідоме позивачу житло, вимикала телефони, блокувала дзвінки позивача та не відкривала двері позивачу, коли він приїздив до неї. У подальшому ОСОБА_2 подала до суду позов про стягнення аліментів з нього. Така поведінка відповідачаобурила позивача, а тому він, скориставшись відсутністю матері, зміг домовитись з її родичами та 18.09.2024 забрав дитину до себе для спільного проживання, як це передбачено приписами відповідного рішення суду. З того часу й по теперішній час малолітній син сторін проживає разом із позивачем у його квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , та повністю перебуває на його утриманні. У вказаній квартирі передбачені та створені всі належні умови для проживання малої дитини. Крім того, дитина відвідує приватний дитячий садочок «Ньютон кідз» за адресою: м. Київ, вул. Антоновича, 103, де отримує належний догляд, розвиток, гідне харчування й цілковитий захист. Позивач повністю займається всіма питаннями життя сина ОСОБА_4 , забезпечує всі аспекти його життєдіяльності, планує та готовий це робити у подальшому весь час до досягнення ним повноліття. Майже одразу після того як позивач забрав дитину до себе, він був вимушений звертатися до лікаря, оскільки у дитини боліло вухо. Внаслідок звернення до лікаря 28.09.2024 дитині був встановлений діагноз «гострий лівосторонній середній гнійний отит», що з?явився у дитини ще до того, як позивач забрав її до себе, та який у подальшому було успішно вилікувано.
Таким чином, позивач стверджує, що на даний час дитина проживає разом із ним та перебуває на його повному та одноособовому утриманні. Окрім позивача ніхто більше не бере участі в такому утриманні, у позивача немає необхідності просити будь-якої сторонньої допомоги або отримувати аліменти від матері або її родичів, особливо зважаючи на її поведінку, з якою він стикнувся при вирішенні питання щодо дитини протягом останнього року. Попри це, враховуючи те, що відповідачем було заявлено позов про стягнення з позивача аліментів, та з огляду на таку її принципову позицію, позивач виявив намір стягнути з відповідача додаткові витрати на дитину, які він поніс та понесе у зв?язку із відвідуванням дитиною приватного дитячого навчального закладу.
Так, згідно з п. 5.1 договору про надання послуг у сфері дошкільної освіти №СД 03-05, укладеного позивачем з ТОВ «Приватний заклад дошкільної освіти «Ньютон кідз»19.09.2024, замовник здійснює такі платежі: - 5.1.1 вступний (річний) внесок, що використовується на організацію освітнього процесу в закладі дошкільної освіти у розмірі 10 000 гривень; 5.1.2 щомісячну абонентську плату за надання послуг у розмірі 15 800 гривень. Крім того, відповідно до п. 4.1 вказаного договору загальна вартість послуг з організації харчування дитині в навчальному закладі складає 6 400 гривень на місяць.
Позивач вказує, що починаючи з вересня 2024 року ним було фактично сплачено 33 059 гривень, із яких: 13 167 гривень - послуги дитячого садочка за вересень 2024 року; 6 065 гривень - харчування в дитячому садочку за вересень 2024 року; 10 000 гривень - вступний щорічний внесок в дитячому садочку; 2 400 гривень - послуги логопеда для дитини; 14 427 гривень - послуги дитячого садочка за жовтень 2024 року.
Окрім того, очікувана вартість послуг, пов'язаних із відвідуванням дитиною дитячого садочка щонайменше до січня 2025 року, складатиме в загальному 63 600 грн, із яких: 14 800 грн. - відвідування; 6 400 грн. - харчування за 3 місяці.
Таким чином, загальна сума вже витрачених позивачем коштів та запланованих додаткових витрат на дитину з вересня 2024 року складає 96 659 гривень, половину з яких - у розмірі 48 329 грн позивач просить стягнути з відповідаа.
На підставі викладеного позивач просив судвстановити факт перебування дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на повному і одноособовому утриманні батька ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 48 329 грн, в якості додаткових витрат на дитину, пов'язаних із необхідністю її соціалізації та розвитку.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту перебування дитини на утриманні батька та стягнення додаткових витрат на дитину відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказано, що суд дійшов помилкового висновку про те, що факт проживання дитини разом з батьком встановлений рішенням суду у справі №758/11393/24, оскільки вказане не було предметом спору та судом не з'ясовувалися обставини щодо одноосібного та повного утримання дитини батьком, що має значення для регулювання аліментних зобов'язань у майбутньому. Суд проігнорував принцим ефективності захисту, так як не врахував, що відповідач тривалий час не виконує рішення суду про визначення місця проживання дитини з батьком, ініціює нові позовні заяви, а неможливість встановлення факту проживання дитини з батьком окремим рішенням суду ставить батька у стан потенційної процесуальної вразливості.
Також вказав, що суд застосував надмірні вимоги до поняття «додаткові витрати», не врахувавши, що дитина відвідує приватний заклад, який оплачується з доходів батька одноосібно і це має екстраординарний характер у сучасних реаліях.
Крім того суд проігнорував закріплений у практиці Європейського суду з прав людини принцип захисту сімейного життя і інтересів дитини.
Порушивши принцип змагальності сторін суд не дослідив належним чином надані позивачем докази окрема та у їх сукупності не витребував жодного додаткового доказу на підтвердження викладених у справі обставин, не заслухав жодного свідка, та не провів взагалі по суті жодного судового засідання по суті спору.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 підтримав подану апеляційну скаргу, просив задовольнити на пдставі викладених у ній доводів.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки не повідомила. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від відповідача не надходило.
Беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності відповідача, оскільки неявка вказаної особи не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Так, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Судом встановлено, що 11.09.2020 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, який зареєстровано Подільським районним у місті Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про що зроблено відповідний актовий запис № 1304.
Шлюб між сторонами було розірвано рішенням Подільського районного суду м. Києва від 20.03.2024 у справі № 758/219/24.
Від шлюбу в подружжя народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 10.08.2021 Печерським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 3672, батьком дитини вказано ОСОБА_1 , а матір'ю - ОСОБА_2 .
Крім того судом встановлено, що 08.11.2024 Подільським районним судом міста Києва було ухвалено рішення у цивільній справі №758/11393/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів, яким вказаний позов залишено без задоволення.
Згідно з інформацією, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, вказане рішення суду сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили 09.12.2024.
Так, рішенням у справі №758/11393/24 судом було встановлено, що 24.08.2023 між ОСОБА_2 до ОСОБА_1 було укладено договір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини.
Даним договором було урегульовано питання виховання та утримання дитини, оскільки на час підписання такого договору у сторін існували певні складнощі, що виражалося у різних поглядах на проживання, утримання та виховання спільної дитини. Сторони дійшли згоди, що дитина проживатиме разом із матір'ю, окремо від батька, однак перебуватиме на повному утриманні батька, який забезпечує сина всім необхідним.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25.06.2024 у справі №758/12723/23 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Подільської районної в м. Києві державної адміністрації про розірвання договору, визначення місця проживання дитини з батьком та відібрання дитини задоволено частково.
Розірванодоговір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини від 24 серпня 2023 року, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберником А.М. за реєстром № 1515.
Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - до досягнення дитиною 14-річного віку.
В частині вимог про відібрання дитини відмовлено.
Зокрема судом було встановлено, що дитина з 18.09.2024 й по теперішній час проживає з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою: АДРЕСА_2 та повністю перебуває на його утриманні.
Даний факт підтверджується тим, що батьком дитини укладалися договори про відвідування дитячого садочка (Договір № СД 03-05 від 19.09.2024 із ТОВ «ПЗДО «Ньютон кідз»).
Факти проживання дитини з батьком підтверджується також довідкою ОСББ «Комфортний дім» від 23.09.2024, зі змісту якої вбачається, що у кв. АДРЕСА_3 разом із ОСОБА_1 проживає його син - ОСОБА_3 , 2021 року народження.
Отже у судовому порядку є встановленим факт проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з вересня 2024 року.
Крім того із змісту рішення суду від 08.11.2024 у цивільній справі №758/11393/24 вбачається, що підставою для відмови в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів слугувало те, що з вересня 2024 року дитина фактично проживає разом з батьком у квартирі, яка є фактичним місцем його постійного проживання, дитина знаходиться на утриманні батька.
Звернувшись до суду з даним позовом, позивач просив суд встановити факт перебування дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його повному і одноособовому утриманні як батька.
Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині суд дійшов висновку, що такий факт є встановленим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08.11.2024 у справі №758/11393/24. Необхідність встановлення такого факту окремим судовим рішенням позивачем не обґрунтована, а матеріали справи не містять доказів, що право позивача на виховання на утримання ним його сина порушується, оспорюється чи не визнається відповідачем.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення додаткових витрат суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не надав до суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження понесених ним додаткових витрат на дитину, а надані ним копії платіжних інструкцій не можна вважати належними та допустимими доказами на підтвердження вказаних обставин, оскільки з їх змісту неможливо беззаперечно встановити, що понесені позивачем витрати були пов'язані з особливими потребами дитини чи розвитком її здібностей.
Таким чином, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про їх недоведеність та необгрунтованість.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони повністю узгоджуються із встановленими судом обставинами справи з огляду на наступне.
Відповідно до частини першоїстатті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимальновраховувати інтереси дитини.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Суд - це фактично останній інструмент, який підлягає використанню при вирішенні сімейних спорів, коли спір неможливо вирішити іншим шляхом.
Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини).
Відповідно дочастини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Положеннями статті 141 Сімейного кодексу України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
При цьому, необхідно зазначити, права та обов'язки батьків щодо виховання дитини регламентовані статтями 150, 151 Сімейного кодексу України.
Згідно із ч. 2статті 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Виходячи із правового аналізу наведених вище норм Закону, факт перебування дитини на утриманні у батька та матері регламентовано Законом, та підтверджується відповідними вищезазначеними документами, і тому не потребує встановлення у судовому порядку, зокрема, у порядку окремого провадження. Відповідно до приписівстатті 180 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину регламентовано положеннями статті 181 Сімейного кодексу України, відповідно до яких, способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
На підставі наведеного вище, слід дійти висновку, що питання утримання дітей до 18 років, врегульовано положеннями Сімейного кодексу України, відповідно до норм якого, саме батьки (матір та батько) зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. При цьому, способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними, а у разі відсутності такої домовленості - у судовому порядку, шляхом звернення до суду із відповідним позовом або заявою про видачу судового наказу.
У ч.1-2 ст. 315 ЦПК Українипередбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Схожі критерії зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Зі змісту поданої ОСОБА_1 позовної заяви вбачється, що він просить суд встановити, що на його одноосібному утриманні перебуває спільна із відповідачкою дитина - син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у контексті приписів статей 141, 157, 180, 181 Сімейного кодексу України. У вказаній позовній заяві йдеться мова про встановлення факту перебування дітини саме на утриманні батька та посилання на положення ст. 315 -318 ЦПК України.
Позивач зазначив, що встановлення даного факту допоможе йому у майбутньому усунути будь - які негативні для нього фактори від дій матері дитини, направлених проти нього особисто та проти інтересів дитини.
Разом з тим обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, як це визначено частиною четвертою статті 82 ЦПК України.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, провадження № 12-144гс18).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року в справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19) вказано, що: згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини якщо інше не встановлено законом; преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиціальні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі №907/29/19 (провадження № 12-17гс20) зазначено, що: «7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду (постанова Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 383/990/22, провадження № 61-17651св23).
Колегія суддів зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) позову, апеляційної скарги чи відзиву, з яким суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (постанова Верховного Суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22, провадження № 61-16084св23; постанова Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21, провадження № 61-14938св23).
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»). Такі висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду 02 квітня 2025 року у справі № 947/28306/21, провадження № 61-10642св24.
Отже, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями в їх мотивувальних частинах.
Так, із мотивувальної частини рішення Подільського районного суду м. Києва від 08.11.2024 у справі №758/11393/24, вбачається, що укладений 24.08.2023 між сторонами договір про визначення місця проживання дитини, порядок здійснення батьківських прав та утримання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберником А.М. за реєстровим номером 1515 яким сторони дійшли згоди, що дитина проживатиме разом із матір'ю, окремо від батька, однак перебуватиме на повному утриманні батька, який забезпечує сина всім необхідним, було розірвано рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25.06.2024 у справі № 758/12723/23 та визначено місце проживання дитини разом із батьком. Судом встановлено, що дитина з 18.09.2024 проживає з батьком за адресою: АДРЕСА_2 та повністю перебуває на його утриманні. Вказане рішення набрало законної сили 09.12.2024.
Оскільки у справі, яка перглядається судом апеляційної інстанції та у справі №758/11393/24 беруть участь ті самі особи щодо яких встановлено зазначені вище обставини, ухвалене Подільським районним судом м. Києва рішення у справі №753/13473/19 має преюдиціальне значення у даному спорі.
А відтак, зважаючи на те, що з вересня 2024 року дитина фактично проживає разом з батьком у квартирі, яка є фактичним місцем його постійного проживання, дитина знаходиться на утриманні батька, вказані обставини стали підставою для відмови в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів (справа №758/11393/24), відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, вказані обставини не підлягають встановленню окремим судовим рішенням, так як матеріали справи не містять доказів, що право позивача на виховання на утримання ним сина порушується, оспорюється чи не визнається відповідачем. При цьому необхідність встановлення такого факту окремим судовим рішенням позивачем не обґрунтована.
Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності з іншими доказами у справі, надавши їм належну правову оцінку, застосувавши наведені вище норми закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо встановлення факту проживання сина з батьком окремим рішенням, оскільки обставини щодо цього факту були встановлені рішенням суду від 08.11.2024 у справі №758/11393/24, яке набрало законної сили 09.12.2024, що створює приюдицію у даних правовідносинах.
Що доводів апеляційної скарги в частині необгрунтованої відмови судом у задоволенні позовних вимог про стягнення додаткових витрат на утримання сина колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частини першої статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно (частина друга статті 185 СК України).
Аналіз відповідних норм Закону вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину, вимагаються додаткові. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину.
Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких визначений зазначеною статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат на неї у зв'язку із розвитком певних її здібностей чи то страждає на тяжку хворобу. Особливі обставини можуть бути зумовлені, як негативними (хвороба), так і позитивними фактами (схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті). Наявність таких особливих обставини підлягають доведенню в судовому засіданні.
Такі особливі обставини є індивідуальними у кожному конкретному випадку, які підлягають доведенню особою, яка пред'явила такий позов.
Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, необхідно враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов'язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 183/1679/17 (провадження № 61-21662св18), від 12 грудня 2019 року у справі № 756/4947/17-ц (провадження № 61-47858св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 521/16268/18 (провадження № 61-20458св19).
У справі, яка переглядається судом встановлено, що до додаткових витрат позивач відніс витрати, понесені нимпочинаючи з вересня 2024 року у сумі33 059,00гривень, з яких: 13 167 гривень - послуги дитячого садочка за вересень 2024 року; 6 065 гривень - харчування в дитячому садочку за вересень 2024 року; 10 000 гривень - вступний щорічний внесок в дитячому садочку; 2 400 гривень - послуги логопеда для дитини; 14 427 гривень - послуги дитячого садочка за жовтень 2024 року.
Окрім того позивач зазначав,що очікувана вартість послуг, пов'язаних із відвідуванням дитиною дитячого садочка щонайменше до січня 2025 року, складатиме в загальному 63 600 грн, із яких: 14 800 грн. - відвідування; 6 400 грн. - харчування за 3 місяці.
Таким чином, загальна сума вже витрачених позивачем коштів та запланованих додаткових витрат на дитину з вересня 2024 року складає 96 659 гривень, половину з яких - у розмірі 48 329 грн позивач просить стягнути з відповідачки.
Установивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав до суду належних та допустимих доказів на підтвердження понесених ним додаткових витрат на дитину, а додані до позову копії платіжних інструкцій не є належними та допустимими доказами у розумінні закону на підтвердження вказаних обставин. Зокрема позивач не довів наявності особливих обставин, які б свідчили про необхідність понесення додаткових витрат. Понесення таких витрат є добровільним волевиявленням батька дитини, оскільки позивачем не доведено погодження з відповідачкою необхідності відвідування дитиною приватного садка.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин з дотриманням норм матеріального та процесуального, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення додаткових витрат на утримання дитини у зв'язку з їх недоведеністю.
Відтак у суду відсутні докази на підтведження викладених ОСОБА_1 у позові обставин щодо необхідності встановлення у цій справі факту проживання сина з батьком та перебування дитини на його одноосібному утриманні та понесення позивачем додаткових витрат на дитину, половина яких підлягає стягненю з матері дитини, а у силу положень ст. 12, 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, та доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Так, за правилами доказування, визначеними статями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно достатті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, обґрунтовано виходив з того, що позивач не надав до суду будь-яких інших доказів на підтвердження понесених ним додаткових витрат на дитину, а надані ним копії платіжних інструкцій не можна вважати належними та допустимими доказами на підтвердження вказаних обставин, оскільки з їх змісту неможливо беззаперечно встановити, що понесені позивачем витрати були пов'язані з особливими потребами дитини чи розвитком її здібностей. При цьому обгрунтовано вважав, що факт перебування дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утриманні батька встановлений рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08.11.2024 у справі№758/11393/24, яке набрало законної сили. Необхідність встановлення такого факту окремим судовим рішенням позивачем не обґрунтована, матеріали справи не містять доказів того, що право позивача на виховання на утримання ним сина порушується, оспорюється чи не визнається відповідачем.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає обгрунтованими висновки суду першої інстанції у тому, що з досліджених належних, допустимих та достовірних доказів не вбачається понесення позивачем додаткових витрат на дитину, оскільки належних, достатніх та допустих доказів на підтвердження зазначеного матеріали справи не містять. Крім того позивач не надав суду доказів на підтвердження погодження із матір'ю дитини відвідування дитиною приватного дитячого садочка та наявність у неї фінансової можливості нести 50 відсотків відсотків цих витрат.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.
Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та встановленим судом обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, що ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання у першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами.
Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням учасників справи та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржувому рішенні, питання вичерпності висновків суду, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень ст.133, 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню відповідачем, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції
Повна постанова складена 19 лютого 2026 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна