19 лютого 2026 року
м. Рівне
Справа № 567/1085/25
Провадження № 22-ц/4815/311/26
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Боймиструка С.В.,
суддів: Гордійчук С.О., Шимків С.С.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини,
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просить стягнути з відповідача на свою користь аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) щомісячно, але неменше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня звернення до суду і до досягнення дитиною повноліття, мотивуючи тим, що відповідач є його рідним батьком, який не приймає участі в матеріальному утриманні сина.
Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , через свого представника, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, невідповідність висновків обставинам справи, просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове про задоволення позову.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що відповідач не забезпечує дитину належним утриманням. Грошові кошти, які він перераховує на банківську картку сина, не можуть вважатися виконанням обов'язку щодо утримання дитини, оскільки витрачаються дитиною на власні розваги, а не на забезпечення першочергових потреб. При цьому відповідач не надав належних і допустимих доказів придбання продуктів харчування, одягу, взуття, ліків чи інших необхідних речей для дитини.
Зазначає, що суд неправильно оцінив надані відповідачем докази витрат. Надані квитанції не ідентифікують товари чи послуги як такі, що придбані саме для дитини, а окремі витрати (зокрема оплата музичної школи) мають додатковий характер і не підтверджують виконання обов'язку щодо базового утримання.
Вважає, що всновок суду про відсутність підстав для стягнення аліментів через спільну адресу проживання є помилковим. Факт проживання сторін в одному будинку зумовлений тим, що житло є їх спільною сумісною власністю, іншого житла апелянтка з дітьми не має. Водночас фактично син проживає разом із матір'ю, вона самостійно займається його вихованням та матеріальним забезпеченням, тоді як відповідач участі у вихованні не бере.
Вказує, що суд безпідставно врахував обставину навчання дитини поза місцем проживання. Перебування сина на навчанні не означає відсутності потреби у матеріальному забезпеченні, оскільки він не перебуває на повному державному утриманні, регулярно повертається додому, а витрати на його утримання у зв'язку з навчанням, навпаки, зросли.
Стверджує, що апелянтка несе основний тягар витрат на утримання дітей. Вона самостійно забезпечує дитину харчуванням, одягом, взуттям, лікуванням та іншими необхідними витратами, тоді як відповідач, будучи працездатним та маючи доходи (у тому числі додаткові), ухиляється від належного виконання батьківського обов'язку.
На думку апелянти відсутність судового рішення про аліменти порушує інтереси дитини. Добровільні перерахування відповідача є нерегулярними та не гарантують стабільного утримання, що створює ризик припинення фінансової підтримки та необхідність повторного звернення до суду.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Януль Віктор Степанович подав відзив, де заперечує наведені апелянтом доводи.
Зазначає, що відповідач належним чином виконує обов'язок щодо утримання дитини.
Протягом 2025 року ним систематично надавалися кошти на утримання сина шляхом переказів на банківську картку, оплати навчання у музичній школі, придбання одягу, взуття, ліків, канцелярських товарів, стоматологічного лікування (у тому числі встановлення брекетів), фінансування поїздки на відпочинок та інших витрат. Загальна сума витрат за перше півріччя 2025 року, за твердженням відповідача, становить понад 46 тис. грн, що в середньому перевищує прожитковий мінімум більш ніж удвічі.
Вказує, що надані квитанції та інші письмові докази підтверджують реальне несення витрат на забезпечення потреб дитини, тому твердження апелянтки про їх відсутність є неправдивими.
Стверджує, що батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини, тому відсутні підстави вважати, що кошти повинні передаватися саме матері, а не дитині. Посилання апелянтки на використання коштів сином на власні потреби не спростовує факту їх надання на утримання.
На думку відповідача, доводи про більш активну участь матері в утриманні та вихованні дитини є голослівними та не підтверджені належними доказами, як і твердження про проживання сина саме з нею. Дитина зареєстрована та проживає в одному будинку з відповідачем, а на час розгляду справи фактично проживає та навчається в іншому місті, що не підтверджує проживання виключно з матір'ю.
Вважає, що він у повному обсязі виконує обов'язок щодо утримання сина, тому відсутні підстави для судового втручання та стягнення аліментів. Більше того, на його думку, обсяг його витрат на дитину є більшим, ніж витрати матері.
З огляду на викладене відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до положень статті 367 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано, що підтверджується рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 23.12.2024 року у справі № 567/1408/24 (а.с.15-16).
Під час спільного подружнього життя у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 27.08.2010, відповідно до якого його батьком вказано ОСОБА_2 , а матір'ю ОСОБА_1 (а.с.10).
Згідно досліджених судом доказів зареєстроване місце проживання позивачки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.7).
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання від 14.01.2020 року неповнолітній ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).
Згідно адресної довідки Острозької міської ради Рівненської області від 27.06.2025 р. відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.32).
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 06.05.2025 встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований титульним власником земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.18-19).
Відповідно до повідомлення Територіального сервісного центру МВС №5641 Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях №31/35/5641-8793-2025 від 16.07.2025 встановлено, що за ОСОБА_2 зареєстровані транспортні засоби : "Renault Trafic", реєстраційний номер НОМЕР_2 , "Ford Transit", реєстраційний номер НОМЕР_3 , "Grand Prix 50 CC", реєстраційний номер НОМЕР_4 (а.с.41).
Згідно наданих відповідачем квитанцій встановлено, що відповідач ОСОБА_2 за перше півріччя 2025 року здійснював переказ коштів на картку ОСОБА_3 для його особистих потреб, здійснював оплату мобільного зв'язку сина та за його навчання в музичній школі. Окрім того, він купував сину одяг, взуття та канцелярське приладдя. Загальний розмір витрат складає 46294 грн. (а.с.49-57).
Згідно довідки КП "Острозька ОПЛ" №1180 від 21.07.2025 р. встановлено, що ОСОБА_2 працює в КП "Острозька ОПЛ" на посаді молодшого медичного брата з догляду за хворими та отримує дохід розмір якого за період з 01.01.2025 по 30.06.2025 становить 51 397,47 грн. (а.с.66-67).
Згідно наданих квитанцій позивачка ОСОБА_1 також понесла витрати на придбання продуктів харчування, одягу, взуття, ліків та форменого одягу для неповнолітнього сина ОСОБА_3 (а.с.88-139).
Згідно квитанцій за серпень 2025 року відповідач ОСОБА_2 поніс витрати на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 в розмірі 15 194 грн. на придбання форменого одягу та його поточних потреб (а.с.142-150).
Статтею ст. 27 Конвенції ООН «Про права дітей» від 20 листопада 1989 року (ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХII) задекларовані гарантії щодо права кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі ст. 150 Сімейного кодексу України обов'язками батьків є піклування про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готування її до самостійного життя.
Відповідно до ст. 180 Сімейного Кодексу України батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття.
У відповідності з положеннями ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно з приписами ст.182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1)стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2)стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3)наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до частини другої ст.182 Сімейного кодексу України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Частинами першою, третьою статті 181 Сімейного кодексу України визначено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Виходячи з викладеного, право на утримання має той з батьків, з ким проживає дитина.
Суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною шостою статті 81 Цивільного процесуального кодексу України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 Цивільного процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 79 Цивільного процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно з частиною першою статті 80 Цивільного процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частинами першою-третьою статті 89 вищезазначеного Кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З доводів позивачки ОСОБА_1 встановлено, що їх спільний з відповідачем неповнолітній син потребує матеріальної допомоги, зокрема, для придбання продуктів харчування, одягу, взуття, канцелярського приладдя, навчального матеріалу, мобільного інтернету, лікування та для інших щоденних побутових витрат. При цьому вказує, що усі витрати на його утримання, здійснює вона самостійно, так як відповідач участі в утриманні сина не бере, однак вказані обставини залишилися доказово непідтвердженими.
За своєю суттю аліменти - це кошти, покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, з ким проживає дитина і який бере активну участь у її вихованні. Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 711/8561/16-ц,від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21-ц, від 14 серпня 2024 року у справі № 760/4661/20.
Отже, за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов'язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені у частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
В свою чергу, підтвердженням того факту, що дитина знаходиться на утриманні одного з батьків або опікуна, може бути довідка, видана органом місцевого самоврядування через центр надання адміністративних послуг за місцем проживання заявника. Така адміністративна послуга є безкоштовною та для її отримання громадянином подається відповідна заява, паспорт, копії свідоцтв про народження дітей, акт житлових умов заявника, де вказано, що батько/мати не бере участі у вихованні дитини.
Як правильно встановив суд першої інстанції, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що місце проживання неповнолітнього сина сторін визначено з матір'ю у встановленому законом порядку або що дитина фактично проживає виключно з нею. Натомість встановлено, що дитина була зареєстрована та проживала разом з обома батьками, а на час розгляду справи навчається та проживає у військовому ліцеї, де забезпечена проживанням і харчуванням.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що дитина проживає саме з матір'ю та перебуває виключно на її утриманні, є недоведеними та спростовуються встановленими судом обставинами.
Також суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що відповідач надавав матеріальну допомогу на утримання дитини, що підтверджується наданими квитанціями та іншими письмовими доказами щодо придбання одягу, взуття, канцелярського приладдя, оплати навчання, лікування та інших потреб дитини, а загальний обсяг витрат свідчить про фактичну участь відповідача у її утриманні нарівні з матір'ю.
Посилання апелянтки на те, що кошти перераховувалися безпосередньо дитині, а не їй особисто, не спростовує виконання відповідачем батьківського обов'язку щодо утримання сина, оскільки закон не встановлює виключного способу надання матеріального забезпечення, а допускає участь у його утриманні як у грошовій, так і в натуральній формі (частина третя статті 181 СК України).
Доводи апеляційної скарги щодо неналежності наданих відповідачем доказів витрат фактично зводяться до незгоди з їх оцінкою судом першої інстанції та не містять обґрунтування порушення судом норм процесуального права. Відповідно до статті 89 ЦПК України оцінка доказів належить до виключної компетенції суду, а підстав для переоцінки доказів апеляційним судом у даному випадку не встановлено.
Не заслуговують на увагу й доводи апелянтки про те, що відповідач не забезпечує першочергові потреби дитини, оскільки матеріалами справи підтверджено несення витрат на її повсякденні потреби, а також придбання форменого одягу для навчання у військовому ліцеї, що свідчить про участь відповідача у забезпеченні належних умов розвитку дитини.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції, що сам по собі факт недосягнення між батьками згоди щодо порядку та форми участі у матеріальному забезпеченні дитини за наявності доказів фактичної участі обох батьків у її утриманні не є підставою для стягнення аліментів у примусовому порядку.
Доводи апеляційної скарги щодо необхідності встановлення судового порядку сплати аліментів з метою гарантування регулярності утримання дитини мають характер припущення та не підтверджують порушення відповідачем обов'язку щодо її утримання на час розгляду справи.
Інші доводи апеляційної скарги фактично повторюють позицію позивачки, викладену у позовній заяві, були предметом дослідження суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку, з якою погоджується апеляційний суд.
Як роз'яснено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
За результатами судового розгляду справи, суд приходить до висновку,що позивач не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу для задоволення позовних вимог, а саме відносно того, що їх з відповідачем дитина фактично проживає з нею та перебуває на її утриманні.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування рішення.
Підстави, передбачені статтею 376 ЦПК України для скасування рішення суду першої інстанції, відсутні.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375,381,382,383,384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: Боймиструк С.В.
Гордійчук С.О.
Шимків С.С.