11 лютого 2026 року
м. Київ
Справа № 761/40822/21
Провадження № 61-142св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 вересня 2023 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року у складі суддів Ящук Т. І., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві (далі - ГУ ПФУ у м. Києві), (яке є правонаступником Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві (далі - УВД ФССУ у м. Києві)), про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 2016 року він перебував у трудових відносинах з УВД ФССУ у м. Києві, а з 2017 року виконував трудові обов'язки на посаді завідувача сектору - страхового експерта з охорони праці сектору профілактики та розслідування нещасних випадків відділу профілактики страхових випадків УВД ФССУ у м. Києві.
Позивач зазначив, що з боку службових осіб УВД ФССУ у м. Києві по відношенню до нього вчинялись неправомірні дії, які мали ознаки дискримінації в галузі права, та полягали у складанні акту про відсутність без поважних причин на робочому місці, вчиненні тиску з метою примушення до звільнення, позбавлення преміювання, упередженому та необ'єктивному розслідуванні викладеного у службовій записці факту неетичної поведінки, невиконання умов колективного договору, залишення без оплати на час перебування на лікарняному та оголошення доган.
Він з урахуванням вказаних обставин звернувся до УВД ФССУ у м. Києві із заявою про звільнення з підстави, передбаченої частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), однак листом від 19 липня
2021 року йому відмовлено у звільненні за вказаною статтею.
Вважає, що УВД ФССУ у м. Києві було порушено законодавство про працю, а тому звернувся до суду з позовом з метою захисту своїх порушених прав.
Позивач просив суд визнати трудові відносини між ним та УВД ФССУ у м. Києві, правонаступником якого є ГУ ПФУ в місті Києві, припиненими, шляхом розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України згідно заяви від 15 липня 2021 року.
Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року до участі у справі залучено Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві як правонаступника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня 2023 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня
2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, а судами не встановлено обставин порушення УВД ФССУ у м. Києві умов трудового договору по відношенню до позивача. Відмова роботодавця в розірванні трудового договору за встановленими у справі обставинами не є порушенням трудового законодавства, оскільки відповідні нормативно-правові акти не містять імперативних норм щодо обов'язку роботодавця щодо розірвання трудових відносин за відповідних обставин.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
03 січня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Балюра А. С., через підсистему «Електронний суд» направив до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року.
У касаційній скарзі просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник заявляє пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди не врахували правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 05 лютого 2020 року
у справі № 569/249/18, від 10 лютого 2021 року у справі № 758/2641/17,
від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 18 червня 2020 року у справі № 802/2184/16, від 10 липня 2019 року у справі № 644/8881/16, від 22 квітня
2020 року у справі № 199/8766/18, від 15 листопада 2018 року у справі
№ 761/18805/17, від 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16, від 23 січня 2018 року у справі № 227/5686/14.
Крім цього, заявник посилається на підпункт б пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України та зазначає, що він позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, при розгляді інших справ
(№ 363/444/21 та № 363/1890/21).
Вказує, що суди неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, не дослідили та не надали оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не зазначили в мотивувальній частині оскаржуваного рішення: мотиви відхилення наданих позивачем доказів; не надали оцінки наведеним позивачем аргументів щодо наявності підстав для задоволення позову стосовно порушень трудового законодавства, викладених у пунктах 1-6 заяви позивача від 15 липня 2021 року про звільнення; проігнорували вимогу зазначити норми права, на які посилався позивач, та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову,
Крім того зазначив, що суди не дослідили, які саме порушення слугували для визнання територіальним органом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України наданих позивачем листків непрацездатності необґрунтованими.
Надані позивачем для оплати листки непрацездатності не містять недоліків. Перевіркою досліджувалися і були виявлені формальні недоліки у медичних картах стаціонарного та амбулаторного хворого, на підставі яких були видані листки непрацездатності, а також викладені претензії щодо окремих лікарських призначень, що у будь-якому разі не є підставою для відмови в оплаті страхового випадку. Позивач об'єктивно не міг і не повинен був контролювати правильність заповнення лікарями медичних карт амбулаторного/стаціонарного хворого і навіть не був з ними ознайомлений.
З матеріалів справи вбачається, що позивач скористався своїм правом і оскаржив рішення комісії із соціального страхування, якими йому було відмовлено в оплаті листків непрацездатності до робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та до виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України. Отже суди зробили неправильні висновки, що позивач не дотримався встановленого порядку оскарження рішень комісії із соціального страхування.
Позиція інших учасників справи
28 лютого 2025 року ГУ ПФУ в м. Києві, в інтересах якого діє представник Бойко Олена, надіслало засобами поштового зв'язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Рух справи
Верховний Суд ухвалою від 03 лютого 2025 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Балюра А. С.,
на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року.
19 березня 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2025 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 15 липня 2021 року засобами поштового зв'язку позивачем ОСОБА_1 було подано до УВД ФССУ у м. Києві заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
За результатами розгляду вказаної заяви листом УВВД ФССУ у м. Києві від 19 липня 2021 року № 5210-ІІ ОСОБА_1 була надана відповідь про відсутність підстав для звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.
З 01 січня 2023 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1442 від 27 грудня 2020 року «Питання припинення Фонду соціального страхування України» і Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» встановлено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року.
Відповідно до пункту 7 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 280 від 23 липня 2014 року, Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Згідно з пунктом 1 Положення про Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України № 28-2 від 22 грудня 2014 року, Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є територіальними органами Пенсійного фонду України.
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі
№ 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19) зазначено, що:
«Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції».
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна
служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
До справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (постанова Велика Палата Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 368/561/19 (провадження
№ 14-118цс20)).
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні керуватися сутністю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17 (провадження № 11?1066апп18), від 27 листопада 2018 року у справі
№ 820/3534/17 (провадження № 11-870апп18).
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства
(див. постанови від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження
№ 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження
№ 14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19 (провадження № 14-178цс20) та інші).
Будь-які трудові правовідносини мають приватноправову природу, оскільки виникають на добровільній основі між двома рівноправними суб'єктами на підставі трудового договору. Підпорядкування працівника роботодавцеві в межах цих відносин має договірний, а не адміністративний характер.
Єдиний виняток - це правовідносини щодо проходження публічної служби, зокрема державної служби. Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц (провадження
№ 14-405цс19) зазначила: «публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства».
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі
№ 426/160/14, від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16 зазначено, що відносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням регламентуються нормами адміністративного законодавства, а спори, які виникають із таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) вказано: «для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. […] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов'язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб'єкта публічного права. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17 (провадження № 11?1196апп18)».
Вирішення питання про те, чи є правовідносини приватноправовими чи публічно-правовими, залежить, зокрема, від змісту та характеру правовідносин, суб'єктного складу, наявності підстав для виникнення зобов'язань та умов їх виконання, а також мети, якої хоче досягти працівник, звернувшись до суду.
Відповідно до статті 14 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
За змістом статей 4, 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України, а бюджет Фонду затверджує Кабінет Міністрів України з огляду на сферу діяльності Фонду, спрямовану на задоволення публічного інтересу держави. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція.
Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Ця норма права містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, тоді, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. За частиною другою статті 169 ЦК України територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади. Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом) рівноправними суб'єктами на договірних засадах, що й визначає приватноправовий характер їх взаємовідносин (див. пункти 88 - 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 (провадження № 14-40цс23)).
Тобто, Фонд соціального страхування України належав до юридичних осіб приватного права.
За змістом пункту 12 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV та пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280 (у редакціях до 01 січня 2023 року), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 грудня 2023 року у справі № 442/3240/23-ц (провадження № 61-15536св23) сформулював висновок про адміністративну юрисдикцію спорів у аналогічних справах з огляду на публічне правонаступництво між Фондом соціального страхування України і Пенсійним фондом України. Касаційний суд у вказаній постанові зазначив, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі. Аналогічну правову позицію виклав Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 524/4478/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 826/16659/15.
Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270.
При публічному правонаступництві відбувається вибуття суб'єкта владних повноважень із публічних правовідносин. Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов'язків, що відбувається із суб'єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.
Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов'язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов'язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов'язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).
Приєднання є одним із видів реорганізації юридичної особи, унаслідок чого юридична особа, що приєднується, припиняється. Водночас майно, права й обов'язки переходять до правонаступника - особи, до якої вона приєдналася (частина перша статті 104 ЦК України). Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов'язків, а всієї їх сукупності. Тобто у разі універсального правонаступництва до правонаступника чи правонаступників переходить усе майно особи як сукупність прав та обов'язків, які їй належать (незалежно від їх виявлення на момент правонаступництва), на підставі передавального акта. Натомість правонаступництво прав та обов'язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов'язок боржника. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов'язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов'язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов'язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20).
Рішення про припинення Фонду соціального страхування України як юридичної особи приватного права та Управлінь виконавчої дирекції через їх приєднання до Пенсійного фонду України ухвалено шляхом прийняття Закону № 2620-ІХ, тобто законодавчим органом державної влади.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 зазначила, що, звертаючись до суду, позивач самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Своєю чергою, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Колегія суддів зауважує, що спір виник у фізичної особи з ГУ ПФУ у м. Києві, як правонаступником УВД ФССУ у м. Києві, з приводу неправомірності дій останнього при відмові у звільненні позивача, який займав посаду завідувача сектору - страхового експерта з охорони праці сектору профілактики та розслідування нещасних випадків відділу профілактики страхових випадків УВД ФССУ у м. Києві, що наразі є посадою державного службовця, на підставі його заяви за частиною третьою статті 38 КЗпП України.
20 червня 2023 року до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення Фонду соціального страхування України.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 (провадження № 61-13644сво23) зазначив, що:
«внаслідок реорганізації Фонду та Управління шляхом приєднання до Пенсійного фонду України відбулося специфічне правонаступництво, за якого згідно з ухваленим Верховною Радою України Законом № 2620-ІХ Фонд як юридична особа приватного права припинилася, однак його повноваження, що стосувалися чутливої для держави сфери загальнообов'язкового державного соціального страхування, набув Пенсійний фонд України як юридична особа публічного права та центральний орган виконавчої влади, що також був наділений функціями у сфері загальнообов'язкового державного страхування (пенсійне страхування);
спори, які пов'язані із поновленням працівників, звільнених внаслідок реорганізації Фонду та його виконавчої дирекції шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, на посадах, вакантний перелік яких віднесено до посад державної служби в органах Пенсійного фонду України, стосуються прийняття на публічну службу та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства».
Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої
статті 255 ЦПК України).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся з позовом до Пенсійного фонду України як правонаступника прав та обов'язків Фонду соціального страхування України щодо незаконності дій останнього. Позивач просив визнати трудові відносини між ним та УВД ФССУ у м. Києві, правонаступником якого є ГУ ПФУ в місті Києві, припиненими, шляхом розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України згідно заяви від 15 липня 2021 року та стягнути з відповідача вихідну допомогу.
Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу по суті, при цьому не врахували, що вказаний спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
За таких обставин судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Відповідно до вимог частини першої та другої статті 414 ЦПК України, судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
З урахуванням висновку Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 (провадження № 61-13644сво23) колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.
Оскільки касаційний суд вирішив на підставі пункту 1 частини першої
статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює позивачу його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бериндя Олег Олегович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва
від 11 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду
від 18 вересня 2024 року, задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року скасувати.
Провадження у справі № 761/40822/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві про розірвання трудового договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення вихідної допомоги закрити.
Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення він може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 вересня 2023 року та постанова Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік