20 лютого 2026 року
м. Харків
справа № 643/6294/24
провадження № 22-ц/818/822/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Муренченко С.А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року в складі судді Броницької М.В.
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини, який в подальшому уточнив.
Позовна заява мотивована тим, що він був вимушений 27.12.2021 укласти договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою, за реєстровим номером 1506, та Іпотечний договір від 27.12.2021, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою Д.М., за реєстровим номером 1507, оскільки лише за такої умови відповідач повернула документи на квартиру померлої особи ОСОБА_4 , яка є його родичкою та за якою сторони спільно здійснювали побутовий догляд, він зі своєю дружиною та відповідачка зі своїм чоловіком.
Зазначив, що вказані договори мали бути свого роду гарантією отримання відповідачкою своєї частки в квартирі ОСОБА_4 , оскільки згідно заповіту останньої все своє майно вона заповідала йому та ОСОБА_2 в рівних частках. В результаті укладення договору позики, відповідачка повернула правовстановлюючі документи.
За оспорюваним договором позики він нібито позичив у відповідачки грошові кошти у сумі 327 360,00 грн під заставу власної квартири за адресою АДРЕСА_1 . Відтак він зміг 29.12.2021 оформити договір довічного утримання (догляду) за ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С.Д., за реєстровим номером 1103, відповідно до умов котрого ОСОБА_4 як відчужувач передала у його власність як набувача квартиру АДРЕСА_2 .
Вказав, що у серпні 2022 після смерті ОСОБА_4 він продав квартиру та намагався передати відповідну частину коштів відповідачці, однак вона ігнорувала його звернення, він пов'язує це з тим, що в результаті бойових дій квартира в Салтівському районі міста значно знизилася в ціні і відповідачку цікавила більше передана в іпотеку квартира в Індустріальному районі міста.
Посилався на те, що спірний договір позики укладено під впливом тяжкої обставини, оскільки відповідачка разом з її чоловіком забрали правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 та невчинення цього правочину зумовлювало б порушення волі останньої, не укладення договору довічного утримання та унеможливлювало б отримання ним права власності на квартиру.
Просив визнати недійсним договір позики від 27 грудня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Мисочкою Д.М., який зареєстровано в реєстрі за № 1506, як правочин вчинений під впливом тяжкої обставини.
Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року позов задоволено, визнано недійсним договір позики, укладений 27.12.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мисочкою Д.М., за реєстровим номером 1506; стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений за подання позовної заяви судовий збір в розмірі 1211,20 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог, вирішити питання щодо судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована ігнорування преюдиційної сили рішень, що набрали законної сили. Рішенням Орджонікідзевського(Індустріального) районного суду м. Харкова від 23.10.2023 та постановою Харківського апеляційного суду від 27.02.2024 по справі № 644/2302/22 (які набрали законної сили) було остаточно встановлено: договір позики від 27.12.2021 є укладеним (п. 2 договору прямо свідчить про передачу коштів до моменту підписання); договір іпотеки від 27.12.2021 є дійсним, оскільки основним зобов'язанням є дійсний договір позики; факт часткового виконання договору позики з боку ОСОБА_1 (розписка від 08.01.2022) підтверджено; у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання договору неукладеним було відмовлено за безпідставністю. Поведінка позивача ОСОБА_1 є яскравим прикладом недобросовісності та суперечливості. ОСОБА_1 добровільно підписує розписку про передачу 1000 у.е. "в рахунок договору позики від 27.12.2021 року", що підтверджує виконання угоди та відсутність будь-яких перешкод, тяжких обставин, недійсності правочину та того, що він вигадав при поданні позовної заяви у цивільній справі № 643/6294/24. Зазначила, що на надані ним пояснення у справі № 644/2302/22, в якій в нього була інша позиція, але суди всіх інстанцій відмовили йому в позові, визнаючи договір позики грошових коштів від 27.12.2021 року реальним та дійсним. При цьому у червні 2024 року ОСОБА_1 подає новий позов про визнання того ж договору недійсним, посилаючись на інші та схожі обставини, які є неспроможними ("тяжка обставина", "омана"), хоча в попередній справі стверджував, що договір "не укладався" та він надав грошові кошти в розмірі 1000 у.е. в рахунок догляду за ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Окремої уваги заслуговує ігнорування судом першої інстанції обставин саме знущання над ОСОБА_4 16.05.1938 року народження з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . ОСОБА_4 залишено в смертельній небезпеці ОСОБА_1 , не зважаючи на обов'язок щодо її догляду та утримання (догляду) з посиланням ним на те, що людина зможе знаходитись без їжі та води більше двох тижнів, а саме тому ОСОБА_1 після святкування 23 лютого,- 24.02.2022 року виїхав з міста Харкова, попередньо заволодівши документами ОСОБА_4 , банківською карткою, знімати грошові кошти без достатніх на те підстав, переводити грошові кошти на ім'я ОСОБА_5 . З 24 лютого 2022 року догляд за ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснюється тільки ОСОБА_2 та ОСОБА_6 до самої її смерті, тобто 26.03.2022 року. ОСОБА_1 приїхав тільки на виклик слідчого вже 26.03.2025 року. Така поведінка ОСОБА_1 , ОСОБА_3 суперечить принципу добросовісності. Не можна спочатку підтверджувати угоду своїми діями (підписання, виконання), а потім, коли виникає потреба уникнути зобов'язань, - заперечувати її існування або дійсність. Суд першої інстанції допустив нерівне ставлення до сторін, свідчення зацікавлених осіб (дружини позивача та їхніх дітей) прийняті на віру без уточнюючих запитань та звірки з іншими доказами. Висновок суду про те, що договір позики був "вчинений під впливом тяжкої обставини" для повернення документів на квартиру ОСОБА_4 , є спекулятивним з боку ОСОБА_1 і не підтвердженим жодними доказами. Жоден доказ не підтверджує, що ОСОБА_2 викрадала документи або висувала умови. Саме ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 , отримав майнову вигоду від цієї ситуації, ставши власником квартири за договором довічного утримання, який він, за свідченнями відеозапису та своїми ж поясненнями, згодом злісно порушував, а в подальшому продав вказану квартиру АДРЕСА_2 , але запевняв як суд так і сторони відповідачки, що вона вказана квартира після обстрілів втратила свою вартість, хоча вказана квартира жодним чином не постраждала від ворожих обстрілів, матеріали справи не містять ніяких доказів цього факту, крім неправдивих свідчень ОСОБА_1 . Враховуючи, що наслідком недійсного правочину, є реституція, тобто повернення сторонами одна одній всього отриманого за правочином, суд першої інстанції повинен був вирішити питання щодо застосування реституції, оскільки ОСОБА_2 як сторона удаваного правочину, сплатила грошові кошти ОСОБА_1
24.10.2025 до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою.
10.02.2026 до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_3 надійшли письмові пояснення, в яких вважала рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити, рішення суду - скасувати.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 12.10.2021 ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Парфенковою І.В, зареєстрованого в реєстрі за № 1544, відповідно до якого ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження, все своє майно, де б воно не було, та з чого б не складалося, та все те, що їй буде належати на день смерті, та на що за законом вона матиме право, в тому числі належну їй квартиру АДРЕСА_2 , заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по частці кожному (а.с.35 том 1).
Відповідно до копії договору позики від 27.12.2021, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти у розмірі 327 360,00 грн, яка є еквівалентом 12 000,00 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути не пізніше 17-00 год. 27.12.2022 включно (а.с.37-38 том 1).
Відповідно до копії іпотечного договору від 27.12.2021, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , цим договором забезпечується виконання зобов'язання за договором позики грошей від 27.12.2021. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 (а.с.39-45 том 1).
Згідно з копією розписки від 27.12.2021 ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 гроші в сумі 3000 у.е., як залогову суму, незалежно від договору позики та договору іпотеки. Також міститься підпис ОСОБА_1 (а.с.36 том 1).
29.12.2021 між ОСОБА_4 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Клопотовим С.Д. та зареєстрований в реєстрі за № 1103. За умовами цього договору відчужувач передав у власність набувачеві, а набувач прийняв від відчужувача у власність квартиру АДРЕСА_2 , взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати утриманням та доглядом довічно відчужувача, на умовах, встановлених даним договором (а.с.46 том 1).
Відповідно до копії розписки від 08.01.2022 ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 гроші в сумі 1000 у.е. в рахунок договору позики та договору іпотеки від 27.12.2021. Також міститься підпис ОСОБА_1 (а.с.36 том 1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 (а.с.48 том 1).
Відповідно до копії договору купівлі-продажу квартири від 15.08.2022, ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_2 , ціна продажу 710 263,00 грн (а.с.161 том 1).
З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань вбачається, що 02.11.2022 до ХРУП № 2 ГУНП в Харківській області надійшла заява від ОСОБА_1 про те, що 26.03.2022 прибувши до квартири АДРЕСА_2 , де мешкала ОСОБА_4 , виявив, що невстановлена особа здійснила крадіжку в умовах воєнного стану грошових коштів, золотих виробів, камери відеоспостереження. Номер кримінального провадження № 12022221170003521, правова кваліфікація кримінального правопорушення ч.4 ст.185 КК України (а.с.50 том 1).
Також матеріали справи свідчать про кримінальне провадження № 12023221170000492 від 10.02.2023 за скоєння кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.190 КК України, та кримінальне провадження № 12024221170000391 від 25.01.2024 за скоєння кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.383 КК України, де ОСОБА_1 є потерпілим (а.с.49,51 том 1).
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання неукладеним договору позики, визнання недійсним договору іпотеки, в якому вказував на відсутність факту передачі грошей за оспорюваним договором позики, він вважав підставою для визнання такого договору неукладеним, що так само дає підстави для визнання іпотечного договору недійсним та стягнення з відповідачки
4 000,00 дол. США як безпідставно отриманих. Просив визнати неукладеним договір позики від 27 грудня 2021 року; визнати недійсним іпотечний договір від 27 грудня 2021 року; стягнути зі ОСОБА_2 4 000,00 дол. США.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року у справі № 644/2302/22 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова
від 23 жовтня 2023 року задоволено частково, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови.
Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного оскарження за касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року (а.с.151-159 том 1).
У суді першої інстанції були допитані свідки.
Так ОСОБА_7 надав показання, відповідно до яких він з дитинства до повноліття проживав зі своїми батьками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Сусідів ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , знає особисто так як ті були частими гостями в помешканні його батьків. Крім того, його батьки разом з подружжям ОСОБА_8 здійснювало догляд за двоюрідною тіткою його батька - ОСОБА_4 . На початку листопада 2021 до них в квартиру прийшов чоловік відповідачки - ОСОБА_11 та повідомив, що має проблеми фінансового характеру у зв'язку з відкритими щодо нього виконавчими провадженнями, а тому хотів би пришвидшити момент отримання грошових коштів в спосіб укладення договору дарування квартири. Можливо по тій причині відповідач ОСОБА_12 з кінця 2021, маючи доступ до квартири ОСОБА_4 , почала утримувати в себе оригінали правовстановлюючих документів на квартиру ОСОБА_4 . Зі слів свідка, ОСОБА_12 запропонувала батькам два варіанти договорів на розсуд його батька ОСОБА_1 , але при обов'язковому забезпеченні її частки в майні. Свідок повідомив, що перебуваючи у сусідній кімнаті, чув як подружжя ОСОБА_8 повідомило його батькові ОСОБА_1 , що якщо той відмовиться від укладення договору позики, буде укладено договір дарування квартири ОСОБА_4 . На запитання відповідача щодо мети укладення договору позики, надав відповідь що такий було укладено під тиском обставин.
Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні повідомив суду, що до 2023 проживав в квартирі зі своїми батьками. Подружжя ОСОБА_8 приходили до них додому. У листопаді 2021 чоловік відповідачки ОСОБА_6 запропонував з метою отримання частки у майні - квартирі ОСОБА_4 - укласти договір дарування. З цією метою документи на квартиру ОСОБА_4 в останньої було без її відома вилучено. Відтак заради того, щоб повернути документи, побоюючись укладення договору дарування квартири, його батько погодився на укладення договору позики.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.
Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2021 року в справі № 754/16128/17 зазначено, що «відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.
Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18-ц, від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 333/1238/16-ц, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України».
Тлумачення частини першої статті 233 ЦК України дає підстави для висновку, що умовами визнання такого правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно із звичайними умовами договорів цього ж виду, які існують у цей момент, є «різко», значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини одна зі сторін приймає ці умови, то такий договір може бути визнаний недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року у справі № 686/20292/23 зазначено, що для визначення того, які правочини можна кваліфікувати як вчинені під впливом тяжкої обставини, слід з'ясувати зміст поняття «вкрай невигідні умови», яким оперує припис частини першої статті 233 ЦК України. Це поняття є оцінювальним. Тому для кваліфікації певного договору як вчиненого на вкрай невигідних умовах варто порівнювати умови такого договору із умовами договорів того ж виду, які зазвичай укладають у цивільному обороті. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами тогочасних договорів цього виду є суттєво, значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини ця сторона приймає відповідні умови, то такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що договір позики від 27.12.2021 укладено під впливом тяжкої обставини, оскільки відповідачка разом з її чоловіком забрали правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 та невчинення цього правочину зумовлювало б порушення волі останньої, не укладення договору довічного утримання та унеможливлювало б отримання ним права власності на квартиру.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції встановив наявність сукупності двох умов: тяжких обставин і вкрай невигідних умов вчинення правочину, а також причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладення саме з метою усунення обставин). Так, ОСОБА_1 уклав зі ОСОБА_2 договір позики з метою повернення в розпорядження ОСОБА_4 , яка в силу віку хворіла, і здоров'я котрої погіршувалося з кожним днем, правовстановлюючих документів на належну їй квартиру. Після укладення договору позики правовстановлюючі документи було повернуто в розпорядження власниці, у зв'язку з чим змогло відбутися укладення договору довічного утримання між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Між тим, при вирішенні спорів про визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України, предметом доказування у справі є: наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. При цьому обставини щодо вчинення правочину під впливом тяжких обставин мають існувати саме на момент його вчинення.
Суд першої інстанції не звернув увагу, що на підтвердження того, що відповідачка разом з її чоловіком забрали правовстановлюючі документи на квартиру ОСОБА_4 та невчинення цього правочину зумовлювало б порушення волі останньої, на укладення договору довічного утримання та унеможливлювало б отримання ним права власності на квартиру, позивач не надав доказів наявності таких обставин на момент вчинення правочину. Фактично суд першої інстанції констатував наявність такої обставини лише за доводами позивача, проте не зазначив, чим наведене підтверджується.
Забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору позики, укладеного 27.12.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України, з огляду на недоведеність факту укладення вказаного договору ОСОБА_1 під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних для нього умовах.
Обставини на які посилається позивач, на думку колегії суддів, не є такими, що змушували ОСОБА_1 укласти оспорюваний правочин, оскільки за бажанням ОСОБА_4 могла б скасувати довіреність на ім'я ОСОБА_2 , отримати дублікати правовстановлюючих документів.
Фактично ОСОБА_1 тяжкою для себе обставиною зазначає утруднення в отриманні у свою власність нерухомого майна, яке йому не належало, та підстав для отримання якого на час укладення договорів позики та іпотеки не існувало.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження існування тяжких обставин такого рівня, щоб для їх усунення ОСОБА_1 було необхідним укладення відповідного правочину саме із ОСОБА_2 , а також, що укладення спірного договору жодним чином не усували зазначених ОСОБА_1 тяжких обставин, відповідно, не є тяжкою обставиною в розумінні статті 233 ЦК України, з наявністю якої закон пов'язує недійсність правочину.
Колегія суддів бере до уваги, що в оспорюваному договорі сторони погодили всі істотні умови договору, підтвердили відсутність заперечень щодо кожної з умов правочину, їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, також сторони підтвердили, що усвідомлюють значення своїх дій і можуть керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором, володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та протлумачити цей договір; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску. Сторонами підтверджено, що позикодавець передав позичальнику, а позичальник одержав від позикодавця усі зазначені в п.1 цього договору грошові кошти в повному обсязі до укладення та підписання цього договору. Крім того, дружина позичальника ОСОБА_3 надала свою згоду на укладення та підписання цього договору.
Колегія суддів також вважає, що спірний договір не укладено на вкрай невигідних умовах, оскільки сторонами укладеного договору погоджено, що за користування позикою позичальник не сплачує відсотків, умови договору сторонами погоджені, грошові кошти за спірним договором позичальником ОСОБА_1 отримано.
Отже, встановивши, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах під впливом тяжких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Схожі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2025 року у справі № 354/1220/23 (провадження № 61-15805св24), від 14 січня 2026 року у справі № 364/257/23 (провадження № 61-3253св24) та ін.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, судова колегія вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та наявні у справі докази, не надав їм належну оцінку, не з'ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог і того, яка саме правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.
За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню із залишенням без задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційну скаргу задоволено, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1816,80 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 02 вересня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини - залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1816,80 грн за подачу апеляційної скарги.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.Ю. Тичкова
В.Б. Яцина