Провадження № 22-ц/803/1910/26 Справа № 199/2715/25 Суддя у 1-й інстанції - Дребот І. Я. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
10 лютого 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючої - Городничої В.С.,
суддів: Красвітної Т.П., Макарова М.О.,
за участю секретаря судового засідання - Шаповалової О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 03 жовтня 2025 року у складі судді Дребот І.Я. по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сеа фінанс" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-
У березні 2025 року ТОВ "Сеа фінанс" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості (а.с. 1-7), в обґрунтування якого посилалось на те, що 19.01.2022 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено договір кредитної лінії №355878458, шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію».
Відповідно до п.1.1 Договору на умовах, встановлених договором, кредитодавець надає позичальнику кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії в розмірі кредитного ліміту від 2 000,00 до 50 000,00 грн, на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплачувати проценти кредитодавцю відповідно до умов, зазначених у цьому договорі, додатках до нього та правилах надання грошових коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту. Строк дії договору, відповідно до п.1.7. становить 5 років.
ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» свої зобов'язання за кредитним договором виконало, та надало позичальнику грошові кошти.
Згідно із розрахунком заборгованості позичальником за строк дії договору використано кредитний ліміт (отримано кошти) у розмірі 9 816,00 грн.
Усвідомлюючи виникнення фінансових зобов'язань перед первісним кредитором, відповідач здійснював часткові оплати в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №355878458 від 19.01.2022 року, шляхом здійснення платежів зазначених у розрахунку заборгованості за кредитним договором, що свідчать про прийняття укладеного кредитного договору, який створив для нього певні цивільні права та обов'язки, частину з яких було реалізовано.
В подальшому відповідач виконував взяті на себе зобов'язання з істотним порушенням умов договору, не здійснивши повернення суми наданого йому кредиту і процентів, нарахованих з строк користування кредитом, в повному обсязі або не сплативши взагалі, що спричинило виникнення простроченої заборгованості.
28.11.2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу №28/1118-01 року, відповідно до умов якого, клієнт зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до реєстру боржників до договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 року, право вимоги щодо заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором №355878458 від 19.01.2022 року перейшло до ТОВ «Таліон Плюс».
02.05.2024 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Свеа Фінанс», було укладено договір факторингу №02/0524-01/01.02-11/24, відповідно до умов якого, клієнт зобов'язується відступити (передати) фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги до цього договору, а фактор набуває права вимоги від клієнта та сплачує клієнту за відступлення прав вимоги фінансування у сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки встановлені цим договором.
Відповідно до Додатку 1 (Реєстру боржників) до договору факторингу №02/0524- 01/01.02-11/24 від 02.05.2024 року, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором (станом на дату відступлення права вимоги) складала: 48 049,06 грн, яка складається з - заборгованість по тілу кредиту - 9 816,00 грн; заборгованість по відсотках - 38 233,06 грн.
На підставі вищевикладеного, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь суму заборгованості за договором №355878458 від 19.01.2022 року у розмірі 48 049,06 грн та судовий збір.
Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпра від 03 жовтня 2025 року Позовні вимоги ТОВ "Свеа Фінанс" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Свеа Фінанс" заборгованість за кредитним договором №355878458 від 19.01.2022 року у розмірі 48 049,06 грн, яка складається з: заборгованість по тілу кредиту - 9 816,00 грн; заборгованість по відсотках - 38 233,06 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Свеа Фінанс" витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 422,40 грн (а.с. 138-141).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскарженого рішення та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині відсотків та судового збору (а.с. 143-144, 150-151, 176-177, 196-197, 215-216).
ТОВ "Свеа Фінанс" не скористалось своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду змінити, враховуючи наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що 19.01.2022 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено договір кредитної лінії №355878458, шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію».
Відповідно до п.1.1 Договору на умовах, встановлених договором, кредитодавець надає позичальнику кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії в розмірі кредитного ліміту від 2 000,00 до 50 000,00 грн, на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплачувати проценти кредитодавцю відповідно до умов, зазначених у цьому договорі, додатках до нього та правилах надання грошових коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту. Строк дії договору, відповідно до п.1.7. становить 5 років.
ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» свої зобов'язання за кредитним договором виконало, та надало позичальнику грошові кошти.
Згідно із розрахунком заборгованості позичальником за строк дії договору використано кредитний ліміт (отримано кошти) у розмірі 9 816,00 грн.
Усвідомлюючи виникнення фінансових зобов'язань перед первісним кредитором, відповідач здійснював часткові оплати в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №355878458 від 19.01.2022 року, шляхом здійснення платежів зазначених у розрахунку заборгованості за кредитним договором, що свідчать про прийняття укладеного кредитного договору, який створив для нього певні цивільні права та обов'язки, частину з яких було реалізовано.
В подальшому відповідач виконував взяті на себе зобов'язання з істотним порушенням умов договору, не здійснивши повернення суми наданого йому кредиту і процентів, нарахованих з строк користування кредитом, в повному обсязі або не сплативши взагалі, що спричинило виникнення простроченої заборгованості.
28.11.2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу №28/1118-01 року, відповідно до умов якого, клієнт зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до реєстру боржників до договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 року, право вимоги щодо заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором №355878458 від 19.01.2022 року перейшло до ТОВ «Таліон Плюс».
02.05.2024 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ "Свеа Фінанс", було укладено договір факторингу №02/0524-01/01.02-11/24, відповідно до умов якого, клієнт зобов'язується відступити (передати) фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги до цього договору, а фактор набуває права вимоги від клієнта та сплачує клієнту за відступлення прав вимоги фінансування у сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки встановлені цим договором.
Відповідно до Додатку 1 (Реєстру боржників) до договору факторингу №02/0524- 01/01.02-11/24 від 02.05.2024 року, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором (станом на дату відступлення права вимоги) складала: 48 049,06 грн, яка складається з: заборгованість по тілу кредиту - 9 816,00 грн; заборгованість по відсотках - 38 233,06 грн.
Задовольняючи позовні вимоги ТОВ "Свеа Фінанс" суд першої інстанції виходив з їх доведеності та обґрунтованості.
Разом з тим, колегія суддів не може в повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Спірні відносини між сторонами виникли з приводу неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, і - як наслідок - виникнення заборгованості, про стягнення якої позивач і звернувся з цим позовом до суду.
Правовідносини, що виникли між сторонами, є зобов'язальними і регулюються нормами глав 47-49 ЦК України, а також спеціальними нормами глави 71 ЦК України, Закону України «Про електронну комерцію».
За змістом статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4 статті 203 ЦК України).
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Так, порядок укладання договорів в електронній формі регламентується також Законом України «Про споживче кредитування» та Законом України «Про електронну комерцію».
У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пунктом 12 частини першої статті 3 Закону).
Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно із частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає яким чином підписуються угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі "логін-пароль", або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
Таким чином, укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.
Відповідна позиція щодо застосування вказаних норм права викладена в постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 732/670/19.
Підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №674/461/16-ц (провадження №61-34764св18), від 17 січня 2022 року у справі №234/7723/20 (провадження №61-6379св21).
У справі, що переглядається, апеляційним судом установлено, що договір між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 укладено в електронному вигляді, із застосуванням електронного підпису. При цьому відповідач через особистий кабінет на веб-сайті позивача подав заявку на отримання кредиту за умовами, які вважав зручними для себе, та підтвердив умови отримання кредиту, після чого на вказаний ним же номер телефону відповідач надіслано одноразовий ідентифікатор 93М77WЕЕ у вигляді СМС-коду, який заявник використав для підтвердження підписання кредитного договору.
Таким чином вказаний кредитний договір підписаний електронним підписом, використання якого неможливе без проходження попередньої реєстрації та отримання одноразового ідентифікатора, а також без здійснення входу на веб-сайт за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету.
За таких обставин, по кредитному договору, укладеному з ОСОБА_1 у письмовій формі було досягнуто згоду з істотних умов кредитного договору, в тому числі щодо строку кредитування та нарахування відсоткової ставки.
Факт укладання та підписання договору відповідачем не заперечується.
Абзац другий частини 2 статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою.
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (ч. 1 ст. 513 ЦК України).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).
Отже, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину.
Відповідно до положень статей 1077, 1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак, це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі №914/868/17, від 18 жовтня 2018 року у справі №910/11965/16.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі №905/306/17 зробив висновок про те, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (постанови Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №753/20537/18, від 21.07.2021 у справі №334/6972/17, від 27.09.2021 у справі №5026/886/2012).
За правилами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
В обґрунтування заявлених вимог на підтвердження переходу до позивача права вимоги за договором кредитної лінії від 19 січня 2022 року №355878458, позивач надав суду документи: договір факторингу від 28 листопада 2018 року №28/1118-01, укладений між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» (а.с. 61-67); додаткові угоди до нього, зокрема, №26 від 31 грудня 2020 року (а.с. 71-77), №27 від 31 грудня 2021 року (а.с. 81), №31 від 31 грудня 2022 року (а.с. 82), та №32 від 31 грудня 2023 року (а.с. 83); реєстр прав вимоги №237 від 27.06.2023 року (а.с. 85-87); договір факторингу №02/0524-01/01.02-11/24 від 02.05.2024 між ТОВ «Свеа Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» (а.с. 88-96); платіжну інструкцію від 02.05.2024 про оплату фінансування згідно договору факторингу №02/0524-01/01.02-11/24 (а.с. 101); витяг з реєстру прав вимоги №1 від 02.05.2024 року (а.с. 102-104).
Надані копії договорів та витяги з реєстру боржників містять усі необхідні реквізити, зокрема підписи та печатки сторін і в повному обсязі підтверджують факт переходу до позивача права вимоги до ОСОБА_1 за укладеним нею з ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» кредитним договором.
Також, відповідно до умов договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 року, укладеного між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» право вимоги переходить від клієнта до фактора в день підписання сторонами реєстру прав вимоги по формі встановленій у відповідному додатку. Підписанням реєстру прав вимоги сторони засвідчують передачу права вимоги до боржників в повному обсязі, за відповідним реєстром права вимоги (п. 4.1).
Пунктом 2.2 цього договору факторингу фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідатиме перед фактором, якщо одержані ним суми будуть меншими від суми, сплаченої фактором клієнту, та меншими від загальної суми зобов'язання боржника. Разом з правом вимоги до фактора переходять інші права та обов'язки клієнт за кредитним договором. У випадку укладення сторонами більше ніж одного Реєстру прав вимоги, кожен наступний Реєстр прав вимог є самостійним додатком, та не змінює його.
Відповідно до пункту 1.3 договору факторингу, правом вимоги є всі права клієнта за кредитним договором, в тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому.
Згідно з п. 8.1 цього договору, договір набуває чинності та всі права та обов'язки сторін за цим договором набувають повної юридичної сили з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплені печатками (за наявності її у сторони).
Аналогічні умови визначені і договором факторингу №02/0524-01/01.02-11/24 від 02.05.2024 року, укладеного між ТОВ «Свеа Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» .
Отже, вказаними договорами факторингу чітко визначений момент переходу від клієнта до фактора прав вимоги заборгованості до боржників і позивачем на підтвердження вказаного надані відповідні докази, зокрема, реєстри права вимоги належним чином підписані.
Відповідно до Витягу з реєстру прав вимоги №237 від 27.06.2023 року до Договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 року ТОВ «Таліон Плюс» отримало право грошової вимоги до відповідача ОСОБА_1 на загальну суму 48 049,06 грн.
Таким чином, відповідно до п. 4.1 договору факторингу №28/1118-01 від 28 листопада 2018 року право вимоги до боржника - ОСОБА_1 в повному обсязі перейшло від ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» до ТОВ «Таліон Плюс» 27.06.2021 року, тобто, в день підписання Реєстру прав вимоги № 237 від 27.06.2021 року.
Відповідно до умов укладеного 02 травня 2024 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Свеа Фінанс» договору факторингу (п. 2.1), клієнт зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних Реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах, визначених цим договором. Строк цього договору визначено п. 8.2, який починає свій перебіг у момент визначений п. 8.1 та діє три роки після його укладення, але у будь-якому разі до моменту належного та повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором.
Відповідно до реєстру прав вимоги №1 від 02.05.2024 року до договору факторингу №02/0524-01/01.02-11/24 від ТОВ «Таліон Плюс» до ТОВ «Свеа Фінанс» перейшло право вимоги до відповідача ОСОБА_1 на загальну суму 48 049,06 грн.
Умовами укладених договорів факторингу між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Свеа Фінанс» , а саме п.5.3.3 передбачено право розпоряджатися правом вимоги на свій власний розсуд, в тому числі, відступати право вимоги на користь третіх осіб.
З огляду на те, що договір факторингу №28/1118-01 від 28 листопада 2018 року, укладений між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», який було пролонговано на підставі додаткових угод до даного договору (строк договору пролонговано) на момент укладання кредитного договору (19.01.2022 року) був чинним, то відповідно до витягу з реєстру права вимоги №237 від 27.06.2021 року ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» передало ТОВ «Таліон Плюс» право вимоги до відповідача ОСОБА_1 , яке в подальшому перейшло від ТОВ «Таліон Плюс» до ТОВ «Свеа Фінанс».
Вказані договори факторингу підтверджують належний перехід прав вимоги до ОСОБА_1 від ТОВ «Манівео Швидка Фінансова Допомога» до ТОВ «Таліон Плюс», від ТОВ «Таліон Плюс» до ТОВ «Свеа Фінанс».
Відтак, доводи апеляційної скарги про те, що дія договору факторингу №28/1118-01 від 28 листопада 2018 року не розповсюджується на кредитний договір від 19.01.2022 року, оскільки останній укладений пізніше, й так само доводи про відсутність доказів про перехід прав вимоги від первісного кредитора до позивача є помилковими та зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів.
Крім того, оскільки предметом судового розгляду є спір про стягнення із відповідача на користь ТОВ «Свеа Фінанс» заборгованості за кредитним договором, а договори факторингу відповідачем не оспорювалися, у даному випадку слід виходити з презумпції правомірності правочину, а також презумпції обов'язковості виконання договору.
Як убачається з висновків Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 06 лютого 2018 року у справі №278/1679/13-ц, від 06 лютого 2019 року у справі №361/2105/16-ц, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Наслідками неповідомлення боржника є відповідальність нового кредитора за ризик настання несприятливих для нього наслідків і визнання виконання боржником зобов'язання первинному кредитору належним. Неповідомлення боржника про заміну кредитора не тягне за собою відмову у позові новому кредитору, а може впливати на визначення розміру боргу перед новим кредитором у випадку проведення виконання попередньому або ж свідчити про прострочення кредитора. Тобто факт неповідомлення боржника про уступку права вимоги новому кредитору за умови невиконання боржником грошового зобов'язання не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань.
У постанові від 06 лютого 2019 року у справі №667/11010/14-ц Верховним Судом зазначено також, що боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним. Якщо боржник не сплачував заборгованість за кредитним договором ні новому, ні старому кредитору, внаслідок чого в останнього утворилася заборгованість, правильним є стягнення заборгованості на користь нового кредитора, оскільки неповідомлення боржника про зміну кредитора не звільняє його від обов'язку погашення кредиту взагалі.
Таким чином, у зв'язку з відсутністю у матеріалах справи доказів про повне виконання відповідачем кредитних зобов'язань перед кредитором, саме по собі неповідомлення позичальника про уступку права вимоги не припиняє зобов'язання сторін за кредитним договором і не може бути підставою для відмови у стягненні заборгованості за договором на користь нового кредитора.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
У такій категорії справ встановленню підлягають обставини, що беззаперечно свідчитимуть, що відповідач не отримував кредитних коштів. І якщо такі кошти кредитодавцями мали бути перераховані на визначений у договорі картковий рахунок, то єдиним безспірним доказом може бути виписка по картковому рахунку, з якої можливо встановити відсутність або наявність певної банківської операції. І якщо сторона заперечує отримання коштів і має можливість подати такі докази, то тягар доказування таких обставин покладається саме на цю сторону.
Факт отримання кредитних коштів та користування ними відповідачем не заперечується.
У період з 21.01.2022 року по 27.06.2023 року первісним кредитором було нараховано проценти загальною сумою 38 762,16 грн (а.с. 50-59).
05.02.2022 року відповідачем було здійснено оплату у сумі 529,10 грн.
Колегія суддів вважає, що позивачем доведено суму заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором у загальному розмірі 48 049,06 грн, з огляду на погоджені сторонами умови кредитування, з урахуванням тіла кредиту, розміру відсоткової ставки за кожен день прострочення та періоду кредитування.
Разом з тим, колегія суддів погоджується частково з доводами апеляційної скарги в частині наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача суми відсотків, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.
Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.
Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні від 11 липня 2013 року №7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов'язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №132/1006/19.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Також у цій постанові зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Таким чином, розмір нарахованих процентів за весь період кредитування значно перевищує розмір основної заборгованості, що суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника як споживача послуг кредитної установи, оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно завищеної суми процентів у разі невиконання ним зобов'язань за кредитним договором.
Вищевказані висновки відповідають правовим висновкам Верховного Суду, які викладені в постановах №132/1006/19 від 07.10.2020 року, 910/719/19 від 19.05.2020 року, №363/1834/17 від 13.07.2022 року, №910/12876/19 від 01.06.2021 року та №679/1103/23 від 12.02.2025 року.
Врахувавши вищевикладене, колегія суддів вважає за можливе зменшити розмір процентів до 9 816,00 грн, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку про зміну рішення в частині стягнення заборгованості за процентами.
Таким чином, розмір заборгованості за кредитним договором №355878458 від 19 січня 2022 року, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 19 632 грн, який складається з 9 816,00 грн - тіло кредиту та 9 816,00 грн - проценти.
На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, у повному обсязі фактичні обставини не встановив, тому рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи скарги відповідача щодо неналежного повідомлення її про дату, час та місце розгляду справи колегія суддів відхиляє виходячи з наступного.
Згідно відповіді №1179399 від 07.03.2025 року (а.с. 18) відповідач ОСОБА_1 з 23.01.2009 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Судова повістка про виклик направлялась судом першої інстанції на адресу реєстрації відповідача ОСОБА_1 , яка нею зазначається і в апеляційній скарзі (а.с. 135, 143). В матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що адреса реєстрації ОСОБА_1 була змінена.
На адресу суду першої інстанції повернувся конверт з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 137).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2025 року у справі №361/8988/14-ц вказано, що «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 вересня 2024 року у справі №490/9587/18, системно аналізуючи положення ЦПК України, дійшла висновку про те, що особа, не повідомлена про розгляд справи - це особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала/не могла знати про розгляд справи. У матеріалах справи наявні поштові конверти, в яких направлялася судова кореспонденція ОСОБА_2 за адресою; АДРЕСА_1, і які повернулися до суду першої інстанції з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою», «інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення». Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання чи перебування.
За викладених вище обставин, ОСОБА_1 не є особою, неповідомленою про розгляд справи в суді першої інстанції.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (пункти 1, 3 частини першої статті 376 ЦПК України).
Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні.
Крім того, пропорційно розміру задоволених вимог позову і апеляційної скарги підлягає розподіл судового збору сплаченого за подання позову та подання апеляційної скарги.
Відповідно до частин 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі позовної заяви ТОВ «Свеа Фінанс» сплатило судовий збір у сумі 2 422,40 грн (а.с. 8).
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про зміну рішення шляхом зменшення загального розміру заборгованості у зв'язку зі зменшенням розміру процентів, сплачений позивачем судовий збір також підлягає зменшенню з 2 422,40 грн до 989,79 грн (40,86% (19 632 грн * 100 / 48 049,06 грн).
При подачі апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у сумі 3 633,60 грн (а.с. 179).
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог апеляційної скарги, сплачений відповідачем судовий збір підлягає стягненню на його користь з позивача пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги 74,33% (28 417,06 грн * 100 / 38 233,06 грн), а саме у сумі 2 700,85 грн (3 633,60 грн * 74,33%).
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Враховуючи зазначене, з ТОВ «Свеа Фінанс» слід стягнути на користь ОСОБА_1 різницю між сумою судових витрат, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, та сумою, яку позивач має компенсувати відповідачу, у розмірі 1 711,06 грн (2 700,85 грн - 989,79 грн).
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 382-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 03 жовтня 2025 року - змінити, зменшивши загальну суму заборгованості з 48 049 (сорок вісім тисяч сорок дев'ять) грн 06 коп до 19 632 (дев'ятнадцять тисяч шістсот тридцять дві) грн 00 коп шляхом зменшення розміру заборгованості за нарахованими процентами з 38 233 (тридцять вісім тисяч двісті тридцять три) грн 06 коп до 9 816 (дев'ять тисяч вісімсот шістнадцять) грн 00 коп, а також зменшивши суму сплаченого судового збору за подання позову з 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) 40 грн до 989 (дев'ятсот вісімдесят дев'ять) грн 79 коп.
Рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 03 жовтня 2025 року в іншій частині - залишити без змін.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сеа фінанс" на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 711 (одна тисяча сімсот одинадцять) грн 06 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “10» лютого 2026 року.
Повний текст постанови складено «19» лютого 2026 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: Т.П. Красвітна
М.О. Макаров