судді Верховного Суду
Андрія ЖУКА
17 лютого 2026 року
м. Київ
справа №990/213/25
адміністративне провадження №П/990/213/25
за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.
Короткий виклад історії справи
1. ОСОБА_1 16 травня 2025 року звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, у якому просила:
- визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 17 квітня 2025 року №87/зп-25 «Про затвердження кодованих результатів практичного завдання, виконаного 03-07, 10 та 11 лютого 2025 року (цивільна спеціалізація), 12-14 та 17-21 лютого 2025 року (кримінальна спеціалізація) кандидатами на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних загальних судах у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №94/зп-23 (зі змінами)» стосовно ОСОБА_1 за пунктом 349 додатку до цього рішення (код кандидата - 0020596, бал « 53,5») та за пунктом 1584 додатку до цього рішення (код кандидата - 0086664, бал « 57,5»);
- визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 17 квітня 2025 року №89/зп-25 «Про затвердження декодованих результатів виконання практичного завдання учасниками конкурсу 03-07, 10 та 11 лютого 2025 року (цивільна спеціалізація), 12-14 та 17-21 лютого 2025 року (кримінальна спеціалізація), визначення загальних результатів першого етапу кваліфікаційного оцінювання «Складання кваліфікаційного іспиту» в частині, що стосується ОСОБА_1 ;
- визнати ОСОБА_1 такою, що успішно склала кваліфікаційний іспит та допустити до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» у межах конкурсу, оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №94/зп-23.
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначала, зокрема, про те, що як на момент прийняття рішення про оголошення конкурсу, так і на момент подання нею документів, ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ні Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затверджене рішенням ВККС №143/зп-16 від 03 листопада 2016 року, не містили приписів, які б передбачали, що Комісія після затвердження за визначеною законом формою та встановленою процедурою Положення №143/зп-16 мала повноваження застосовувати нові правила і показники визначення результатів кваліфікаційного оцінювання на етапі «Іспит», що суперечить загальним правилам визначення результатів кваліфікаційного оцінювання на цьому етапі, зокрема правилам пунктів 6-8 глави 6 розділу II Положення №143/зп-16. Зазначає, що Комісія мала оцінити результат кваліфікаційного іспиту в цілому, а не за результатами певного підетапу; рішення Комісії щодо визначення негативних для позивачки результатів оцінки виконаного нею практичного завдання має бути вмотивованим. Посилання на показник арифметичного значення результату оцінювання не є мотивацією рішення комісії, а відтак, відсутність оцінювання за критеріями, згідно з методикою оцінювання практичного завдання, є свідченням про невмотивованість оскаржуваних рішень.
3. Указувала, що установлення Комісією мінімально допустимого балу за результатами виконання практичного завдання є неправомірним, оскільки мінімально допустимий бал установлюється виключно для визначення мінімально допустимого балу загалом іспиту, набрання якого дає учаснику цього іспиту можливість бути допущеним до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання відповідно до пункту 8 глави 6 розділу II зазначеного Положення.
4. Окрім того позивачка переконувала, що межі дискреції ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання суддів не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Підхід Комісії суперечить пункту 7.1 Положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 02 листопада 2016 року №141/зп-16 (у редакції рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 29 лютого 2024 року №72/зп-24), згідно з яким конкурс на зайняття вакантної посади судді полягає у визначенні переможця-учасника конкурсу, який має найвищу позицію за рейтингом. Такий підхід комісії щодо проведення суб'єктивної оцінки практичних завдань конкурсантів порушує її законні очікування та свідчить про вибірковий підхід до кандидатів, а також вчинення дискримінації стосовно позивачки у розумінні статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Отже, на думку позивачки, змінюючи умови конкурсу під час його проведення в бік погіршення, відповідач порушив її легітимні очікування, а отже, процедура оцінювання не є правовою в контексті справедливості.
5. Позивачка зауважувала, що рішення Комісії від 17 квітня 2025 року є невмотивованим, оскільки ні рішення, ні додатки до них, ні екзаменаційні відомості не містять жодної мотивації, посилань на норми законодавства. Зокрема, в екзаменаційних відомостях не зазначено кількості балів, виставлених за кожен із передбачених Методичними вказівками №228/зп-24 елементів оцінювання, скільки і яких помилок допущено в проєктах судових рішень, зошити з завданнями також не містять виправлень чи закреслень, а тому неможливо встановити, чим керувалися члени ВККС, з яких міркувань оцінили письмові роботи непрохідними балами на відміну від попередніх оцінок, здійснених комп'ютерною програмою. Зазначала, що практичне завдання виконано нею з урахуванням вимог процесуального закону. Позивачка уважала, що відповідач, не надавши жодних доказів, які б підтверджували об'єктивність та повноту перевірки виконаного нею практичного завдання та обґрунтованості виставлених екзаменаційною комісією балів, не довів, що ним дотримано вимог Методичних вказівок №228/зп-24, що свідчить про порушення Комісією принципу належного врядування.
Основні мотиви, викладені у рішенні Верховного Суду
6. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
7. Рішення умотивовано, зокрема, тим, що оскаржувані рішення ВККС від 17 квітня 2025 року №87/зп-25 і №89/зп-25 у частині, що стосується ОСОБА_1 , відповідають вимогам пункту 4 частини третьої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо вмотивованості, не є свавільними, прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначено Конституцією та законами України, відповідають критеріям, визначеним статтею 2 КАС України.
8. Суд зазначив, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово надавала оцінку діям ВККС у межах процедури кваліфікаційного оцінювання на стадії кваліфікаційного іспиту - виконання практичного завдання, зокрема у постановах від 21 серпня 2018 року у справі №800/166/17, від 08 жовтня 2019 року у справі №9901/49/19, від 19 листопада 2019 року у справі №9901/90/19, від 16 вересня 2020 року у справі №9901/100/19, від 27 квітня 2019 року у справі №9901/260/19, де зосереджувала увагу на легітимній меті дій Комісії щодо з'ясування відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання, що здійснюють члени ВККС за їх внутрішнім переконанням відповідно до результатів кваліфікаційного оцінювання.
9. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі №9901/49/19 Велика Палата зазначила, що фіксація/відображення у будь-якій формі (зокрема і в екзаменаційній відомості) міркувань/висновків членів колегії Комісії, що проводили оцінювання практичного завдання, які до того ж встановлюють відповідність кандидата на посаду судді критеріям кваліфікаційного оцінювання за внутрішнім переконанням, щодо окремих показників/критеріїв, яким не відповідало виконане кандидатом завдання, не передбачено положеннями чинного законодавства, якими встановлено як порядок кваліфікаційного оцінювання, так і його методологію.
10. Водночас Комісія, відреагувавши на численні зауваження скаржників про незатвердження методики оцінювання результатів іспиту, показників та критеріїв оцінки практичного завдання, своїм рішенням від 17 липня 2024 року затвердила Методичні вказівки №228/зп-24, які визначають підходи до оцінювання практичного завдання, виконаного кандидатами на посаду судді. Ці Методичні вказівки містять орієнтовні показники оцінювання, елементи практичного завдання, що підлягають оцінюванню, та можливу кількість балів, оцінювання відповідного елементу в загальній оцінці і покликані забезпечити певний стандартизований підхід членів екзаменаційної комісії до перевірки робіт та уніфікацію оцінювання, а також є певним орієнтиром для кандидатів (учасників іспиту) і допомогою під час підготовки до виконання практичного завдання з урахуванням можливості розуміти розподіл балів.
11. Виходячи з пункту 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 Суд констатував, що результат оцінювання практичного завдання відбувається за бальною шкалою. Бал визначається за результатом оцінювання практичного завдання в цілому (загалом), а не його окремих елементів. Під час визначення результатів цього етапу не встановлено іншої форми оцінювання.
12. Таким чином, порядок оцінювання визначає суть перевірки практичного завдання, яка полягає у встановленні відповідності змісту виконаного учасником завдання показникам (методичним вказівкам) з оцінювання цього завдання.
13. Водночас, Суд зауважив, що визначений пунктом 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 порядок оцінювання не містить вимог щодо виставлення оцінки окремо за певні елементи практичного задання. Таких вимог не містить і Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
14. За таких обставин Суд вирішив, що незазначення Комісією інформації про кількість балів, виставлених за кожен із визначених Методичними вказівками №228/зп-24 елементів оцінювання, ще не свідчить про порушення відповідачем порядку оцінювання учасників іспиту.
15. Верховний Суд, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2025 року у справі №990/171/25 констатував, що ненаведення в оскаржуваному рішенні ВККС оцінки за кожний елемент оцінювання саме по собі не може підтверджувати те, що члени екзаменаційної комісії здійснили перевірку практичного завдання позивачки без застосування чи без дотримання Методичних вказівок №228/зп-24.
16. Суд вважав, що твердження позивачки щодо заниження виставлених їй балів є відображенням її власного погляду щодо якості виконаного практичного завдання, як результату її інтелектуальної діяльності. Натомість, внутрішнім розсудом щодо оцінювання її роботи наділені саме члени Комісії, які оцінюють виконану роботу загалом, а не її окремі елементи, дотримуючись, водночас, об'єктивності відповідного оцінювання.
17. Беручи до уваги зазначене, Верховний Суд вирішив, що відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що визначені законом, з дотриманням принципу законності та обґрунтованості і пропорційності оскаржуваних рішень.
Мотиви окремої думки
18. Не погоджуюся із судовим рішенням, а тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України висловлюю окрему думку з таких міркувань.
19. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
20. Тож, у контексті визначених частиною першою статті 2 КАС України завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів позивача. Права, свободи та інтереси, які належать конкретній особі (особам), є предметом судового захисту.
21. Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
22. Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом: визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
23. Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
24. На підставі частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
25. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
26. Частини перша та друга статті 55 Конституції України гарантують, що права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
27. Важливо, що за правилами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
28. Стаття 9 Конституції України визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
29. Так, статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» конкретизовано, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
30. Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
31. Так, частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
32. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
33. Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
34. Крім того, частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
35. Відповідно до практики ЄСПЛ приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 07 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), заява №21794/93, параграф 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя (див. mutatis mutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви №55480/00 та №59330/00, параграф 47).
36. У рішенні від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» (Kraska v. Switzerland) ЄСПЛ визначив, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. До того ж такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
37. У цій справі позивачка оскаржила рішення ВККС, прийняті щодо неї за результатами виконання практичного завдання у межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних судах (цивільна спеціалізація), оголошеного рішенням Комісії від 14 вересня 2023 року №94/зп-23 (зі змінами), що мало наслідком визнання її такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя в апеляційних загальних судах, та припинення її участі в зазначеному конкурсі.
38. Відповідно рішення відповідача безпосередньо зачіпають право позивачки на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру.
39. Водночас втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, що було здійснене «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі/цих цілей.
40. Отже, у цій справі перед судом постало завдання оцінити рішення ВККС, за яким відбулося втручання у приватне життя позивачки, за трьома наведеними аспектами за статтею 8 Конвенції (оцінка законності, законної мети та необхідності такого «втручання»).
41. Спірні правовідносини стосуються оцінювання практичного завдання за цивільною спеціалізацією, яке позивачка виконала у межах проходження зазначеної вище конкурсної процедури.
42. Рішенням ВККС України від 13 січня 2025 року №9/зп-25 Комісія визначила особливості виконання практичного завдання кандидатами на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних судах (цивільна спеціалізація), зокрема визначила максимально можливий бал за виконання практичного завдання - 150 та прохідний бал за виконання практичного завдання - 75 відсотків максимально можливого бала, або 112,5 бала.
43. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ВККС уповноважена затвердити порядок складання кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання.
44. На виконання зазначених повноважень ВККС затвердила Положення №185/зп-24, у якому визначила організаційно-правові засади підготовки та проведення кваліфікаційного іспиту.
45. Пунктом 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 визначено порядок оцінювання результатів виконання практичного завдання.
46. Так, відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 практичне завдання оцінюється екзаменаційною комісією, склад якої затверджується рішенням Комісії.
47. Підпунктом 5.5.4 пункту 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 передбачено, що методичні вказівки з оцінювання практичного завдання затверджуються Комісією та оприлюднюються на її офіційному вебсайті.
48. Згідно з підпунктами 5.5.5, 5.5.6 пункту 5.5. розділу 5 Положення №185/зп-24 перевірка практичного завдання полягає у встановленні відповідності змісту виконаного учасником завдання показникам (методичним вказівкам) з оцінювання цього завдання. За результатами перевірки практичного завдання кожним членом екзаменаційної комісії виставляється індивідуальна оцінка роботи від 0 до 150 балів.
49. Після оцінювання практичного завдання усіма членами екзаменаційної комісії програмою виводиться остаточна оцінка учасника шляхом визначення середнього арифметичного бала на підставі індивідуальних оцінок з округленням до наближеного цілого числа або числа з десятковою частиною 0,5 (підпункт 5.5.8 пункту 5.5. розділу 5 Положення №185/зп-24).
50. Пунктом 5.6 розділу 5 Положення №185/зп-24 передбачено, що бали за кожен етап іспиту визначаються окремо.
51. Кількість балів за кожне модельне судове рішення у разі виконання під час іспиту практичного завдання типу 2 визначається методичними вказівками з оцінювання практичного завдання (пункт 5.8 розділу 5 Положення №185/зп-24).
52. Стадії установлення результатів іспиту визначає пункт 6.1 розділу 6 Положення №185/зп-24, якими є: затвердження кодованих результатів кожного етапу іспиту; затвердження декодованих результатів кожного етапу іспиту; затвердження загальних результатів іспиту.
53. Аналіз указаних норм дозволяє дійти висновку про те, що Положенням №185/зп-24 визначено як мету практичного завдання - виявлення рівня практичних навичок та умінь у правозастосуванні, так і спосіб його оцінювання, який передбачає перевірку відповідності виконаного завдання встановленим критеріям (методичним вказівкам), із виставленням індивідуальних балів кожним членом екзаменаційної комісії. Такий підхід покликаний забезпечити об'єктивність, прозорість та комплексність оцінювання здатності учасника застосовувати норми права в умовах, наближених до реальної судової практики.
54. Оскільки позивачка за результатом виконання практичного завдання набрала 111 балів, що є меншим за 75 відсотків від максимально можливого бала, то у ВККС були формальні підстави визнати її такою, що не склала іспит, і, відповідно, не допустити її до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» з одночасним припиненням її участі в зазначеному конкурсі.
55. Своєю чергою позивачка у позовній заяві посилалася на протиправність такого рішення відповідача, стверджуючи про невмотивованість оцінювання її практичного завдання.
56. З урахуванням цих доводів позивачки спірні рішення потребували всебічної оцінки суду на предмет відповідності вимогам, визначеним у пункті 4 частини третьої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», щодо вмотивованості висновків ВККС.
57. Велика Палата Верховного Суду у своїх рішеннях сформувала сталу практику щодо оцінювання рішень ВККС на предмет відповідності пункту 4 частини третьої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (до прикладу, постанови від 14 листопада 2024 року у справі №990/139/21, від 20 березня 2025 року у справі №990/134/21, від 05 червня 2025 року у справі №990/117/24, від 04 вересня 2025 року у справі №990/123/24), згідно з якою повноваження Комісії стосовно оцінювання кандидата на посаду судді є дискреційними та виключною компетенцією її як уповноваженого органу, який на постійній основі діє в національній системі судоустрою. Жоден суб'єкт, у тому числі й суд, не вправі втручатися в здійснення Комісією компетенції щодо оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів.
58. Поряд із цим Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оспорюваного рішення ВККС не є втручанням у її дискреційні повноваження.
59. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду аргументувала, зокрема, тим, що вимога стосовно обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень означає, що таке рішення повинне прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Цей критерій вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо указує закон, так й інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків. Несприятливе для особи рішення повинне бути вмотивованим.
60. Отже, відповідаючи на порушені в позовній заяві питання, Верховний Суд мав перевірити висновки ВККС (що стосуються позивачки) на предмет їх об'єктивності та обґрунтованості, оскільки це є ключовим питанням правового спору в розглядуваній справі.
61. Щодо цього слід зазначити, що в Методичних вказівках №228/зп-24, які ВККС затвердила на виконання наведених вище приписів Положення №185/зп-24, вона визначила елементи практичного завдання, що підлягають оцінюванню, та кількість балів за кожен елемент оцінювання, а саме:
1) мотивувальна частина оцінюється від 0 до 45 балів, з яких:
- доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився / не погодився з висновками суду першої інстанції 0- 16;
- мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі 0- 14;
- чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду 0- 5;
- висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 0- 10;
2) резолютивна частина - від 0 до 22 балів, з яких:
- висновки суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги 0- 10;
- розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції 0- 5;
- строк і порядок набрання постановою законної сили 0- 4;
- порядок і строк оскарження постанови 0- 3;
3) дотримання стилістики судового рішення - від 0 до 5 балів;
4) дотримання правил орфографії та пунктуації - від 0 до 3 балів.
62. Поряд із цим у примітці до Методичних вказівок №228/зп-24 зазначено, що залежно від обставин справи, викладених в описовій частині постанови суду апеляційної інстанції, та виду судового рішення (про залишення оскарженого рішення без змін, його зміну чи скасування) ВККС може відступити від наведеної у Методичних вказівках структури та кількості виставлених балів за одним чи кількома елементами оцінювання, але не більше як на 10%. У такому разі Комісія не може виходити за межі загальної кількості балів (75).
63. Вважаю, що аналіз змісту Методичних вказівок №228/зп-24 дозволяє констатувати, що в них ВККС обмежила дискрецію членів її екзаменаційної комісії щодо оцінювання практичного завдання та виставлення балів за нього, визначивши, яку саме кількість балів і за який конкретний елемент оцінювання вони можуть виставити. У виключних випадках, обумовлених особливостями обставин справи, члени екзаменаційної комісії можуть відступити від наведеної у Методичних вказівках структури та кількості виставлених балів за одним чи кількома елементами оцінювання, але не більше як на 10% та за умови, що загальна кількість балів лишатиметься 75.
64. До того ж, ані зміст підпункту 5.5.5 пункту 5.5. розділу 5 Положення №185/зп-24, ані зміст Методичних вказівок №228/зп-24 не дозволяють дійти висновку, що ці Методичні вказівки, які ВККС затвердила для цілей перевірки практичного завдання, містять орієнтовні показники оцінювання, адже у них цілком однозначно та імперативно вказано, що перевірка практичного завдання здійснюється поелементно за чітко визначеною структурою та шкалою балів. Тобто Методичні вказівки №228/зп-24 за їх суттю є керівною настановою (інструкцією) організаційно-методичного характеру, обов'язковою до виконання для екзаменаційної комісії на стадії перевірки й оцінювання практичного завдання.
65. Отже, оцінювання практичного завдання, яке виконав кандидат, має здійснюватися шляхом перевірки кожного визначеного в Методичних вказівках №228/зп-24 елемента, зокрема мотивувальної та резолютивної частин судового рішення (за їх конкретними, визначеними цими Методичними вказівками, елементами), дотримання стилістики, орфографії та пунктуації.
66. Водночас такий підхід до оцінювання вимагає і відображення у рішенні Комісії відомостей про оцінку кожного елемента практичного завдання та кількості балів за кожен елемент оцінювання, що дозволить як учаснику конкурсу, так і суду, який перевіряє правомірність рішень Комісії, пересвідчитися в дотриманні екзаменаційною комісією вимог Положення №185/зп-24 та Методичних вказівок №228/зп-24, а отже, в обґрунтованості виставлених балів та відсутності ознак суб'єктивного підходу під час оцінювання.
67. Повертаючись до обставин цієї справи слід зазначити, що з доданих до матеріалів цієї справи документів (копій екзаменаційних відомостей та рішень ВККС від 17 квітня 2025 року №87/3п-25 та №89/зп-25) неможливо установити, які недоліки містило практичне завдання, що виконувала позивачка, які його елементи члени екзаменаційної комісії оцінили за низьким / високим балом, а отже, неможливо установити, чому Комісія визнала позивачку такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя в апеляційних загальних судах, та припинила її участь у кваліфікаційному оцінюванні та в конкурсі на зайняття вакантних посад суддів в апеляційних судах.
68. Відсутність такої деталізації унеможливлює перевірку того, чи дотрималася екзаменаційна комісія затверджених критеріїв та підходів до оцінювання практичного завдання, і не дозволяє установити, чи діяла екзаменаційна комісія в межах наданих їй дискреційних повноважень та, відповідно, чи не діяла вона свавільно. Отже, за таких обставин Суд позбавлений можливості пересвідчитись, чи була забезпечена послідовність, обґрунтованість і повнота оцінювання практичного завдання, яке виконала позивачка.
69. Необхідно ураховувати, що частиною п'ятою статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прямо передбачено обов'язок ВККС викласти в рішенні мотиви його прийняття.
70. Отже, перевіряти правомірність прийнятих ВККС рішень щодо позивачки на відповідність пункту 4 частини третьої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд має шляхом аналізу критеріїв та мотивів, які слугували підставою для їх прийняття та відображені в цих рішеннях.
71. У зв'язку із цим вважаю за необхідне звернути увагу на один із складових елементів загального принципу верховенства права - принцип «належного врядування», який широко застосовується у судовій практиці.
72. У рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. На них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків. Дії або рішення суб'єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб'єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає в особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб'єкта владних повноважень в особи наявне розумне сподівання, що стосовно неї суб'єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.
73. Ураховуючи зміст статті 8 Конституції України, можна зробити висновок, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю за використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
74. Конституційний Суд України у своїх рішеннях також неодноразово наголошував на тому, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин. Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності. У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб'єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави (рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року №2-р/2017, від 27 лютого 2018 року №1-р/2018, від 20 червня 2019 року №6-р/2019).
75. У Рішенні від 11 жовтня 2018 року №7-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один з елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
76. Згідно з Рекомендацією № R(80)2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.
77. У цій Рекомендації Комітет Міністрів Ради Європи сформулював основні принципи, які слугують змістовними гарантіями ухвалення справедливого рішення. Так, здійснюючи дискреційні повноваження, адміністративний орган: не переслідує жодної іншої мети, окрім тієї, для якої було надано повноваження; дотримується об'єктивності та неупередженості, враховуючи лише чинники, що стосуються конкретної справи; дотримується принципу рівності перед законом, уникаючи несправедливої дискримінації; забезпечує належний баланс між будь-якими негативними наслідками, які можуть виникнути внаслідок рішення стосовно прав, свобод або інтересів осіб та метою, яку таке рішення переслідує; приймає своє рішення в розумний строк з урахуванням суті питання, що розглядається; застосовує будь-які загальні адміністративні практики послідовним чином, враховуючи конкретні обставини кожного випадку.
78. Подібні за своєю суттю принципи щодо дотримання мети повноваження, безсторонності, рівності та недискримінації, пропорційності, розумності строку, обґрунтованості закріплені у частині другій статті 2 КАС України.
79. Зв'язаність дискреції адміністративного органу законом (правом) робить можливим здійснення судом перевірки рішень (дій), прийнятих адміністративним органом унаслідок реалізації дискреційних повноважень.
80. Європейська комісія "За демократію через право" на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь "Верховенство права" (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
81. У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
82. Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді мовиться про те, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.
83. Отже, правова процедура є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів / вчинення дій адміністративними органами.
84. Установлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій.
85. ЄСПЛ у питанні здійснення судового контролю за реалізацією державними органами їхніх дискреційних повноважень послідовно висловлює правову позицію, згідно з якою надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права, і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення від 2 листопада 2006 року у справі "Волохи проти України", від 2 серпня 1984 року у справі "Мелоун проти Сполученого Королівства").
86. Таким чином, наділення ВККС свободою розсуду під час оцінки кандидата на посаду судді на предмет його відповідності установленим законом критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності не означає, що такий розсуд не має меж. У всякому випадку межа розсуду виключає свавільність дій та використання наданих повноважень не з легітимною метою, тобто не з метою, задля досягнення якої повноваження надані. Іншими словами, процедура оцінювання кандидата повинна бути правовою.
87. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово викладала у своїх постановах, зокрема від 18 листопада 2024 року у справі №990/92/24, від 20 березня 2025 року у справі №990/85/24.
88. Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВККС у конкурсній процедурі добору кандидатів на посаду судді, зокрема і прийняття рішення за результатами виконання кандидатами практичного завдання з відповідної спеціалізації, не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду Комісією питання про підтвердження / непідтвердження кандидатами здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання щодо яких розглядалося ВККС, так і незалежному сторонньому спостерігачу.
89. У будь-якому випадку прийняті ВККС щодо кандидата на посаду судді рішення мають демонструвати, чим конкретно керувалася Комісія, коли оцінювала цього кандидата.
90. З огляду на викладене вважаю, що вмотивованість рішення ВККС та викладення його змісту в такий спосіб, що надає можливість оцінити, чи дотрималася Комісія вимог Методичних вказівок №228/зп-24, є не лише формальним дотриманням вимог закону, а повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності.
91. Затвердження Методичних вказівок №228/зп-24 із чітким визначенням можливої кількості балів, що виставляється за виконання кожного елемента практичного завдання, з урахуванням вимог пунктів 5.5.4, 5.5.5 пункту 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 зобов'язує Комісію установлювати відповідність змісту практичного завдання, що виконав учасник, саме за кожним з елементів практичного завдання окремо з подальшим виставленням загальної кількості балів.
92. На користь такої позиції свідчить і те, що рішенням ВККС від 17 грудня 2025 року №218/зп-25 внесено зміни до Положення про порядок складання кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 19 червня 2024 року №185/зп-24 (зі змінами).
93. Зокрема, підпункт 5.5.6 пункту 5.5 розділу 5 викладено у такій редакції:
« 5.5.6. Під час оцінювання практичного завдання члени екзаменаційної комісії виставляють оцінки за кожен передбачений елемент у кількості балів, визначених методичними вказівками.
Оцінка члена екзаменаційної комісії за виконане учасником практичне завдання формується на підставі суми його оцінок за кожен елемент, передбачений методичними вказівками.».
94. У цьому контексті доцільно підкреслити, як це зробила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 вересня 2025 року у справі №990/123/24, що здійснення суб'єктом владних повноважень своїх повноважень у спосіб, що призводить до виразно несправедливих, невмотивованих, нерозумних або деспотичних рішень, є порушенням правовладдя, яке вимагає, щоб жодна дискреція не була настільки необмеженою, щоб стати потенційно свавільною. Жодна дискреція не може бути юридично безмежною. Незабезпечення та недотримання наведених умов може свідчити про свавільність і необґрунтованість рішення ВККС.
95. До того ж частина друга статті 19 Конституції України зобов'язує органи державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
96. Однак, у спірному випадку ВККС не надала доказів на підтвердження того, що її екзаменаційна комісія під час перевірки практичного завдання, яке виконала позивачка, дотримувалася Методичних вказівок №228/зп-24.
97. Водночас обставина того, що ВККС, за її ж поясненнями, не внесла відповідних змін до форми і змісту документів і рішень, які ухвалює в процедурі кваліфікаційного іспиту на стадії виконання практичного завдання, у жодному разі не може трактуватися так, що доводить те, що в межах спірних правовідносин Комісія діяла у межах та у спосіб, що визначені законом, з дотриманням принципів обґрунтованості, пропорційності та законності.
98. З огляду на викладене переконаний, що у цій справі Верховний Суд не мав би застосовувати свою попередню практику оцінки дій ВККС у межах процедури кваліфікаційного оцінювання на стадії кваліфікаційного іспиту - виконання практичного завдання, сформовану за правового регулювання, відмінного від того, що маємо у цьому випадку.
99. Так, у постановах від 21 серпня 2018 року у справі №800/166/17, від 08 жовтня 2019 року у справі №9901/49/19, від 19 листопада 2019 року у справі №9901/90/19, які урахував Верховний Суд при вирішенні цього спору, Велика Палата Верховного Суду оцінювала, чи правильно застосовувала Комісія при прийнятті відповідних рішень приписи Порядку проведення іспиту та методики встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання, затвердженого рішенням Комісії від 04 листопада 2016 року №144/зп-16, Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року №143/зп-16, а також Положення про складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів на посаду судді, затвердженого рішенням Комісії від 03 жовтня 2018 року №211/зп-18.
100. Натомість у розглядуваній справі, оцінюючи практичне завдання, яке виконала позивачка, Комісія керувалася Положенням №185/зп-24. Саме на виконання підпункту 5.5.4 пункту 5.5 розділу 5 цього Положення ВККС затвердила Методичні вказівки №228/зп-24.
101. Затвердження цих Методичних вказівок є новим досвідом у діяльності Комісії, який спрямовано на відкритість та доступність її діяльності. Під час проведення попередніх конкурсних процедур відповідні вказівки, які б дозволяли зрозуміти розподіл балів, не затверджувалися. Затвердження цих Методичних вказівок із чітким визначенням балів за кожен елемент практичного завдання з урахуванням вимог підпункту 5.5.5 пункту 5.5 розділу 5 Положення №185/зп-24 зобов'язує Комісію встановлювати відповідність змісту виконаного учасником завдання кожному з елементів практичного завдання, затверджених цими вказівками.
102. Слід також наголосити, що в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень саме на нього покладено обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, які були наявні та враховувались на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
103. Отже, саме відповідач повинен доводити в суді правомірність прийняття своїх рішень.
104. Однак, на моє переконання, у цій справі ВККС, яка є суб'єктом владних повноважень, не довела, що втручання за спірними рішеннями у гарантоване статтею 8 Конвенції право позивачки на повагу до особистого життя, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати й розвивати стосунки професійного характеру, відбулося на підставі закону та було необхідним і пропорційним.
105. На підставі наведеного, висловлюючи окрему думку, вважаю, що рішення Комісії від 17 квітня 2025 року №87/3п-25 та №89/зп-25 у частині, що стосується позивачки, не відповідають критеріям законності та обґрунтованості, визначеним статтею 2 КАС України, що є самостійною та достатньою підставою для визнання їх протиправними.
106. Натомість Верховний Суд помилково переклав на позивачку обов'язок спростовувати доводи відповідача щодо обґрунтованості оспорюваних рішень.
Повний текст окремої думки складено та підписано 19 лютого 2026 року.
...........................
А.В. Жук,
Суддя Верховного Суду