19 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 420/22860/25
адміністративне провадження № К/990/5128/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Мельник-Томенко Ж.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокатка Отрох Алла Володимирівна, на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2026 у справі №420/22860/25 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невключення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток в загальній кількості 81 день, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", та провести її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 20.10.2025, залишеною без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2026, позов залишено без розгляду.
Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, 04.02.2026 ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокатка Отрох Алла Володимирівна, через підсистему «Електронний суд» подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, Верховний Суд виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Положеннями частини другої статті 328 КАС України передбачено, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, зокрема, про залишення позову (заяви) без розгляду, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Відповідно до абзацу 2 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Разом з тим, абзацом 3 пункту 4 частини другої статті 330 КАС України передбачено, що у разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Таким чином, процесуальний закон покладає на скаржника обов'язок зазначати про неправильне застосування яких конкретно норм матеріального та/або порушення норм процесуального права припустилися суди нижчих інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень, а також обґрунтування того, в чому саме полягає таке порушення або неправильне застосування і яким чином воно вплинуло на прийняття цих рішень.
Мотивуючи свою касаційну скаргу, скаржник зазначає, що на момент ухвалення постанови апеляційного суду вже існувало Рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025, яким частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визнано неконституційною. Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних виплат звужує зміст і обсяг конституційних прав, гарантованих статтями 43 та 55 Конституції України, та позбавляє особу реальної можливості ефективного судового захисту. Таким чином, як зазначив скаржник, апеляційний суд ухвалив рішення на підставі норми матеріального права, яка втратила чинність як неконституційна, та не врахував обов'язкові для всіх органів державної влади правові висновки Конституційного Суду України. Такий підхід, на переконання скаржника, суперечить принципу верховенства права, закріпленому у статті 8 Конституції України, а також усталеній практиці, відповідно до якої суди зобов'язані застосовувати Конституцію України та рішення Конституційного Суду України як норми прямої дії.
Вирішуючи питання щодо обґрунтованості касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
У цій справі колегією суддів апеляційного суду було встановлено, що предметом спору, зокрема, є перевірка правомірності бездіяльності військової частини НОМЕР_1 при обрахуванні позивачу розміру грошової компенсації за невикористані дні відпустки при звільненні з військової служби.
Суд першої інстанції, залишаючи позов без розгляду, керувався положенням частини 2 статті 233 КЗпП України у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022, за яким працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Окружний суд встановив, що позивач був ознайомлений із наказом про звільнення №288 від 17.09.2024, отримав грошовий атестат №465 від 17.09.2024, на підставі якого проведено всі належні виплати, передбачені законодавством та міг дізнатися про розмір компенсації за невикористані відпустки.
Встановивши, що позивач звернувся до суду з адміністративним позовом 10.07.2025, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виснував, що позивачем пропущено встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду.
Виходячи з цього, суди зазначили, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа, а саме 17.09.2024, є подією, з якою пов'язаний початок перебігу строку звернення до суду.
Поряд з цим суди наголосили, що визначення моменту вручення грошового атестата як початку перебігу строку у цій справі відповідає вимогам частини другої статті 233 КЗпП України та не суперечить принципу юридичної визначеності. Подальше звернення представника позивача до військової частини НОМЕР_1 за отриманням роз'яснення розміру нарахованих сум грошового забезпечення не змінює дати початку відліку процесуального строку звернення до суду.
Аналізуючи доводи скаржника, Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до висновку Конституційного Суду України у Рішенні №1-р/2025 від 11.12.2025, саме частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов'язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:
- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;
- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Останній, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, строк Конституційний Суд України визнав неконституційними.
Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд звертає увагу заявника, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень, враховуючи факт звільнення позивача з військової служби, застосовували положення частини другої статті 233 КЗпП України, яка передбачає, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Водночас, частина перша статті 233 КЗпП України, неконституційність якої була встановлена Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025, не застосовувалась і не могла бути застосована судами попередніх інстанцій у цій справі, позаяк такі положення законодавства поширюються на працівників під час дії трудових відносин у спорах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Наведене свідчить про недоведеність підстав касаційного оскарження судових рішень, оскільки скаржник вказує на неправильне застосування судами норми матеріального права, яка не була застосована при винесенні оскаржуваних судових рішень.
Верховний Суд звертає увагу, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційний суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
Ураховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У контексті наведеного слід зауважити, що з урахуванням внесених до КАС змін, які набрали чинності 08.02.2020, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права.
Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником, та зазначеними в ухвалі суду підставами для відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Враховуючи приписи пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України, та неналежне викладення скаржником підстав для касаційного оскарження судових рішень у даній справі, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Одночасно Суд роз'яснює, що повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню зі скаргою до суду, якщо буде усунуто обставини, які зумовили її повернення.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 328, 332 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокатка Отрох Алла Володимирівна, на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2026 у справі №420/22860/25 повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддяЖ.М. Мельник-Томенко