Справа № 541/3047/25
Номер провадження 2/541/119/2026
Іменем України
23 січня 2026 року м.Миргород
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:
головуючого судді Дністрян О.М.,
при секретарі Докуніній А.С.,
за участю позивача, представника відповідача - адвоката Акрітова П.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миргород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання права власності, -
ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності, мотивуючи свої вимоги тим, що з 04 серпня 2012 року він та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 грудня 2021 року їх шлюб був розірваний. Рішенням Миргородського міськрайонного суду від 23 травня 2024 року відповідачку ОСОБА_4 було позбавлено батьківських прав відносно їх спільної дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказав, що в період перебування у шлюбі спільними зусиллями та коштами сімейного бюджету ними було придбано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що в цілому складається з: житлового будинку «А-1» загальною площею 51,8 кв.м та житловою площею 16,3 кв.м., погрібу під частиною будівлі «б», сараю з прибудовами «Б», убиральні «Г», сараю «Д», споруд №1-№3, а також земельну ділянку, площею 0,2500 га, кадастровий номер 5323289206:06:001:0370, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Всі ці об'єкти нерухомого майна були оформлені на ім'я відповідачки ОСОБА_4 .. Після розірвання шлюбу до 10 травня 2024 року він постійно проживав в спірному будинку АДРЕСА_1 . Жодних питань щодо його прав на згадане нерухоме майно зі сторони відповідачки по справі не виникало. З травня 2024 року (в період коли на розгляді в Миргородському міськрайонному суді перебувала справа про позбавлення її батьківських прав) відповідачка почала вчиняти постійні сварки, заперечуючи його право на частку в цьому майні та вимагати аби він та їх спільна дитина виселилися з будинку, мотивуючи свої дії тим, що цей будинок належить їй особисто, оскільки оформлений саме на неї. 10 травня 2024 року, з метою уникнення сварок та психологічних травм дитини, він був вимушений разом з їх неповнолітньою дитиною покинути згадане помешкання та переїхати для проживання до своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 , де і мешкає по даний час. Зазначив, що намагався вирішити даний спір з ОСОБА_4 шляхом переговорів, пропонуючи здійснити поділ майна шляхом укладення відповідного договору в нотаріальному порядку, але ці намагання результатів не дали. ОСОБА_4 відмовляється визнавати за ним право власності на частку в будинковолодінні та земельній ділянці, заперечує його право на це майно. Оскільки, нерухоме майно було придбане ним та відповідачкою в період шлюбу, вважає, що воно належить їм, як подружжю, на праві спільної сумісної власності, тому з метою поділу даного майна звернувся до суду з вказаним позовом. Також просив визнати строки позовної давності пропущеними з поважних причин.
Позивач в судовому засіданні свої позовні вимоги підтримав та пояснив, що вони з відповідачкою з 2012 року перебували в зареєстрованому шлюбі та у 2015 році за спільні кошти вони придбали будинок по АДРЕСА_1 , на той час дружина була вагітною, він її кохав і коли вона попросила записати будинок на неї, то він погодився. Купили будинок за 10 тисяч доларів в розстрочку, саме він до цього домовлявся за купівлю цього будинку з попередніми власниками. Щоб купити цей будинок він продав свій автомобіль за 2 тисячі доларів, доклав ще свої кошти, а також кошти дружини. До нотаріуса коли оформляли купівлю будинку ходили разом. Матір дружини їздила на заробітки і допомагала дружині грошовими коштами, оскільки вона не працювала. Прожили вони в цьому будинку 9 років до 2024 року, він там все облаштовував, будував, ремонтував, саджав дерева. Він дбав про сім'ю, їздив на заробітки, заробляв кошти, сам саджав город, глядів дитину, займався консервацією. Після того як вони в 2021 році розлучилися між ним та відповідачкою були нормальні відносини, він з дитиною продовжував жити в цьому спірному будинку, а в 2024 році відповідачка почала казати, що це її будинок, почала вимагати щоб він виїхав, казала ти тут ніхто. Тому він був вимушений в 2024 році разом з їх донькою виїхати до своєї матері, щоб дитина не бачила цих сварок. Просив задовольнити позовні вимоги.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, її представник - адвокат Акрітов П.К. зазначив, що позовні вимоги нею не визнаються, є безпідставними, кошти на цей будинок давала відповідачці її матір. Також заявив клопотання про застосування строку позовної давності до позовних вимоги ОСОБА_3 .
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснив, що з позивачем має дружні відносини, знає його та відповідачку, з 2015 року проживали по сусідству, а саме їх будинки навпроти. Знає ОСОБА_3 як доброго хазяїна і сім'янина у якого в дворі завжди був порядок. Вказав, що знає, що ОСОБА_7 у 2021 році розлучилися, але позивач продовжував постійно проживати в цьому будинку, виховував дитину, він бачив його постійно там і на городі, і на подвір'ї ще до середини 2024 року. На даний час там проживає матір відповідачки.
Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснила, що позивач є її колишнім зятем, відносини з ним неприязні - вони не спілкуються. В той час вона працювала за кордоном і приїздила кожні три місяці, кошти зароблені залишала у доньки. У 2015 році весною донька їй зателефонувала і попросила кошти, щоб купити будинок. Трошки коштів не вистачало, тому вони продали машину. Дім вона купувала доньці та онуці, попередила, щоб будинок дочка оформила на себе і прописала там себе і доньку. На спільні кошти вони купили спальний гарнітур, було дві нові машини, 2 телевізори, 2 велосипеди, бензопила. Як розійшлися з дочкою, то зять усе забрав, навіть дерева викопав. За ці роки, що він жив у будинку він не обладнав навіть кімнати, будинок «времянка», а не добротний. У 2021 році вони розлучились, потім дочка дозволила йому повернутися і жити там, тому що дитині подобалося там жити. Дочка завжди казала колишньому чоловіку, що це її будинок, бо їй подарувала його мати. Відносини у дочки з колишнім чоловіком були нормальні, поки останній не привів в цей дім нову дружину. Кошти позивача в будинок ним не вкладалися.
Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що з позивачем нормальні відносини, відповідачці вона дальня родичка. Про ситуацію з будинком знає, що будинок відповідачці купувала матір, вона в неї гроші на нього брала, будинок оформили на відповідачку. Матір відповідачки по заробітках їздила років двадцять.
Свідок ОСОБА_10 суду пояснила, що позивач є хрещеним її дитини, коли вони купували будинок, то відповідачка казала, що гроші їй давала матір, щоб був будинок їй і ОСОБА_11 . Конкретну суму грошей, які дала матір вона не знає.
Свідок ОСОБА_12 суду пояснила, що вона відповідачці дальня родичка, раніше вони жили в с. Шахворостівка і хотіли придбати будинок в с. Трудолюб, матір відповідачки завжди їм допомагала, купувала речі, також вона розказувала їй, що будинок цей купили за гроші матері.
Заслухавши пояснення позивача, представника відповідачки, свідків, дослідивши та проаналізувавши письмові докази по справі, суд вважає, що заявлений позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Засади шлюбу, а також особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, визначає Сімейний кодекс України.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п.п. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді прав про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_13 з 04 серпня 2012 року перебували у шлюбі, який було зареєстровано Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Миргород Миргородського міськрайонного управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 175. Відповідно до рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 грудня 2021 року, яке набрало законної сили 31 січня 2022 року, шлюб між сторонами було розірвано (а.с.9).
Також встановлено, що згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 вересня 2015 року № НАР 467628, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області, зареєстровано в реєстрі за №687, ОСОБА_4 прийняла у власність земельну ділянку площею 0,2500 гектарів, з кадастровим номером 5323289206:06:001:0370, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування - АДРЕСА_1 (а.с. 14-16). При цьому, в п.20 вищевказаного договору зазначено, що чоловік покупця, ОСОБА_3 , надав заяву про свою згоду на придбання земельної ділянки, справжність підпису на якій засвідчено 09.09.2015 року приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу, запис в реєстрі за № 685 (зв.бік а.с.15).
Крім того встановлено, що згідно договору купівлі-продажу будинку від 09 вересня 2015 року № НАР 467626, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області, зареєстровано в реєстрі за №686, ОСОБА_4 прийняла у власність житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та в цілому складається з: житлового будинку «А-1», загальною площею 51,8 кв.м. та житловою площею 16,3 кв.м., погрібу під частиною будівлі «б», сараю з прибудовами «Б», убиральні «Г», сараю «Д», споруд №1-№3, розташованого на приватизованій земельній ділянці, площею 0,2500 га, кадастровий номер 5323289206:06:001:0370, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 17-19). При цьому, в п.20 вищевказаного договору зазначено, що чоловік покупця, ОСОБА_3 , надав заяву про свою згоду на придбання житлового будинку, справжність підпису на якій засвідчено 09.09.2015 року приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу, запис в реєстрі за № 685 (зв.бік а.с.18).
Згідно копії акту №65 підтвердження фактичного місця проживання особи (осіб) від 27 травня 2025 року встановлено, що ОСОБА_3 та його неповнолітня дочка ОСОБА_14 фактично проживають за адресою АДРЕСА_2 з 11.05.2025, а з 12.05.2015 по 10.05.2024 проживали по АДРЕСА_1 (а.с.21).
Відповідно до ч.3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.1 ст. 61 Сімейного кодексу України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 63 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, що встановлено ч.1 ст.69 Сімейного кодексу України.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
Враховуючи, що спірні земельна ділянка та житловий будинок набуті сторонами під час шлюбу, зазначене нерухоме майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, слід визнати за подружжям, за кожним, право власності на 1/2 частину зазначеної земельної ділянки та житлового будинку.
Таким чином, дослідивши матеріали справи та враховуючи надані сторонами докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо доводів відповідачки про те, що вона придбала спірний будинок та земельну ділянку виключно за власні кошти, а саме за кошти надані їй матір'ю, суд враховує наступне.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що зазначені вище норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Крім того, слід зазначити, що не знайшли свого підтвердження доводи сторони відповідачки про те, що на придбання у 2015 році спірного будинку та земельної ділянки були витрачені виключно лише її особисті кошти, а саме ті, що були надані їй її матір'ю. Також під час розгляду справи встановлено, що сторони на час придбання земельної ділянки та будинку проживали однією сім'єю, вели спільно господарство, мали єдиний бюджет, тривалий час, а саме до травня 2024 року, проживали в спірному будинку з їх неповнолітньою донькою. Заперечень щодо таких обставин відповідачка по цій справі не навела.
Таким чином, встановивши, що спірний житловий будинок та земельна ділянка для його обслуговування були придбані сторонами спору під час перебування у шлюбі, суд приходить до висновку, що житловий будинок з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка для його обслуговування, є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка і дружини є рівними.
При розгляді цивільної справи, суд керується положеннями ст.ст. 77-79 ЦПК України, згідно яких належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування, не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
У відповідності до положень статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Керуючись положеннями статті 89 ЦПК України суд, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегіть встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
В силу приписів статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За приписами пунктів а), в) частини 2 статті 89 ЗК України, у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: подружжя; співвласників жилого будинку. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом (частина 4 цієї статті). Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом (частина 5 цієї статті).
Щодо клопотання представника відповідачки про застосування строків позовної давності суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом ст.ст. 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст. 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
При розгляді справи судом було встановлено, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано за рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 грудня 2021 року. Проте позивач ОСОБА_3 разом з їх неповнолітньою дочкою проживав у спірному будинку з 12 травня 2015 року до 10 травня 2024 року. Ці обставини ніким не оспорюються і також підтверджуються актом №65 від 27 травня 2025 року (а.с.21) про їх фактичне місця проживання. Таким чином, про порушення свого права на користування, володіння та розпорядження спірним майном позивач дізнався саме з травня 2024 року.
З позовною заявою про поділ майна подружжя до суду ОСОБА_3 звернувся 01 серпня 2025 року, тобто в межах трирічного строку встановленого статтею 256 Цивільного кодексу України.
У зв'язку з чим клопотання представника відповідачки про застосування позовної давності задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 5, 10, 12, 13, 81, 141, 263-265, 268, 273, 354ЦПК України, суд -
Позов задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_15 право власності на частину житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та в цілому складається з: житлового будинку «А-1», загальною площею 51,8 кв.м. та житловою площею 16,3 кв.м., погрібу під частиною будівлі «б», сараю з прибудовами «Б», убиральні «Г», сараю «Д», споруд №1-№3, розташованого на земельній ділянці, площею 0,2500 га, кадастровий номер 5323289206:06:001:0370, шляхом поділу об'єкту права спільної сумісної власності подружжя.
Визнати за ОСОБА_15 право власності на частину земельної ділянки, площею 0,2500 гектарів, з кадастровим номером 5323289206:06:001:0370, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), місце розташування за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом поділу об'єкту права спільної сумісної власності подружжя.
В задоволенні решти позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідачка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Суддя: О. М. Дністрян