Справа № 135/1453/25
Провадження № 1-кп/135/52/26
іменем України
17.02.2026 м. Ладижин Вінницька область
Ладижинський міський суд Вінницької області у складі:
головуючого судді: ОСОБА_1 ,
за участю секретаря судового засідання: ОСОБА_2 ,
прокурора: ОСОБА_3 ,
розглянувши у судовому засіданні в місті Ладижин клопотання захисника ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України у кримінальному провадженні №12023020200000813 від 27.10.2023 про надання дозволу на відрядження,
До Ладижинського міського суду надійшло клопотання захисника ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України у кримінальному провадженні №12023020200000813 від 27.10.2023 про надання дозволу на відрядження.
У даному клопотанні захисник ОСОБА_4 просив надати обвинуваченому ОСОБА_5 дозвіл суду на відбуття у відрядження останнього з м. Вінниці до с. Грушово, Тячівського району терміном на 4 доби з 18.02.2026 по 21.02.2026.
В обґрунтуванні клопотання зазначено, що ОСОБА_5 обіймає посаду директора ТОВ «Жил Сіті Буд» і відповідно до наказу №1-В від 13.02.2026 має відбути у відрядження до с. Грушово, Тячівського району з метою узгодження та вирішення технічних питань по робочому проекту «Капітальний ремонт даху та заміна вікон та дверей ЗОШ І-ІІІ ст.».
У судовому засіданні прокурор заперечив щодо задоволення даного клопотання, мотивуючи тим, що на території с. Грушово Тячівського району відсутній навчальний заклад ЗОШ І-ІІІ ст., як зазначено у наказі, а також протягом останнього періоду між ТОВ «Жил Сіті Буд» та установами, розташовані на території Тячівського району, договори не укладалися, відповідно до інформації розміщеної в системі державних закупівель ProZorro.
Захисник ОСОБА_4 та обвинувачений ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилися, через систему «Електронний суд» подано заяву (вх.№924/26 від 17.02.2026) про розгляд даного клопотання у їх відсутність.
Заслухавши думку прокурора, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Відповідно до частини першої статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Право на свободу є невід'ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо; це право означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016).
За частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
Конституційний Суд України, виходячи з положень частин першої, другої статті 29 Основного Закону України та сформульованих ним юридичних позицій, а також беручи до уваги положення міжнародних правових актів щодо захисту права людини на свободу та особисту недоторканність, вважає, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, визначених законами України; обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду (абзац тринадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2017 року N 1-р/2017).
З матеріалів кримінального провадження судом встановлено, що ухвалою суду від 20.01.2026 продовжено обвинуваченому ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді домашнього арешту із забороною залишати місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в період часу з 22-00 год. по 06-00 год наступного дня, строком на 60 днів, тобто до 20.03.2026 включно та покладено обов'язки: прибувати на виклики суду за першою вимогою; не відлучатися із населеного пункту, де він проживає, без дозволу суду; повідомляти суд про зміну свого місця проживання та/або роботи; здати на відповідальне зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорта) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну.
Відповідно до частини 1 статті 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби.
Суд зазначає, що заходи забезпечення кримінального провадження, які застосовуються до особи з відповідним процесуальним статусом підозрюваного чи обвинуваченого, зокрема запобіжний захід у вигляді домашнього арешту на певний період доби, є об'єктивно необхідними на відповідних етапах кримінального провадження. Суть домашнього арешту полягає в тому, що за наявності достатніх підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту за рішенням слідчого судді, суду, встановлюються обмеження, пов'язані із його ізоляцією у житлі, чим обмежується свобода пересування підозрюваного, обвинуваченого поза межами житла. З огляду на зазначені обставин суд робить висновок, що обмеження конституційного права обвинуваченого ОСОБА_5 , про які зазначає сторона захисту, було здійснено на підставі закону та відповідного рішення суду, що відповідає як Конституції України, так і положенням міжнародно-правових актів.
З прохальної частини клопотання суддею встановлено, що захисником обвинуваченого порушується перед суддею питання про надання йому дозволу на відрядження. Втім, на переконання судді, таке прохання повністю суперечить правовій природі дозволу, про який йдеться у ч. 5 ст. 194 КПК України і нівелює мету та завдання запобіжного заходу.
Крім того, на території Тячівського району відсутня ЗОШ І-ІІІ ст., про що зазначено у наказі №1-В від 13.02.2026 виданого директором ТОВ «ЖилСіті Буд» ОСОБА_5 ..
Відповідно до реєстру суб'єктів освітньої діяльності заклад загальної середньої освіти Закарпатьска область Грушово - є Грушівський ліцей Тересвянської селищної ради Тячівського району Закарпатської області.
На відміну від зміни запобіжного заходу, яка передбачена у ст. 201 КПК України, дозвіл відлучитися з місця відбування домашнього арешту надається обвинуваченому у конкретно визначеному випадку за наявності обґрунтованої підстави для відповідного відлучення. Разом з тим, такий дозвіл в цілому не скасовує заборону обвинуваченому перебувати поза межами його житла у певний період доби.
На підставі викладеного, враховуючи, що зміст клопотання захисника ОСОБА_4 обвинуваченого ОСОБА_5 не відповідає правовій природі дозволу, про який він просить, є неконкретизованим, на переконання суду, підстави для задоволення клопотання про надання дозволу на відлучення з місця відбування домашнього арешту, відсутні.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 331, 350, 372, 395, КПК України, суд
У задоволенні клопотання захисника ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України, у кримінальному провадженні №12023020200000813 від 27.10.2023, про надання дозволу на відрядження, - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали суду складено та оголошено 19.02.2026 о 16 год 55 хв.
Суддя ОСОБА_1