Житомирський апеляційний суд
Справа №296/499/25 Головуючий у 1-й інст. Шалота К. В.
Категорія 68 Доповідач Павицька Т. М.
19 лютого 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/499/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Житомирської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дитини, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Шалоти К.В. в м. Житомирі,
У січні 2025 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням нової реакції позовної заяви, просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком ОСОБА_1 .
В обґрунтування позову зазначав, що 22.06.2019 Житомирським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області був зареєстрований шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Від шлюбу сторони мають спільну дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказує, що протягом останнього року сімейне життя сторін погіршилося, що призвело до фактичного припинення шлюбних відносин. Стверджує, що з серпня 2023 року між сторонами ведення спільного господарства та сумісне проживання припинено, ОСОБА_1 разом з сином проживають окремо від відповідача. Зазначає, що між сторонами немає згоди щодо місця проживання їх спільного сина. Вважає, що син сторін має проживати з батьком ОСОБА_1 , оскільки з часу припинення спільного проживання дитина проживає разом з батьком. Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 має на праві спільної власності з батьками квартиру, у якій є всі зручності для проживання, виховання та нормального розвитку дитини. Також зазначає, що ОСОБА_1 спиртними напоями не зловживає, не палить, до адміністративної та кримінальної відповідальності не притягувався. Вказує, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець, а тому він може матеріально забезпечувати дитину та всі її потреби. Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов в повному обсязі.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивач має постійне місце роботи та сталий заробіток, забезпечує належне виховання та матеріальне утримання дитини, яка з ним проживає. Крім того зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування. Стверджує, що суд першої інстанції фактично не вирішив спір між батьками щодо місця проживання малолітнього сина ОСОБА_4 . Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 22.06.2019 між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, про що Житомирським міськрайонним відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області 22.06.2019 складено актовий запис №1013, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 22.06.2019.
Від шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 24.12.2019.
Відповідно до витягів з реєстру територіальної громади від 30.05.2024 та 17.06.2024 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрований разом з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_3 від 16.03.2007, виданого відділом приватизації державного житлового фонду слідує, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 в рівних долях.
За змістом копії заяви від 06.06.2024, посвідченої приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кузьміною Л.Л. слідує, що ОСОБА_6 не заперечує та дає дозвіл на проживання її сина ОСОБА_1 та малолітнього онука ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно копії довідки №49 завідувача Житомирського центру розвитку дитини №55 ОСОБА_8 від 07.06.2024 слідує, що ОСОБА_4 є вихованцем логопедичної групи №3, питання щодо дитини в дошкільному закладі вирішує батько, довідку видано на підставі інформації вихователів групи ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №1077 від 06 серпня 2025 року затверджено висновок щодо визначення місця проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з батьком ОСОБА_1 .
Відповідно до копії рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 27.02.2025 у справі №296/11147/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 у розмірі 4000 грн щомісячно, починаючи з 03.12.2024 та до досягнення дитиною повноліття та вирішено питання розподілу судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що наявна в матеріалах справи копія витягу №2024/007037229 від 17.06.2024 з реєстру Житомирської територіальної громади сама по собі не підтверджує факт проживання дитини ОСОБА_11 разом з батьком ОСОБА_1 , а належних та допустимих доказів на підтвердження наявності факту проживання дитини Філіпа разом з позивачем, суду не надано. Також суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що його права на визначення місця проживання дитини порушені, невизнані або оспорюються з боку відповідачки, а тому не доведено наявність правових підстав відповідно до вимог частини 1 статті 15 ЦК України для захисту прав позивача, оскільки відповідач будь-яких заперечень проти проживання дитини разом з позивачем в поданих до суду заявах від 14.08.2025 та від 09.09.2025 не висловлювала, визнала позовні вимоги про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на дитину у справі №296/11147/24.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У статті 7 Конвенції передбачено, що кожна дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування.
На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено у частині восьмій статті 7 СК України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів дитини.
Згідно з статтею 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до статей 150-152, 154, 155 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, звертатися до суду за захистом прав та інтересів дитини. Право дитини на належне батьківське виховання гарантоване законом. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (частина перша статті 160 Сімейного кодексу України). Відповідно до положень частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я в якому вона проживає.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» батьки або інші законні представники зобов'язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.
Місце проживання дитини віком до 14 років може бути задекларовано за адресою місця проживання одного з батьків або інших законних представників, зокрема одночасно із зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання, за декларацією, поданою одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини (пункт 16 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування)).
Подання заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи віком до 14 років здійснюється одним з її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
З вказаного вбачається, що законодавець визначив певний порядок вирішення батьками питання участі у виховані дитини. Так, у випадку якщо мати і батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. Таким чином, законодавством встановлена варіативність вирішення цього питання, тобто батьки можуть його вирішити у судовому порядку або звернутися до відповідного органу опіки і піклування. Якщо хтось із батьків не погоджується із рішенням органу опіки та піклування, він може звернутися для вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини до суду.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов'язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У справі, що переглядається встановлено, що дитина сторін - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , разом з батьком.
Саме у вказаному житловому приміщенні для дитини створенні відповідні умови для проживання, розвитку та відпочинку дитини, що підтверджується висновком органу опіки та піклування виконавчого комітету Житомирської міської ради від 06 серпня 205 року.
У свою чергу, ОСОБА_2 (відповідач по справі) проживає окремо, на день подання позову її місце проживання з дитиною не зареєстровано.
Разом з тим, будь - яких заперечень щодо реєстрації місця проживання дитини разом із батьком, ОСОБА_2 не висловлювала і упродовж всього часу проживання дитини за зазначеною вище адресою та на час перебування даної справи в суді не ставила питання про визначення місця проживання дитини разом із нею, оскільки жодних доказів про це в матеріалах справи немає, як і немає доказів, які б підтверджували дії відповідачки та її бажання щодо зміни місця проживання дитини.
Таким чином, зі змісту позовної заяви, з апеляційної скарги та з інших матеріалів справи випливає, що ще до подання позову позивач і відповідачка досягли згоди щодо проживання дитини з батьком. Сторони за взаємною згодою врегулювали питання, необхідні для забезпечення проживання дитини із батьком, мати не має перешкод у спілкуванні з сином.
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність між сторонами спору про визначення місця проживання дитини, який би підлягав вирішенню судом на підставі статті 161 СК України, оскільки ні своїми діями, ні своєю поведінкою ОСОБА_2 не виявляє наміру чи бажання на даний час змінювати місце проживання малолітнього сина, який проживає разом із батьком і знаходиться на його утриманні, що свідчить про її погодження з визначеним місцем проживання дитини разом із батьком у позасудовому порядку.
За змістом положень, зокрема, ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. ст. 8, 18, 161 СК України, ст. ст. 2, 4, 19, 184 ЦПК України кожна особа, право якої порушене, оспорене чи не визнане, вправі захищати його судовим порядком шляхом пред'явлення позову до відповідальної за порушення права особи, судом вирішується саме спір між батьком і матір'ю щодо місця проживання малолітньої дитини (дітей), коли батько та мати, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина (діти).
На час пред'явлення позову до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, питання щодо проживання дитини з батьком між батьками дитини було врегульоване ними за взаємною згодою відповідно до ч. 1 ст. 160 СК України. Ці обставини підтверджуються матеріалами справи та не змінилися на час перегляду рішення суду в апеляційному порядку.
Будь-яких підстав вважати, що право батька дитини на визначення місця проживання сина із ним не визнається, заперечується матір'ю дитини чи будь-ким наразі немає, докази про таке відсутні.
Суд вирішує спір, що реально виник, і не робить припущень щодо обставин і фактів, які ще не виникли, та не регулює правовідносин щодо обставин проживання дитини, які не існують. За відсутності позову одного з батьків, з яким не проживає дитина, не вимагається підтвердження судом факту наявності в одного з батьків права на визначення місця проживання дитини, визнання такого права тощо, для цього відсутні процесуально-правові підстави. Звернення до суду про вирішення спору одного з батьків, право якого не порушено, дає підстави для відмови у задоволенні позову.
Вирішуючи спір, враховуючи наведені норми матеріального права, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги щодо незаконного врахування судом першої інстанції висновку органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком ОСОБА_1 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №1077 від 06.08.2025 є необґрунтованими, оскільки висновок органу опіки та піклування є таким, що має рекомендаційний характер (постанова Верховного Суду від 15 квітня 2021 року (справа №243/13192/19-ц).
Висновок органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком ОСОБА_1 , затвердженого рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №1077 від 06.08.2025 належно оцінений судом першої інстанцій у сукупності з іншими доказам.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального права є безпідставними.
Суд першої інстанції зробив правильні висновки із встановлених обставин, а також правильно застосував чинні норми закону, які регулюють спірні правовідносини.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ухвалене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами колегія суддів не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.
Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції залишено без змін рішення суду першої інстанції, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 19 лютого 2026 року.
Головуючий Павицька Т. М.
Судді Талько О. Б.
Шевчук А. М.