18 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 554/3016/25
провадження № 61-2001ск26
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 02 жовтня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, військова частина НОМЕР_1 , про встановлення факту самостійного одноособового виховання та утримання дитини,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суд із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного одноособового виховання та утримання дитини, в якому просила встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі батька виховує та повністю утримує малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , встановити факт відсутності участі батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у вихованні та утриманні малолітньої дочки.
Шевченківський районний суд міста Полтави рішенням від 02 жовтня 2025 року, яке залишив без змін Полтавський апеляційний суд постановою від 20 січня 2026 року, у задоволенні позову відмовив.
Відмовляючи у задоволенні позову районний суд, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав для встановлення факту самостійного одноособового виховання та утримання дитини. Та вказав, що відповідач, незважаючи на наявність заборгованості по аліментах та обмежену участь у вихованні дитини, юридично залишається батьком дитини з усіма правами та обов'язками, передбаченими СК України. Відсутність активної участі батька у вихованні дитини не є тотожною повній відсутності такої участі та не є самостійною підставою для встановлення факту самостійного виховання без наявності об'єктивних обставин, які унеможливлюють виконання батьком своїх обов'язків.
17 лютого 2026 року ОСОБА_5, який діє від імені ОСОБА_1 , через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 02 жовтня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2026 року у вказаній вище справі.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суд установив, що з 07 червня 2008 року до 09 липня 2018 року сторони перебували у шлюбі.
Від шлюбу сторони мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Октябрський районний суд міста Полтави судовим наказом від 27 вересня 2018 року у справі № 554/7336/18 стягнув з ОСОБА_2 аліменти в розмірі однієї четвертої частки усіх видів заробітку (доходу) на утримання дитини ОСОБА_3 .
ОСОБА_2 не позбавлений батьківських прав відносно дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також відсутні інші докази, що він не здатний їх виконувати в силу об'єктивних обставин.
ОСОБА_4 є військовослужбовцем, лейтенантом військової служби, офіцером групи психологічного супроводу військової частини.
Основною метою звернення позивача до суду є отримання можливості звільнення з військової служби на підставі статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Верховний Суд наголошує, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Регулювання сімейних відносин здійснюється СК України з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статі 2 СК України).
Верховний Суд підкреслює, що стаття 160 СК України закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини, що може бути реалізовано за згодою батьків.
В свою чергу стаття 161 СК України врегульовує особливості вирішення спору між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, що відбувається у випадку якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Також Верховний Суд звертає увагу на те, що в умовах війни при вирішенні сімейних спорів поширеним є заявлення вимог про встановлення факту самостійного виховання дитини, що в переважній частині випадків пов'язано із питаннями звільнення від військової служби. На цьому наголосив і позивач в позовній заяві.
Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання дочки позивач посилалася на те, що постала необхідність юридичної фіксації цього факту, з метою необхідності звільнення від військової служби.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).
У цій справі Верховний Суд наголошує, що сам факт проживання дитини з матір'ю не підтверджує факту самостійного виховання нею дитини, на що звертає увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23).
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Далі цей суд підкреслює, що відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, застосував саме такий підхід, який відповідає позиції Верховного Суду, яка викладена у згадуваній вище постанові від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23.
З цих самих мотивів у своїй практиці Верховний Суд визнавав необґрунтованими доводи касаційних скарг щодо відмов у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання позивачем дітей (див., наприклад, ухвали Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження від 02 липня 2025 року у справі № 199/4800/24, від 28 листопада 2025 року у справі № 760/2822/25).
Також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно враховав, що сам факт проживання дитини з матір'ю не підтверджує факту самостійного виховання нею дитини.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24.
Таким чином суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання дочки.
Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки суду ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судом вказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Полтави від 02 жовтня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради, військова частина НОМЕР_1 , про встановлення факту самостійного одноособового виховання та утримання дитини.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров