16 лютого 2026 року
м. Київ
Справа № 621/875/25
Провадження № 61-1773ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду - судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. - розглянув питання щодо відкриття касаційного провадження
за касаційною скаргою ОСОБА_1 (далі - скаржниця), інтереси якої представляє ОСОБА_2 (далі - представник),
на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 травня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 січня 2026 року
у справі за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Центренерго» (далі - позивач) в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції до скаржниці про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та
1. У березні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути зі скаржниці 13 100,98 грн боргу за житлово-комунальні послуги.
2. 22 липня 2025 року Зміївський районний суд Харківської області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов.
3. 15 січня 2026 року Харківський апеляційний суд ухвалив постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
4. 7 лютого 2026 року представник в інтересах скаржниці подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати зазначені судові рішення та скерувати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
5. Верховний Суд вважає, що підстав для відкриття касаційного провадження немає.
5.1. Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню (пункт 1 частини другої статті 394 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
5.2. Не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України).
5.3. Для цілей цього Кодексу малозначними справами є, зокрема, справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 1 частини шостої статті 19 ЦПК України).
5.4. Конституційний Суд України у рішенні від 22 листопада 2023 року № 10-р(ІІ)/2023 у справі щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
5.5. Предметом спору є стягнення боргу за житлово-комунальні послуги. Ціна позову становить 13 100,98 грн, що не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (99 840,00 грн = 30 х 3 328,00 грн такого мінімуму, встановленого у статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік»). З огляду на це за законом справа є малозначною.
5.6. Скаржниця зазначила, що її касаційна скарга стосується питання права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також, що справа має виняткове значення для скаржниці. Мотивувала так:
- фундаментальними питаннями для формування єдиної правозастосовчої практики є такі:
(1) чи може відокремлений підрозділ, який не є юридичною особою, володіти цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю і виступати самостійним позивачем або відповідачем у цивільних справах, зокрема у спорах про надання та оплату житлово-комунальних послуг, без належного підтвердження звернення до суду саме від імені юридичної особи?
(2) чи допускає цивільний процес розгляд справи за позовом, який від імені юридичної особи подала та підписала особа, яка діє виключно на підставі довіреності, без надання доказів її повноважень діяти в порядку самопредставництва відповідно до частини третьої статті 58 ЦПК України та статті 92 Цивільного кодексу України, і чи може довіреність сама по собі бути належним підтвердженням самопредставництва юридичної особи?
(3) чи допускає цивільне законодавство та принцип юридичної визначеності застосування пунктів 12 і 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України як підстави для автоматичного та бездоказового ігнорування наслідків спливу позовної давності у спорах про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги без встановлення об'єктивних обставин, які реально унеможливлювали звернення позивача до суду у межах установленого строку?
(4) чи може суд вважати належно доведеним факт реального надання житлово-комунальних послуг і покладати на споживача обов'язок їх оплати виключно на підставі внутрішніх розрахунків і бухгалтерських нарахувань виконавця без надання первинних документів, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій, із урахуванням вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», статей 11, 509, 526 Цивільного кодексу України та стандартів справедливого суду;
- справа має виняткове значення для скаржниці як споживачки житлово-комунальних послуг:
(1) суди першої й апеляційної інстанцій стягнули кошти з фізичної особи без належного суб'єкта звернення до суду та без перевірки процесуальної дієздатності позивача. За такого підходу будь-який відокремлений підрозділ будь-якої юридичної особи зможе ініціювати судове провадження без підтвердження повноважень, перекладаючи ризики власної процесуальної недбалості на споживача;
(2) суди зобов'язали скаржницю сплатити борг за відсутності належних і допустимих доказів фактичного надання житлово-комунальних послуг. Суди також проігнорували питання спливу позовної давності щодо частини заявлених вимог;
(3) ця справа стосується реалізації скаржницею фундаментальних соціальних, майнових і процесуальних прав;
(4) оскаржені судові рішення фактично «легалізували» стягнення грошей зі споживачки без належного дотримання процедурних гарантій захисту прав слабкої сторони договірних відносин;
(5) справа стосується захисту статусу скаржниці як споживачки, її майнових прав, права на справедливий суд, доступу до правосуддя й ефективних засобів юридичного захисту.
5.7. Верховний Суд вважає, що скаржниця не обґрунтувала фундаментальність питання права у цій справі для формування єдиної правозастосовної практики. Висновки щодо процесуальної дієздатності юридичних осіб, представництва та самопредставництва їх інтересів у судовому процесі, а також щодо позовної давності й обов'язку споживачів оплачувати спожиті житлово-комунальні послуги Верховний Суд формулював неодноразово. Можливий вплив бажаного для скаржниці висновку стосовно застосування норм права на неї не підтверджує означений фундаментальний характер.
5.8. Відсутні аргументи про виняткове значення для скаржниці саме цієї, а не будь-якої іншої справи. Справа не стає такою, що має виняткове значення для особи, яка подала касаційну скаргу, лише внаслідок того, що ця особа є «слабкою» у договірних відносинах. Таке виняткове значення не підтверджують сумніви скаржниці у повноважності представника позивача, у спливі позовної давності, відсутності належних і допустимих доказів фактичного надання житлово-комунальних послуг тощо.
5.9. Скаржниця не погодилася з оскарженими судовими рішеннями. Однак це не означає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, а також, що справа має виняткове значення для скаржниці.
6. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).
6.1. Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.
6.2. Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід'ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
6.3. «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
6.4. Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує правомірну мету і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
6.5. Скаржниця отримала доступ до судів першої й апеляційної інстанцій і мала можливість навести аргументи та докази проти позовних вимог. Право касаційного оскарження згідно з процесуальним законом обмежене. Це обмеження спрямоване на забезпечення виконання Верховним Судом завдання із забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені таким законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Зазначена мета є правомірною.
6.6. Скаржниця подала касаційну скаргу на судові рішення, які за загальним правилом не можна переглянути у касаційному порядку. Передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадків немає. За таких умов обмеження на подання касаційної скарги є пропорційними вказаній правомірній меті та не порушують сутність права скаржниці на доступ до суду.
Керуючись статтями 260, 261, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 22 травня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 січня 2026 року у справі за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Центренерго» в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.
2. Копію ухвали та додані до касаційної скарги надіслати особі, яка подала цю скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
СуддіД. А. Гудима
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко