вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"10" лютого 2026 р. Справа№ 917/1241/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Буравльова С.І.
суддів: Шапрана В.В.
Андрієнка В.В.
секретар
судового засідання Рибчич А.В.
за участю
представників:
від прокуратури - Синюк І.А.
від відповідача - не з'явились
від третьої особи - не з'явились
розглянувши апеляційну скаргу Київської міської прокуратури
на рішення Господарського суду м. Києва від 18.11.2025 р. (повний текст складено 20.11.2025 р.)
у справі № 917/1241/25 (суддя - Мудрий С.М.)
за позовом заступника керівника Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави
до Міністерства освіти і науки України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка"
про зобов'язання вчинити дії,
У липні 2025 року заступник керівника Полтавської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Полтавської області в інтересах держави з позовом до Міністерства освіти і науки України про зобов'язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права державної власності на приміщення Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка": двоповерховий цегляний житловий будинок по вулиці Короленка, 2, у місті Полтаві, інвентаризаційний номер 101320031.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Міністерство освіти і науки України не вживає заходи щодо оформлення правовстановлюючих документів на приміщення, що перебуває на балансі Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка", та державної реєстрації права державної власності на зазначену будівлю.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 30.06.2025 р. у матеріали справи № 917/1241/25 передано за територіальною підсудністю на розгляд до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 р. у справі № 917/1241/25 було залучено Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 18.11.2025 р. у справі № 917/1241/25 відмовлено заступника керівника Полтавської окружної прокуратури у задоволенні позову.
Не погодившись з рішенням, Київська міська прокуратура подала апеляційну скаргу (безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду), у якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права.
Так, в апеляційній скарзі прокурор вказує на те, що відсутність державної реєстрації права власності порушує законний інтерес держави в отриманні точних даних про об'єкти нерухомості та їх власників. Невнесення відомостей щодо реєстрації права власності на будівлю за адресою: вул. Короленка, буд. 2, в м. Полтаві, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позбавляє орган охорони культурної спадщини можливості належним чином захистити щойно виявлений об'єкт культурної спадщини.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2025 р. апеляційну скаргу Київської міської прокуратури у справі № 917/1241/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: Буравльов С.І. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Шапран В.В., Андрієнко В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2025 р. відкрито апеляційне провадження у справі № 917/1241/25 та призначено до розгляду на 20.01.2026 р.
У судовому засіданні 20.01.2026 р. прокурор надав усні пояснення стосовно апеляційної скарги, після чого було оголошено перерву до 10.02.2026 р.
У судовому засіданні 10.02.2026 р. прокурор у судових дебатах підтримав свої пояснення стосовно апеляційної скарги, представники відповідача та третьої особи вдруге не з'явились, хоча повідомлялись належним чином про час і місце розгляду скарги.
Відповідно до ч. ч. 5, 7 ст. 6 ГПК України суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Згідно з ч. 3 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
За ч. 11 ст. 242 ГПК України, якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Копію ухвали про відкриття провадження від 15.12.2025 р. у справі № 917/1241/25 відповідачу та третій особі доставлено до електронного кабінету 15.12.2025 р., доказом чого є довідки про доставку електронного документу від 22.12.2025 р., що містяться в матеріалах справи.
Також згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала від 15.12.2025 р. у справі № 917/1241/25 оприлюднена у реєстрі 17.12.2025 р.
Колегія суддів зазначає, що неявка у судове засідання представників відповідача та третьої особи не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Подальше відкладення призведе до безпідставного затягування розгляду скарги, а тому постанова приймається за наявними в справі матеріалами, яких достатньо для повного та об'єктивного розгляду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
20.07.1931 р. між ОСОБА_1 (далі - продавець) та Полтавським інститутом сільськогосподарського будівництва (далі - покупець) було укладено договір (далі - договір).
Відповідно до п. 1 договору Полтавському інституту сільськогосподарського будівництва продано будівлю, що знаходиться в м. Полтаві по вулиці Короленківській, 2, і міститься на земельній ділянці розміром шістсот п'ятдесят два цілих сорок шість сотих квадратних метрів і складається з одного цегляного будинку на півтора поверхи (літ. А), дерев'яного сараю з брандмауером (літ. В) та дерев'яного відхідника (літ. С).
Згідно з п. 2 договору продаж вищезазначених домобудівель вчиняється за ціну одинадцять тисяч сто тридцять карбованців.
Як передбачено п. 3 договору, покупцю надається право приступити до оволодіння та управління зазначеними домобудівлями на праві власності з цього дня, а також користуватися зазначеною земельною ділянкою на загальних підставах.
У відповідності до технічного паспорту на будівлю за адресою: м. Полтава, вул. Короленка, 2, розташований двоповерховий житловий будинок, загальною площею 10282 кв. м, з яких житлова площа складає 194 кв. м, загальна земельна площа - 1097 кв. м. Окрім того зазначено, що також обліковується за Полтавським інститутом сільськогосподарського будівництва сарай, сіни, сіни, веранда, сарай, всього під двором 496 кв. м, під фруктовим садом - 319 кв. м.
Відповідно до експлікації внутрішніх площ за вказаним об'єктом значиться 3 квартири.
Користувачем станом на 13.09.1984 р. зазначено "Строительный институт".
Відповідно до довідки Міністерства освіти і науки України № 15-08/2997 від 212.08.2024 р. на балансі Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" обліковується двоповерховий цегляний житловий будинок, який розташований по вулиці Короленка, 2 у місті Полтаві, інвентаризаційний номер 101320031, первісною вартістю 1160713,00 грн, дата введення в експлуатацію (дата постановки на балансовий облік) 03.01.1959 р.
Згідно з п. 1.2 статуту Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" (далі - статут), затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.12.2022 р. № 90, Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" (далі - Університет) - автономний та самоврядний заклад вищої освіти зі статусом національний, який є державною бюджетною установою й належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Університет - багатогалузевий, класичний заклад вищої освіти, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (молодшого бакалавра (молодшого спеціаліста), бакалавра, магістра, доктора філософії, доктора наук), фахової передвищої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти, повної загальної середньої освіти, здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру освітніх, наукових, науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність.
У відповідності до п. 1.3 статуту Університет було засновано як Полтавський Інститут шляхетних дівчат 12 грудня 1818 року. У 1917 році Полтавське губернське земство відкрило Полтавське земське ремісниче училище, яке у 1919 році було реорганізовано в Індустріальний технікум, у якому було створено будівельний факультет, на базі якого у 1930 році на підставі наказу Наркомзему СРСР від 19.08.1930 р. № 277/2965 "По Полтавському інституту сільськогосподарського будівництва", виданого відповідно до Постанови Ради народних комісарів СРСР від 23.07.1930 р. № 237, було відкрито Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва. У 1961 році згідно з наказами Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР від 14.12.1960 р. № 627 "Про перейменування Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва" заклад освіти перетворений у Полтавський інженерно-будівельний інститут. Відповідно до наказу Міністерства освіти України від 16.09.1994 р. № 270 "Про реалізацію Постанови Кабінету Міністрів України", виданого згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.1994 р. № 592 "Про вдосконалення мережі вищих навчальних закладів", на базі інституту створено Полтавський технічний університет.
Відповідно до наказу Міністерства освіти України від 30.09.1997 р. № 358 "Про оголошення постанови Кабінету Міністрів України № 521 від 30.05.1997 р." на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 30.05.1997 р. № 521 "Про присвоєння імен навчальним закладам" Полтавський технічний університет перейменовано у Полтавський державний технічний університет імені Юрія Кондратюка.
Згідно з Указом Президента України від 27.03.2002 р. № 302/2002 "Про надання Полтавському державному технічному університету імені Юрія Кондратюка статусу національного" Університету надано статус національного і присвоєно найменування: Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка.
Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 02.08.2019 р. № 1054 "Щодо перейменування Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка" Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка перейменовано у Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка".
За п. 16.1 статуту матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, земельні ділянки, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. Відповідно до законодавства України та з урахуванням організаційно-правової форми Університету з метою забезпечення статутної діяльності Міністерство освіти і науки України закріплює за Університетом на основі права господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, службове житло.
Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань засновником Університету є Міністерство освіти і науки України.
За інформацією з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме право власності вищезазначений об'єкт нерухомості, який розташований по вулиці Короленка, будинок 2, у місті Полтава, не було зареєстровано за Міністерством освіти і науки України, відомості до реєстру не внесені.
На думку прокурора, спір у справі виник у зв'язку з тим, що Міністерство освіти і науки України не вчинило жодних дій щодо реєстрації права державної власності на об'єкт нерухомості, який розташований по вулиці Короленка, будинок 2, у місті Полтаві.
Відповідно до ч. ч. 3, 4, 5 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Як передбачено ч. 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
За ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.
У відповідності до ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Отже прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення її інтересів, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах, а також у разі відсутності такого органу.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 р. у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 р. у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 р. у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 р. у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 р. у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 р. у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 р. у справі № 47/66-08.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достовірних доказів.
Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 587/430/16-ц).
Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов'язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду).
Процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК України.
У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб'єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 р. у справі № 925/1133/18.
Враховуючи викладене, прокурор правильно визначив Міністерство освіти і науки України відповідачем у цій справі, а тому на прокурора не покладається обов'язок, визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", щодо звернення до компетентного органу перед поданням позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Як передбачено ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі № 911/3594/17, від 07.04.2020 р. у справі № 916/2791/13.
Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.
Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту (постанова Верховного Суду від 03.04.2024 р. у справі № 916/2938/21).
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.
Як передбачено ч. 3 ст. 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
За ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Аналіз вказаних норм свідчить про необхідність їх спільного тлумачення. Державна реєстрація прав має спиратися на певний юридичний факт, зокрема договір. Як наслідок має певну причину, так і державна реєстрація не наділяється самодостатнім значенням, а є наслідком певної дії, яка визначається як підстава виникнення цивільних прав.
Тобто лише разом ці два юридичні факти необхідні та достатні для набуття особою права власності, обидва вони входять до юридичного складу.
Звертаючись із даним позовом, прокурором не враховано, що речові права на спірний об'єкт нерухомості були набуті, коли з державною реєстрацією не пов'язувалося набуття право власності (без державної реєстрації права).
Згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Як передбачено п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 р. у справі № 761/45721/16-ц).
Тобто підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 р. у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 р. у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 р. у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 р. у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 р. у справі № 904/7841/21.
При вирішенні спору суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 р. у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 р. у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 р. у справі № 910/5958/20, від 22.03.2023 р. у справі № 509/5080/18).
Зі змісту статті 16 ЦК України та завдання господарського судочинства, викладеного у частині 1 статті 2 ГПК України, вбачається, що, вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (постанова Верховного Суду від 14.10.2019 р. у справі № 910/6642/18).
Під час звернення до суду з позовом прокурор не обгрунтував, яке саме право чи законний інтерес держави є порушеним, невизнаним або оспорюваним та не підтверджено зазначеного в процесі розгляду справи по суті.
Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновком місцевого суду про те, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача вчинити дії щодо державної реєстрації права державної власності на приміщення Національного університету "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка" є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Аргументи, викладені в апеляційній скарзі, наведеного не спростовують та відхиляються колегією суддів.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77, 78 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 276 ГПК передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, здійснивши перевірку та оцінку всіх належних доказів, наявних у матеріалах справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду м. Києва від 18.11.2025 р. у справі № 917/1241/25 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга Київської міської прокуратури задоволенню не підлягає.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Київської міської прокуратури залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 18.11.2025 р. у справі № 917/1241/25 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Київську міську прокуратуру.
4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19.02.2026 р.
Головуючий суддя С.І. Буравльов
Судді В.В. Шапран
В.В. Андрієнко