18 лютого 2026 року
м. Київ
справа №200/2309/25
адміністративне провадження №К/990/40316/25
Відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України висловлюю незгоду з постановою Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 200/2309/25, якою задоволено касаційну скаргу та скасовано постанову суду апеляційної інстанції із ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог щодо перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 29 червня 2024 року.
Вважаю, що ухвалена постанова не відповідає принципам правової визначеності, системності тлумачення законодавства та обов'язковості правових позицій Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/127425389) та у постанові від 11 грудня 2025 року у справі № 990/244/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/132746740).
Крім того, Суд фактично здійснив відступ від правової позиції Великої Палати Верховного Суду без дотримання процедури, визначеної статтями 346- 347 Кодексу адміністративного судочинства України.
I. Предмет спору та його правова природа
Предметом розгляду у цій справі є правомірність відмови органу Пенсійного фонду України у перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки, сформованої з використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень, а не 2102 гривні.
Таким чином, спір стосується застосування суб'єктом владних повноважень положень статті 7 Закону України від 09 листопада 2023 року № 3460-IX "Про Державний бюджет України на 2024 рік", а також аналогічних положень законів про Державний бюджет України на 2021, 2022 та 2023 роки.
В усіх зазначених законах встановлено спеціальний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб у сумі 2102 гривні для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Ці норми є чинними, не визнані неконституційними та не втратили юридичної сили.
II. Системне тлумачення законодавства: співвідношення Закону № 1402-VIII та бюджетних законів
Стаття 135 Закону України № 1402-VIII визначає формулу обчислення базового розміру посадового окладу судді - кратність прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Водночас визначення конкретної грошової величини прожиткового мінімуму є предметом регулювання Закону України "Про прожитковий мінімум" та відповідного закону про Державний бюджет України.
Закон про Державний бюджет України є законом прямої дії, який визначає грошові показники на конкретний бюджетний період.
Застосування принципу lex specialis derogat generali у цьому випадку означає, що спеціальний бюджетний закон є частиною загальної формули, встановленої Законом № 1402-VIII (конкретизує грошовий розмір показника, що підлягає застосуванню у відповідному бюджетному періоді).
Отже, у 2024 році показник 2102 гривні є обов'язковою складовою законодавчого регулювання.
III. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду (постанова від 24 квітня 2025 року, справа № 240/9028/24)
У постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24 Велика Палата Верховного Суду здійснила відступ від правової позиції Касаційного адміністративного суду, викладеної у постановах від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22 та від 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23.
Зміст такого відступу полягав у тому, що:
встановлення у законах про Державний бюджет України спеціального прожиткового мінімуму 2102 гривні для визначення базового посадового окладу судді не є встановленням нового виду прожиткового мінімуму;
законодавець вправі визначати грошовий розмір відповідного показника на конкретний бюджетний період;
суди зобов'язані застосовувати чинний закон до моменту його визнання неконституційним.
Велика Палата прямо зазначила, що гарантії незалежності суддів не можуть реалізовуватися шляхом незастосування чинного закону.
Отже, Велика Палата сформулювала обов'язковий для всіх судів висновок про необхідність застосування показника 2102 гривні у відповідному бюджетному періоді.
IV. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2025 року (справа № 990/244/23)
У цій постанові Велика Палата розвинула підхід щодо обов'язковості застосування чинного закону та перспективної дії рішень Конституційного Суду України.
Велика Палата наголосила:
"Дії суб'єкта владних повноважень є правомірними, якщо вони ґрунтуються на чинному законі, а рішення Конституційного Суду України має винятково перспективну дію".
У контексті цієї справи Велика Палата фактично підтвердила презумпції конституційності чинного закону. Це означає, що доки положення статті 7 Закону про Державний бюджет України на 2024 рік не визнані неконституційними у встановленому порядку, вони є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами, включаючи органи Пенсійного фонду. Будь-яке інше тлумачення створює стан правової невизначеності, коли суб'єкт владних повноважень зобов'язаний не виконувати пряму норму закону.
Такий висновок має універсальний характер і безпосередньо стосується спірних правовідносин.
Орган Пенсійного фонду України, відмовляючи у перерахунку, діяв на підставі чинного закону - Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік".
До моменту можливого визнання цієї норми неконституційною вона є обов'язковою для застосування.
Частина друга статті 19 Конституції України встановлює обов'язок органів державної влади діяти лише на підставі та у спосіб, передбачені законом.
Орган Пенсійного фонду України виконав цю конституційну норму.
V. Межі судового контролю та принцип поділу влади
Суд, ухвалюючи рішення у цій справі, фактично визнав неконституційними низку норм законів про бюджет на відповідний рік шляхом їх незастосування.
Однак стаття 147 Конституції України відносить вирішення питання про відповідність законів Конституції України до виключної компетенції Конституційного Суду України.
Суд загальної юрисдикції не наділений повноваженнями:
визнавати закон неконституційним;
не застосовувати закон з мотивів його можливого звуження гарантій;
підміняти собою орган конституційної юрисдикції.
VI. Похідний характер довічного грошового утримання
Щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці є похідним від розміру суддівської винагороди діючого судді.
Єдність статусу судді означає однаковість нормативної формули розрахунку, а не автономне коригування її елементів судом залежно від оцінки доцільності.
Інакше виникає ситуація, коли довічне грошове утримання обчислюється за формулою, яка не відповідає чинному порядку визначення суддівської винагороди діючих суддів. Це порушує принцип єдності правового регулювання.
Такий висновок безпосередньо випливає з конституційного принципу єдності статусу суддів. Конституційний Суд України у своїх рішеннях (зокрема, від 24 червня 2020 року № 6-рп/2020 та від 15 квітня 2024 року № 4-р(ІІ)/2024) неодноразово наголошував, що статус судді є єдиним незалежно від виконання суддею своїх повноважень чи перебування у відставці. Щомісячне довічне грошове утримання є елементом цього єдиного статусу та формою соціального забезпечення судді у відставці, розмір якого прямо залежить від актуального розміру винагороди діючого судді. Отже, запровадження різних стандартів (різних величин прожиткового мінімуму) для обчислення виплат діючим суддям та суддям у відставці фактично створює дискримінаційне розмежування всередині одного статусу, що суперечить природі суддівської незалежності.
VII. Процесуальний аспект: відсутність передачі справи на розгляд Великої Палати
У цій справі Суд фактично застосував підхід, відмінний від сформульованого Великою Палатою.
Відмінність підходів полягає у тому, що Велика Палата визнала обов'язковим застосування показника 2102 гривні як чинної законодавчої величини, тоді як у цій справі Суд дійшов висновку про можливість застосування іншого показника всупереч прямій нормі бюджетного закону.
Однак справа не була передана на розгляд Великої Палати відповідно до частини п'ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, відступ від правової позиції Великої Палати фактично відбувся без дотримання передбаченої законом процедури.
Це ставить під сумнів принцип єдності судової практики та передбачуваності правозастосування.
VIII. Щодо безпідставності відступу від правової позиції, сформульованої у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2025 року у справі № 520/32171/24
У постанові від 17 лютого 2026 року Суд прямо констатував необхідність відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2025 року у справі № 520/32171/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131838519). Водночас, такий відступ не був зумовлений жодними новими юридично значущими обставинами. Нормативне регулювання залишилося незмінним: стаття 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" продовжує встановлювати показник 2102 гривні для визначення базового розміру посадового окладу судді; стаття 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" не зазнала змін; відсутнє рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності зазначених норм законів. За таких умов зміна підходу не може бути обґрунтована еволюцією правового регулювання або виникненням нової правової проблеми.
Більше того, правова позиція, сформульована у справі № 520/32171/24, була узгоджена з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24. Саме Велика Палата визначила, що встановлення у законах про Державний бюджет України спеціального показника прожиткового мінімуму для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді є визначенням грошового розміру відповідної величини, а не створенням нового виду прожиткового мінімуму, та що суди зобов'язані застосовувати чинний закон до моменту його скасування або визнання неконституційним. Відтак відступ від висновку у справі № 520/32171/24 фактично означає відступ і від правової позиції Великої Палати.
IX. Висновок
З огляду на викладене вважаю, що касаційна скарга не підлягала задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції мала бути залишена без змін, оскільки закони України про Державний бюджет України на 2021- 2024 роки є чинними та обов'язковими до застосування, орган Пенсійного фонду України діяв у межах повноважень і відповідно до чинного законодавства, постанова Суду у цій справі фактично відступає від правових позицій Великої Палати Верховного Суду, а такий відступ здійснено без дотримання вимог статей 346- 347 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена Окрема думка є продовженням позиції стосовно необхідності дотримання судами верховенства права, що охоплює собою принцип законності, принцип правової визначеності та передбачає забезпечення збалансованості Державного бюджету України з метою справедливого розподілу коштів та гарантування принципу рівності у питаннях соціального захисту, яку послідовно викладено, зокрема, в окремих думках від 12 лютого 2019 року у справі № 240/4937/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/79758812), 06 листопада 2025 року у справі № 580/5022/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131595737) та від 03 грудня 2025 року у справі №520/5814/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/132300724).
Суддя Верховного Суду Я.О. Берназюк