Справа № 620/1597/25
18 лютого 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бужак Н.П.
Суддів: Кобаля М.І., Мельничука В.П.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року, суддя Соломко І.І., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними рішення, дій та зобовязання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , в якому просив:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо визнання позивача особою мобілізованою 24 лютого 2022 року;
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_3 та військової частини НОМЕР_2 щодо переміщення позивача з військової частини НОМЕР_3 до військової частини НОМЕР_2 для проходження подальшої військової служби;
- визнати наказ військової частини НОМЕР_4 24.02.2022 №1 про призначення старшого лейтенанта ОСОБА_1 командиром 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 таким, що прийнятий з порушенням чинного законодавства;
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо визнання позивача особою, яка самовільно залишила військову частину;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , що призвело до порушення процедури (порядку) звільнення з військової служби, встановленої Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Відповідно до ухвали Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.02.2025 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
04.03.2025, на виконання ухвали суду, позивачем подано заяву про поновлення строку звернення до суду в частині оскарження наказу про призначення його на посаду командира взводу військової частини НОМЕР_2 від 24.02.2024 №1.
В обґрунтування поважності пропуску звернення до суду з даним позовом позивач зазначив, що про порушення свої прав дізнався 23.02.2025 - з дня отримання копії наказу № 31 від 31.01.2023, а щодо наказу №1 від 24.02.2022, позивач фактично не був з ним ознайомлений. За таких обставин вважає, що строк звернення до суду пропущений з поважних причин.
Разом з тим, ОСОБА_1 подав позовну заяву в новій редакції та просив:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_3 та військової частини НОМЕР_2 щодо переміщення з військової частини НОМЕР_3 до Військової частини НОМЕР_2 для проходження подальшої військової служби та визнати наказ №1 від 24.02.2022 військової частини НОМЕР_2 в частині призначення старшого лейтенанта ОСОБА_1 командиром 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 , що прийнятий з порушенням чинного законодавства та скасувати його;
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо визнання особою, яка самовільно залишила військову частину та скасувати наказ № 31 від 31.01.2023 військової частини НОМЕР_2 в частині визнання старшого лейтенанта ОСОБА_1 особою, що самовільно залишила розташування військової частини 31.01.2023;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , що призвело до порушення процедури (порядку) звільнення з військової служби, встановленої положенням «Про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 провести службове розслідування по факту порушення процедури (порядку) звільнення старшого лейтенанта ОСОБА_1 з військової служби.
Відповідно до ухвали Чернігівського окружного адміністративного суду від 22.03.2025 визнано неповажними причини пропуску строку звернення до суду та повернуто позовну заяву ОСОБА_1 .
Не погодившись з ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду, а справу направти до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлен якщо відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участі.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що жодна сторона не повідомила про бажання прийняти участь у розгляді справи, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без виклику сторін.
Перевіривши матеріали справи та доводи сторін, колегія суддів вважає, що апеляцйна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_3 .
У подальшому, ОСОБА_1 переведено для проходження служби до військової частини НОМЕР_2 та призначено на посаду командира взводу.
Згідно з ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5 ст. 122 КАС України).
З аналізу зазначених норм КАС України убачається, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Відмовляючи у поновленні строку звернення до суду з даним позовом, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначив, що з дня видачі спірних наказів позивач проходив військову службу, виконував свої посадові обов'язки про що сам зазначає у позовній заяві.
Отже, позивач не міг не знати, що був зарахованих для проходження військової служби, а у подальшому переведений до іншої військової служби для продовження проходження служби.
Разом з тим, колегія судді зазначає, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Не звернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.
Наслідки пропуску строку звернення до суду визначені статтею 123 КАС України.
Таким чином, передумовою настання відповідних наслідків для позивача у спірних правовідносинах є надання можливості останньому скористатися правом подати заяву, в якій вказати причини поважності пропущеного строк
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/425/19 зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.
Таким чином, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
У той же час, частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.
Разом з тим, обов'язок доведення обставин, з якими сторона пов'язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду.
Строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Це дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання позовної заяви здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду із позовом.
Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними або, непереборними і об'єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням.
Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Окрім того, як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011, обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач, визначаючи дату, з якої розпочався перебіг установленого частиною п'ятою статті 122 КАС України місячного строку звернення позивача до суду з цим позовом, виходив з того, що такою датою є 23.02.2025 - отримання копії наказу № 31 від 31.01.2023, з якого він дізнався про порушення своїх прав, а щодо наказу №1 від 24.02.2022, позивач фактично не був з ним ознайомлений.
На обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду позивач зазначив, що про порушення своїх прав він дізнався лише 23.02.2025, після отримання його копії.
Наведені обставини не змінюють моменту, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення прав, свобод та інтересів. Дата отримання спірного наказу № 31 від 31.01.2023, відсилає лише до моменту, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права, однак жодним чином не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.
Правову позицію в подібних правовідносинах виснувано Верховним Судом у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1726/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 753/20260/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 580/2987/20 та від 26 квітня 2021 року у справі № 160/4657/20.
Колегія суддів також звертає увагу, що з дня видачі спірних наказів позивав проходив службу, був зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_3 , виконував посадові обов'язки, про сам зазначає у позові.
Дана обставина свідчить, що позивач був обізнаний про своє порушене право, а отже доводи позивача про те, що він не міг знати про порушення своїх прав є безпідставними.
Проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов'язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:
1) обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, у тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду;
2) виконання обов'язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори;
3) фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду;
4) повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов'язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку;
5) обов'язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об'єктивною причиною пропуску процесуального строку.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2025 року у справі № 990/98/25 зазначила, що лише факт проходження військової служби особою, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, не є самостійною та достатньою підставою для поновлення строку звернення до суду.
Як вже зазначалося колегією суддів, проходячи військову службу, позивач не міг не знати про винесення військовою частиною НОМЕР_2 наказу №1 від 24.02.2022 та наказу №291 від 21.12.2022 військовою частиною НОМЕР_1 , оскільки виконував покладені на нього посадові обов'язки, отримував грошове забезпечення, а отже мав можлдливість оскаржити зазначені накази.
Проте, жодного доказу того, що позивач намагався отримати накази під час проходження служби або ж одназу після звільнення з військової служби, звертався до відповідних посадових осіб для їх надання, позивач не надав.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач не знав про винесені накази, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки, будучи офіцером та, виконуючи свої посадові обов'язки, позивач не міг не знати про те, що проходження ним військової служби, переведення в іншу військову частину для проходження служби може мати місце лише на підставі відповідного наказу.
У відзиві на апеляцну скаргу військова частина НОМЕР_2 зазначає, що відповідно до заяви позивача від 07.02.2023, позивач ще 01.02.2023 дізнався про те, що його звинувачують про самовільне залишення військової частини. Водночас, згідно з заявою ОСОБА_1 від 20.03.2023 до Чернігівської спеціалізованої прокуратури, позивач дізнався про нібито порушене право 31.01.2023 від командира роти.
Також відповідач вказав, що за змістом запиту ОСОБА_1 від 19.04.2023, адресованого до військової частини НОМЕР_1 , 04.04.2023 позивач перебував за місцем свого проживання.
Водночас, з листа на ім'я позивача від 31.08.2023, долученого до апеляційної скарги, убачається, що військова частина НОМЕР_3 інформувала ОСОБА_1 про його зарахування до списків особового складу військової частини НОМЕР_5 відповідно до наказу командира від 24.02.2022.
Як вже зазначено колегією суддів вище, норма статті 122 КАС України чітко визначає, що строк звернення до суду обчислюється не з дня коли особа почала вважати, що її права порушені, а саме з моменту обізнаності особи чи її потенційної можливості бути обізнаною про порушення своїх прав.
Разом з тим, матеріали справи не містять жодних доказів, що позивач не був обізнаний про наявність оскаржуваних наказів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України").
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Верховним Судом у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 160/6211/21 зазначив, що встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних виснував повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого законом або судом проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) суб'єкта владних повноважень або судове рішення отримують додаткову легітимність (стабільність) та не передбачатимуть можливості перегляду (скасування), а правові наслідки їх прийняття (вчинення) не будуть відмінені. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень, а також судового рішення. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності та об'єктивності, поведінки сторін, значимості справи та її впливу на суспільні відносини і національну безпеку, наявності фундаментальної судової помилки, а також непереборності обставин, що спричинили пропуск строку.
Колегія суддів звертає увагу, що інші недоліки позовної заяви, викладені в ухвалі суду від 11.02.2025, позивачем не усунуті, а невиконання ухвали суду про залишення позовної заяви в частині, призводить до не усунення невідповідності вимог до позовної заяви в цілому.
Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Частиною другою статті 123 КАС України передбачено, зокрема, якщо підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані судом неповажними, суд повертає позовну заяву.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції є законною, підстави для її скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування ухвали Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року - без змін
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк, визначений ст. 329 КАС України.
Суддя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Кобаль М.І.
Мельничук В.П.