17 лютого 2026 року № 320/18965/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київської області (далі - відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача від 23.03.2023р. №33-23 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
У зв'язку з невідповідністю позовної заяви вимогам процесуального закону, керуючись статтею 169 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалою від 16.06.2023р. позов залишив без руху з наданням позивачеві строку для усунення її недоліків.
На виконання вимог ухвали позивач усунув недоліки у строк та у спосіб, що визначені в ній шляхом подання документу про сплату судового збору у розмірі 1073,60 грн.
Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
На адресу суду, від представника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області надійшов відзив на адміністративний позов, в якому останній заперечував щодо задоволення адміністративного позову, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є правомірним, оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження с. Южно-Єнисейск, рф, за національністю: росіянин, за віросповіданням: християнин, рідна мова: російська, освіта: вища, сімейний стан: неодружений.
06.05.2012р. позивач вирішив покинути територію РФ та на підставі закордонного паспорту (туристичної візи) вирушив до Таїланду (о. Пхукет), де проживав на підставі студентської візи, продовжуючи ї кожні 6 місяців, до 2020 року.
Як повідомив позивач у 2019р. його батьки отримали листа від судового органу Республіки Карелія про порушення кримінальної справи щодо останнього та оголошення у міжнародний розшук, після чого позивач вирішив покинути Таїланд та прибув до України.
04.01.2020р. під час оформлення рейсу № 295 сполученням «Доха-Київ» працівниками Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Державної прикордонної служби України заявника затримано у зв'язку із перебуванням останнього у міжнародному розшуку з метою арешту та подальшої екстрадиції до рф для притягнення до кримінальної відповідальності.
20.08.2020р. позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В своїй заяві позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки останній незаконно зазнає кримінального переслідування компетентними органами рф за неправдивими обвинуваченнями у зв'язку з його політичними та релігійними переконаннями. Крім того, позивач зазначив, що приймав участь у двох мітингах у 2012 та 2013 роках. Однак, у ході співбесіди, позивач зазначив, що ні він ні його родичі не були членами політичних, громадських, військових або інших організацій.
За результатами вивчення документів та матеріалів було прийнято рішення про відмову у визнанні заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Як вбачається з матеріалів справи, Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 262 від 10.09.2020р., в якому останній повідомив, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою цього рішення став Наказ №322 від 10.09.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який міститься в особовій справі № 2020KYIV0085.
Наказ був оскаржений позивачем в судовому порядку, за результатами якого рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.06.2021р. (справа № 640/22426/20), залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2021р., позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.08.2022р. наведені рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 та постанову ШААС скасовано, прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково, тим самим ухвалено:
Визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 322 від 10.09.2020р.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та за формою встановленою Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. № 649 та з урахуванням висновків, викладених цій постанові Верховного Суду.
Відповідно до тексту постанови Верховного Суду від 31.08.2022р. (справа № 640/22426/20), колегія суддів погодилась із твердженнями скаржника (тобто позивача), що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято відповідачем (тобто ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) в порушення ст. 8-10 Закону та встановленої процедури, так як відповідач фактично здійснив передчасний розгляд заяви по суті на стадії її попереднього розгляду та передчасно прийняв рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Верховний Суд України зауважує, що відповідач не встановив об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.
Вказане дало підстави колегії суддів прийти до висновку про передчасність наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 10.09.2020р. № 322 та, відповідно, про його протиправність, що стало підставою для його скасування.
Отже, Верховний Суд вважає, що фактичні обставини справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлені правильно, але неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, відповідно до повноважень. наданих статтею 349 КАС України.
На виконання наведеної постанови Верховного суду відповідачем прийнято рішення про оформлення документів позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту наказом від 12.09.2022р. № 126 та проведено необхідні процедурні дії передбачені ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Розглянувши особову справу № 2020KУTV0085 громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (заява), головним спеціалістом сектору централізованого прийому та первинної обробки заяв шукачів захисту відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Редковським А.Ю., на підставі заяви від 20.08.2020р., співбесід від 01.09.2020р., 08.09.2020р. та 09.12.2022р., комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.03.2023р. Висновок погоджено заступником начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції О. Борисенком та затверджено начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області В. Гузєм.
На підставі наведеного висновку, відповідачем прийнято рішення щодо позивача про відмову у визнанні заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 23.03.2023р. № 33-23.
28.03.2023р. відповідачем складено повідомлення про відмову у визнанні заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 13, яке направлено позивачу листом від 29.03.2023р. (отримано позивачем 29.05.2023р., що підтверджується власноручним підписом позивача, проставленому на повідомленні).
Не погоджуючись із правомірністю рішення відповідача від 23.03.2023р. № 33-23, позивач звернувся до суду з метою його оскарження.
Дослідивши обставини справи, судом було встановлено наступне.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону).
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Приписами статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У силу частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 затверджено Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які відповідно до пункту 1.1. визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).
Пунктом 4.1. Правил № 649 визначено, що 4.1. під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:
а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.
У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).
Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності);
б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідно до пункту 4.3. Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:
а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підпунктом «е» пункту 5.1. Правил № 649 визначено, що після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 20).
Висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:
всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;
відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;
особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;
В ході підготовки висновку від 01.03.2023р., який послугував підставою для прийняття спірного рішення, посадовою особою відповідача проведено аналіз важливих елементів заяви ОСОБА_1 на предмет оцінки правдоподібності. Цими елементами визначено такі питання:
1. Чи дійсно заявник є громадянином російської федерації?
2. Чи має заявник стійкі політичні переконання, які він реалізував шляхом участі в акціях протесту в рф?
3. Чи надавав заявник волонтерську допомогу та чи брав участь у збройних формуваннях України у боротьбі з російською агресією?
4. Чи є кримінальна справа відкрита проти заявника способом незаконного переслідування його особи у зв'язку з його політичними та релігійними переконаннями?
Щодо першого питання, у висновку зазначено, що елемент заяви щодо громадянства шукача захисту не потребує доведення та приймається, як правдоподібний.
Щодо другого питання, відповідач, зокрема, зазначив: «…участь заявника у мітингу 06.05.2012р. є недоведеною. Будь-яких підтверджень щодо участі заявника у мітингу 06.05.2013р. ним не надано. З огляду на суперечності та неточності у твердженнях заявника стосовно ключових обставин його справи та часткове спростування наданої ним інформації, застосування п. 203 Керівництва щодо трактування сумнівних тверджень на користь заявника є недоречним, тобто, участь заявника в акціях протесту, а також його затримання правоохоронними органами рф з цього приводу, є недоведеними… З урахуванням інформації з відкритих джерел у контексті тверджень заявника, елемент щодо наявності у нього стійких політичних переконань, опозиційних до уряду рф, не приймається як правдоподібний. Проаналізувавши твердження заявника щодо його участі в акціях протесту, є серйозні підстави вважати, що ОСОБА_1 використовує загальновідому інформацію стосовно описаних ним подій з метою обґрунтування своєї заяви - тобто, факт участі шукача захисту в мітингах як спосіб реалізації його політичних переконань є недоведеним.».
Щодо третього питання, відповідач, зокрема, зазначив: «…З аналізу протоколів співбесід у сукупності з матеріалами о/с та інформації з відкритих джерел слідує, що мотивація вчинків заявника, які він позиціонує як волонтерську діяльність на підтримку України у боротьбі із агресією рф (грошові перекази, фотокопії рахунків тощо), не витікає з його проукраїнських політичних переконань та не є щирою. Серед іншого, про це свідчить факт ведення заявником підприємницької діяльності на території рф через офіційно зареєстровану фізичну особу-підприємця брата заявника ОСОБА_2 (в межах якої сплачуються податки), що по суті є фінансування держави-терориста… Вказане у сукупності з прозналізованою вище інформацією, а також, ураховуючи вищезазначені положення Директиви 2011/95/EU Європарламенту та Ради ЄС, дає серйозні підстави вважати, що заявник маніпулює наданими документами в контексті загальновідомої інформації задля обґрунтування своєї заяви та не заслуговує на довіру. Таким чином, твердження заявника з приводу його волонтерської діяльності та участі у збройних формування на боці України у боротьбі із російською агресією є суперечливими, неповними та недеталізованими, а надані документи з цього приводу не можуть слугувати підтвердженням такої діяльності, а отже, вказаний елемент заяви не приймається як правдоподібний.».
Щодо четвертого питання, відповідач, зокрема, зазначив: «…З проаналізованих матеріалів особової справи не встановлено елементів, які би вказували на те, що влада рф дізналася про політичні погляди заявника або такі погляди привернули до нього увагу, і внаслідок цього він сприймається владою рф як загроза. Зокрема, про це свідчить неодноразовий безперешкодний перетин кордону заявником після 2013 року, виготовлення закордонного паспорту, оформлення візи на виїзд до США, а також безперешкодне ведення офіційно зареєстрованої підприємницької діяльності, безпосередньо, від імені своєї особи, так і за допомогою свого брата, який досі проживає на території рф. Таким чином, з матеріалів о/с не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між політичними переконаннями заявника та порушеною кримінальною справою, а, отже, немає підстав вважати, що кримінальне переслідування заявника є політично вмотивованим… Отже, крім усного заперечення своєї провини у скоєнні інкримінованого йому злочину, заявник не надав доказів чи переконливих аргументів, які би дозволили зробити висновок про те, що обвинувачення проти нього є неправдивими та мотивованими з релігійних або політичних причин. За результатом аналізу матеріалів о/с не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між порушеною кримінальною справою стосовно заявника та його віросповіданням.».
Також, в ході підготовки висновку посадовою особою відповідача проведено аналіз відповідності заяви вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в результаті якого зазначено: «…вивчивши усі факти та матеріали, наявні в особовій справі ОСОБА_1 , проаналізовано, що саме заявника це не стосується: він не, займався будь-якою публічною діяльністю, яка могла привернути до нього увагу влади, не брав участі в акціях протесту, не входив до складу політичних, громадських, соціальних, військових або будь-яких інших організацій. Твердження та матеріали надані заявником на підтвердження своєї волонтерської діяльності та/або участі у збройних формуваннях України при боротьбі з російською агресією проаналізовані окремо та ураховуючи вищезазначені положення Директиви 2011/95/EU Європарламенту та Ради ЄС дають серйозні підстави вважати, що заявник маніпулює наданими документами в контексті загальновідомої інформації задля обґрунтування своєї заяви. Як вже було вказано вище, аналіз матеріалів кримінальної справи заявника не виявив політично та/або релігійно вмотивованих ознак та має виключно кримінально-економічний характер. Відповідно до п. 56 Керівництва, кримінальне переслідування правоохоронними органами не співвідноситься до переслідувань за конвенційними ознаками, а тому не є підставою для надання міжнародного захисту: «Переслідування слід відрізняти від покарання за порушення закону, які є злочином у відповідності до звичайного права. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями» (неофіційний переклад). Шукач захисту не повідомив про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи. Факт переслідування заявника за його політичні переконання та віросповідання є недоведеним, а побоювання заявника зазнати переслідувань за цими ознаками є необґрунтованими. Отже, Конвенцією про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено перелік ознак, за наявністю однієї або кількох з них до яких шукач захисту може отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Викладені заявником факти в матеріалах особової справи не відповідають жодній з цих ознак. Таким чином, немає вагомих підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної груди або політичних переконань.».
Також, в ході підготовки висновку посадовою особою відповідача проведено аналіз відповідності заяви вимогам п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в результаті якого зазначено: «Беручи до уваги вищевикладені факти у сукупності, можна дійти обґрунтованого висновку, що заявник у випадку повернення до рф не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 частини першої статті 1 Закону, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону.».
Щодо доцільності застосування «пунктів виключення», то у п. 6 висновку зазначено: «За матеріалами особової справи га відповідно до проведеного вище аналізу, ознак того, що заявник міг буси причетним до подій, які могли б підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а), b) або с) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено. Відповідно до листа Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київської області від 20.02.2023 № 51/1-11/121-37 інформація, яка згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які перебувають додаткового або тимчасового захисту» може перешкоджати визнанню ОСОБА_3 біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту в Україні - відсутня. За результатами перевірки заявника за обліками Генерального секретаріату Інтерполу та Європолу співпадінь станом на 22.11.2022 не знайдено. Крім того, заявником 13.12.2022 надано листи Інтерполу про те, що сповіщення на ОСОБА_3 знято з обліку баз даних Інтерполу.».
У п. 7 висновку «Загальний висновок по справі» зазначено: «Зважаючи на викладене, відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону, у зв'язку з відсутністю у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, через не встановлення фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, вважаю доцільним рекомендувати Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
Згідно частини 12 статті 9 Закону №3671-VI, особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Як вбачається зі змісту рішення Державної міграційної служби, підставою для відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме було встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та зазначив, що позивачем не обґрунтовано його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами.
Як вбачається в заяві-анкеті позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, та користуватися захистом своєї країни оскільки останній незаконно зазнає кримінального переслідування компетентними органами рф за неправдивими обвинуваченнями у зв'язку з його політичними та релігійними переконаннями.
Позивач зазначив, що приймав участь у двох мітингах у 2012 та 2013 роках, однак, у ході співбесіди від 01.09.2020р., будь-яких доказів щодо своєї участі в акціях протесту заявник не надав.
Тобто позивачем не обґрунтовано та не надано доказів його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами.
Разом з тим, із заявою позивач звернувся лише у 2020 році, однак виїхав з рф у 2013 році, побоюючись за своє життя, та за тривалий час, останній не звертався за захистом в жодній країні, чим порушив вимоги статті 5 Закону щодо порядку звернення особи із заявою.
Водночас, задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює ці твердження. Таким чином, позивач не довів достовірність своїх доводів, на яких ґрунтується його заява.
З інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в рф за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Враховуючи вказане та відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Таким чином, позивач в заяві-анкеті не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Крім того, відповідно до висновку від 01.03.2023р. Центрального міжрегіонального управління ДМС України в місті Києві та Київській області щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, останній зазначив що, заявник не належить до категорії осіб (групи ризику), а саме не є політичним активістом, не займався опозиційною публічною діяльністю тощо.
З наведеного висновку слідує, що кримінальне переслідування в рф стосовно позивача ведеться за обвинуваченням у збуті наркотичних засобів, при цьому, суду не зрозуміло з чим саме (з якому обставиною) позивач чітко пов'язує кримінальне переслідування проти нього з його політичними та/або релігійними переконаннями. Тобто, не прослідковується з зв'язок кримінального переслідування позивача в рф з будь-якою з подій, на які вказує позивач.
Крім того, відповідно до вищезазначеного висновку, заявник після виїзду з рф неодноразово повертався до країни громадянської належності, а також відвідав значну кількість країн, де функціонує процедура звернення за захистом, однак в жодній країні не звертався.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в рф та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування на території України та використовує процедуру звернення а захистом з метою уникнення екстрадиції та подальшого розгляду кримінальної справи відповідними органами рф.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновків про відмову в задоволені позовних вимог.
Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень обов'язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного рішення виконав.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для їх розподілу, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог та з огляду на звільнення позивача від сплати судового збору.
Керуючись ст. ст. 9, 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ЦМУ ДМСУ у м. Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
2. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Марич Є.В.