18 лютого 2026 року №320/45093/25
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Білоноженко М.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Голосіївського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа - ОСОБА_2 про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного державного виконавця Задорожньої Тетяни Андріївни Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (03022, м. Київ, вул. Ю. Здановської 22/15), третя особа - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ), у якому просив суд визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 19.08.2025 у виконавчому провадженні №77108187.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що рішення суду не було виконано примусово через відмову дитини іти до матері, а також медичні причини (невротичний стан, ризик регресу, гостра реакція на стрес). Вважає, що оскаржувана постанова була прийнята без урахування даних обставин, а тому підстави для стягнення виконавчого збору відсутні.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву протягом 15 днів з моменту отримання ухвали, а також витребувано від відповідача належним чином засвідчені матеріали ВП №77108187.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на адміністративний позов не скористався, відзив та витребувані матеріали виконавчого провадження до суду не надав. Відтак, суд вирішує спір на підставі наявних доказів.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року у справу залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 .
Третя особа пояснення відносно предмету спору до суду не надала.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
07 лютого 2025 року на підставі виконавчого листа № 751/1680/21, виданого 25 грудня 2024 року Голосіївським районним судом м. Києва, про відібрання від ОСОБА_1 малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та передачу її матері ОСОБА_2 , було відкрито виконавче провадження №77108187.
19 серпня 2025 року головним державним виконавцем Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Задорожною Тетяною Андріївною винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 16 000,00 грн (шістнадцять тисяч гривень 00 коп.) у виконавчому провадженні № 77108187.
Вважаючи вказану постанову протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Частиною 1 статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.065.2016 № 1404-VIII (далі - ЗУ «Про виконавче провадження») передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», у постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року по справі №751/1680/21 вирішено встановити місце проживання дитини- ОСОБА_3 з його матір'ю ОСОБА_2 , відібрати малолітню дитину від ОСОБА_1 та передати її матері.
Встановити адаптивний період зустрічей матері протягом шести місяців з дня набрання рішенням суду законної сили.
Зобов'язати батька забезпечувати зустрічі малолітньої дитини з матір'ю в місті Києві та в місті Чернігові.
Виконання рішення суду в частині визначення місця проживання та відібрання дитини відстрочити на час дії адаптивного періоду - 6 (шість) місяців.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року по справі №751/1680/21 залишено без змін.
25 грудня 2024 року Голосіївським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист по справі №751/1680/21.
07.02.2025 відповідачем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження №77108187, в якій зазначено про необхідність боржнику виконати рішення суду протягом 10 робочих днів.
Верховний Суд в постанові від 08 червня 2022 року по справі № 369/13690/20 вказав, що за змістом частини першої статті 63 Закону № 1404-VIII рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання рішень немайнового характеру регулюється .
До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, відносяться: рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною, усунення перешкод у побаченні з дитиною (статті 64, 64 Закону № 1404-VIII); про поновлення на роботі (стаття 65 Закону № 1404-VIII); про виселення божника (стаття 66 Закону № 1404-VIII); про вселення стягувача (стаття 67 Закону № 1404-VIII); інші рішення, за якими боржника зобов'язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.
Актом державного виконавця від 28.02.2025 встановлено, що боржник разом із дитиною за адресою проживання відсутні. В телефонній розмові боржник повідомив, що має намір виконати рішення суду в добровільному порядку. В зв'язку із чим, виконавчі дії були відкладені
Вимогою державного виконавця від 24.04.2025 боржника та стягувача зобов'язано бути присутнім 09.05.2025 о 14.00 за адресою: АДРЕСА_3 для перевірки виконання рішення суду.
Актом державного виконавця від 09.05.2025 встановлено, що рішення суду не виконано. Дитину не передано матері. Дитина весь час плакала та відмовлялась йти до матері. В зв'язку із чим, виконавчі дії були призупинені.
Актом державного виконавця від 12.08.2025 зафіксовано, що виходом державного виконавця за адресою: м. Київ, вул. Заливна, 5 для перевірки виконання рішення суду встановлено, що 12.08.2025 о 14.00 год ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3 за вказаною адресою відсутні. Під час виконання виконавчих дій представником боржника була подана заява про те, що боржник із дитиною знаходяться в курортно-лікувальному пансіонаті, в зв'язку із чим містилось прохання про відкладення виконавчих дій. В телефонній розмові боржник повідомив, що знаходиться із малолітньою дитиною на санаторно-курортному лікуванні в с. Павлово Закарпатської області, вул. Головна, 206. Державним виконавцем було попереджено представника боржника про необхідність долучення до матеріалів виконавчого провадження підтверджуючих документів про перебування боржника та дитини на санаторно-курортному перебуванні 12.08.2025.
Таким чином, боржником рішення суду протягом 10 днів виконано не було.
19 серпня 2025 року головним державним виконавцем Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Задорожною Тетяною Андріївною винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 16 000,00 грн у виконавчому провадженні № 77108187.
Обґрунтовуючи протиправність винесеної постанови, позивач зазначає, що рішення суду не виконано примусово через відмову дитини та поважні медичні причини у дитини (невротичний стан, ризик регресу, гостра реакція на стрес). Вважає, що медичні висновки, долучені до матеріалів виконавчого провадження, а також даної справи, підтверджують, що примусова передача загрожує здоров'ю дитини, викликаючи регрес симптомів, тому виконання рішення суду є неможливим. Натомість, на думку позивача, оскаржувана постанова винесена без врахування вказаних обставин.
У контексті наведеного суд вважає за необхідне підкреслити, що відповідно до ч. 1 ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
Крім того, суд зауважує, що з аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою ст. 129-1 Конституції України.
Отже, основним призначенням стадії виконавчого провадження є фактичне втілення судових присуджень у певні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.
Тому, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок.
Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.
Поряд з наведеним, суд звертає увагу на те, що позивачем не забезпечено виконання приписів рішення суду від 11 жовтня 2023 року в добровільному порядку для передачі малолітньої дитини матері, в зв'язку із чим державним виконавцем була винесена оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору.
Стосовно доводів позивача про те, що небажання дитини зустрічатися з матір'ю є поважною причиною невиконання судового рішення, суд зазначає наступне.
Так, у постанові від 27.01.2021 року по справі №727/3856/18 (провадження №61-16426св20) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «Крім того, враховуючи думку дитини, суди повинні розуміти, що малолітня дитина є вразливою до маніпуляцій зі сторони дорослих, а також враховувати всі обставини, що могли спричинити формування саме такого бажання в дитини (зокрема, дитина тривалий час проживає з батьком, який чинить перешкоди у спілкування матері з сином, що призвело до такого негативного наслідку, як втрата сталих емоційних зав'язків матері та дитини)».
У постанові від 08.03.2023 року у справі № 1309/9120/12 зазначено: «Колегія суддів зазначає, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини вимагає врахування поглядів дітей, ці погляди не обов'язково є незмінними, а заперечення дітей, які мають бути належним чином враховані, не обов'язково є достатніми для подолання інтересів батьків, особливо в тому, щоб мати постійний контакт з дитиною.
Зокрема, право дитини висловлювати свої власні погляди не повинно тлумачитися як надання безумовного права вето дітям без будь-яких інших факторів, що розглядаються, а також проведення експертизи для визначення їх найкращих інтересів. Такі інтереси зазвичай передбачають, що зв'язки дитини з сім'єю повинні зберігатися, за винятком випадків, коли це може шкодити його здоров?ю та розвитку (рішення у справі «А.В. проти Словенії» від 09 квітня 2019 року)».
Таким чином, за результатами розгляду справи судом встановлено, що позивач без поважних причин в добровільному порядку не виконав рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року по справі №751/1680/21 в частині передачі малолітньої дитини матері, відтак постанова про стягнення виконавчого збору від 19.08.2025 у виконавчому провадженні №77108187 є законною і обґрунтованою, а тому скасуванню не підлягає.
Відповідно до ст.ст. 9, 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
В зв'язку із відмовою у задоволенні позову, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) відмовити повністю
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Білоноженко М.А.