18 лютого 2026 року №320/48113/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Білоноженко М.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Оболонського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання незаконними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) (04212, м. Київ, вул. Левка Лук'яненка, 2-д, код ЄДРПОУ 35018577), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії працівників відповідача щодо не зняття арешту на майно, яке належить громадянці ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Оболонський відділ Державної виконавчої служби у м . Києві Центрального міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) винести постанову про зняття арешту на майно, яке належить громадянці ОСОБА_1 , реєстраційний номер обтяження - 1387908 - скасувати.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що звернувся до відповідача із заявою про зняття арешту майна. Проте, у відповідь, орган державної виконавчої служби зазначив, що матеріали виконавчого провадження, за яким накладено арешт, у відділі відсутні, в зв'язку із закінченням терміну зберігання. Дій у вигляді скасування накладеного арешту майна боржника не вчинив, тому позивач змушений звернутись до суду за захистом своїх прав.
Ухвалою суду від 12 листопада 2025 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Запропоновано відповідачу 15-денний строк для подання відзиву на позов та доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача. Крім того, витребувано від відповідача належним чином засвідчені матеріали ВП №125/6, а також копію постанови №125/6 від 09.01.2001.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, відзив та витребувані матеріали до суду не надав. Відтак, суд вирішує спір на підставі наявних доказів.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
19.06.2024 ОСОБА_1 звернулась із заявою до Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про надання інформації стосовно накладеного арешту на її майно.
20.06.2024 відповідач надав відповідь стосовно накладеного арешту нерухомого майна, що належить позивачу, згідно постанови 125/6 від 09.01.2001, яка була винесена Районним відділом ДВ Мінського районного управління юстиції, вх. 74.
Згідно вказаної відповіді, матеріали виконавчого провадження, на підставі яких винесено постанову про накладення арешту на невизначене майно, що належить позивачу, у відділі відсутні, в зв'язку із закінченням терміну зберігання.
З метою зняття арешту позивач звернулася із заявою до Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Згідно листа від 20.06.2024 за №99598 слідує, що у відділі відсутні виконавчі провадження щодо накладення арешту на майно позивача. Надати копії матеріалів також неможливо, оскільки термін зберігання матеріалів виконавчого провадження становить 3 роки.
В зв'язку з тим, шо постанову 125/6 від 09.01.2001 неможливо ідентифікувати та з'ясувати стан виконання рішення, в рамках якого винесена постанова, у державного виконавця відсутні підстави для винесення постанови про зняття арешту з майна та виключення вищевказаних арештів. У зв'язку з вищевикладеним, позивачу рекомендовано для вирішення питання зняття арешту з майна звернутися до суду.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо не зняття арешту протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 1 Закону України №1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Відповідно до ч.4 ст. 59 ЗУ «Про виконавче провадження», підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 та підпунктом 2 пункту 10-4 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну "Укроборонпром", акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну "Укроборонпром", державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну "Укроборонпром" або на момент припинення Державного концерну "Укроборонпром" було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності", звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності".
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі також Закон № 1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Зміст вищенаведених правових норм законодавства дає підстави для висновку, що нерухоме майно, стосовно якого здійснена державна реєстрація права власності, набуває певного правового статусу і перебуває під захистом держави, яка офіційно визнала і підтвердила факт набуття речових прав на таке нерухоме майно.
Верховний Суд у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 640/3417/19 зазначив, що право власності є об'єктом конституційного захисту від необґрунтованого втручання у здійснення власником своїх прав, у тому числі й з боку держави (її органів та їх посадових осіб) та органів місцевого самоврядування (їх посадових осіб). Свавільне втручання у право власності не допускається.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що набрала чинності для України з 11.09.1997 та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України, визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Вказані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Як свідчать матеріали справи, підставою накладення арешту на майно позивача стала постанова державного виконавця №125/6 від 09.01.2001, винесена районним відділом ДВС Мінського управління юстиції (правонаступник -Оболонський відділ Держаної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), реєстраційний номер обтяження: 1387908.
Згідно листа відповідача від 20.06.2024 встановлено, що матеріали виконавчого провадження, на підставі яких винесено постанову про накладення арешту на майно позивача, у відділі відсутні, в зв'язку із закінченням терміну зберігання.
Крім того, згідно відкритих баз Автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру боржників, позивач у даних системах не значиться.
Згідно відповіді ГУ ДПС у м. Києві № 80635/6/26-15-13-06-10 від 03.10.2024 на адвокатський запит, встановлено, що майно, яке належить позивачу, в податковій заставі не перебуває . За даними інформаційно-комунікаційної системи контролюючого органу, станом на 01.10.2024 у позивача податковий борг не обліковується.
У відповідь на адвокатський запит, Одинадцятою Київською державною нотаріальною конторою повідомлено, що зареєстроване обтяження за №1387908, є лише реєстрацією арешту в нотаріальній конторі, будь-яких інших нотаріальних дій відносно ОСОБА_1 не вчинялось.
З урахуванням вказаного, в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б свідчили про наявність невиконаних зобов'язань позивача, які б обумовлювали необхідність залишення в силі накладеного на її майно арешту.
Наявність протягом тривалого часу не скасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових вимог з боку стягувачів та контролюючих органів, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
В зв'язку із чим, суд вважає, що не зняття відповідачем арешту з майна за наявних обставин є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, а тому вимога про визнання дій відповідача протиправними, є такою, що підлягає задоволенню.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Положенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що набрала чинності для України з 11.09.1997 та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України, визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Вказані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Конституційний Суд України в абзаці 2 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 11.10.2005 №8-рп/2005 зазначив, що діяльність правотворчих і правозастосовчих органів держави має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів.
Конституційний Суд України у Рішенні від 29.06.2010 №17-рп/2010 вказав, що одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац 3 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини).
Відтак, виходячи з принципу юридичної визначеності, як складової частини поняття верховенства права, права позивача не повинні обмежуватись шляхом наявності арештів, які не тягнуть за собою забезпечення примусового виконання будь-яких виконавчих проваджень.
На підставі викладеного, зважаючи на те, що матеріали адміністративної справи не містять доказів правомірності існування станом на час розгляду справи накладеного арешту на майно позивача, арешт, накладений за постановою державного виконавця №125/6 від 09.01.2001 підлягає скасуванню, а обтяження, накладені в рамках даного виконавчого провадження -припиненню.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, за результатами розгляду справи, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
Під час звернення до суду позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1211,20 грн, що підтверджується квитанцією від 06.11.2024.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263, 287 КАС України суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) задовольнити;
Визнати протиправними дії працівників Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арешту на майно, яке належить громадянці ОСОБА_1 ;
Зобов'язати Оболонський відділ Державної виконавчої служби у м . Києві Центрального міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) винести постанову про зняття арешту на майно, яке належить громадянці ОСОБА_1 , а обтяження, реєстраційний номер- 1387908 - скасувати;
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 (одна тисяча двісті одинадцять грн 20 коп) за рахунок бюджетних асигнувань Оболонського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції (м. Київ) (04212, м. Київ, вул. Левка Лук'яненка, 2-д, код ЄДРПОУ 35018577).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Білоноженко М.А.