12 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 990/70/25
провадження № 11-431заі25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Губської О. А.,
суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Гімона М. М., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., КривендиО. В., МазураМ. В., Мартєва С. Ю., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.
розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2025 року у справі № 990/70/25 (судді Рибачук А. І., Бучик А. Ю., Берназюк Я. О., Кравчук В. М., Стародуб О. П.) за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та нечинним рішення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. ОСОБА_1 (далі також - позивач, скаржник) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до Вищої ради правосуддя (далі також - відповідач, ВРП, Рада), у якому просив:
- визнати право позивача на належне виконання відповідачем зобов'язання діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України - законослухняність суб'єкта владних повноважень);
- визнати протиправними та нечинними (такими що містять дискримінаційні чинники та чинники, які порушують його право на незалежність суду) пункти 12, 13 та 14 Положення про Службу судової охорони, затвердженого рішенням ВРП від 4 квітня 2019 року № 1051/0/15-19 «Про затвердження Положення про Службу судової охорони» із змінами згідно з рішенням ВРП від 3 грудня 2019 року № 3300/0/15-19 та рішенням ВРП від 18 січня 2022 року № 51/0/15-22 (далі також - Положення);
- визнати протиправним та нечинним у повному обсязі рішення ВРП від 4 квітня 2019 року № 1051/0/15-19 «Про затвердження Положення про Службу судової охорони» із змінами згідно з рішеннями ВРП від 3 грудня 2019 року № 3300/0/15-19 від 18 січня 2022 року № 51/0/15-22 (далі також - рішення ВРП) як таке, яким введено в дію дискримінаційний акт;
- визнати порушення діями ВРП його права на законослухняність ВРП та його права на рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом (стаття 24 Конституції України) та незалежність суду (стаття 6 Конвенції);
- визнати факт нанесення позивачу порушенням його прав з боку відповідача моральної шкоди;
- стягнути з державного бюджету України на користь позивача грошову суму в розмірі 10 000 000 грн як відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням його прав.
2. Позов ОСОБА_1 обґрунтовує, зокрема, тим, що ВРП було затверджено Положення, яке, на його думку, є дискримінаційним, оскільки з огляду на повноваження, надані Службі судової охорони, остання може бути використана як засіб впливу на суддів шляхом залякування їх неіснуючою загрозою або загрозою життю їх родичів чи загрозою збереження їх майна, взяттям їх в заручники під виглядом нібито під захист або залякуванням їх в дійсно небезпечній ситуації залишити їх без захисту на підставі, що підзахисні нібито не виконують їх безпекових розпоряджень.
3. Зазначає і про те, що Положення про Службу судової охорони встановлює дискримінаційні норми, надаючи необґрунтовані переваги суддям, членам їхніх сімей та працівникам суду в частині забезпечення охорони та безпеки. На його думку, це порушує положення статтей 24, 27, 29, 30, 32 Конституції України.
4. Позивач вважає, що відповідними пунктами Положення Службі судової охорони надані інструменти впливу на суддів, що є загрозою їх незалежності і порушує право позивача на незалежний суд, у зв'язку з чим ОСОБА_1 просить скасувати рішення ВРП від 4 квітня 2019 року № 1051/0/15-19 «Про затвердження Положення про Службу судової охорони» із змінами згідно з рішеннями ВРП від 3 грудня 2019 року № 3300/0/15-19 від 18 січня 2022 року № 51/0/15-22 та стягнути на його користь грошову суму в розмірі 10 000 000 грн як відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 21 листопада 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправним та нечинним рішення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовив.
6. Ухвалюючи вказане судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
7. Суд першої інстанції дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відсутні обставини, які б свідчили про відмінне ставлення до позивача за певною ознакою, яке б порушувало його права, оскільки реалізація співробітниками Служби судової охорони своїх повноважень, наданих з метою забезпечення порядку та безпеки в органах судової влади, не може вважатися проявом дискримінації.
8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав і на те, що позивач формально належить до кола осіб, на яких поширюється дія оскаржуваного акта, однак, оцінюючи доводи позовної заяви та наявні у справі докази, з урахуванням установлених фактичних обставин, зазначив, що визначені в Положенні повноваження Служби судової охорони мають загальний, організаційно-функціональний характер, спрямований на забезпечення безпеки та належного порядку в судах, і не містять ані дискримінаційних, ані будь-яких інших протиправних приписів, які б мали негативний вплив на права, свободи та/або обов'язки позивача.
9. Зважаючи на викладене, суд першої інстанції констатував, що ВРП, затверджуючи Положення, діяла в межах наданих їй Конституцією України та Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) повноважень, оскаржувані пункти цього положення є правомірними та не містять приписів, які безпосередньо порушують, обмежують чи звужують права, свободи або законні інтереси позивача, у зв'язку з чим підстави для задоволення цього позову відсутні.
10. Ураховуючи те, що вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від основних вимог, суд першої інстанції також дійшов висновку про відмову в цій частині позову.
Короткий зміст та обґрунтування апеляційної скарги
11. ОСОБА_1 не погодився з рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2025 року та подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
12. Позивач обґрунтовує апеляційну скаргу, зокрема, тим, що суд першої інстанції допустив такі порушення:
- ігнорування аргументів про правову невизначеність - не дав оцінки доводам про невизначеність терміну «громадський порядок»;
- неправильне тлумачення дискримінації, а саме звів поняття дискримінації лише до «персональних ознак» (раса, стать тощо);
- ігнорування фактичних порушень прав позивача;
- незаконність окремих пунктів Положення про Службу судової охорони - ВРП своїм рішенням надала Службі судової охорони права та можливості, які законом віднесені до компетенції інших органів (Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади). Це суперечить статті 19 Конституції України, яка гарантує право позивача вимагати від органів влади діяти лише на підставі закону. Рішення ВРП порушує право позивача на законослухняність органів влади та правову визначеність, гарантовані Конституцією;
- неправильно надано оцінку вимоги про моральну шкоду.
13. В аспекті цього позивач наводить аргументи щодо неврахування судом першої інстанції його доводів та відповідних обставин справи.
Позиція відповідача щодо апеляційної скарги
14. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому не погодився з доводами апеляційної скарги, вважає їх необґрунтованими, а тому просить залишити скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
15. Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач вказав на правильність висновків суду першої інстанції та зазначив, що останній повно та всебічно з'ясовано обставини справи, надав належну оцінку всім доказам у їх сукупності, правильно застосував норми матеріального права та дотримався вимог процесуального закону.
16. Зазначає, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на чітких положеннях Конституції України, Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) та Закону України Закон № 1798-VIII.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції
17. 4 квітня 2019 року ВРП прийняла рішення № 1051/0/15-19 «Про затвердження Положення про Службу судової охорони».
18. Рішеннями ВРП від 3 грудня 2019 року № 3300/0/15-19 та від 18 січня 2022 року № 51/0/15-22 було внесено зміни до Положення про Службу судової охорони.
19. Вважаючи, що Положення про Службу судової охорони містить норми дискримінаційного характеру, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.
Рух апеляційної скарги
20. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 листопада 2025 року залишила без руху апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2025 року, ухвалою від 11 грудня 2025 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 14 січня 2026 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи) за наявними у справі матеріалами на 12 лютого 2026 року.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
21. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
22. Частинами першою та другою статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
23. За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
24. Законом України від 12 липня 2018 року № 2509-VIII «Про внесення змін до Закону № 1402-VIII у зв'язку з прийняттям Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» внесені зміни до Закону № 1402-VIII, якими унормована діяльність Служби судової охорони, її статус, повноваження, порядок проходження служби, питання соціального захисту співробітників.
25. Статтею 160 Закону № 1402-VIII передбачено, що підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду, забезпечення у суді безпеки учасників судового процесу здійснює Служба судової охорони.
26. Відповідно до частин першої та другої статті 161 Закону № 1402-VIII Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах. Служба судової охорони підзвітна ВРП та підконтрольна Державній судовій адміністрації України.
27. Повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначаються Конституцією України, законами № 1798-VIII та № 1402-VІІІ.
28. Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 1798-VIII ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
29. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 3 Закону № 1798-VIII ВРП затверджує Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положення, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.
30. Аналіз наведених норм свідчить, що прийняття рішення про затвердження Положення про Службу судової охорони, внесення до нього змін чи доповнень належить до виключних повноважень ВРП.
31. ВРП, реалізуючи надані їй Законом № 1798-VIII повноваження, рішенням від 4 квітня 2019 року № 1051/0/15-19 затвердила Положення про Службу судової охорони, яким визначено правовий статус цього органу, його основні завдання, функції та повноваження.
32. У справі, яка розглядається, позивач оскаржує пункти 12, 13 та 14 Положення про Службу судової охорони, затверджене рішенням ВРП № 1051/0/15-19 «Про затвердження Положення про Службу судової охорони» зі змінами згідно з рішеннями ВРП № 3300/0/15-19, № 51/0/15-22.
33. Так, відповідно до пункту 12 Положення про Службу судової охорони основними завданнями Служби судової охорони є: 1) підтримання громадського порядку в суді; 2) припинення проявів неповаги до суду; 3) охорона приміщень суду, органів та установ системи правосуддя; 4) виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду; 5) забезпечення у суді безпеки учасників судового процесу.
34. За змістом пункту 13 Положення Служба судової охорони відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: забезпечує пропуск осіб до будинків (приміщень) судів, органів та установ системи правосуддя (далі - об'єкти охорони) та на їх територію транспортних засобів; забезпечує підтримання та реагує на порушення громадського порядку при розгляді справ судом, вживає заходів до припинення проявів неповаги до суду; здійснює заходи із запобігання загрозам особистій безпеці суддів, членів їх сімей, працівників суду, а також у суді - учасників судового процесу, виявлення та нейтралізації таких загроз; вживає у разі надходження від судді відповідної заяви необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї; реагує в межах наданих законом повноважень на протиправні дії, пов'язані із посяганням на суддів, членів їх сімей, працівників суду, учасників судового процесу; здійснює спеціальні заходи щодо забезпечення безпеки суддів, працівників апарату суду, співробітників Служби судової охорони та їх близьких родичів; вживає заходи негайного реагування на кожний випадок протиправних дій, що став їй відомий, щодо суддів, працівників апарату суду, співробітників Служби судової охорони та їх близьких родичів; забезпечує захист життя, здоров'я, гідності, житла та майна осіб, взятих під захист, відповідно до характеру загрози; здійснює забезпечення особистої безпеки суддів Вищого антикорупційного суду та особистої безпеки членів їхніх сімей та збереження їхнього майна; у разі потреби за заявою судді Вищого антикорупційного суду забезпечує цілодобову охорону особистої безпеки судді та членів його сім'ї, а також тимчасове розміщення таких осіб у місцях, що гарантують їхню безпеку; за заявою судді Вищого антикорупційного суду забезпечує цілодобову охорону особистого або службового житла судді.
35. Пунктом 14 Положення визначено, що Службі судової охорони та її співробітникам для здійснення покладених на них повноважень надається право, зокрема: 1) вимагати від осіб, які входять до приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, пред'явлення документа, що посвідчує особу; перевіряти в осіб, які входять до приміщень суду, органів і установ системи правосуддя, документи, що посвідчують особу, та за наявності обґрунтованих підстав вважати, що перебування особи на об'єктах охорони створює загрозу безпеці суддів, працівників суду, об'єктів охорони, порушення громадського порядку, обмежувати допуск таких осіб до об'єктів охорони; 2) затримувати осіб, які незаконно проникли або намагаються незаконно проникнути на об'єкти охорони, перевіряти у них документи, що посвідчують особу, здійснювати у встановленому законом порядку особистий огляд затриманих та огляд їх речей, які є при них, і передавати їх правоохоронним органам; 3) не допускати громадян до окремих приміщень об'єктів охорони, вимагати від них залишатися на конкретних місцях або залишити їх, тимчасово обмежувати фактичне володіння річчю, якщо це необхідно для забезпечення громадського порядку в суді, забезпечення особистої безпеки суддів та членів їх сімей, працівників суду, безпеки учасників судового процесу; 4) вживати заходів з метою запобігання протиправним посяганням на суддів, членів їхніх сімей, працівників суду, умисному пошкодженню або знищенню майна об'єктів охорони; 5) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без провадження слідчих дій за заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, взятих під захист; 6) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, застосування додаткових заходів; 7) визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності - змінювати і доповнювати ці заходи; 8) вимагати від підзахисних осіб додержання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов'язаних із застосуванням цих заходів; 9) звертатися до органу, який приймає рішення про застосування заходів безпеки, з клопотанням про вирішення питання щодо їх застосування стосовно осіб, взятих під захист, в процесі виконання ними своїх службових обов'язків, або про скасування здійснюваних заходів; 10) порядок зберігання, носіння і застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів, що є на озброєнні Служби судової охорони, перелік вогнепальної зброї, боєприпасів та спеціальних засобів, що використовуються в діяльності Служби судової охорони, та норми їх належності встановлюються Головою Служби судової охорони.
36. За наведеним у пункті 18 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначенням нормативно-правовим актом є акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
37. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
38. Нормативно-правовий акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для їх суб'єктів.
39. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права); вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин; нормативно-правовий акт діє упродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування.
40. З норм Положення про Службу судової охорони вбачається, що воно установлює загальні правила регулювання однотипних відносин, має неперсоніфікований характер і розраховане на довгострокове та неодноразове застосування, тобто має ознаки нормативно-правового акта в розумінні пункту 18 частини першої статті 4 КАС України.
41. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначені статтею 264 КАС України.
42. Відповідно до частин першої - третьої статті 264 КАС України її правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:
1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
43. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
44. Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
45. З огляду на положення частини другої статті 264 КАС України порушення права особи, яка оскаржує нормативно-правовий акт, може бути обґрунтовано застосуванням або можливістю застосування цього акта до цієї особи.
46. Так, в межах цієї справи, позивач зазначає, що оскаржувані норми Положення про Службу судової охорони застосовувалися щодо нього, та в контексті цього наголошує на тому, що працівниками Служби судової охорони, зокрема було незаконно відмовлено у доступі до суду, здійснено спробу огляду його сумки.
47. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції, який, оцінивши доводи позовної заяви, наявні у справі докази, з урахуванням установлених фактичних обставин та зважаючи на правову природу оскаржуваного нормативно-правового акта, зазначив, що позивач належить до кола осіб, на яких поширюється дія оскаржуваного акта, відповідно є суб'єктом його оскарження.
48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що доводи апеляційної скарги зводяться виключно до обґрунтувань незаконності рішення першої інстанції щодо визнання нечинними та скасування окремих пунктів Положення про Службу судової охорони та у зв'язку із цим стягнення моральної шкоди. В іншій частині позивач вирішення справи під сумнів не ставить.
49. На підставі частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
50. Надаючи оцінку наведеним в апеляційній скарзі доводам, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
51. Гарантована статтею 21 Конституції України рівність усіх у правах і свободах означає необхідність забезпечення рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
52. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
53. За визначеннями, наведеними у пунктах 2, 3 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI), дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
54. Непряма дискримінація - це ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
55. На підставі частини третьої статті 6 Закону № 5207-VI не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
56. Статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
57. За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48, 49 рішення від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
58. У рішенні від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» ЄСПЛ констатував, що дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю.
59. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У протилежному випадку встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
60. У Рішенні (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9- рп Конституційний Суд України зазначив, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
61. У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи R(80)2 зазначено, що, приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має, зокрема, дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації.
62. Отже, факт дискримінації може бути встановлений, якщо: 1) державний захід, дія чи бездіяльність, які оскаржуються, підпадають під чинність (захист, регулювання, дію) іншого положення закону, яким встановлені певні права та свободи; 2) є відмінність у поводженні проти інших осіб, котрі знаходяться в аналогічній або схожій ситуації (становищі, стані). При цьому поводження з особою, яка заявляє про дискримінаційне ставлення до неї, є істотно (разюче) відмінним і менш справедливим, ніж з іншими особами; підставами для розрізнення є особиста характеристика або статус заявника; інші особи, з якими така особа себе порівнює, знаходяться в аналогічній ситуації, а різниця у ставленні до особи не мотивована притаманною їй певною персональною ознакою.
63. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила в низці своїх постанов, зокрема у постановах від 15 червня 2023 року у справі № 800/582/16 (800/515/15), від 26 червня 2025 року у справі № 990/292/24.
64. В обсязі з'ясованих обставин цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи ОСОБА_1 щодо проявів дискримінації відносно нього, оскільки, як правильно виснував Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, у спірних правовідносинах відсутні обставини, які б свідчили про відмінне ставлення до позивача за певною ознакою, яке б порушувало його права, оскільки реалізація співробітниками Служби судової охорони своїх повноважень, наданих з метою забезпечення порядку та безпеки в органах судової влади, не може вважатися проявом дискримінації.
65. Зміст цих норм свідчить про те, що реалізація Службою судової охорони наданих їй повноважень здійснюється не з огляду на приналежність особи до певної групи осіб за їх певними ознаками чи будь-які інші ознаки, а виключно з метою виконання покладених на державу функцій у сфері безпеки судочинства, адже належне функціонування судів та реалізація судочинства є неможливим без забезпечення належного рівня безпеки та громадського порядку в судах. Надані Службі судової охорони повноваження спрямовані на запобігання можливих порушень правопорядку в судових установах, захист суддів, працівників суду та учасників судового процесу від можливих посягань, а також на вжиття заходів оперативного реагування у разі виникнення непередбачуваних ситуацій.
66. Окремо реагуючи на доводи позивача щодо закріплення нормами Положення про Службу судової охорони, на його думку, необґрунтованих переваг суддям, членам їхніх сімей та працівникам суду в частині забезпечення охорони та безпеки та щодо порушення цим принципу рівності, слід зазначити, що надання таких додаткових гарантій не є привілеєм, а є необхідним засобом захисту правосуддя як суспільної функції, яку вони виконують.
67. Такі заходи безпеки мають легітимну мету - забезпечити стабільне функціонування судової влади, що є однією з трьох гілок влади в Україні. Наведений підхід не можна розцінювати як прояв дискримінації, адже він не ґрунтується на заборонах, визначених статтею 24 Конституції України чи статтею 14 Конвенції, а є реалізацією принципу диференційованого правового регулювання.
68. Конституційний Суд України у Рішенні від 4 червня 2019 року № 2-р/2019 зазначив, що принцип рівності в правах допускає застосування диференційованого підходу до певних правовідносин, зокрема, залежно від дати набуття відповідного права за умови, що обраний підхід є виправданим у демократичному суспільстві, та за наявності обґрунтованих підстав. У випадку регулювання соціальних прав із метою забезпечення соціальної справедливості застосування принципу абсолютної рівності може спричинити ситуацію, за якої внесення змін до будь-яких нормативно-правових актів (щодо прав та обов'язків осіб) буде неможливим, та створити загрозу економічній безпеці держави (призвести до негативних фінансових наслідків).
69. Гарантовані частиною першою статті 24 Конституції України рівність прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, а також неприпустимість привілеїв чи обмежень за ознаками, визначеними частиною другою цієї статті, не перешкоджають встановлювати відмінності у правовому регулюванні праці щодо осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій (Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).
70. Відтак доводи позивача про наявність ознак непрямої дискримінації в оскаржуваних пунктах Положення про Службу судової охорони не знайшли підтвердження.
71. Посилання позивача на невідповідність оскаржуваних норм Положення про Службу судової охорони Закону України «Про охоронну діяльність» є безпідставними. Цей Закон не визначає правового статусу чи повноваження Служби судової охорони як державного органу, а встановлює загальні правила використання та застосування зброї, заходів фізичного впливу та спеціальних засобів, на які Положення містить відсилочну норму. Повноваження, засади організації та порядок діяльності Служби судової охорони визначаються Законом № 1402-VIII та Положенням про Службу судової охорони, що виключає наявність колізії чи неузгодженість норм цих нормативно-правових актів.
72. Урешті доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі, зокрема щодо застосування поняття «громадський порядок», ґрунтуються на власному розумінні та тлумаченні положень законів України в контексті їх застосування до спірних правовідносин і жодним чином не свідчать про наявність правових підстав для визнання нечинними оскаржуваних пунктів Положення про Службу судової охорони.
73. Таким чином, ВРП, затверджуючи рішенням від 4 квітня 2019 року № 1051/0/15-19 Положення про Службу судової охорони, діяла в межах наданих їй Конституцією України та Законом № 1798-VIII повноважень.
74. Позовна вимога щодо стягнення моральної шкоди є похідною від основних вимог, у задоволенні яких відмовлено, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для її стягнення на користь позивача.
75. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи, що мають значення для її вирішення, та дійшов правильного і вмотивованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
76. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
77. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
78. Оскільки Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності викладених у судовому рішенні висновків, то апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 266, 308, 311, 315, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2025 року у справі № 990/70/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. А. Губська
Судді:О. О. Банасько О. В. Білоконь О. Л. Булейко М. М. Гімон А. А. Ємець Л. Ю. Кишакевич В. В. Король О. В. Кривенда М. В. Мазур С. Ю. Мартєв Н. С. Стефанів Т. Г. Стрелець І. В. Ткач В. Ю. Уркевич Н. В. Шевцова