11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 142/1/23
провадження № 61-13926св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
позивач - керівник Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області,
відповідачі: Студенянська сільська рада Тульчинського району Вінницької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Сільськогосподарський виробничий кооператив пайовиків «Колос»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , поданою адвокатом Гурбою Михайлом Васильовичем, на рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 01 липня 2024 року у складі судді Гринишиної А. А. та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року керівник Тульчинської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Студенянської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Сільськогосподарського виробничого кооперативу пайовиків «Колос» (далі - СВКП «Колос») про витребування земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що за результатами вивчення стану законності при розпорядженні земельними ділянками державної власності на території Тульчинського району Вінницької області виявлено порушення вимог ЗК України при наданні у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Наказом ГУ Держгеокадастру № 2-9175/15-19-СГ від 07 червня 2019 року надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 0520687600:01:003:0218, площею 2 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Степанівської сільської ради Вінницького району Вінницької області. Право власності на вказану земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07 червня 2019 року.
Рішенням 13 сесії 8 скликання Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку із кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства на території Студенянської сільської ради за межами с. Болган, право власності на яку за ним зареєстровано 01 липня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Студенянська сільська рада, приймаючи оспорюване рішення, не перевірила, а ОСОБА_1 не повідомив, що він вже реалізував своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Тому рішення Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року суперечить актам цивільного законодавства і порушує інтереси держави, відтак в частині надання земельної ділянки ОСОБА_1 є незаконним.
У подальшому, 15 липня 2021 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Стеблюк Н. В. посвідчено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладений між ОСОБА_3 - представником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2
09 лютого 2022 року державним реєстратором Студенянської сільської ради Молодиченко О. І. зареєстровано договір оренди землі № 1073 від 11 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та СВКП «Колос», строк дії договору до 11 січня 2032 року.
Відтак спірна земельна ділянка вибула із державної власності внаслідок незаконного повторного використання ОСОБА_1 права на безоплатну приватизацію земельної ділянки одного виду використання, тобто поза волею власника цієї земельної ділянки - держави.
Оскільки ОСОБА_1 всупереч вимогам статей 116, 118, 121 ЗК України отримав у власність земельну ділянку в порядку приватизації неправомірно, тому він не мав права відчужувати її відповідачу ОСОБА_2 , а відтак ця земельна ділянка вибула із володіння власника всупереч інтересам територіальної громади та, відповідно, і держави. Тому земельна ділянка підлягає витребуванню від ОСОБА_2 як добросовісного набувача та від СВКП «Колос» на підставі положень статті 388 ЦК України.
Керівник Тульчинської окружної прокуратури просив суд витребувати у ОСОБА_2 та СВКП «Колос» на користь територіальної громади в особі Студенянської сільської ради земельну ділянку, площею 2,00 га, з кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, що розташована за межами с. Болган на території Студенянської сільської ради Тульчинського (колишнього Піщанського) району, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 01 липня 2024 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 12 вересня 2024 року, позов задоволено.
Витребувано у ОСОБА_2 та СВКП «Колос» на користь територіальної громади в особі Студенянської сільської ради земельну ділянку, площею 2,00 га, з кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, що розташована за межами с. Болган на території Студенянської сільської ради.
Стягнуто із Студенянської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та СВКП «Колос» на користь Вінницької обласної прокуратури судовий збір у сумі 2 481,00 грн у рівних частинах.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 на час отримання земельної ділянки на підставі рішення Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року площею 2,00 га з кадастровим номером: 0523280300:02:001:0616 для ведення особистого селянського господарства вже використав своє право, набувши безоплатно у 2019 році земельну ділянку з кадастровим номером 0520687600:01:003:0218, у зв'язку з чим вказане рішення є незаконним, а земельна ділянка вибула з власності держави поза її волею, відтак підлягає витребуванню як в особи, в якої перебуває у власності, так і в орендаря, на користь територіальної громади.
Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони цієї категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом державної влади, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки належністю її до земель сільськогосподарського призначення. У випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту, зокрема, відповідач, із власності якої витребовується земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до третьої особи, у якої він придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що прокурор не навів доводів, що власником двох земельних ділянок є одна і та ж особа - ОСОБА_1 , спростовуються відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що рішення Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року, на підставі якого ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку, не скасовано, як і державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку, а тому ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку правомірно. Проте Верховний Суд в справах зазначеної категорії неодноразово виснував, що визнання незаконними та скасування рішень, на підставі яких особа незаконно набула право власності на земельну ділянку, не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призведе до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, така вимога не є нерозривно пов'язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених рішень (наказів) без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19).
Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки у приватну власність та повернення у державну власність землі, яка вибула з власності держави незаконно поза її волею. Крім того, суспільний інтерес, який полягає у поверненні в розпорядження держави земельної ділянки, що є умовою реалізації функцій держави з забезпечення громадян правом власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, забезпечення рівності можливостей всіх громадян використати своє право на землю. Посилання відповідача ОСОБА_2 на те, що помилка допущена органом місцевого самоврядування - Студенянською сільською радою, а тому земельна ділянка не може бути від нього витребувана, є його власним тлумаченням ситуації, що склалася. Дійсно при прийнятті рішення Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року орган місцевого самоврядування як розпорядник земель не виконав належним чином свої обов'язки та не перевірив чи вправі був ОСОБА_1 отримати безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, в свою чергу і ОСОБА_1 , надаючи 06 лютого 2021 року повноваження представляти свої інтереси ОСОБА_4 саме з питання набуття у власність та подальшого продажу земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, достовірно знав, що він уже скористався правом безоплатної приватизації земельної ділянки з таким цільовим призначенням, право власності на яку було зареєстроване за ним 07 червня 2019 року. Відповідач ОСОБА_2 , купуючи земельну ділянку з кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, проявивши розумну обачність, міг безперешкодно перевірити правову історію цієї земельної ділянки та дізнатися, що її набувач ОСОБА_1 двічі набув у приватну власність земельні ділянки одного й того ж виду цільового призначення, а норма безоплатної приватизації земельних ділянок (не більше 2 га для ведення особистого селянського господарства) є відомою та закріплена в пункті «б» частини першої статті 121 ЗК України. За таких обставин апеляційний суд вважав, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 не становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки ОСОБА_2 як добросовісний набувач не позбавлений можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до ОСОБА_1 про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.
У цій справі прокурор як при пред'явленні позову, так і у відзиві на апеляційну скаргу зауважував, що порушення інтересів держави полягає в прийнятті Студенянською сільською радою незаконного, з порушенням відповідної процедури, рішення про передачу безоплатно у власність ОСОБА_1 земельної ділянки. З огляду на стверджуване порушення Студенянською сільською радою Тульчинського району інтересів держави, прокурор правильно визначив її відповідачем у цій справі. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що існує орган, повноважний звертатися до суду - Держгеокадастр, а відтак прокурор не міг бути позивачем у цій справі, є безпідставними, оскільки за обставин цієї справи Держгеокадастр у спірних правовідносинах виконує функції державного контролю. З урахуванням обставин цієї справи, органи Держгеокадастру не мають повноважень звертатись з позовом до суду, тому статусом позивача має наділятись прокурор.
Аргументи особи, яка подала касаційну скаргу
11 жовтня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, а також стягнути з позивача на його користь судові витрати.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що він набув спірну земельну ділянку за відплатним договором. На момент укладання договору він не знав та не міг знати про наявність будь-яких перешкод щодо відчуження ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, наявність відповідних заборон перевірялась нотаріусом шляхом отримання витягів з відповідних державних реєстрів про речові права. Він діяв добросовісно та проявив розумну обачність в момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, перевірив всі можливі та доступні джерела інформації щодо наявності перешкод щодо продажу земельної ділянки ОСОБА_1 .
Волевиявлення територіальних громад як суб'єктів комунальної власності на розпорядження належними їм земельними ділянками здійснюється через відповідні органи місцевого самоврядування. Спірна земельна ділянка була передана в порядку приватизації у власність ОСОБА_1 відповідно до рішення Студенянської сільської ради від 22 червня 2021 року № 714. Таким чином, вказана земельна ділянка вибула з комунальної власності Студенянської територіальної громади з її волі, що діяла від імені вказаної територіальної громади. Причому саме на Студенянську сільську раду покладався обов'язок здійснити перевірку наявності відповідних підстав для передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки.
Оскільки він набув її у свою власність на підставі відплатного договору як добросовісний набувач та вказана земельна ділянка вибула з власності територіальної громади з її волі, відсутні передбачені частиною першою статті 388 ЦК України підстави для витребування у нього спірної земельної ділянки.
Прокурор не навів жодного обґрунтування на наявність пропорційності обраного ним способу захисту легітимній меті втручання в право. Отже, вимоги позивача про витребування земельної ділянки носять «індивідуальний і надмірний тягар» для нього, оскільки змушують його шукати способи компенсації своїх втрат, що в свою чергу є порушенням принципу пропорційності між відповідним заходом втручання легітимній меті втручання у право. В зв'язку з цим, витребування в нього земельної ділянки на користь територіальної громади буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суди залишили поза увагою порушення Студенянською сільською радого «принципу належного урядування», що полягає в недотриманні встановлених самою державою процедур, та не може бути підставою для позбавлення особи прав на майно, що було отримано в результаті відповідних порушень з боку державних органів. Виходячи зі змісту позову - саме внаслідок порушення Студенянською сільською радою відповідних вимог закону спірна земельна ділянка була безоплатно передана у власність ОСОБА_1 .
У цій справі прокурор не мав право самостійно звертатись з позовом з метою захист територіальної громади у відносинах, де відповідачем є орган місцевого самоврядування та відсутній будь-який інший орган, уповноважений на захист прав у цих відносинах. Разом з тим, органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. Також прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Студенянської сільської ради. При цьому, одним із відповідачів визначено Студенянську сільську раду. Таким чином, фактично позов подано прокурором в інтересах Студенянської сільської ради до неї ж самої.
03 грудня 2024 року перший заступник керівника Вінницької обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, Студенянська сільська рада розпорядилася належною територіальній громаді земельною ділянкою з порушенням вимог закону, тому звернення прокурора із зазначеним позовом відповідає суспільним інтересам та є пропорційним втручанням у право особи на мирне володіння майном, оскільки полягає у відновленні законності при вирішенні вибуття з власності територіальної громади земельної ділянки та її повернення у власність держави для задоволення потреб територіальної громади.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на час розгляду справи судами у ОСОБА_2 на праві приватної власності перебувало 14 земельних ділянок загальною площею 27,9676 га, які передані в оренду СВКП «Колос». Враховуючи викладене, витребування у ОСОБА_2 однієї земельної ділянки площею 2 га, яку він придбав за 33 000,00 грн, не буде для нього надмірним тягарем, спричиненим втратою грошових коштів та позбавленням засобів для існування. Крім того, законодавство України надає відповідачам після завершення цього судового процесу додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Вони не позбавлені можливості відновити своє право, зокрема, пред'явивши вимогу до особи, в якої придбали спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.
В свою чергу і ОСОБА_1 , надаючи 06 лютого 2021 року повноваження представляти свої інтереси ОСОБА_3 саме з питання набуття у власність та подальшого продажу земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, достовірно знав, що він уже скористався правом безоплатної приватизації земельної ділянки з таким цільовим призначенням. Відповідач, купуючи земельну ділянку, проявивши розумну обачність, міг безперешкодно перевірити правову історію цієї земельної ділянки та дізнатися, що її набувач ОСОБА_1 двічі набув у приватну власність земельні ділянки одного й того ж виду цільового призначення.
Воля народу України як власника може виражатися лише в таких діях органу державної влади, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави. Таким чином, здійснення Студенянською сільською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі держави.
Щодо представництва інтересів територіальної громади прокурором, то з 27 травня 2021 року органом, уповноваженим розпоряджатися зазначеною земельною ділянкою, є Студенянська сільська рада Тульчинського району Вінницької області. З огляду на те, що Студенянська сільська рада незаконно передала земельну ділянку у приватну власність, інтереси власника - територіальної громади порушені. Водночас, органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності - у випадках, які визначені у відповідних нормативно-правових актах, що регламентують повноваження Держгеокадастру (зокрема, з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився). ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області у цій справі не вживало заходів контролю та не має повноважень звертатись з позовом до суду.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень відмовлено.
В ухвалі вказано, що результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що заявник наводить достатні обґрунтування того, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а зазначена справа має виняткове значення для учасника справи, а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню.
Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 06 березня 2024 року у справі № 450/2148/20, від 15 березня 2023 року № 725/1824/20, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 16 серпня 2023 року у справі № 201/1669/21, від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19.
Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що згідно з наказом ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-9175/15-19-СГ від 07 червня 2019 року надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 0520687600:01:003:0218, площею 2,000 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Степанівської сільської ради Вінницького району Вінницької області. Право власності на вказану земельну ділянку 07 червня 2019 року зареєстроване за ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
06 лютого 2021 року ОСОБА_1 видав нотаріально посвідчену довіреність на ім'я ОСОБА_3 , якому доручив бути представником з питань набуття у власність на ім'я ОСОБА_1 будь-яких земельних ділянок, що розташовані на території Вінницької області, цільове призначення яких: для ведення особистого селянського господарства та реєстрації права власності на вказані земельні ділянки у відповідних органах, а після набуття у власність - продати земельні ділянки за ціну та на умовах, які будуть визначатись ним самостійно, виходячи з розумної доцільності.
ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , 08 квітня 2021 року звернувся із заявою до голови Студенянської сільської ради Тульчинського (Піщанського) району про надання дозволу на розробку землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства. При цьому повідомив, що правом безоплатної приватизації земельної ділянки по даному виду використання не скористався.
Рішенням 13 сесії 8 скликання Студенянської сільської ради № 714 від 22 червня 2021 року ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку із кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, площею 2,000 га для ведення особистого селянського господарства на території Студенянської сільської ради за межами с. Болган, право власності на яку за ним зареєстровано 01 липні 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
15 липня 2021 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Стеблюк Н. В. посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0523280300:02:001:0616, укладений між ОСОБА_3 - представником за довіреністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2., про що внесено відомості про вчинений правочин в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, Реєстр прав власності на нерухоме майно та зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2
11 січня 2022 року відповідно до договору оренди землі № 1073 ОСОБА_2 передав в оренду СВКП «Колос» належну йому на праві власності земельну ділянку, кадастровий номер 0523280300:02:001:0616. Договір зареєстрований 09 лютого 2022 року державним реєстратором Студенянської сільської ради Молодиченко О. І., строк дії договору до 11 січня 2032 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо звернення прокурора до суду в інтересах держави
Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України).
У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частини третя, четверта статті 56 ЦПК України).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21) зазначено, що:
«8.9. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача, таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Такі висновки узгоджуються із постановами Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17.
8.11. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку звернення до суду в інтересах держави, перед тим, як визначити коло відповідачів, прокурор має встановити, насамперед: (а) суб'єкта, якому належать повноваження звертатися до суду за захистом відповідного права або інтересу; (б) ефективний спосіб захисту такого права чи інтересу; (в) залежно від установленого - коло відповідачів. При цьому слід мати на увазі, що вимогу про визнання недійсним договору може заявити як його сторона, так й інша заінтересована особа. Крім того, якщо земельна ділянка має одночасно декілька цільових призначень (наприклад, належить і до земель водного фонду як прибережна захисна смуга, і до земель природно-заповідного фонду, будучи частиною території чи об'єкта такого фонду), то залежно від підстав позову повноваження захищати інтерес держави у використанні такої ділянки за відповідним призначенням може належати різним суб'єктам (як органам державної влади, так і місцевого самоврядування)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 646/1637/21 вказано:
«звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор обґрунтував необхідність захисту інтересів держави тим, що в межах відносин з розпорядження землями територіальної громади міста та надання в користування земельної ділянки із земель комунальної власності орган місцевого самоврядування (Харківська міська рада) всупереч інтересам територіальної громади прийняла незаконне рішення щодо розпорядження землею, яка є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, порушивши встановлений порядок. Тому Харківська міська рада має бути відповідачем у такій справі. Прокурор стверджував, що в цьому спорі відсутній орган, який мав би здійснювати захист порушених інтересів держави, тому прокурор звертається до суду саме як позивач. Державний орган виконавчої влади, який здійснює контроль у сфері земельних відносин, - Держгеокадастр не наділений законом правом на звернення до суду з позовом про скасування рішень органу місцевого самоврядування, оскільки спірна земельна ділянка не є землею сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу.
Прокурор самостійно обґрунтував, що необхідність захисту інтересів держави в цій справі полягає в необхідності захисту територіальної громади м. Харкова, яка відповідно до статті 13 Конституції України є власником землі та інших природних ресурсів, адже передача спірної земельної ділянки в оренду без проведення земельних торгів призводить до втраченої можливості отримати максимально великий розмір орендної плати у разі продажу права оренди на земельних торгах. При цьому прокурор подав позов про усунення помилки, допущеної, на думку прокурора, самим органом місцевого самоврядування при наданні земельної ділянки в оренду, тобто при здійсненні його власних функцій у земельних відносинах, правильно вказавши, що Харківська міська рада, яка не вчинила дій для виправлення допущеного порушення, у такій справі має бути відповідачем. Водночас інший орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює функції з розпорядження землями територіальної громади, відсутній.
Так, до повноважень Держгеокадастру віднесено функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (частина четверта статті 122 ЗК України), а також державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності (абзац п'ятий статті 15-2 ЗК України). З аналізу завдань, покладених на Держгеокадастр пунктом 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, вбачається, що Держгеокадастр є як центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі (частина перша статті 5), так і центральним органом, який забезпечує реалізацію державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів (частина друга статті 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 1 червня 2021 року у справі № 925/929/19 року зробила висновок про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. При цьому Велика Палата Верховного Суду не погодилась із доводами прокурора про те, що органи Держгеокадастру не наділені правом звернення до суду з відповідними позовними вимогами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 дійшла висновку про те, що позов у цій справі поданий в межах спору про право користування земельною ділянкою, у якому територіальна громада міста Києва є учасником цивільних відносин та стороною спору. Територіальна громада здійснює свої цивільні права та обов'язки через орган місцевого самоврядування в межах його компетенції, встановленої законом, - Київраду, замість якої й діє прокурор, а не в межах відносин, зазначених у статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Відтак за встановленими судами обставинами справи відсутні підстави для відступу від правових висновків, наведених у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 925/929/19. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним позивачем у справі № 910/5201/19 може бути лише орган, який здійснює розпорядження земельними ділянками комунальної власності, а не орган, який здійснює державний контроль за їх використанням. Оскільки єдиний орган, уповноважений здійснювати розпорядження спірною земельною ділянкою, - Київрада є відповідачем у цій справі, то орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, відсутній, тому прокурор набув статусу позивача».
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду із позовом, прокурор в обґрунтування необхідності захисту інтересів держави вказав, що Студенянська сільська рада, приймаючи рішення про передачу ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, внаслідок допущених порушень діяла всупереч інтересам територіальної громади та, відповідно, і держави. При цьому предметом оскарження, в тому числі, є рішення Студенянської сільської ради, яку залучено до справи в якості відповідача, тоді як нормами цивільного процесуального законодавства не передбачена можливість участі у справі одного й того самого органу місцевого самоврядування у статусі позивача та відповідача одночасно. За цих обставин відсутній орган, який мав би здійснювати захист порушених інтересів держави у спірних правовідносинах. Держгеокадастр також не наділений права звернення до суду з позовом про витребування спірної земельної ділянки. Тому прокурор набуває статус позивача;
отже, прокурор дотримався передбачених статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» вимог щодо обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у суді у цій справі як позивача, а доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Щодо позовних вимог керівника Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області до СВКП «Колос» про витребування земельної ділянки, а також до Студенянської сільської ради та ОСОБА_1 .
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження
№ 61-3480сво21) вказано, що «у справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_2) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 вказано, що «у справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_2; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_2) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_2) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них. Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2, за умови, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_2 належить залишити без змін».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) зазначено, що «ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред'явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили».
Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21).
У разі пред'явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).
У справі, що переглядається:
керівник Тульчинської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся з позовом про витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 та СВКП «Колос». До Студенянської сільської ради та ОСОБА_1 ніяких вимог фактично не пред'явлено. Водночас суди задовольнили позов до всіх відповідачів та розподілили між ними судові витрати;
Студенянська сільська рада, ОСОБА_1 та СВКП «Колос» рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржували, касаційні скарги не подали, до касаційної скарги ОСОБА_2 не приєднались. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про їх згоду з судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог до них;
ОСОБА_2 в касаційній скарзі просить оскаржені судові рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, проте аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що він не навів переконливих доводів, яким чином судові рішення порушують його права та інтереси в частині задоволених позовних вимог до СВКП «Колос», Студенянської сільської ради та ОСОБА_1 за умови, що ці відповідачі не оскаржують судові рішення.
Тому, з урахуванням принципу диспозитивності, суд касаційної інстанції оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до СВКП «Колос», Студенянської сільської ради та ОСОБА_1 не аналізує та залишає їх без змін.
Щодо позовних вимог керівника Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
У частині першій статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Згідно з пунктом «в» частини третьої, частиною четвертою статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Відповідно до пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 га.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), на яку посилається заявник, вказано: «Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).».
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі
№ 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:
«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.
5.60. Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).
5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 450/2148/20 зазначено, що «касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги, що втручання у права відповідача не становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка не позбавлена можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до особи, у якої вона придбала цю квартиру, на підставі статті 661 ЦК України. Адже така можливість не є безумовною підставою для витребування майна у добросовісного набувача та не звільняє суд від обов'язку перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, пропорційності втручання в майнові права сторін спору з огляду на справедливий баланс конкуруючих інтересів в контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, за обставин цієї справи, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. При цьому власник, при неможливості витребувати майно у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, має аналогічні засоби для відновлення свого права, пред'явивши вимогу до особи (осіб), внаслідок неправомірних дій яких майно незаконного вибуло із його володіння, про компенсацію майнової шкоди на загальних підставах (частина третя статті 386, статті 11, 22, 1166 ЦК України)».
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ Rysovskyy v. Ukraine, від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04, Kryvenkyy v. Ukraine, від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).
Європейський суд звертав увагу, що у справах, коли виправлення помилок, допущених органами державної влади, призводить до втручання у право на мирне володіння майном добросовісного набувача, принципи належного урядування покладають на органи державної влади не лише обов'язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й можуть також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Суд зазначає, що заявник мав переважне право на отримання земельної ділянки як ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Реалізуючи це право, міська рада спочатку виділила йому земельну ділянку, а згодом видала йому документи про його право власності на неї. Він володів цією земельною ділянкою без перешкод близько двадцяти років, коли інша особа почала будувати на ній будинок. У зв'язку з цим Суд не вважає вирішальним, чи розпочинав сам заявник якесь будівництво або використовував землю для будь-яких інших законних цілей; важливо те, що він був законним власником земельної ділянки. Право власності заявника зрештою було визнано недійсним на користь іншої особи через порушення у розподілі територій між двома адміністративно-територіальними одиницями - містом та селом, - під час процедури, до якої заявник не був залучений і на яку він не мав жодного впливу. Немає доказів того, що він був недобросовісним власником. Крім того, вбачається, що самі органи державної влади погодилися з тим, що під час здійснення цієї процедури було допущено порушення (див. пункт 9). З огляду на це національні суди зіткнулися з необхідністю виправити помилки органів державної влади, і Суд не вважає їхнє рішення на користь Г. явно необґрунтованим. Проте ця ситуація вимагала надання компенсації або іншого виду відшкодування заявнику. Уряд стверджував, що заявник мав можливість вимагати відшкодування за незаконні дії та рішення органів державної влади. Суд зазначає, що він уже встановлював, що Уряд не зміг довести існування будь-яких чітких норм національного законодавства, які б передбачали грошову компенсацію або будь-який інший вид відшкодування будь-якої шкоди в таких ситуаціях (див. рішення ЄСПЛ Goropashyn v. Ukraine, 24 квітня 2025 року, заява № 67127/16).
Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (там само, пункт 48 з подальшими посиланнями). У цій справі заявник не отримав жодного відшкодування за земельну ділянку, якої він був позбавлений, а жодної спроби запропонувати йому таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення ЄСПЛ Kulyk v. Ukraine, від 09 травня 2025 року, заява № 40214/16, Bondar v. Ukraine, від 09 травня 2025 року, заява № 7097/18).
Суд додатково зазначає, що український законодавець шляхом внесення змін до Цивільного кодексу у 2025 році, спрямованих на захист прав добросовісних набувачів (див. пункти 20-21 вище), по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників саме держава має нести наслідки, зокрема фінансові. Це підтверджується вимогою забезпечити на момент подання віндикаційного позову (rei vindicatio) наявність коштів для виплати компенсації особі, чиї права зачіпаються, у разі задоволення позову. Крім того, ці зміни, вочевидь, не розмежовують способи набуття майна останнім (або єдиним) власником - чи то безпосередньо від держави (у порядку приватизації), чи то через наступні правочини, як-от купівля-продаж. Визначальним є те, що майно первісно належало державі (або територіальній громаді) і що останній власник є добросовісним набувачем. Хоча нове законодавство не може виправити ситуацію заявниці, оскільки воно застосовується лише до майбутніх справ (з ретроактивною дією тільки для справ, що розглядаються судами першої інстанції), Суд вважає, що такий підхід відображає позицію законодавця щодо способу розв'язання складних правових ситуацій, подібних до тієї, що розглядається у цій справі (див. рішення ЄСПЛ KOSMATSKA v. UKRAINE», від 04.12.2025 року, заява № 9953/16)
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
У справі, що переглядається:
ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_1 отримав безоплатно дві земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, тоді як з урахуванням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Відтак земельна ділянка з кадастровим номером 0523280300:02:001:0616 вибула із власності власника - територіальної громади в особі Студенянської сільської ради поза її волею незаконним шляхом, а тому підлягають застосуванню положення статті 388 ЦК України про витребування цієї ділянки у ОСОБА_2 як у добросовісного набувача;
апеляційний суд також вказав, що ОСОБА_2 , купуючи спірну земельну ділянку, проявивши розумну обачність, міг безперешкодно перевірити правову історію цієї земельної ділянки та дізнатися, що її набувач - ОСОБА_1 двічі набув у приватну власність земельні ділянки одного й того ж виду цільового призначення, а норма безоплатної приватизації земельних ділянок є відомою та закріплена в пункті б частини першої статті 121 ЗК України. За таких обставин витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 не становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки ОСОБА_2 як добросовісний набувач не позбавлений можливості відновити своє право, пред'явивши вимогу до ОСОБА_1 , у якого він придбав цю земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України;
апеляційний суд не звернув увагу, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. Можливість відновити своє право, пред'явивши вимогу до особи, у якої вона придбала цю квартиру, на підставі статті 661 ЦК України, не є безумовною підставою для витребування майна у добросовісного набувача та не звільняє суд від обов'язку перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, пропорційності втручання в майнові права сторін спору з огляду на справедливий баланс конкуруючих інтересів в контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому власник, при неможливості витребувати майно у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, має аналогічні засоби для відновлення свого права, пред'явивши вимогу до особи (осіб), внаслідок неправомірних дій яких майно незаконного вибуло із його володіння, про компенсацію майнової шкоди на загальних підставах (частина третя статті 386, статті 11, 22, 1166 ЦК України). Якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо;
суд апеляційної інстанції не обґрунтував висновку, що ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність, міг безперешкодно перевірити правову історію цієї земельної ділянки та дізнатися, що її набувач - ОСОБА_1 набув її у приватну власність незаконно, враховуючи, що ні відповідні органи державипри відведенні земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства повторно, ні нотаріус (державний реєстратор) при посвідченні договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і державній реєстрації речових прав, не проконтролювали це;
апеляційний суд не надав належної оцінки аналогічним доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 , а також аргументам прокурора на їх противагу, не перевірив та не встановив підстави та процедури набуття майна ОСОБА_2 , пов'язаність між учасниками спірних правовідносин, спрямованість їх волевиявлення та фактичні наміри, а за встановлення того, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, тобто який не знав та не міг знати про існування перешкод у її придбанні в ОСОБА_1 , не обґрунтував, чи існують реальні підстави вважати, що ОСОБА_2 отримає відшкодування за земельну ділянку, якої він був позбавлений, і чи є підстави для покладення тягаря шукати способи компенсації своїх втрат саме на добросовісного набувача, а не державу як власника, яка втратила право на спірну земельну ділянку внаслідок дій її уповноважених органів та представників.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції в зазначеній частині без змін, тому постанову апеляційного суду в цій частині слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду частково прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині позовних вимог до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Вінницького апеляційного суду від 12 вересня 2024 року в частині позовних вимог до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки скасувати та передати справу в зазначеній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 01 липня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 вересня 2024 року залишити без змін.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Вінницького апеляційного суду від 12 вересня 2024 року у скасованій частині втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко