17 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 697/362/21
провадження № 61-17036св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «АТБ-Маркет»,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 31 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Скирди Б. К., та постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, ухвалену колегією у складі суддів Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АТБ-Маркет» (далі - ТОВ «АТБ-Маркет») про зміну формулювання причини звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтований тим, що 25 червня 2019 року його звільнено за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України. Вважаючи звільнення незаконним, він звернувся до суду з позовом про визнання наказів недійсними, перерахунок заробітної плати, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 5 травня 2020 року у справі №697/2951/19 встановлено, що оголошення дисциплінарних стягнень позивачеві здійснено незаконно, тому відсутні підстави для його звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України, однак відмовлено у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.
З огляду на те, що скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі у межах національного судочинства неможливе, він вимушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо зміни формулювання причини звільнення.
Оскільки неправильне формулювання причини звільнення перешкоджає його працевлаштуванню, позивач вважав, що також має право на компенсацію середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Зазначав, що про порушення свого права він дізнався лише 4 травня 2020 року, коли відповідач на вимогу суду надав для ознайомлення накази про оголошення позивачеві дисциплінарних стягнень та документи-підстави для їх складання. Окрім того, позивач проходив амбулаторне лікування, тому з незалежних від нього обставин, які об'єктивно перешкоджали та створювали труднощі, своєчасно не звернувся до суду.
За викладених обставин просив поновити строк звернення до суду за захистом порушеного права.
Визнати формулювання причини його звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України неправильними.
Змінити формулювання причини звільнення, вказавши підставою звільнення частину третю статті 38 КЗпП України.
Стягнути з ТОВ «АТБ-Маркет» середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26 червня 2019 року, до дня фактичного виконання відповідачем рішення суду.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 31 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Позивач не надав суду доказів, які підтверджують подання ним заяви згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України, що й підтвердив сам позивач у судовому засіданні.
Оскільки позивач не довів обставин, на які він посилався, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
З огляду на те, що позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від основної вимоги, у її задоволенні місцевий суд також відмовив.
Вирішуючи клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду, суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустив строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, встановлений статтею 233 КЗпП України, а наведені ним підстави для його поновлення обґрунтовані тими ж самими обставинами, яким вже надано оцінку судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи № 697/2951/19, інших поважних причин пропуску строку звернення до суду з вказаним позовом позивач не зазначив.
Додатковим рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 22 червня 2021 року звільнено ОСОБА_1 від сплати на користь
ТОВ «АТБ-Маркет» витрат на професійну правничу допомогу адвоката Помазкіна А. Є. у цій справі.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що покладення на позивача витрат на правничу допомогу, розмір яких більше, ніж у півтора рази перевищує розмір річного його доходу за попередній календарний рік, є для нього надмірним тягарем, невиправдано погіршить матеріальне становище позивача та не буде відповідати міркуванням розумності і справедливості.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 31 травня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наказ, на підставі якого позивача звільнено із займаної посади, у встановленому законом порядку не скасований, тому відсутні підстави для зміни формулювання причини звільнення. Окрім того, судом встановлено, що позивач не ініціював припинення трудових відносин з відповідачем з власної ініціативи в односторонньому порядку, що виключає можливість його звільнення з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України.
Звертаючись із клопотанням про поновлення строку звернення до суду за захистом свого права, позивач вказав причини поважності пропуску такого строку, які є аналогічними тим, що вказані ним під час розгляду справи № 697/2951/19. Зазначеним обставинам була надана судами оцінка під час розгляду справи № 697/2951/19. Зокрема, місцевий суд встановив, що перебування на амбулаторному лікуванні ОСОБА_1 неодноразово переривалось та не перешкоджало йому звернутися до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області з питань додержання відповідачем законодавства про працю, членів наглядової ради Корпорації «АТБ» та правоохоронних органів зі скаргами на дії відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
19 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просив скасувати рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 31 травня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених: у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 2/0828/2771/2012, від 18 березня 2020 року у справі № 0828/392/2012, від 22 вересня 2020 року у справі № 9901/743/18, від 24 лютого 2021 року у справі № 800/30/17, від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 8 вересня 2021 року у справі № 9901/14/21; у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 210/3915/17, від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 3 квітня 2018 року у справі № 910/31767/15, від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17,від 20 червня 2018 року у справі № 752/12360/16-ц, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 288/1361/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 0907/2-7453/2011, від 30 травня 2019 року у справі № 346/1178/17, від 3 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 278/2072/16-а, від 20 листопада 2019 року у справі № 922/793/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 539/3299/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 560/3070/19,від 30 березня 2020 року у справі № 826/10808/18, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 15 липня 2020 року у справі № 480/1449/18, від 5 серпня 2020 року у справі № 817/893/17,від 4 листопада 2020 року у справі № 761/7369/18, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 2 грудня 2020 року у справі № 296/5094/17,від 23 грудня 2020 року у справі № 372/4155/18, від 29 грудня 2020 року у справі № 909/1165/19, від 20 січня 2021 року у справі № 1140/2209/18, від 21 січня 2021 року у справі № 820/1169/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 697/2951/19, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/25034/19, від 16 березня 2021 року у справі № 466/3942/20,від 17 березня 2021 року у справі № 686/10718/17, від 18 березня 2021 року у справі № 902/608/19, від 20 квітня 2021 року у справі № 750/3192/14, від 1 червня 2021 року у справі № 916/1714/20, від 3 серпня 2021 року у справі № 508/1190/17, від 6 серпня 2021 року у справі № 805/1692/17-а, від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18, від 15 вересня 2021 року у справі № 372/2583/18; у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначає недослідження судами зібраних у справі доказів та необґрунтоване відхилення клопотання про долучення до матеріалів справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник вказує, що у справі № 697/2951/19 суди встановили порушення вимог законодавства при його звільненні, що є підставою для визнання формулювання причини звільнення незаконним.
Також суди не надали належної оцінки всім заявленим позивачем позовним вимогам, не врахували, що відмова у задоволенні позову з підстав пропуску строку звернення до суду не спростовує порушення відповідачем прав заявника.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували приписи статті 235 КЗпП України. Для зміни формулювання причини звільнення на частину третю статті 38 КЗпП України є достатнім факт підтвердження порушення роботодавцем законодавства про працю.
Також позивач зазначає, що має право на компенсацію середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суди не надали належної оцінки клопотанню заявника про поновлення строку звернення до суду та не врахували, що позивач відповідно до вимог статті 233 КЗпП України звернувся до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався про порушення свого права, а саме з 23 лютого 2021 року, коли було оприлюднено у Єдиному державному реєстрі судових рішень постанову Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 697/2951/19.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «АТБ-Маркет» на касаційну скаргу ОСОБА_1 . Відповідач вважає касаційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
ТОВ «АТБ-Маркет» зазначає, що суди, розглянувши вимогу про зміну формулювання причини звільнення, фактично розглянули дві позовні вимоги: про визнання причини звільнення на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України неправильним та про зміну формулювання причини звільнення на звільнення згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України.
Суди дійшли правильного висновку про відсутність у відповідача підстав для звільнення позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
У відзиві ТОВ «АТБ-Маркет» просить стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 5 500 грн.
У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив, у якій ОСОБА_1 посилається на те, що він був звільнений від сплати судового збору за подання позову, апеляційної та касаційної скарг. Також просить врахувати його скрутний майновий стан та відсутність коштів.
Зазначає, що звернувся до суду за захистом свого порушеного права, тому посилання відповідача на доцільність покладення на позивача обов'язку з відшкодування понесених відповідачем судових витрат є безпідставними.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про: неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених: у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 2/0828/2771/2012, від 18 березня 2020 року у справі № 0828/392/2012, від 22 вересня 2020 року у справі № 9901/743/18, від 24 лютого 2021 року у справі № 800/30/17, від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 8 вересня 2021 року у справі № 9901/14/21; у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 210/3915/17, від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 3 квітня 2018 року у справі № 910/31767/15, від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17, від 20 червня 2018 року у справі № 752/12360/16-ц, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 288/1361/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 0907/2-7453/2011, від 30 травня 2019 року у справі № 346/1178/17, від 3 липня 2019 року у справі № 520/11437/16-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 278/2072/16-а, від 20 листопада 2019 року у справі № 922/793/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 539/3299/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 560/3070/19, від 30 березня 2020 року у справі № 826/10808/18, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 15 липня 2020 року у справі № 480/1449/18, від 5 серпня 2020 року у справі № 817/893/17, від 4 листопада 2020 року у справі № 761/7369/18, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 2 грудня 2020 року у справі № 296/5094/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 372/4155/18, від 29 грудня 2020 року у справі № 909/1165/19, від 20 січня 2021 року у справі № 1140/2209/18, від 21 січня 2021 року у справі № 820/1169/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 697/2951/19, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/25034/19, від 16 березня 2021 року у справі № 466/3942/20, від 17 березня 2021 року у справі № 686/10718/17, від 18 березня 2021 року у справі № 902/608/19, від 20 квітня 2021 року у справі № 750/3192/14, від 1 червня 2021 року у справі № 916/1714/20, від 3 серпня 2021 року у справі № 508/1190/17, від 6 серпня 2021 року у справі № 805/1692/17-а, від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18, від 15 вересня 2021 року у справі № 372/2583/18; у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 6 квітня 2016 року
у справі № 6-409цс16, від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);недослідження судами зібраних у справі доказів і необґрунтоване відхилення судами клопотання про долучення до матеріалів справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25 червня 2008 року ОСОБА_1 прийнято на посаду заступника керуючого магазином
у ТОВ «АТБ-Маркет».
Наказом від 27 листопада 2008 року № 224 ОСОБА_1 переведено на посаду керуючого магазином.
Наказом від 25 червня 2019 року № 110-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України (т.1, а. с. 25).
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 5 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 21 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року, у справі № 697/2951/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «АТБ-Маркет» про визнання наказу недійсним, перерахунок заробітної плати, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди встановлено, що звільнення позивача проведено з порушенням чинного законодавства про працю. Наказ про оголошення догани, який передував наказу про звільнення, є незаконним, так як не містить фактичних та конкретних даних щодо допущених порушень, загальні формулювання не пояснюють суть порушень трудової дисципліни, які допустив у роботі позивач, не містять посилання на конкретні обставини вчинення порушення; відповідач не надав належних доказів на підтвердження вини та умислу в діях позивача, у повній мірі не взято до уваги пояснення позивача, що свідчить про відсутність систематичних порушень та систематичного невиконання позивачем без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, що могло бути підставами для застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України. Разом з тим, у задоволенні позову відмовлено у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України (т. 1, а. с. 31-37).
Отже, за результатами розгляду цивільної справи № 697/2951/19 наказ
ТОВ «АТБ-маркет» від 25 червня 2019 року № 110-к, на підставі якого звільнено позивача та внесено відповідний запис у трудову книжку, не був скасований, тому він залишається чинним.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при ухваленні постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, відзиву та відповіді на відзив, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 5 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 21 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року, у справі № 697/2951/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «АТБ-Маркет» про визнання наказу недійсним, перерахунок заробітної плати, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди встановлено, що звільнення позивача проведено з порушенням чинного законодавства про працю, оскільки наказ про оголошення догани, який передував наказу про звільнення, є безпідставним.
При цьому, встановивши, що відповідач порушив трудові права позивача, суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду за захистом своїх прав.
З урахуванням наведеного ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, просив змінити формулювання причин звільнення з пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України.
Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України у редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи порушує роботодавець законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьою цієї статті підставою розірвання з ініціативи працівника трудового договору є винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, має відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору.
Отже, для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення (постанова Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 182/1207/21).
Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на момент, коли перебував у трудових відносинах з ТОВ «АТБ-Маркет» не звертався до нього із заявою про припинення трудових відносин на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України; крім того, наказ, на підставі якого ОСОБА_1 звільнено, не скасований, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для зміни формулювання причини звільнення.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17, від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17, від 20 червня 2018 року у справі № 752/12360/16, від 17 березня 2021 року у справі № 686/10718/17, від 3 серпня 2021 року у справі 508/1190/17 щодо застосування частини третьої статті 38 КЗпП України.
Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки суди у цій справі встановили, що позивач не звертався до роботодавця із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, водночас звільнення на підставі зазначеної норми є особливим видом розірвання трудового договору саме на підставі письмово викладеної ініціативи працівника.
Посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 902/608/19, про те, що преюдиціальні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акта, який набрав законної сили, є безпідставними з огляду на таке.
Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі зазначили, що рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 5 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 21 липня 2020 року та постановою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року, у справі № 697/2951/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «АТБ-Маркет» про визнання наказу недійсним, перерахунок заробітної плати, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди, яким встановлено, що звільнення позивача проведено з порушенням чинного законодавства про працю, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України мають преюдиціальне значення під час вирішення спору у цій справі. Водночас суди у справі № 697/2951/19 відмовили ОСОБА_1 у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку звернення до суду. Тому, встановивши, що оспорюваний наказ ТОВ «АТБ-Маркет» від 25 червня 2019 року є чинним і відповідач не звертався до роботодавця із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суди не розглянули всі заявлені ним позовні вимоги, зокрема щодо визнання формулювання підстав звільнення неправильними.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій відповідно до статті 235 КЗпП України дійшли обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для зміни формулювання підстав звільнення, фактично встановивши правомірність такого формулювання та відсутність підстав для визнання його незаконним.
Посилання заявника на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 9901/743/18, щодо звільнення працівника на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України, колегія суддів відхиляє, оскільки предметом позову у цій справі є вимоги, заявлені на підставі
статей 38, 235 КЗпП України.
У касаційній скарзі заявник також посилається на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у справі № 817/893/17, щодо порядку стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
Колегія суддів відхиляє зазначені посилання, оскільки у цій справі суди не встановили підстав для задоволення позовних вимог про зміну формулювання причини звільнення, а тому й відсутні підстави для задоволення похідної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки клопотанню про поновлення строку звернення до суду, визначеного статтею 233 КЗпП України, є безпідставними, оскільки суди встановили, що наведені позивачем підстави для його поновлення не обґрунтовані поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.
Зокрема, суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача про те, що він дізнався про порушення свого права лише 24 лютого 2021 року, а саме після оприлюднення у Єдиному державному реєстрі судових рішень постанови Верховного Суду у справі № 697/2951/19, оскільки сам позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що перебіг строку звернення до суду розпочався 4 травня 2020 року, коли відповідач надав позивачеві пакет документів, на підставі яких його звільнено.
Також як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 0828/392/2012, від 24 лютого 2021 року у справі № 800/30/17; постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012, від 3 квітня 2018 року у справі № 910/31767/15, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 922/793/19, від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16, від 4 листопада 2020 року у справі № 761/7369/18, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/25034/19, від 6 жовтня 2021 року у справі № 359/4206/19, від 16 березня 2021 року у справі № 466/3942/20, від 31 липня 2019 року у справі № 278/2072/16-а, від 12 лютого 2020 року у справі № 560/3070/19, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 23 листопада 2020 року у справі № 315/714/19, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 15 липня 2020 року у справі № 480/1449/18, від 29 грудня 2020 року у справі № 909/1165/19, від 30 березня 2020 року у справі № 826/10808/18, від 20 січня 2021 року у справі № 1140/2209/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 372/4155/18; постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 16 серпня 2017 року
у справі № 6-2667цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16.
Колегія суддів відхиляє посилання на зазначені висновки суду касаційної інстанції, оскільки правовідносини у зазначених справах не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається. У наведених постановах відмінний предмет спору та зміст позовних вимог. Зокрема, у зазначених справах суди викладали висновки щодо пропуску позовної давності за статтею 261 ЦК України, пропуску звернення до суду адміністративної юрисдикції, пропуску строку на апеляційне оскарження судового рішення, про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, а також у справах щодо пропуску строку звернення до суду у трудових спорах, у яких суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів і заперечень, оцінюючи їх у сукупності.
Однак питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду у трудових спорах вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів.
У справі, яка переглядається, суди надали оцінку доводам позивача, наявним у матеріалах справи доказам та дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач пропустив строк звернення до суду. Проте такою обставиною відмову у позові суди не обґрунтували.
За таких обставин у справі, яка переглядається, суди хоча й дійшли неправильних висновків про застосування частини першої статті 233 КЗпП України, однак правильно вирішили спір по суті, отже з урахуванням того, що після ухвалення Верховним Судом свого рішення результат по суті спору щодо законності оспорюваного наказу та відсутності підстав для задоволення позову не зміниться, ухвалені у справі судові рішення підлягають залишенню без змін.
Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 201/5731/19, від 2 листопада 2022 року у справі № 202/825/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року
у справі № 373/2054/16-ц зазначено, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до цитування постанов Верховного Суду, ухвалених у справах із правовідносинами, які не є подібними до правовідносин у цій справі, незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.
Водночас Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони
(§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Підстав для виходу за межі розгляду справи суд касаційної інстанції не встановив.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу
У відзиві ТОВ «АТБ-Маркет» просило стягнути із ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у Верховному Суді в розмірі 5 500 грн. Ця заява була надіслана ОСОБА_1 , що підтверджується відповідним поштовим відправленням.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Відповідно до опису наданих послуг адвокат Помазкін А. Є. надав клієнту
ТОВ «АТБ-Маркет» такі послуги: зустріч із клієнтом, аналіз оскаржуваних рішень та касаційної скарги, складання та направлення відзиву, за умовами якого загальна вартість послуг адвоката становить 5 500 грн.
Позивач надіслав відповідь на відзив, у якому просить врахувати його скрутний майновий стан та зазначав, що вимоги про стягнення з позивача на користь позивача витрат на правничу допомогу є безпідставними.
Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також заяву позивача щодо його скрутного майнового стану, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення заяви ТОВ «АТБ-Маркет» та стягнення із ОСОБА_1 3 500 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Щодо судових витрат
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 31 травня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АТБ-Маркет» витрати на професійну правничу допомогу за подання відзиву на касаційну скаргу у розмірі 3 500 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська