ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.01.2026Справа № 910/11150/25
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Самошиній І.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури
(вул. Предславинська, 45/9, м. Київ, 03150)
в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України
(просп. Берестейський (Перемоги), 10, м. Київ, 01135)
До 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "БУДІВЕЛЬНА ФІРМА "БАРЕЛЬЄФ" (просп. Повітряних Сил, 72, м. Київ, 03151)
2. Регіонального відділення Фонду Державного майна України по м. Києву (бульв. Шевченка Тараса, 50Г, м. Київ, 01032)
3. Державного некомерційного підприємства "Державний університет "Київський авіаційний інститут"
(просп. Любомира Гузара, 1, м. Київ,03058)
Про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Заступник керівника Київської міської прокуратури (далі-прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі-позивач) з позовом до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "БУДІВЕЛЬНА ФІРМА "БАРЕЛЬЄФ" (далі - відповідач-1), 2. Регіонального відділення Фонду Державного майна України по м. Києву (далі - відповідач-2), 3. Державного некомерційного підприємства "Державний університет "Київський авіаційний інститут" (далі-відповідач-3), в якому просить:
- 1. Визнати недійсним Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9083 від 21.07.2022, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву, ТОВ "Будівельна фірма "Барельєф", Національним авіаційним університетом (теперішня назва - Державне некомерційне підприємство "Державний університет "Київський авіаційний інститут"), предметом якого є державне нерухоме майно - частина нежитлового приміщення навчального ангару № 2 (літера К), загальною площею 191 кв.м, по вул. Медовій, 1 у м. Києві.
- 2. Зобов'язати ТОВ "Будівельна фірма "Барельєф" повернути Державному некомерційному підприємству "Державний університет "Київський авіаційний інститут" (колишня назва - Національний авіаційний університет) за актом приймання-передачі державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення навчального ангару № 2 (літера К), загальною площею 191 кв.м, по вул. Медовій, 1 у м. Києві.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
12.09.2025 Міністерством освіти і науки України подано письмові пояснення по справ разом із клопотанням про розгляд справи без участі представника Міністерства.
18.09.2025 від Регіонального відділення Фонду Державного майна України по м. Києву до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник проти задоволення позовних вимог заперечує, вказує, що із наведених підстав позову, не вбачається обставин, які б свідчили про те, що на момент укладення Договору, зміст останнього суперечив Закону України «Про освіту», відповідно відсутнє порушення інтересів держав та просить суд у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах Міністерства освіти і науки України відмовити повністю.
19.09.2025 до суду від Державного некомерційного підприємства "Державний університет "Київський авіаційний інститут" надійшов відзив, в якому Університет заперечує проти задоволення позовних вимог; вказує, що спірне майно фактично не використовується для навчальних занять і не має безпосереднього відношення до освітньої діяльності. Окрім того, на переконання відповідача3, існують підстави для застосування у спірних правовідносинах норм спеціального закону - Закону України «Про вищу освіту». Також відповідачем3 наголошено, що прокуратурою обрано неефективний спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
22.09.2025 прокуратурою подано до суду відповідь на відзив Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву.
14.10.2025 прокуратурою подано до суду відповідь на відзив Університету.
05.11.2025 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.11.2025.
Розгляд справи по суті судом неодноразово відкладався, що відображено у протокольних ухвалах суду.
У судове засідання, призначене на 21.01.2026 з'явились представники учасників справи. Представник прокуратури підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд позов задовольнити. Представники відповідача 2 та відповідача 3 проти задоволення позовних вимог заперечили.
У судовому засіданні 21.01.2026 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників справи, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Звертаючись до суду із позовом, прокуратурою зазначено, що за результатами проведення аукціону 21.07.2022 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву (далі - орендодавець, Регіональне відділення), ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф» (далі - товариство, орендар), Національним авіаційним університетом (теперішня назва Державне некомерційне підприємство «Державний університет «Київський авіаційний інститут») (далі - балансоутримувач, Університет) укладено договір № 9083 оренди нерухомого майна, що належить до державної власності (далі - договір).
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.10.2023 № 921-р здійснено реорганізацію балансоутримувача - Національного авіаційного університету, шляхом його поділу на Державне некомерційне підприємство «Державний університет «Київський авіаційний інститут» (Київський авіаційний інститут) та бюджетну установу - Українську державну льотну академію.
Відповідно до п. 3 вказаного розпорядження Київський авіаційний інститут є правонаступником майна (у тому числі власних надходжень), прав і обов'язків Національного авіаційного університету згідно із розподільчим балансом.
Відповідний запис щодо реєстрації Державного некомерційного підприємства «Державний університет «Київський авіаційний інститут» внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 07.11.2024.
Згідно із п.п. 1.2, 1.4 Статуту Державного некомерційного підприємства «Державний університет «Київський авіаційний інститут», затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України 25.10.2024 № 1511, Університет є правонаступником прав та обов'язків Національного авіаційного університету відповідно до розподільчого балансу.
Університет є юридичною особою публічного права, утворений у формі державного некомерційного підприємства і належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України.
Так, листом від 24.11.2021 № 06.16/3628 Університет, як балансоутримувач, звернувся із листом до Міністерства освіти і науки України про надання погодження на укладення договору оренди державного нерухомого майна - приміщення площею 191 кв.м навчального ангару № 2 за адресою: вул. Медова, 1 м. Київ.
Погодження на передачу вказаного державного майна в оренду з метою розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів надано Міністерством освіти і науки України листом № 1/228-22 від 06.01.2022.
Вказане нерухоме майно закріплене за Університетом на праві господарського відання наказом Міністерства освіти і науки України від 12.12.2017 № 1587.
За умовами п. 4.1 договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення навчального ангару № 2 (літера К) загальною площею 191 кв.м на 1-му поверсі за адресою: вул. Медова, 1 у м.Києві, що перебуває на балансі Університету.
Відповідно до п. 12 договору строк договору оренди встановлено на період дії воєнного стану та 12 місяців після припинення чи скасування воєнного стану.
Як вбачається із умов п. 7.1 договору майно може бути використане орендарем за будь-яким цільовим призначенням.
Відповідно до п. 6.1 договору орендар зобов'язаний використовувати орендоване майно відповідно призначення, визначеного в пункті 7 договору.
Орендар вступає в стокове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна. Акт приймання-передачі підписується між орендарем і балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору (п. 2.1 договору).
На підставі Акту приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності та на виконання договору оренди нерухомого майна, балансоутримувач 21.07.2022 передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що належить до державної власності - навчальний ангар № 2, літера К, 1 - й поверх, загальною площею 191 кв.м, по вул. Медовій, 1 у м. Києві.
Прокуратурою вказано, що із вищезгаданих листів Університету від 24.11.2021 та Міністерства освіти і науки України від 06.01.2022 вбачається, що мета використання державного майна - розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів.
Відповідно до відомостей із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основним видом діяльності ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф» згідно з КВЕД (класифікація видів економічної діяльності) є 41.20 «будівництво житлових і нежитлових будівель», крім того товариство займається такими видами діяльності: «інші будівельно-монтажні роботи, штукатурні роботи, малярні роботи та скління, покрівельні роботи, надання в оренду будівельних машин і устаткування, надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна», тобто орендар не провадить навчальної та/або освітньої діяльності та не надає освітні послуги.
Також відсутні відомості в Реєстрі суб'єктів освітньої діяльності про здійснення освітньої діяльності ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф».
Таким чином, на переконання прокуратури наведені обставини свідчить про те, що ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф» не належить до суб'єктів освітньої діяльності, а його діяльність не була спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, оскільки державне нерухоме майно - нежитлове приміщення навчального ангару № 2 площею 191 кв. м, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Медова, 1 , що перебуває на балансі Університету, передано в оренду з метою розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів, що жодним чином не пов'язано ні з навчальним процесом, ні із забезпеченням навчального процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а відтак, у даному випадку вказане майно не могло бути передано в оренду через існування прямої заборони ст. 80 Закону України "Про освіту", що свідчить про нецільове використання майна закладу вищої освіти.
За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.
"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі № 47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.
Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 08.04.1999 №3-рп/99).
Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
З врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 906/982/19).
При цьому обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України, недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.
Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 920/284/18, від 03.04.2019 у справі № 909/63/18, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 31.07.2019 у справі № 916/2914/18, від 06.08.2019 у справі № 912/2529/18, від 15.12.2020 у справі № 904/82/19, від 27.07.2021 у справі № 909/835/18.
Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Крім того, саме лише посилання у позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо) [аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 31.10.2018 у справі № 910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі № 927/246/18].
Пред'явлення цього позову, на переконання прокурора, спрямоване на захист інтересів держави, оскільки укладено незаконний договір щодо державного майна.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Відповідно до статті 326 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Враховуючи, що спірне приміщення є державною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним здійснюється уповноваженим державним органом - Міністерством освіти і науки України, саме до компетенції Міністерства віднесені повноваження щодо захисту порушених інтересів держави у разі укладення незаконних договорів щодо зазначеного майна.
Прокурор визначив Міністерство як орган, який мав здійснювати захист інтересів держави з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності здійснюється уповноваженими органами влади з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Частиною першою статті 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності, поміж інших, є міністерства (далі - уповноважені органи управління) та Фонд державного майна України.
Відповідно до пункту 32 частини першої статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі та організовують контроль за використанням орендованого державного майна.
Згідно з частинами першою - третьою статті 69 Закону України "Про освіту" державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється з метою реалізації єдиної державної політики в цій сфері та спрямований на забезпечення інтересів суспільства щодо належної якості освіти та освітньої діяльності.
Державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється центральним органом виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальними органами. Центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальні органи діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом та іншими законами України.
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
За змістом підпункту 89 пункту 4 вказаного вище Положення Міністерство здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
Отже, Міністерство є центральним органом виконавчої влади та у нього наявні правомочності на управління об'єктами державної власності, які належать до сфери його управління.
У цьому випадку спірне майно належить до сфери управління Міністерства, а тому воно повноважне представляти інтереси держави у спірних правовідносинах як державний орган та може бути позивачем у суді у випадку, коли це необхідно для реалізації відповідних повноважень задля забезпечення виконання функцій держави.
Прокурор вказує, що Міністерство, знаючи про порушення інтересів держави, та маючи відповідні повноваження для їх захисту, не вчинило належних дій щодо захисту інтересів держави, а тому у прокурора наявні підстави для здійснення представництва інтересів держави в суді.
Київською міською прокуратурою, з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, на адресу Міністерства освіти і науки України скеровувались листи від 10.09.2024 за № 24-1284ВИХ-24 та 28.07.2025 № 24-1009ВИХ-25 щодо законності укладення договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 21.07.2022 № 9083, чи вбачає Міністерство порушення вимог чинного законодавства при використанні спірного приміщення не за цільовим призначенням, чи вживало Міністерство або має намір вживати заходів на їх усунення, якщо ні - вказати причини.
Листами № 1/20273-24 від 31.10.2024 та № 1/16307-25 від 05.08.2025 Міністерство повідомило міську прокуратуру про те, що не є стороною Договору оренди, інформація про порушення умов договору у Міністерстві відсутня, у зв'язку з чим останнє не ініціювало питання про припинення договору. Разом з тим, у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, Міністерство просить вжити заходів спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.
Також, Київською міською прокуратурою на адресу Міністерства 28.07.2025 року скеровано лист про намір вжиття заходів представницького характеру з метою захисту інтересів держави шляхом звернення до суду із позовом про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9083 від 21.07.2022 та повернення майна.
З урахуванням наведеного вище прокуратурою дотримано приписи ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" при поданні даного позову. Про виявлені порушення вимог законодавства про освіту прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувані прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.
Однак, Міністерство освіти і науки України заходи для усунення порушень законодавства та інтересів держави після отримання повідомлення, зокрема звернення з позовною заявою до суду, не вживало, до суду з позовом не зверталося та про намір подати позов не повідомило.
Таким чином, на переконання прокуратури, беззаперечним є той факт, що Міністерство освіти і науки України принаймні вересня 2024 року достеменно обізнано з тим фактом, що спірне державне майно з 2022 року незаконно передано в оренду під розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів та використовується всупереч вимогам чинного законодавства, проте жодного заходу реагування ним вжито не було.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв'язку з невжиттям компетентними органами жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.
У цьому випадку підлягають застосуванню положення статті 55 ГПК України та висновки, що містяться у пунктах 55-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
У п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов'язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин статті 55 ГПК України передбачає такі правила:
- якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову прокурора в інтересах держави;
- відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
У пункті 56 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що у перелічених у цій статті випадках йдеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. У таких випадках суд не повинен залишати позов прокурора без розгляду, адже такі процесуальні дії свідчать про те, що компетентний орган по суті відмовляється від захисту інтересів держави в судовому процесі.
Однак, у цій справі матеріалами підтверджено бездіяльність Міністерства після звернення до нього прокуратури з відповідним листом.
Зазначене вище у сукупності свідчить про належне підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави у цій справі в особі Міністерства в порядку, передбаченому статтями 53, 54 ГПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Прокурор вказує, що при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", встановлено факт порушення інтересів держави при укладенні договору оренди приміщення державного закладу освіти зі зміною цільового призначення його використання з метою розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів, тобто, на переконання прокурора, не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, що свідчить про порушення сторонами при вчиненні оспорюваного правочину положень частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту" (в редакції, чинній на момент укладення правочину) та є підставою для визнання договору недійсним відповідно до вимог частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, та, як наслідок, зобов'язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно, яке перебуває на балансі Державного некомерційного підприємства "Державний університет "Київський авіаційний інститут", шляхом підписання акта приймання-передачі.
Отже, як вказує прокурор, Університет є закладом вищої освіти державної форми власності, підпорядкований Міністерству, за ним на праві господарського відання закріплюються будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації обладнання, транспортні засоби та інше майно, з метою забезпечення статутної діяльності закладу.
Прокурор зазначає, що виходячи з вимог законодавства про освіту, об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).
Відповідно до частини шостої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" галузеві особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.
Згідно з вимогами частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту" (в редакції станом на момент укладення договору) об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Таким чином, за твердженням прокурора, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог Закону України "Про освіту" законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (у тому числі на умовах оренди).
Отже, прокурор вважає, що за змістом положень частин першої та четвертої статті 80 Закону України "Про освіту" нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об'єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом.
При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не дає права передання цих приміщень в оренду з іншою метою, аніж пов'язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об'єктів освіти для цілей, не пов'язаних з освітньою діяльністю.
Згідно з частиною шостою статті 80 Закону України "Про освіту" майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону (державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки).
У підпункті 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 (далі - Перелік №796), зазначено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема надавати в оренду будівлі, споруди, окремі тимчасово вільні приміщення і площі, інше рухоме та нерухоме майно або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.
Водночас, як зазначено вище, відповідно до частини шостої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.
Як зазначив прокурор, вищевказаний Перелік № 796 не може мати перевагу над Законом України "Про освіту", оскільки є підзаконним нормативно-правовим актом і має застосовуватися лише з урахуванням приписів вказаного Закону, який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини четвертої статті 80 цього Закону щодо заборони використання об'єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням.
Отже, виходячи зі змісту наведених правових норм, як додаткове джерело фінансування навчальних закладів законодавством передбачається можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Однак надання в оренду нерухомого майна, що тимчасово не задіяне в освітній діяльності, дозволяється лише для його використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі.
Таким чином, враховуючи наведені норми Закону України "Про освіту", прокуратура вважає, що можливо дійти обґрунтованого висновку, що хоча згідно з абзацом шостим частини першої статті 79 Закону України "Про освіту" джерелами фінансування суб'єктів освітньої діяльності можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, однак оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках та в порядку, визначеному частино. четвертою 80 Закону України "Про освіту", тобто якщо об'єкт оренди використовується для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, або для надання послуг, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу, чи обслуговуванням учасників освітнього процесу, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладом освіти.
Прокурор вказав, що спірний договір оренди не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних (освітніх) цілях, доступу викладачів та студентів Університету до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, про взаємовідносини та співпрацю орендаря із закладом освіти, яка буде спрямована виключно на обслуговування учасників освітнього процесу, а не для здійснення господарської діяльності.
Крім того, прокурор зазначає, що орендар у контексті положень Закону України "Про освіту" не є суб'єктом та учасником освітнього процесу та не надає освітні послуг, а тому використовує орендуючі спірні приміщення в цілях своєї господарської діяльності, а не для цілей, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Відповідачі заперечили проти доводів прокурора та просили суд у задоволенні позову відмовити, зокрема, з огляду на недоведеність позивних вимог. Окрім того, Університетом заявлено про застосування до позовних вимог наслідків спливу позовної давності.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Як зазначено вище, прокурор вважає, що спірний договір оренди не відповідає нормам Закону України "Про освіту", оскільки Підприємець не надає освітніх послуг, а майно можна було передати в оренду лише для цілей, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
За змістом ч. 1 ст. 79 Закону України "Про освіту" (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди) джерелами фінансування суб'єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть, зокрема, бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Закону України "Про освіту" до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
Згідно ст. 70 Закон України "Про вищу освіту" встановлено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.
Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.
Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства. Отже, зі змісту вказаних норм вбачається, що об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємства системи освіти.
Відповідно до вимог п. 4 ч. 3 ст. 70 Закон України "Про вищу освіту" (в редакції чинній на час укладення договору) заклад вищої освіти має право використовувати майно, закріплене за ним на праві господарського відання, у тому числі для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування відповідно до законодавства.
Водночас, в Законі України "Про вищу освіту" відсутня норма, яка б дозволяла навчальному закладу передавати державне майно в оренду за будь-яким цільовим призначенням.
В свою чергу, у ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту" визначено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Чинний на час укладення оспорюваного договору оренди Закон України "Про освіту" містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням.
Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об'єктів освіти для цілей, не пов'язаних з освітньою діяльністю.
Тобто законом надано право передавати в оренду приміщення закладів освіти лише за умови, що орендар забезпечить надання лише тих послуг, які пов'язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу , які не може забезпечити безпосередньо сам заклад освіти під час здійснення освітнього процесу.
Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов'язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками.
Звідси, питання про те, чи пов'язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи, однак з обов'язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі для обслуговування учасників освітнього процесу, можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Такі висновки викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.
Судом встановлено, що нежитлові приміщення, які орендує ТОВ «Будівельна компанія «Барельєф» за спірним правочином належать до майна освіти, однак передані останньому у користування не з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а з метою використання орендарем за будь-яким цільовим призначенням на розсуд орендаря, при цьому фактично використовується у його підприємницькій діяльності, з метою розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів.
За висновками суду, укладаючи спірний договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 9083 від 21.07.2022 сторони не дотрималися вимог ст. 80 Закону України "Про освіту", не визначили у спірному договорі конкретну мету використання об'єкта оренди, а надання орендарю права самостійно, на власний розсуд, використовувати орендоване нежитлове приміщення, порушує приписи ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", що в силу ст. ст. 203, 215 ЦК України є правовою підставою для визнання його недійсним.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанову Верховного Суду від 16.04.2024 у справі 922/3883/23.
Також суд зауважує, що наявність дозволу Міністерства освіти і науки України не робить правомірним Договір оренди.
Погодження Міністерства освіти і науки України Договору оренди не може бути підставою для використання об'єкта освіти не за цільовим призначенням, оскільки така господарська діяльність порушує імперативні приписи Закону України "Про освіту".
Водночас, Державним некомерційним підприємством «Державний університет «Київський авіаційний інститут» у відзиві на позовну заяву заявлено про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 256, частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 Цивільного кодексу України).
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
При цьому, за змістом зазначеної норми (статті 261 Цивільного кодексу України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з'ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов'язкових складових визначення початку перебігу позовної давності.
Нормами цивільного законодавства не передбачено таке поняття, як триваюче правопорушення, у той час як позовна давність визначена як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу. (Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 18.12.2018 у справі №904/10591/17).
Суд зауважує, що прокуратурою у відповіді на відзив чи будь яких інших письмових заявах по суті спору, аргументів, заперечень чи пояснень стосовно застосування позовної давності до суду не представлено.
За висновками суду, позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов'язально-правовими засобами. (Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 916/1666/18,від 26.05.2020 у справі № 906/656/19).
Як вбачається з матеріалів справи, Договір №9083 від 21.07.2022 оренди нежитлового приміщення (будівлі) та додаткові угоди до нього було укладено між Регіональним відділенням Фонду державного майна та ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф» за погодженням з Міністерством освіти і науки України.
Таким чином, для Міністерством освіти і науки України перебіг строку позовної давності почався з 22.07.2022, тобто з моменту укладення спірного договору, та сплив 22.07.2025 р.
Аналогічні правові висновки викладені в Постановах Верховного суд від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 16.02.2022 у справі № 922/1768/21.
Застосовуючи до спірних правовідносин позовну давність, судом проаналізовано та критично оцінено листування Київської міської прокуратури та Міністерства освіти і науки України від 10.09.2024 за № 24-1284ВИХ-24 та № 1/20273-24 від 31.10.2024.
Окрім того, саме прокуратурою у тексті позовної заяви вказано твердження, щодо того, Міністерство освіти і науки України принаймні з вересня 2024 року достеменно обізнано з тим фактом, що спірне державне майно з 2022 року незаконно передано в оренду під розміщення складу для зберігання будівельної техніки, будівельного обладнання, інструментів та будівельних матеріалів та використовується всупереч вимогам чинного законодавства, проте жодного заходу реагування ним вжито не було.
Проте, позовна заява прокуратурою здана до відділу поштового зв'язку лише 02.09.2025.
З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що строк позовної давності пропущено саме позивачем по цій справі, а не прокурором. Доказів наявності поважних причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, матеріали справи не містять.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення (будівлі) №9083 від 21.07.2022, не підлягають задоволенню саме з підстав, пропуску позивачем строку позовної давності.
Що ж до позовної вимоги про зобов'язання ТОВ «Будівельна фірма «Барельєф» повернути нежиле приміщення, яке було предметом оренди, то така вимога як похідна також не підлягає задоволенню.
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні ЄСПЛ "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.
Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у позові слід відмовити повністю.
За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на прокуратуру.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 18.02.2026
Суддя М.О. Лиськов