Справа № 606/754/25Головуючий у 1-й інстанції Малярчук В.В.
Провадження № 22-ц/817/255/26 Доповідач - Храпак Н.М.
Категорія -
12 лютого 2026 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Храпак Н.М.
суддів - Костів О. З., Хома М. В.,
за участі секретаря - Дідух М.Є.
без участі сторін, належним чином повідомлених про день та час розгляду справи,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 606/754/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сампара Надія Миронівна, на ухвалу Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року, постановлену суддею Малярчуком В.В., про відмову у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сампара Надія Миронівна, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , служба у справах дітей Іванівської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області, про встановлення факту самостійного виховання дитини, -
у травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся у суд із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування вимог посилався на те, що він є батьком неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Мати дитини ОСОБА_2 у лютому 2022 року виїхала за межі території України.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Іванівської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області від 30 вересня 2024 року № 64 "Про затвердження висновку щодо визначення місця проживання дитини" визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 11 лютого 2025 року із ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 стягуються аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18 листопада 2024 року.
Зазначив, що станом на момент звернення із заявою він самостійно виховує і здійснює матеріальне забезпечення неповнолітньої дитини. Встановлення факту самостійного виховання дитини має для нього юридичне значення, оскільки він може отримати право на відстрочку від мобілізації.
Ухвалою Теребовлянського районного суду від 22 грудня 2025 року відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Іванівської сільської територіальної громади про встановлення факту самостійного виховання дитини.
Роз'яснено заявнику право на звернення з вимогами до суду в порядку позовного провадження.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Сампара Н.М. просить скасувати ухвалу Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що оскаржувана ухвала є безпідставною та винесеною з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування судової практики Верховного Суду та без урахування аргументів, наведених в заяві про усунення недоліків на виконання ухвали суду першої інстанції.
Посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що даний спір підлягає в порядку позовного провадження, оскільки у даній справі спір про право відсутній.
Суд першої інстанції прийшовши до висновку про наявність спору про право, не зазначив в чому полягає спір, між ким на думку суду виник або виникне такий спір, та чиї саме права порушує встановлення юридичного факту.
Окрім того вказує, що 01.08.2025 року ухвалою Теребовлянського районного суду Тернопільської області відкрито провадження по даній справі, призначено до розгляду та констатовано, що заява подана відповідно до вимог ст. 315-318 ЦПК України і підлягає розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства .
Вважає, що суд мав встановити обставини справи та перевірити їх доказами незалежно від наданих сторонами доводів на їх спростування, оскільки встановлення юридичного факту, як підстави для отримання відстрочки від мобілізації, або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Вказує, що за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, мав дослідити обставини у конкретних життєвих ситуаціях.
Відзив на апеляційну скаргу у визначений судом термін не поступив.
У судове засідання сторони, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи в судове засідання не з'явились.
Від представника ОСОБА_1 - адвоката Сампари Н.М. через систему "Електронний суд" надійшла заява про розгляд справи без участі заявника ОСОБА_1 та його представника.
У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України - неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з таких підстав.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала відповідає зазначеним вимогам.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення.
Просив суд встановити факт самостійного виховання дитини - малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Метою встановлення факту зазначив реалізацію передбаченого ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Відмовляючи 22 грудня 2025 року у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що заява про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком своєї дитини, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, виходячи з такого.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України).
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Згідно із частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Положеннями СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлене у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.
У справі, яка переглядається, заявник ОСОБА_1 просить встановити факт самостійного виховання дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вказана справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, щодо участі одного з батьків у самостійному вихованні дитини, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Доведення факту одноосібного виховання дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі, умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право ( пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (постанову Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі №363/4834/23 (провадження №61-7565св24).
З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про наявність у справі спору про право, а саме, спору щодо участі батька у самостійному вихованні та утриманні своєї дитини, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника і підлягає розгляду в порядку позовного провадження, що згідно з вимогами частини четвертої статті 315 ЦПК України є підставою для відмови у відкритті провадження у цій справі в порядку окремого провадження.
Подібні правові висновки висловив Верховний Суд у постанові від 20.01.2026 у справі № 705/7214/24.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи скаржника про те, що вимога про встановлення факту самостійного виховання дитини підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки доведення факту перебування дитини на утриманні батька, стосується зміни обсягу сімейних прав та безумовно впливає на права та інтереси матері, що зумовлює відповідні правові наслідки.
Посилання в апеляційній скарзі на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони сформульовані у справі за правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частини четвертої статті 315 ЦПК України, а також про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права й підстав для її скасування, не вбачає.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 , 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сампара Надія Миронівна, залишити без задоволення.
Ухвалу Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 22 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 16 лютого 2026 року.
Головуюча Н.М. Храпак
Судді: М.В. Хома
О.З. Костів