17 лютого 2026 року
м. Рівне
Справа № 569/7058/24
Провадження № 22-ц/4815/247/26
Головуючий у Рівненському міському суді
Рівненської області: суддя Галінська В.В.
Заочне рішення суду першої інстанції ухвалено
12 грудня 2024 року в м. Рівне
без фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу
Дата складення повного тексту рішення: не зазначено.
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючий: Хилевич С.В.
судді: Ковальчук Н.М., Шимків С.С.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 грудня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів,
У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі 24 593,46 гривень.
Мотивуючи свої вимоги, покликалася на те, що заочним рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 05 квітня 2012 року у справі № 2025/1816/2012 на її користь стягнуто ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини - дочки ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2012 року і до повноліття дитини.
Однак відповідач покладеного на нього судовим рішення обов'язку належним чином не виконує, а саме у період з вересня 2020 року по лютий 2024 року аліменти в повному обсязі не сплачував.
У зв'язку з цим виникла заборгованість, яка становить 64 466,41 гривень, що підтверджувалося розрахунком заборгованості у виконавчому провадженні № 32207941 від 13 березня 2024 року, здійсненим заступником начальника Лозівського відділу державної виконавчої служби у Лозівському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерство юстиції України Ярошенко Н. А. (далі - Лозівський ВДВС Харківської області).
Зважала на те, що проведений в ході виконавчого провадження розрахунок заборгованості за аліментами не оскаржено, а платник аліментів є працездатним і об'єктивних причин для несплати аліментів не мав. Отже, на нього підлягає покладенню встановлена ст. 196 СК України відповідальність за прострочення сплати аліментів у нарахованому позивачем розмірі.
У жовтні 2024 року позивачем подано заяву про збільшення розміру позовних вимог до 64 243,66 гривень, мотивовану тим, що первинно поданий розрахунок є арифметично хибним.
Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 грудня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини задоволено повністю.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за період з вересня 2020 року по березень 2024 року у розмірі 64 243,66 гривень.
Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211,20 гривень.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 13 жовтня 2025 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
На заочне рішення суду відповідачем подано апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність та необґрунтованість, які полягали в порушенні норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначалося про те, що справа розглядалась у порядку спрощеного провадження, де перше судове засідання мало відбутися не пізніше 30 днів з дня відкриття провадження. Проте суд призначив це засідання з порушенням присічного строку та фактично порушив розгляд справи понад установлені законом 60 днів, що є істотним недодержанням норм процесуального права.
Крім того, у спрощеному провадженні позивач мав право збільшити або зменшити розмір заявлених вимог лише до початку першого судового засідання, тобто в межах 30 днів з дня відкриття провадження, однак заяву про збільшення позовних вимог подано майже через 5 місяців після відкриття провадження. Отже, таке право було вичерпано, а суд безпідставно прийняв цю заяву.
Також стверджувалося про те, що відповідач не був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, оскільки судові повістки надсилалися не за адресою його реєстрації, що є обов'язковою підставою для скасування заочного рішення.
З наведених підстав просить заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити частково, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за період з вересня 2020 року по березень 2024 року у розмірі 24 953,46 гривні.
Правом надання відзиву на апеляційну скаргу позивач не скористалася, хоча їй про це роз'яснювалось ухвалою Рівненського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправомірною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (ст. 155 СК України).
Як з'ясовано судом, заочним рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 05 квітня 2012 року у справі № 2025/1816/2012, що набрало законної сили, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 на утримання дитини - ОСОБА_3 стягуються аліменти у розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 березня 2012 року і до її повноліття.
08 січня 2022 року позивач змінила прізвище з " ОСОБА_5 " на " ОСОБА_6 ", що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 8 січня 2022 року.
Відповідно до розрахунку заступника начальника відділу Лозівського ВДВС Харківської області сукупний розмір заборгованості зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № 32207941 становить 64 243,66 гривень станом на 13 березня 2024 року. Як убачається з цього розрахунку, порушувати свій обов'язок зі сплати аліментів боржник розпочав з вересня 2020 року.
Згідно з розрахунком неустойки, долученим до позовної заяви, її розмір складав 24 593,46 гривень за період з вересня 2020 року по березень 2024 року, а в наведеному до заяви про збільшення позовних вимог розрахунку її розмір складав 100 029,74гривень.
Між тим, відповідач був зобов'язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 196 СК України.
Крім того, обов'язок надавати дитині допомогу (аліменти) батько несе не лише на підставі рішення суду, а й з факту народження дитини згідно з вимогами Сімейного кодексу України.
Згідно з ч.1 ст. 196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.
Повно і правильно з'ясувавши обставини справи та застосувавши при вирішенні спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню, в т.ч. і судову практику, викладену зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 333/6020/16-ц, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з платника аліментів неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 100 відсотків заборгованості.
Всупереч твердженням автора апеляційної скарги він належним чином повідомлявся судом попередньої інстанції щодо розгляду справи за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень (а.с. 33-34).
Так, згідно з ч.8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Як зазначено про це у відповідних повідомленнях, одне з надісланих судом попередньої інстанції поштових відправлень було вручено матері відповідача 31 липня 2024 року, а інше повернене до суду у зв'язку із відсутністю адресата за адресою.
Щодо прийняття судом першої інстанції заяви про збільшення позовних вимог, то доводи заявника про протиправність таких дій та наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення колегією суддів відхиляються.
На переконання апеляційного суду, прийняття заяви у справі сприяло остаточному та ефективному вирішенню спору в межах одного провадження, що відповідає положенням ст. 2 ЦПК України. Таке процесуальне рішення запобігло виникненню нового спору про стягнення решти неустойки, а надмірний формалізм не повинен був перешкоджати реальному захисту порушеного права.
Поготів, береться до уваги, що відповідне збільшення вимог не спрямовувалося на зміну підстав позову, а в ньому не наводилося нових обґрунтувань чи обставин. Вказану дію не можна вважати й зміною самого предмета позову в розумінні процесуального закону, позаяк вона зумовлювалася фактично необхідністю виправлення арифметичної помилки в попередньому розрахунку неустойки.
Так, подання нового розрахунку викликано помилковістю первинного обчислення, яке полягало в тому, що період прострочення за кожним із платежів обмежувався лише місяцем, у якому відповідний платіж підлягав сплаті, а не як необхідно - загальною кількістю днів прострочення.
Саме уточнений розрахунок є правильним і відповідає судовій практиці щодо вирішення спірних правовідносин. Натомість правових підстав для покладення в основу рішення попереднього розрахунку неустойки не було через його помилковість, що змусило б суд здійснювати власний перерахунок.
Встановлено, що як на день пред'явлення позову, так і на день ухвалення оскаржуваного рішення фактична неустойка за прострочення сплати аліментів перевищувала 100 відсотків заборгованості за виконавчим провадженням.
Отже, право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б порушено, якби суд відмовив у розгляді реального обсягу вимог лише через процедурні обмеження.
Колегія суддів також звертає увагу заявника на те, що згідно з абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак будь-яких фактів про процесуально-правові дефекти, що потягли би помилкове розв'язання сімейного спору, відповідач не надав, а апеляційним судом здобуто не було.
Тому доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду, адже зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення у справах Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 грудня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: С.В. Хилевич
Судді: Н.М. Ковальчук
С.С. Шимків