Суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Банаська О. О., Пількова К. М.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2026 року у справі N? 990/280/24 (провадження N? 11-353заi25) у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії за апеляційною скаргою Вищої ради правосуддя на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2025 року
Короткий виклад історії справи
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада) щодо прийняття рішення за зверненням зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - ОАСК) від 24 липня 2024 року N? 03-18/9650/24;
- зобов'язати ВРП розглянути по суті звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року N? 03-18/9650/24.
На обґрунтування позову зазначав, що ВРП як колегіальний орган відповідно до закону діє у пленарному складі, якщо інше не встановлено законом, а результатом розгляду питань, віднесених законом до її компетенції, є рішення, ухвалення якого здійснюється колегіально.
Позивач вважав, що за результатом розгляду поданого ним до ВРП звернення стосовно повідомлення фактів порушення гарантій незалежності суддів та підриву авторитету правосуддя Рада була зобов'язана прийняти відповідне колегіальне рішення, однак таких дій не вчинила й усупереч вимогам закону надала підписану Головою Ради відповідь у формі листа.
На думку ОСОБА_1 , порушені у зверненні зборів суддів ОАСК питання віднесені до повноважень відповідача та до сфери його компетенції на підставі норм статті 3 Закону України від 21 грудня 2016 року N? 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), у зв'язку із чим, враховуючи відсутність прийнятого ВРП рішення за результатом розгляду такого питання, наявні підстави стверджувати про допущення цим органом протиправної бездіяльності. Така бездіяльність відповідача порушує права та інтереси ОСОБА_1 у частині правомірних (легітимних) очікувань щодо розгляду направленого ним до Ради звернення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, шляхом прийняття відповідного правомірного рішення.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 27 серпня 2025 року позов задовольнив.
Визнав протиправною бездіяльність ВРП щодо неприйняття рішення за зверненням зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24.
Зобов'язав ВРП розглянути по суті звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 у порядку, встановленому главою 24 розділу ІІ Регламенту ВРП, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15-17 у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Регламент), та відповідно до повноважень ВРП, закріплених у пункті 7 частини першої статті 131 Конституції України, пункті 9 частини першої статті 3, статтях 73, 74 Закону № 1798-VIII.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 за підписом голови вказаного суду ОСОБА_1 подане належним суб'єктом, який має право на подання такого документа в порядку статей 73, 74 Закону № 1798-VІІІ, адже за приписами підпункту 24.1 пункту 24 глави 24 розділу ІІ Регламенту, питання про необхідність вжиття заходів з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя Рада розглядає за зверненнями, зокрема, судів.
Суд першої інстанції встановив, що у зверненні суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 за підписом голови ОАСК ОСОБА_1 чітко висловлюється аргумент про те, що зазначені дії та бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) як державного колегіального органу суддівського врядування підривають авторитет судової влади, не спрямовані на забезпечення прозорого, неупередженого, згідно з вимогами чинного законодавства проведення кваліфікаційного оцінювання. Покликаючись на наявність у ВРП повноважень вживати заходи щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів, у тому числі шляхом внесення подання до відповідних органів чи посадових осіб про виявлення та притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, якими вчинена дія або допущена бездіяльність, що порушує гарантії незалежності суддів або підриває авторитет правосуддя, голова ОАСК ОСОБА_1 просив ВРП перевірити викладені у зверненні факти порушення вимог чинного законодавства ВККС та внести до цього органу відповідне подання.
З огляду на ці обставини суд першої інстанції дійшов висновку, що подане до ВРП звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 за підписом голови цього суду ОСОБА_1 за своїм змістом та вимогами відповідало ознакам звернення суддів про необхідність вжиття заходів з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя у розумінні абзацу першого підпункту 24.1 пункту 24 глави 24 розділу ІІ Регламенту, у зв'язку із чим його належало розглянути у порядку, встановленому главою 24 розділу ІІ Регламенту ВРП, та відповідно до повноважень Ради, закріплених у пункті 7 частини першої статті 131 Конституції України, пункті 9 частини першої статті 3, статтях 73, 74 Закону № 1798-VІІІ.
Проте ВРП не врахувала фактичний зміст та вимоги отриманого нею листа (звернення) зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24, помилково віднесла його до звернення у розумінні Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» та усупереч наведеним вище вимогам законодавства розглянула його в порядку вказаного Закону, надавши відповідь на такий лист за підписом Голови ВРП.
У спірних правовідносинах ВРП, не врахувавши змісту звернення суддів ОАСК та викладених у ньому вимог, не здійснила передбачених законодавством обов'язкових дій щодо його розгляду за відсутності об'єктивних перешкод для цього. Тому, як зазначив суд першої інстанції, ВРП не дотрималася передбаченої законом процедури розгляду звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 та порушила права позивача.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ВРП звернулася з апеляційною скаргою, у якій зазначила, що вважає його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, а відтак таким, що підлягає скасуванню.
Зазначала, що ВРП не може втручатись у здійснення ВККС дискреційних повноважень, зокрема, щодо проведення кваліфікаційного оцінювання на відповідність судді займаній посаді. Це підтверджується, серед іншого, постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 9901/60/21.
Посилалась на те, що звернення голови ОАСК ОСОБА_1 з проханням перевірити викладені у ньому факти щодо порушення ВККС вимог чинного законодавства та внести до ВККС відповідне подання було розглянуто. Голові ОАСК ОСОБА_1 направлено відповідь від 31 липня 2024 року № 23557/0/9-24 за підписом Голови ВРП Усика Г. І. з відповідними роз'ясненнями.
Наголошувала, що дії ВРП відповідають критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а незгода позивача з відповіддю не свідчить про порушення ВРП законодавства України.
Звертала ВРП увагу на те, що у рішенні суду відсутнє будь-яке обґрунтування того, яким чином оскаржувана бездіяльність ВРП порушила особисті права чи індивідуальні інтереси позивача. Натомість у його основу покладено аргументи щодо захисту «авторитету правосуддя» та «колективних інтересів зборів суддів ОАСК». Отже, як зазначає Рада, відбулася підміна належного суб'єкта звернення: замість захисту індивідуального права фізичної особи, що є основою адміністративного судочинства, суд першої інстанції фактично розширив сферу адміністративного судочинства на захист інституційних інтересів органу суддівського самоврядування - зборів суддів ОАСК, які мали б вирішуватися в іншому порядку, зокрема через механізми суддівського самоврядування, а не через індивідуальний позов.
Якщо дотримуватися підходів, викладених у судовому рішенні, то будь-який адміністративний недолік, від затримки з фінансуванням до помилок у роботі автоматизованої системи документообігу, можна буде трактувати як підставу для застосування екстраординарних заходів реагування, передбачених статтею 73 Закону № 1798-VІІІ, що не відповідає її меті.
Вказувала, що звернення зборів суддів ОАСК є колективною скаргою на якість та організацію роботи іншого органу суддівського врядування. Таке звернення не містить відомостей про тиск, вплив чи втручання у діяльність конкретного судді чи суду саме при здійсненні правосуддя, що є ключовим критерієм для застосування спеціальної процедури за статтею 73 Закону № 1798-VІІІ.
Вважала, що суд першої інстанції, визначаючи порядок розгляду звернення на власний розсуд, помилково дійшов висновку, що звернення зборів суддів ОАСК є повідомленням про загрозу незалежності правосуддя у розумінні статті 73 Закону № 1798-VІІІ.
Натомість, як вказує Рада, вона належним чином розглянула колективне звернення суддів ОАСК та не допустила протиправної бездіяльності. У відповіді, зокрема зазначалося, що рішення ВККС, ухвалені за результатами кваліфікаційного оцінювання, можуть бути оскаржені виключно з підстав, визначених Законом № 1402-VІІІ, в порядку, встановленому КАС України.
Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
22 січня 2026 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ВРП залишено без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2025 року у справі № 990/280/24 залишено без змін.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що подане до ВРП звернення зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24 за підписом голови вказаного суду ОСОБА_1 за своїм змістом та вимогами відповідає ознакам звернення суддів про необхідність вжиття заходів з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя у розумінні абзацу першого підпункту 24.1 пункту 24 глави 24 розділу І Регламенту, у зв?язку із чим його належало розглянути у порядку, встановленому главою 24 розділу ІІ Регламенту та відповідно до повноважень Ради, закріплених у пункті 7 частини першої статті 131 Конституції України, пункті 9 частини першої статті 3, статтях 73, 74 Закону № 1798-VІІІ.
Проте ВРП не врахувала фактичний зміст та вимоги отриманого нею листа (звернення) зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24, помилково віднесла його до звернення у розумінні Закону України від 02 жовтня 1996 року N? 393/96-ВР «Про звернення громадян» й усупереч наведеним вище вимогам законодавства розглянула його в порядку вказаного Закону, надавши відповідь на такий лист за підписом Голови ВРП .
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Не погоджуємось із висновками Великої Палати Верховного Суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог з таких міркувань.
Відповідно до статті 131 Конституції України ВРП вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів.
Аналогічні положення містяться в пункті 9 частини першої статті 3 Закону № 1798-VIII, згідно з яким ВРП вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів.
Статтею 1 Закону № 1798-VIII визначено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Згідно із частиною першою статті 73 Закону № 1798-VIII ВРП з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя: 1) веде і оприлюднює на своєму офіційному вебсайті реєстр повідомлень суддів про втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя, проводить перевірку таких повідомлень, оприлюднює результати та ухвалює відповідні рішення; 2) вносить до відповідних органів чи посадових осіб подання про виявлення та притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, якими вчинено дії або допущено бездіяльність, що порушує гарантії незалежності суддів або підриває авторитет правосуддя; 3) вносить на розгляд зборів відповідного суду подання про звільнення судді з адміністративної посади у разі невиконання ним рішення ВРП; 4) ухвалює та оприлюднює публічні заяви і звернення; 5) звертається до суб'єктів права законодавчої ініціативи, органів, які уповноважені приймати правові акти, із пропозиціями щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя; 6) звертається до прокуратури та органів правопорядку щодо надання інформації про розкриття та розслідування злочинів, вчинених щодо суду, суддів, членів їх сімей, працівників апаратів судів, злочинів проти правосуддя, вчинених суддями, працівниками апарату суду; 7) готує у співпраці з органами суддівського самоврядування, іншими органами та установами системи правосуддя, громадськими об'єднаннями і оприлюднює щорічну доповідь про стан забезпечення незалежності суддів в Україні; 8) вживає інших заходів, які є необхідними для забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя.
Питання про необхідність вжиття заходів з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя ВРП розглядає за зверненням суддів, суду, органів та установ системи правосуддя, а також із власної ініціативи [пункт 24.1 Регламенту ВРП (з подальшими змінами)].
Заходи, які ВРП вживає з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя, Регламент (пункт 24.5) розділяє на індивідуальні - заходи, передбачені пунктами 1-3 частини першої статті 73 Закону № 1798-VIII, та загального характеру (пункт 24.8) - передбачені пунктами 4-7 частини першої статті 73 Закону № 1798-VIII.
Рішення, яке ВРП приймає як акт індивідуальної дії в порядку статті 73 Закону № 1798-VIII з метою забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя стосується прав і законних інтересів судді (суддів), суду.
Предметом оскарження у цій справі є бездіяльність ВРП щодо прийняття рішення за зверненням зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24, направленим до Ради за підписом голови ОАСК ОСОБА_1
Норма частини другої статті 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» констатував, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).
Частиною першою статті 2 КАС України установлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити їх захистити у передбачений процесуальним законом спосіб.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отож до суду має право звертатися особа, права чи інтереси якої порушуються суб'єктом владних повноважень. При цьому така особа має обґрунтувати, в чому саме полягає порушення її прав та/чи інтересів.
У справі, що розглядається, позивач оскаржує бездіяльність ВРП щодо прийняття рішення за зверненням зборів суддів ОАСК від 24 липня 2024 року № 03-18/9650/24. Однак ОСОБА_1 позов подав як фізична особа. При цьому не конкретизував, у чому саме полягає зі сторони ВРП обмеження прав, свобод чи порушення законних інтересів позивача.
На наше переконання, звернення голови суду ОСОБА_1 , здійснене на виконання рішення зборів суддів, є реалізацією повноважень органу суддівського самоврядування, а не способом захисту особистих прав фізичної особи.
Відповідно до частини першої статті 126 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування - самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.
До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань, серед іншого, щодо зміцнення незалежності судів, суддів, захист професійних інтересів суддів, у тому числі захист від втручання в їхню діяльність (пункт 2 частини четвертої статті 126 Закону № 1402-VІІІ).
За приписами статті 127 цього ж Закону організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, Рада суддів України, з'їзд суддів України. Суддівське самоврядування в Україні здійснюється через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду (а у передбачених цим Законом випадках - апеляційної палати вищого спеціалізованого суду), Пленум Верховного Суду; 2) Раду суддів України; 3) з'їзд суддів України.
Отже, на наше переконання, позивач не обґрунтував, яким саме чином оскаржувана бездіяльність ВРП порушила його особисті права чи індивідуальні інтереси як фізичної особи.
При цьому суд першої інстанції не звернув на це увагу, не з'ясував, які саме права ОСОБА_1 як фізичної особи було порушено оскарженою бездіяльністю ВРП щодо розгляду звернення не особисто ОСОБА_1 , а саме зборів суддів ОАСК.
Вважаємо, що оскільки позивач не обґрунтував, яким саме чином оскаржувана бездіяльність ВРП порушила його особисті права та/чи інтереси як фізичної особи, то підстав для задоволення позову немає.
На наше переконання, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову без установлення (урахування) порушених прав, свобод чи інтересів позивача як фізичної особи.
На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду мала б задовольнити апеляційну скаргу ВРП, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 серпня 2025 року у справі N? 990/280/24 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Судді Н. В . Шевцова
О. О. Банасько
К. М . Пільков