16 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 754/18236/23
провадження № 51-488ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року у кримінальному провадженні № 12023010000000100 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Одеси та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року ОСОБА_4 визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 438 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років.
На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень місцевий суд призначив ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією майна.
Також місцевий суд вирішив питання щодо початку строку відбування покарання у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком ОСОБА_4 визнано винуватим у порушенні законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що виразилось у порушенні вимог ст.ст. 47, 49, 64, 67, 70, 147 Конвенції (IV) про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (далі - Конвенція (IV) та п. «а» ст. 4 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 08 червня 1977 року, а саме в депортації (видворенні) громадянина України ОСОБА_6 в умовах окупації частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (ч. 1ст. 438 КК).
Так, внаслідок збройної агресії з боку російської федерації із 20 лютого 2014 року на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя військовослужбовцями збройних сил російської федерації було встановлено ефективний контроль як над територією Кримського півострову, так і за діяльністю розташованих там органів влади, чим фактично здійснено тимчасову окупацію вказаної території України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VІІ тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з абз. 3 ч. 2 ст. 1 вказаного Закону Автономна Республіка Крим та м. Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року.
У порушення ст.ст. 42, 43 «Положення про закони і звичаї війни на суходолі», що є додатком до Гаазької конвенції «IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі» від 18 жовтня 1907 року, російська федерація, використовуючи фактичний контроль над органами місцевої влади, прийняла нові закони та утворила власні судові і правоохоронні органи.
Для забезпечення роботи незаконно створених судових органів згідно з Указом президента російської федерації від 19 грудня 2014 року № 786, на посаду «судьи Евпаторийского городского суда Республики Крым» призначено громадянина України ОСОБА_4 , який до цього займав посаду судді Євпаторійського міського суду Автономної Республіки Крим.
ОСОБА_4 , будучи наділеним окупаційною владою повноваженнями «судді», діючи умисно, всупереч вимогам ст.ст. 2, 47, 49 Конвенції (IV), достовірно знаючи, що внаслідок збройної агресії російською федерацією тимчасово окуповано територію Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, розглянув справу про адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 1.1 ст. 18.8 Кодексу про адміністративні правопорушення російської федерації, стосовно громадянина України ОСОБА_6 , який згідно з матеріалами справи, наданими «суду», допустив порушення іноземним громадянином або особою без громадянства режиму перебування (проживання) у російській федерації, що полягало у відсутності документів, які підтверджують право на перебування (проживання) у російській федерації, а також в ухиленні від виїзду з російської федерації за закінченням строку перебування, якщо ці дії не мають ознак кримінально караного діяння.
Будучи професійним суддею, який володіє законодавством України, частиною якого є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, ОСОБА_4 розумів, що ОСОБА_6 відповідно до ст. 3 Конвенції (IV) перебуває під захистом як громадянин України, що проживає на тимчасово окупованій російською федерацією території України.
Зважаючи на наведене та згідно зі ст. 47 Конвенції (IV) жодні додаткові дозволи рф чи інші документи для проживання на ТОТ АР Крим та м. Севастополь за національним законодавством України та нормами міжнародного гуманітарного права ОСОБА_6 не потрібні та, він як особа, що перебуває під захистом Конвенції (IV) не може бути позбавлений у будь-якому випадку або будь-яким способом переваг за цією Конвенцією, ОСОБА_4 , діючи умисно, з метою примусового переміщення шляхом видворення ОСОБА_6 за межі тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим 09 грудня 2016 року у приміщенні «Евпаторийского городского суда Республики Крым» розташованому, за адресою: ТОТ АР Крим, м. Євпаторія, просп. Леніна, буд. 30, за результатами розгляду протоколу про адміністративне правопорушення, складеного стосовно ОСОБА_6 , постановив рішення № 5-3432/2016 про визнання його винним.
Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_6 є громадянином України, його особа в суді підтверджена, він проживав на території Автономної Республіки Крим і після тимчасової окупації Кримського півострова російською федерацією «допустив порушення іноземним громадянином або особою без громадянства режиму перебування (проживання) в російській федерації, яке виразилося у відсутності документів, підтверджуючих право на перебування (проживання) в російській федерації, а також в ухиленні від виїзду з російської федерації по закінченню строку перебування, якщо ці дії не мають ознак кримінально караного діяння». Водночас ОСОБА_4 , грубо порушуючи вимоги ст. 49 Конвенції (IV), згідно з якою незалежно від мотивів заборонено насильницькі переміщення, прийняв рішення про накладення на ОСОБА_6 адміністративного стягнення у виді штрафу в розмірі 2 000 російських рублів з адміністративним видворенням за межі рф (Криму) шляхом контрольованого самостійного виїзду за межі рф.
Ураховуючи викладене, а також те, що відповідно до ст. 147 Конвенції (IV) незаконне переміщення (переведення) особи, яка перебуває під захистом, є одним із серйозних порушень Конвенції (IV), ОСОБА_4 , постановивши рішення про видворення громадянина України ОСОБА_6 за межі тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, допустив порушення вимог ст.ст. 3, 47, 49 та 147 Конвенції (IV).
Київський апеляційний суд ухвалою від 04 листопада 2025 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 просить скасувати вирок Деснянського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи вимоги, касатор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначає, що під час розгляду кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій прокурор не надав підтвердження оголошення ОСОБА_4 в міжнародний розшук, тому, на переконання захисника, є, неможливим розгляд кримінального провадження за процедурою судового розгляду за відсутності обвинуваченого (in absentia).
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Частиною 1 ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
За змістом ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлених під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього правопорушення.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб'єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Місцевий суд дотримався викладених вище вимог і за встановлених фактичних обставин кримінального провадження правильно кваліфікував дії ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 438 КК, висновок суду про доведеність його винуватості у вчиненні вказаного кримінального правопорушення зроблено з дотриманням вимог КПК на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено, перевірено під час судового розгляду та оцінено відповідно до приписів ст. 94 КПК.
Так, установлені судом першої інстанції обставини підтверджуються сукупністю доказів, а саме: копією «протокола об административном задержании» від 18 жовтня 2016 року; копією «протокола о доставлении» від 18 жовтня 2016 року; копією «постановления судьи Евпаторийского городского суда Республики Крым ОСОБА_7 » від 09 грудня 2016 року; протоколом огляду від 25 вересня 2019 року; протоколом пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 лютого 2023 року; листом начальника Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 30 серпня 2023 року, а також показаннями потерпілого ОСОБА_6 .
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати вирок Деснянського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року, стверджував про невинуватість засудженого. Апеляційний суд, перевіривши доводи скарги, вказав про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Висновки суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та належним чином мотивованими. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст.ст. 370, 419 КПК, у ній наведено відповідні обґрунтування та мотиви, якими керувався цей суд, ухвалюючи рішення.
Стосовно доводів захисника про непідтвердження оголошення ОСОБА_4 у міжнародний розшук
Частиною 3 ст. 323 КПК, передбачено, зокрема, що cудовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
Зі змісту указаних приписів закону вбачається, що законодавець встановив альтернативні підстави для здійснення спеціального судового провадження, використавши сполучники «та/або». Отже, достатнім є встановлення хоча б однієї з них - або факту переховування від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності, або факту оголошення особи в міжнародний розшук.
Водночас зі змісту оскаржених судових рішень убачається, що кримінальне провадження стосовно ОСОБА_4 здійснювалося в порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) на підставі ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 02 квітня 2024 року.
Згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень у справі № 754/18236/23, суддя Деснянського районного суду м. Києва в ухвалі від 02 квітня 2024 року своє рішення про здійснення спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) обґрунтував тим, що ОСОБА_4 був оголошений в розшук, працює та проживає на тимчасово окупованій території України - в Автономній Республіці Крим; обізнаний про наявність стосовно нього кримінального провадження, оскільки повідомлявся про дату та час підготовчого судового розгляду шляхом, зокрема, публікацій у газеті «Урядовий Кур'єр» та на веб-сайті суду.
Ураховуючи викладене, відсутність у матеріалах кримінального провадження підтвердження оголошення засудженого в міжнародний розшук не впливає на законність застосування процедури спеціального судового провадження, оскільки встановлення факту переховування від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, з метою ухилення від кримінальної відповідальності, є достатньою підставою для здійснення розгляду за відсутності обвинуваченого (in absentia) зважаючи на приписи ч. 3 ст. 323 КПК.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги в зазначеній вище частині не є слушними та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі захисника доводи не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваних рішеннях судів, у зв'язку з чим немає підстав для сумнівів у законності та обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на зазначене вище відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 , на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3