16 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 462/9132/24
провадження № 51-505ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду
у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого
ОСОБА_5 на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року у кримінальному провадженні № 12024141390000737 щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя
АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого
ст. 336 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року
ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено до покарання за ст. 336 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Вирішено питання щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року вказаний вирок щодо ОСОБА_5 залишено без змін.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він, будучи військовозобов'язаним згідно із Указом Президента України № 65/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України № 2105-ХІ від 03 березня 2022 року, та достовірно обізнаним про введення Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року по всій території України воєнного стану, оголошення та проведення на підставі Указів Президента України загальної мобілізації, будучи визнаним відповідно до довідки військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 № 118/2426 від 10 червня 2024 року придатним до військової служби та згідно із ч. 1 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок
та військову службу» призваним на військову службу під час мобілізації, у зв'язку із чим 10 червня 2024 року був повідомлений про обов'язок з'явитись о 08.00 12 червня
2024 року до збірного пункту, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2
на АДРЕСА_2 для подальшої відправки до військової частини для проходження служби за мобілізацією, однак умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період, відмовившись від отримання повістки на відправку, про що співробітниками центру комплектування було складено відповідний акт. Надалі, перебуваючи за місцем свого проживання, не прибув
без поважних причин до ІНФОРМАЦІЯ_2
для відправки до місця проходження військової служби, на облік до визначеної для проходження служби за мобілізацією військової частини НОМЕР_1 не став,
до виконання покладених обов'язків не приступив, чим ухилився від призову
на військову службу під час мобілізації.
Вимоги та узагальнені доводи, викладені в касаційній скарзі
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК
за відсутності в діянні його підзахисного складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
В обґрунтування наведених вимог вказує на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, які підтверджували наявність у ОСОБА_5 сталих, послідовних особистих релігійних переконань, несумісних із виконанням військового обов'язку, належність останнього до Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, повністю проігнорував неодноразово встановлений Європейським судом з прав людини факт того, що віровчення Свідків Єгови не дозволяють їм виконувати будь-яку військову службу, навіть якщо вона не пов'язана з використанням зброї, допустив безпідставну дискримінацію у формі нічим невмотивованого застосування
до ОСОБА_6 висновків Верховного Суду, які стосувалися осіб, що перебувають
у іншому становищі ніж обвинувачений, а саме є представниками іншої релігійної організації християнської спільноти «Церкви адвентистів Сьомого дня». Зауважує, що ОСОБА_5 вже більше 9 років є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та у зв'язку із його глибокими релігійними переконаннями для нього неприйнятно бути військовослужбовцем як зі зброєю, так і без неї. Наголошує, що право на відмову від військової служби, а також на заміну військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою з релігійних мотивів не може бути обмежене під час воєнного стану або з міркувань національної безпеки. Також в обґрунтування своєї позиції посилається на рішення Європейського суду
з прав людини, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, практику Верховного Суду. Стверджує, що ОСОБА_5 мав усі підстави для сумлінної відмови від військової служби в порядку ч. 2 ст. 35 Конституції України та ст. 9 Конвенції через власні несумісні із військовою службою релігійні переконання та свою належність
до релігійної організації, чиї віровчення виключають можливість проходження військової служби, в тому числі без зброї. Вважає, що правова оцінка подій, яка дала підстави визнати ОСОБА_5 винним за ст. 336 КК не є єдиною, узгодженою та безспірною. Звертає увагу на неодностайність правової позиції об'єднаної палати, викладеної у постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24, з огляду
на наявність окремої думки; вважає висновки вказаної постанови такими, що зроблені внаслідок очевидної юридичної помилки.
У клопотанні, доданому до касаційної скарги, захисник просить передати кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 за його касаційною скаргою на вищезазначені вирок та ухвалу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказуючи на наявність виключної правової проблеми із урахуванням кількісного та якісного критеріїв.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Як убачається із копії вироку, суд першої інстанції, мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
ст. 336 КК, послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів
ст. 94 КПК.
Засуджений ОСОБА_5 , як видно з копій судових рішень, свою вину у пред'явленому обвинуваченні не визнав і пояснив, що дійсно знає про те, що 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення рф на територію України та був обізнаним про введення Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року по всій території України воєнного стану, а Указом № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено проведення загальної мобілізації; після оновлення своїх даних через застосунок «Резерв+», 18 червня 2024 року отримав штрих-код про оновлення даних та інформацію про себе як призовника, а саме про проходження ВЛК, яке мало місце
23 травня 2012 року із постановою ВЛК «непридатний у мирний час, обмежено придатний у воєнний час»; звання «солдат»; в останній числах травня 2024 його запросили до місцевого РТЦК та СП для оновлення даних, де він пройшов огляд
у військово-лікарській комісії, після чого йому повернули військовий квиток;
у подальшому 10 червня 2024 року він з'явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 для оновлення даних та військового квитка, де його скерували
на ВЛК у КНП «Шоста міська поліклініка м. Львова»; цього ж дня він пройшов ВЛК,
за результатами чого було встановлено, що він придатний для військової служби; права на відстрочку від мобілізації чи бронювання він не має; із вказаним висновком та військово-обліковими документами він повернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 , де йому виписали повістку про необхідність з'явитись зранку 12 червня 2024 року до вказаного ОРТЦК та СП, однак від отримання вказаної повістки він відмовився, бо не хотів бути призваним у складі військової частини для військової служби через релігійні переконання, оскільки є охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, і військова служба для нього є неприйнятною; водночас зазначив, що під час спілкування з працівниками ТЦК останні пропонували йому службу, не пов'язану з носінням зброї, а іншу, зокрема «роботу з документами, на кухні», однак, він відхилив такі пропозиції, оскільки його релігійні переконання несумісні з будь-якою військовою службою та носінням військової форми.
Незважаючи на таку позицію засудженого, місцевий суд належним чином проаналізував і оцінив показання свідків ОСОБА_7 (реєстратор у КНП «Шоста міська поліклініка м. Львова» та секретар військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_8 (невропатолога КНП «Шоста міська поліклініка м. Львова» та голова військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_9 (головний спеціаліст командування ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Крім того, суд у вироку послався на дані, що містяться у: направленні ІНФОРМАЦІЯ_2 від 10 червня 2024 року за № 223 для встановлення придатності солдата ОСОБА_5 до проходження військової служби
за станом здоров'я у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації; картці обстеження та медичного огляду військовозобов'язаного від 10 червня 2024 року, відповідно до якої ОСОБА_5 визнано здоровим та придатним до військової служби; довідці ВЛК №118/2426 від 10 червня 2024 року, згідно з якою ОСОБА_5
за результатами медичного огляду ВЛК при ІНФОРМАЦІЯ_2 від 10 червня 2024 року визнаний придатним до військової служби; копії заяви ОСОБА_5 від 30 травня 2024 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 про заміну військового обов'язку на невійськовий у зв'язку із релігійними переконаннями; копії відповіді начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 05 червня 2024 року про неможливість заміни виконання військового обов'язку альтернативною службою під час дії воєнного стану, загальної мобілізації, оскільки наведене не передбачено чинним законодавством та не допускається; заяві-повідомленні про вчинення кримінального правопорушення від 23 липня 2024 року, згідно з якою ОСОБА_5 10 червня 2024 року, будучи визнаним придатним
до військової служби, без поважних причин, умисно відмовився від отримання та підписання повістки, на дату, зазначену в повістці не з'явився, чим ухилився
від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період; акті про відмову від отримання та підписання повістки на відправку, відповідно до якого
ОСОБА_5 10 червня 2024 року відмовився від отримання та підписання повістки
про відправку у військову частину, зі змістом ст. 336 КК ознайомлений; копії повістки про необхідність прибуття ОСОБА_5 12 червня 2024 року о 08.00 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінював кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, на підставі чого дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5
за апеляційною скаргою його захисника ОСОБА_10 , ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок без змін, зазначивши
в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
Так, суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками місцевого суду, в ухвалі зазначив, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, за обставин, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних
у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами і на підставі яких прийняв законне та обґрунтоване рішення.
Доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_5 є одним із Свідків Єгови, має сталі релігійні переконання, несумісні із проходженням військової служби були предметом перевірки судів першої та апеляційної інстанції, які вказали із наведенням докладних мотивів на їх неспроможність.
Відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Статтею 1 цього Закону визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб
із числа резервістів в особливий період.
Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба
за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби.
Заміна військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період
на альтернативну (невійськову) службу Законом не встановлена.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право
на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними
у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України.
Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Таким чином, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання
у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Положеннями ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися
від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим
з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі
з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakis v. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatli v. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються,
не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver
Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов'язку з захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань
з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову
від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Згідно зі ст. 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації
з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»
№ 64/2022 від 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан.
Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого
2022 року у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України оголошено про проведення загальної мобілізації.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією) є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема, комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим,
що мобілізація пов'язується з умовами особливого періоду в державі - із загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його
до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Беручи до уваги наведене, суди встановили, що ОСОБА_5 , будучи військовозобов'язаним, придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, був повідомлений про обов'язок з'явитись до збірного пункту для подальшої відправки до військової частини для проходження служби за мобілізацією, однак, відмовившись від отримання повістки на відправку, про що співробітниками центру комплектування було складено відповідний акт, не прибув без поважних причин
до ІНФОРМАЦІЯ_2 для відправки до місця проходження військової служби, на облік до визначеної для проходження служби
за мобілізацією військової частини не став, до виконання покладених обов'язків
не приступив.
Враховуючи, що об'єктивна сторона кримінального правопорушення за ст. 336 КК виявляється в бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову
за мобілізацією, проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності, суди дійшли висновку про наявність в діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК.
При цьому, як убачається з оскарженого вироку, суд визнав неналежними доказами
у цьому кримінальному провадженні долучені стороною захисту до матеріалів справи довідки від 18 жовтня 2024 року за № 16670, згідно із якою ОСОБА_5 з 07 липня 2016 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, та листа-повідомлення ОСОБА_5 до ІНФОРМАЦІЯ_2 від 30 травня 2024 року про заміну військового обов'язку
на невійськовий у зв'язку із релігійними переконаннями, зазначивши, що жодним Законом не передбачено звільнення (відстрочка, бронь) від призову у зв'язку з певним віросповіданням, як і заміна військової служби за призовом під час мобілізації,
на особливий період на альтернативну (невійськову) службу. Водночас, суд наголосив на тому, що призов ОСОБА_5 на військову службу по мобілізації не означає, що він був зобов'язаний брати до рук зброю, оскільки він міг бути задіяний у виконанні функцій, не пов'язаних із використанням зброї (під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї).
ОСОБА_5 є громадянином України, постійно мешкає в Україні, користується всіма благами держави Україна, визнаний придатним до військової служби, а тому під час збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я та безпека громадян, країною агресором вчиняються злочини проти української нації та
її агресія є злочином проти миру, оскільки порушуються всі принципи та цінності людства, конституційним обов'язком громадянина України є захист Вітчизни,
її незалежності й територіальної цілісності.
В оскарженій ухвалі, колегія суддів, залишаючи оскаржений вирок без змін, послалась, у тому числі на правову позицію, викладену в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі
№ 573/838/24, відповідно до якої законодавство України не передбачає виключення
з обов'язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яке ґрунтується на релігійних або інших переконаннях; такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні ст. 336 КК; призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї. Об'єднана палата визнала, що впроваджена законом неможливість відмовитися від військової служби через переконання означає, що таке обмеження має застосовуватися пропорційно до мети, що переслідується, навіть під час захисту Вітчизни від агресії. Міркування, пов'язані з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, тому призов на військову службу під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї.
Таким чином, постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374,
419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.
З наведеними в оскаржених вироку та ухвалі висновках погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Отже, підстави для скасування вироку та ухвали внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність відсутні.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень, у касаційній скарзі захисника не наведено.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданої копії судового рішення убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.
Що стосується твердження захисника про наявність підстав для передачі провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, то слід зазначити таке.
Частиною 5 ст. 434-1 КПК передбачено, що суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
З огляду на приписи вказаної норми, питання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у тому числі за клопотанням учасника судового провадження, може бути вирішене судом касаційної інстанції лише після відкриття касаційного провадження, якщо в ході касаційного розгляду буде встановлено, що провадження містить виключну правову проблему. Водночас прийняття рішення про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду до відкриття касаційного провадження не передбачено чинним КПК.
З урахуванням викладеного клопотання захисника про передачу провадження
на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3