21 січня 2026 року
м. Київ
справа № 2-1718/2010
провадження № 61-11326св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ситнік О. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Шоста Львівська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів Шандри М. М., Копняк С. М., Левика Я. А.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Шоста Львівська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з незаконного володіння.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Шоста Львівська державна нотаріальна контора, про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з незаконного володіння.
Позов мотивувала тим, що на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 28 вересня 2001 року її батько ОСОБА_3 подарував їй квартиру АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 її батько ОСОБА_3 помер. 17 березня 2010 року вона звернулася до обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - КП «БТІ та ЕО») із заявою, в якій просила зареєструвати за нею право власності на подаровану їй квартиру. Однак рішенням реєстратора КП «БТІ та ЕО» їй було відмовлено в реєстрації права власності з підстав наявності суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно.
Як з'ясувалося в подальшому, за договором дарування від 28 липня 2005 року її батько подарував квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , хоча не мав права розпоряджатися цим майном, оскільки на підставі раніше укладеного договору дарування від 28 вересня 2001 року власником спірної квартири була позивач.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 28 липня 2005 року та витребувати від ОСОБА_2 вказане нерухоме майно.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Сихівський районний суд м. Львова заочним рішенням від 06 жовтня 2010 року позов задовольнив.
Визнав договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2 від 28 липня 2005 року на ім'я ОСОБА_2 недійсним.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір дарування від 28 вересня 2001 року є дійсним і саме з моменту вчинення цього правочину ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Тому ОСОБА_3 не мав права розпоряджатися спірною квартирою, в тому числі відчужувати це майно шляхом укладення 28 липня 2005 року іншого договору дарування. Оскільки наявні підстави для визнання недійсним оспорюваного правочину, то з незаконного володіння ОСОБА_2 необхідно витребувати згадану квартиру.
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 подала заяву про перегляд вказаного заочного рішення суду.
Сихівський районний суд м. Львова ухвалою від 09 грудня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишив без задоволення.
Львівський апеляційний суд постановою від 24 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 06 жовтня 2010 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи ОСОБА_2 про її неналежне повідомлення про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції не заслуговують на увагу, оскільки місцевий суд надсилав відповідачу судові повістки за адресою її проживання, які однак не були вручені адресату та поверталися до суду із зазначенням причини повернення - «за закінченням терміну зберігання». Крім того, суд розмістив оголошення в газеті «Високий Замок» про виклик ОСОБА_2 в судове засідання, призначене на 06 жовтня 2010 року (день ухвалення оскаржуваного рішення), а отже, було вжито всіх можливих заходів щодо належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи та через її неявку ухвалено заочне рішення.
Верховний Суд постановою від 15 лютого 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 24 травня 2022 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що апеляційний суд не взяв до уваги те, що в даному випадку суд першої інстанції розглянув справу та ухвалив судове рішення по суті спору за відсутності відповідача ОСОБА_2 , яка не повідомлена належним чином про дату, час і місце судового засідання, як і не врахував, що згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України зазначена обставина є обов'язковою підставою для скасування рішення місцевого суду та ухвалення нового судового рішення.
Львівський апеляційний суд постановою від 27 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 06 жовтня 2010 року скасував.
Ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив частково.
Визнав договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 28 липня 2005 року щодо ОСОБА_2 недійсним.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що на час укладення договору дарування від 28 липня 2005 року ОСОБА_3 не був власником квартири АДРЕСА_1 і не вправі був нею розпоряджатись, в тому числі відчужувати шляхом укладення договору дарування. Тому договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 28 липня 2005 року підлягає визнанню недійсним.
Разом з тим, колегія суддів вважала, що позовна вимога про витребування від ОСОБА_2 спірної квартири задоволенню не підлягає.
Суд першої інстанції не дотримався вимог цивільного процесуального законодавства щодо належного повідомлення учасника справи, доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідача про розгляд справи є обґрунтованими, рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 02 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Сихівського районного суду м. Львова.
17 серпня 2023 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2026 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів від 20 січня 2026 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ситнік О. М.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 727/2751/16-ц та інших.
У касаційній скарзі зазначається, що право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру зареєстроване 2005 році.
За договором дарування від 28 вересня 2001 року не відбулося фактичної передачі дарувальником та фактичного прийняття обдаровуваною предмета договору. Доказів постійного проживання у спірній квартирі з часу набуття права власності, а отже прийняття предмета договору позивач ОСОБА_1 суду не надала, що свідчить про те, що особа повністю не вступила у свої права за умовами договору. З дати укладення договору дарування вказаної квартири позивач не оформила право власності та відповідних угод із приводу оплати житлово-комунальних послуг, не сплачувала житлово-комунальні послуги, що також є доказом того, що фактичної передачі дарувальником та фактичне прийняття обдаровуваною предмета договору не відбулося.
ОСОБА_3 не укладав та не підписував договору дарування квартири від 28 вересня 2001 року. З цього приводу відповідач заявила клопотання про призначення відповідних судових експертиз. Проте суд апеляційної інстанції заявлені клопотання проігнорував, не спростував їх у своїй постанові.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи
Суд установив, що 28 вересня 2001 року батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подарував їй квартиру АДРЕСА_1 , належну йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, яке видане виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів 15 листопада 1995 року за № Г-03904, згідно розпорядження від 15 листопада 1995 року, зареєстрованого у Львівському міжміському бюро технічної інвентаризації 27 листопада 1995 року, запис у реєстровій книзі за № 17, реєстровий номер 15022. Цей договір дарування спірної квартири від 28 вересня 2001 року АЕВ № 544799 посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л. І. та підписано особисто позивачем ОСОБА_1 та її батьком ОСОБА_3 ; позивачу в присутності нотаріуса було передано технічний паспорт на квартиру, про що зазначено у пункті 10 договору дарування квартири.
Згідно із пунктом 4 договору дарування від 28 вересня 2001 року АЕВ № 544799 право власності на квартиру у ОСОБА_1 виникло з моменту нотаріального посвідчення договору дарування.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У частині першій статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно із частиною п'ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що: «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що: «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов'язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З матеріалів справи відомо, що відповідно до договору дарування від 28 вересня 2001 року батько позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подарував їй квартиру АДРЕСА_1 , належну йому на праві власності.
Згідно із пунктом 4 договору дарування від 28 вересня 2001 року право власності на квартиру у ОСОБА_1 виникло з моменту нотаріального посвідчення договору дарування.
Зміст статей 243, 244 ЦК Української РСР щодо змісту договору дарування, переходу права власності на квартиру з моменту укладення договору до обдаровуваного, прав та обов'язків дарувальника та обдаровуваного нотаріусом було роз'яснено, про що свідчить пункт 7 договору дарування.
Відповідно до пункту 10 договору дарування квартири позивачу в присутності нотаріуса було передано технічний паспорт на квартиру.
Суд апеляційної інстанції зазначив в оскаржуваній постанові, що наявність підпису обдаровуваної ОСОБА_1 під договором дарування, а також отримання нею оригіналу цього договору та технічного паспорта на квартиру свідчать про те, що вона фактично прийняла дарунок. Отже, з моменту нотаріального посвідчення договору дарування (28 вересня 2001 року) ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Водночас, в касаційній скарзі відповідач зазначає, що ОСОБА_3 не укладав та не підписував договору дарування квартири від 28 вересня 2001 року. З цього приводу відповідач заявила клопотання про призначення відповідних судових експертиз, проте суд апеляційної інстанції заявлені клопотання проігнорував, не спростував їх у своїй постанові.
Відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд зобов'язаний оцінювати кожний доказ та всі докази в їх сукупності, а також надавати оцінку доводам і запереченням учасників справи. Аналогічний обов'язок суду поширюється і на процесуальні клопотання сторін, подані в межах апеляційного провадження.
Згідно із частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у разі, якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, і без таких знань встановити відповідні обставини неможливо.
Крім того, згідно з пунктами 3, 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд зобов'язаний сприяти всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, роз'яснювати учасникам справи їхні процесуальні права та обов'язки, а також сприяти реалізації таких прав, зокрема шляхом належного розгляду заявлених клопотань.
У поданій 14 грудня 2021 року апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції відповідач просила призначити судову почеркознавчу та фізико-хімічну експертизу, проте відомості про те, що ці клопотання апеляційний суд розглянув відсутні як у протоколі судового засідання, так і у тексті оскаржуваної постанови.
Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не розглянув заявлених відповідачем клопотань про призначення судових експертиз в цій справі підтвердилися.
Оскільки апеляційний суд не розглянув подані клопотання про призначення експертиз, не навів мотивів їх відхилення чи залишення без задоволення та не зазначив причин, з яких вважав можливим вирішити спір без застосування спеціальних знань, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що постанову суду апеляційної інстанції необхідно скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час якого суд зобов'язаний надати належну оцінку всім заявленим клопотанням, забезпечити повне дослідження доказів, перевірити чи є укладеним договір дарування від 28 вересня 2001 року і ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно із пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Ураховуючи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм процесуального права, тому вказана постанова підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 27 червня 2023 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. І. Грушицький
Судді А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров
О. М. Ситнік