ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.02.2026Справа № 910/15078/25
Суддя Господарського суду міста Києва Босий В.П., розглянувши в письмовому провадженні справу
за позовом Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс - К"
про стягнення 796.139,92 грн,
Державна установа "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автобудкомплекс - К" про стягнення 796.139,92 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є балансоутримувачем державного майна розташованого на території станції Святошин АТ «Укрзалізниця», а саме залізничної під'їзної колії довжиною 141,9 м. та стрілочного переводу № 97. З наданого АТ «Укрзалізниця» листа № 79 від 17.09.2025 позивачем було встановлено, що відповідач у період з 13.08.2020 по 31.08.2025 користувався стрілочним переводом № 97, проте договору оренди цього майна між сторонами укладено не було. На підставі висновку експерта за результатами проведення оціночно-будівельного дослідження та Методики розрахунку орендної плати за державне майно № 630 від 28.04.2021, позивачем здійснено розрахунок компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом № 97. Позивач звертався до відповідача з листом № ГД ДКВС-3752/3 ГД/2025 від 18.09.2025 про погодження проекту договору та претензією № ГД ДКВС-4105/3 ГД/2025 від 07.10.2025 щодо компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом № 97. Відповідачем відповіді на вказані листи надано не було, договір не погоджено та грошові кошти не перераховано. Враховуючи викладене, позивачем пред'явлено позов про стягнення з відповідача 796.139,92 грн, на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, відповідачам визначено строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповідь на відзив, позивачу надано строк для подання відповіді на відзив.
30.12.2025 до Господарського суду міста Києва від ТОВ "Автобудкомплекс - К" надійшов відзив на позов (сформований в системі «Електронний суд» 29.12.2025), відповідно до якого відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав: між позивачем та відповідачем до 13.08.2020 існували договірні відносини, які врегульовували питання відшкодування витрат позивача на організацію залізничних перевезень та поточне утримання залізничної під'їзної колії (копію договору відповідачем до матеріалів справи не додано). З 13.08.2020 по 2025 рік будь-яка комунікація між сторонами була відсутня. В той же час, відповідач зазначає, що у спірний період між відповідачем та АТ «Укрзалізниця» був укладений договір про подачу та збирання вагонів при станції «Святошин» (вказаний договір у матеріалах справи відсутній) і за вказаний період будь-яких застережень чи претензій ні від позивача, а ні від АТ «Укрзалізниця» відповідачу не надходило. Щодо наданого позивачем на погодження проекту договору відповідач зазначає, що оскільки вказаний проект договору є договором про відшкодування витрат на утримання колій та стрілочного переводу, а не договором оренди державного майна, тому відповідачем не було його підписано. Також відповідач стверджує, що вагони відповідача проходили через стрілочний перевід № 97, проте під'їзну колію довжиною 141,9 п.м., балансоутримувачем якої є позивач, відповідач не використовував. Відповідач також заперечує щодо наданих позивачем розрахунків, оскільки останні вагони на під'їзні колії відповідача було подано у квітні 2022 року, а з квітня 2023 по липень 2025 років естакада для розвантажування залізничних вагонів, яка належить відповідачу, використовувалася ТОВ «Альянс будівельників України», про що свідчить довідка станції «Святошин» АТ «Українська залізниця» № 92 від 15.12.2025.
В поданому до суду відзиві на позов відповідач просить застосувати строки позовної давності, відповідно до ст.257 ЦК України та у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
05.01.2026 до Господарського суду міста Києва від Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" надійшла відповідь на відзив, згідно з якою позивач заявлені позовні вимоги підтримує в повному обсязі та вказує на те, що відповідачем помилково кваліфіковано спір, як орендний, тоді як позивач просить стягнути кошти на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, як повернення майна або його вартості набутого без достатньої правової підстави. Також позивач зазначає, що оскільки відповідач є власником естакади для розвантажування залізничних вагонів, то користування цією естакадою третіх осіб не звільняє відповідача від обов'язку платити за користування інфраструктурою. Щодо заявлено відповідачем пропуску позовної давності, позивач зазначає, що переговори, листування та обмін проектами договору між сторонами у 2025 році, перериває перебіг позовної давності, а також позивач посилається на п. 19 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України, відповідного якого у період дії воєнного стану строки позовної давності продовжуються на строк його дії.
12.01.2026 до Господарського суду міста Києва від ТОВ "Автобудкомплекс - К" надійшли заперечення на відповідь на відзив, зі змісту яких вбачається, що останній підтримує всі заперечення щодо позовних вимог, які викладено у відзиві на позов.
Будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.
З наявного в матеріалах справи Технічного паспорту залізничної під'їзної колії, яка належить ДЗД ДПтС України при станції Святошин Південно-Західної залізниці, розробленого ТОВ «Магістральбудпроект» вбачається, що під'їзна колія підприємства примикає через стрілочний перевід № 97 до під'їзної колії ЦБРЗ МВС України та складається з колії № 9 (навантажувально-вивантажувальна) - від стика рамної рейки та стрілочного переводу № 97. Загальна протяжність під'їзної колії складає 141,90 м. (Розділ 2 «Загальні дані»)
В Розділі 1 «Вступ» технічного паспорту визначено, що паспорт не є правовстановлюючим документом, оскільки ТОВ «Магістральбудпроект» не уповноважений на реєстрацію прав власності.
В матеріалах справи міститься лист без номеру та дати «Зміни до Технічного паспорту залізничної під'їзної колії, яка належить Державній станові "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України" при станції Святошин РФ «Південно-Західна залізниця», який затверджено начальником ДУ «Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України» С.А. Тюлєнєв, з якого вбачається, що на титульних листах технічного паспорта та по всьому тексту пояснювальної записки і на кресленнях (план та профіль) замінити назву «Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України» на назву Державна установа «Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України».
За твердженнями позивача він є балансоутримувачем цього державного майна - під'їзного шляху, який складається з залізничної під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97, розташованих на території станції Святошин АТ «Українська залізниця».
Спір у справі виник у зв'язку із неправомірним, на думку позивача, використанням відповідачем під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97, розташованих на території станції Святошин АТ «Українська залізниця», у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти у розмірі 796.139,92 грн, на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Відповідно до п. 10 розділу І Положення про Державну установу «Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України» джерелами формування майна Генеральної дирекції ДКВС України є: кошти державного бюджету, що виділяються для забезпечення його діяльності; майно, передане йому в установленому порядку Мін'юстом, а також підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності; власні надходження; інші джерела, не заборонені законодавством України.
Суд вважає за необхідне зазначити, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що позивач є балансоутримувачем вищезгаданого державного майна, позивачем до матеріалів справи не надано.
В той же час відповідач не заперечує щодо перебування під'їзної колії довжиною 141,9 м та стрілочного переводу № 97 на балансі позивача. (будь-яких доказів на спростування даного факту матеріали справи не містять.)
Листом № 79 від 17.09.2025 начальником станції Святошин АТ «Українська залізниця» Ігорем Сморкісом повідомлено наступне: стрілочний перевід № 97 ДУ «Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України» знаходиться на шляху слідування до вантажних фронтів під'їзних колій в тому числі ТОВ «Автобудкомплекс-К» та надано відомості щодо кількості поданих вагонів на під'їзні колії ТОВ «Автобудкомплекс-К», а саме: в період з 13.08.2020 по 31.12.2020 подано 1925 вагонів; в період з 01.01.2021 по 31.12.2021 подано 4922 вагона; в період з 01.01.2022 по 31.12.2022 подано 678 вагонів; в період з 01.01.2023 по 31.12.2023 подано 519 вагонів; в період з 01.01.2024 по 31.12.2024 подано 756 вагонів та в період з 01.01.2025 по 10.09.2025 подано 341 вагон.
Загальна кількість поданих вагонів за період з 13.08.2020 по 01.09.2025 на під'їзні колії ТОВ «Автобудкомплекс-К» через стрілочний перевід № 97 становить 9141 вагон.
Цим же листом АТ «Українська залізниця» повідомило, що в період з 13.08.2020 по 31.12.2023 на під'їзні колії ТОВ «ТММ-Будкомплект» подано 350 вагонів, а в період з 13.08.2020 по 31.12.2021 на під'їзні колії ТОВ «Шдяхбуд-комплект» подано 5 вагонів.
Відповідач не заперечує факту користування та подачі вагонів на під'їзні колії ТОВ «Автобудкомплекс-К», проте вказує, що вагони відповідача проходили через стрілочний перевід № 97 лише в період з 13.08.2020 по квітень 2022, що частково підтверджується наявним в матеріалах справи листом АТ «Українська залізниця» № 92 від 15.12.2025.
Як вбачається з інформації наданої АТ «Українська залізниця» та як стверджує відповідач, в період з квітня 2023 року по серпень 2025 року на під'їзну колію ТОВ «Автобудкомплекс-К» подавалися вагони вантажоотримувачем яких був ТОВ «Альянс Будівельників України».
Інших доказів в підтвердження користування відповідачем в період з 13.08.2020 по 10.09.2025 сторонами не надано.
З наданих відповідачем до відзиву на позов документів вбачається, що позивач звернувся до відповідача з листом № ГД ДКВС-1159/3 ГД/2025 від 31.03.2025 щодо заподіяння шкоди, в якому проінформовано про потребу відшкодування збитків через самоправне використання державного майна.
Листом № 66/АБК-25 від 09.04.2025 відповідачем надано відповідь, з якої вбачається, що відповідач заперечує проти існування у останнього будь-яких зобов'язань по здійсненню платежів на користь позивача, у зв'язку з відсутністю між сторонами договірних відносин.
В той же час відповідач погодився з позицією позивача щодо необхідності врегулювання відносин між сторонами шляхом укладення договору.
Як на підставу своїх вимог та обґрунтовуючи заявлену у даній справі суму заборгованості, позивач посилається на Методику розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 р. № 630.
Відповідно до п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2021 р. № 630, розмір річної орендної плати у разі оренди іншого окремого індивідуально визначеного майна (крім транспортних засобів) встановлюється на рівні 12 відсотків вартості об'єкта оренди.
Для визначення вартості під'їзної залізничної колії та стрілочного переводу № 97 позивачем замовлено проведення оціночно-будівельного дослідження.
За результатами проведення оціночно-будівельного дослідження складено висновок експерта № 4994/25-42 від 11.08.2025, яким встановлено вартість об'єкта оцінки (без урахування права користування земельною ділянкою), а саме під'їзної колії довжиною 141,9 кв.м. та стрілочного переводу № 97 становить:
станом на 01.08.2020 - 8.359.547,27 грн;
станом на 01.01.2021 - 8.784.863,66 грн;
станом на 01.01.2022 - 10.577.433,52 грн;
станом на 01.01.2023 - 13.655.198,54 грн;
станом на 01.01.2024 - 15.088.329,83 грн;
станом на 01.01.2025 - 16.144.686,28 грн.
Враховуючи п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та висновок експерта № 4994/25-42 від 11.08.2025 позивачем здійснено розрахунок компенсації за користування під'їзною колією та стрілочним переводом з 13.08.2020 по 31.08.2025, сума якої становить 796.139,92 грн.
Позивач звернувся до відповідача з листом № ГД ДКВС-3752/3 ГД/2025 від 18.09.2025 про погодження проекту договору, в якому врегульовано питання сплати відповідачем нарахованої компенсації за користування майном у період з 13.08.2020 по 31.08.2025, загальна вартість якої становить 743.442,73 грн без ПДВ (проект додатку № 2 до проекту договору).
Доказів направлення відповідачу листа № 4994/25-42 від 11.08.2025 позивачем до суду не подано, проте відповідач не заперечує факт отримання такого листа з примірником проекту договору та додатками до нього.
Відповідно до проекту договору позивачем визначено предметом цього договору дозвіл на переміщення вагонів по залізничній колії із стрілочним переводом № 97, на умовах часткового відшкодування витрат на поточне утримання, ремонт, облаштування, технічне обслуговування та щоквартальні огляди залізничної колії та стрілочного переводу відповідно до розрахунків до договору.
Суд звертає увагу, на те, що пунктом 1.3 проекту договору, наданого на погодження відповідачу, позивач зазначив, що надання дозволу на переміщення вагонів по залізничній колії із стрілочним переводом № 97 не є орендними відносинами, а відшкодування витрат на обслуговування залізничної під'їзної колії із стрілочним переводом № 97 не може вважатися орендною платою.
Відповідачем відповіді на лист № 4994/25-42 від 11.08.2025 не надано та запропонований позивачем проект договору з додатками до нього не підписано.
Позивач здійснюючи розрахунок компенсації застосовано ставку для розрахунку розміру річної орендної плати у разі оренди іншого окремого індивідуально визначеного державного майна, яка встановлена п. 14 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, а саме 12 відсотків вартості об'єкта оренди
Проте, у поданій до суду відповіді на відзив позивач зазначає, що останній не заявляє вимог про стягнення орендної плати як такої, а Методика розрахунку орендної плати за державне майно використана виключно, як єдиний наявний нормативно та економічно обґрунтований інструмент (механізм) для розрахунку розміру безпідставно збережених коштів за користування державним майном.
Відповідно до п. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Згідно з п. 3 ст. 759 Цивільного кодексу України особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Відповідно до п. 1 Методики розрахунку орендної плати за державне майно - ця методика визначає механізм визначення розміру плати за оренду об'єктів, визначених частиною першою статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Частиною 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що об'єктами оренди за цим Законом є: єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) (далі - майно, що не увійшло до статутного капіталу), а також майно, заборонене до приватизації, яке може при перетворенні державного підприємства в господарське товариство надаватись такому товариству на правах оренди; майно, щодо якого до статутного капіталу внесено право господарського відання на майно; майно, закріплене на праві господарського відання за акціонерними товариствами та їхніми дочірніми підприємствами у процесі їх утворення та діяльності; майно, передане до статутного капіталу акціонерних товариств на праві господарського відання; майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем; майно, що не підлягає приватизації, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду; об'єкти із складу майна, переданого на праві узуфрукта державного та комунального майна.
В той же час пунктом 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що не можуть бути об'єктами оренди в тому числі магістральні залізничні лінії загального користування та розміщені на них технологічні споруди, передавальні пристрої (які функціонують), що безпосередньо використовуються для забезпечення процесу перевезень, а саме: залізничні станції та колії загального користування, тягові підстанції, контактна мережа та інші пристрої технологічного електропостачання, системи сигналізації, централізації, блокування та управління рухом поїздів, об'єкти і майно, призначені безпосередньо для виконання аварійно-відновлювальних робіт.
Правилами технічної експлуатації залізниць України, які затверджено Наказом Міністерства транспорту України від 20 грудня 1996 року № 411, визначено, що стрілочний перевід це пристрій, що служить для переведення рухомого складу з однієї колії на іншу. Стрілочні переводи складаються із стрілок, хрестовин і сполучних колій між ними. Хрестовини можуть бути з нерухомим або рухомим осердям.
Отже, в силу пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" стрілочні переводи та під'їзні колії загального користування не можуть бути об'єктами оренди.
Враховуючи викладене, здійснюючи аналіз поданого позивачем позову та наявних в матеріалах справи доказів, суд прийшов до висновку, що застосування до спірних правовідносин правової природи орендних зобов'язань є неправомірним, в тому числі позивачем неправомірно здійснено нарахування розміру компенсації на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно.
За твердженням позивача, предметом спору у даній справі є вимога про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
За приписами частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Таким чином, застосування статті 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2018 у справі №904/5844/17.
Положення глави 83 застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 24.09.2016 у справі № 6-122цс14).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 в справі №922/3412/17 та від 13.11.2019 в справі №320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Враховуючи все вищевикладене та відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України, можна зробити висновок, що ця норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як унормовано приписами частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Згідно з приписами частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Матеріали справи не містять, а позивачем належними та допустимим доказами не доведено обґрунтованості вимоги про стягнення з відповідача 796.139,92 грн на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Додатково суд звертає увагу, що в обґрунтуваннях заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що несплата відповідачем за користування державним майном призвела до недоотримання надходжень до державного бюджету та держава має право вимагати повернення такого майна або його вартості.
Проте, відповідно до прохальної частини позовної заяви позивач просить стягнути з відповідача безпідставно збережені кошти у розмірі 796.139,92 грн на користь Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України", а не в дохід державного бюджету України.
Крім того, позивачем не надано жодного доказу в підтвердження понесення ним фактичних витрат на утримання, ремонт, облаштування, технічне обслуговування тощо, залізничної колії та стрілочного переводу.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права
Відтак, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Приписи ст. 3 , 15 , 16 Цивільного кодексу України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Враховуючи викладене, позивач не довів перед судом відповідними засобами доказування наявності у відповідача зобов'язання з сплати 796.139,92 грн, як безпідставно збережених коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають і суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову повністю.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -
1. В задоволенні позовних вимог Державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально - виконавчої служби України" відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.П. Босий