"22" січня 2026 р. Справа №926/2853-б/24(926/2487/25)
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді МАТУЩАКА О.І.
суддів СКРИПЧУК О.С.
КРАВЧУК Н.М.
За участю секретаря судового засідання Телинько Я.П.
За участю представників сторін від:
позивача - Кочин Н.В. (ліквідатор);
відповідача - Сиротко М.В. (адвокат);
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “К.С. Вей Транс» (вх. ЗАГС №01-05/3106/25 від 22.10.2025)
на рішення Господарського суду Чернівецької області від 25.09.2025 (суддя В.В. Дутка)
у справі №926/2853-б/24(926/2487/25)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Роско Груп», м.Чернівці
до Товариства з обмеженою відповідальністю “К.С Вей Транс», м.Одеса
про стягнення заборгованості в сумі 75 525,00 грн
в межах справи №926/2487/25
за заявою ініціюючого кредитора Товариства з обмеженою відповідальністю “Компанія “Ніко-Тайс», м. Київ
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Роско Груп», м. Чернівці
про визнання банкрутом
Суть спору.
В провадженні Господарського суду Чернівецької області перебуває справа №926/2853-б/24 про банкрутство ТОВ «Роско Груп».
Постановою суду від 07.05.2025 припинено процедуру розпорядження майном боржника, визнано ТОВ «Роско Груп» банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ліквідатором призначено арбітражного керуючого Кочин Н.В.
28.07.2025 ТОВ «Роско Груп» в особі ліквідатора Кочин Н.В. звернулася до суду з позовом до ТОВ “К.С Вей Транс» про стягнення з відповідача заборгованості в сумі 75 525,00 грн, як безпідставно набутого майна (грошових коштів) в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України).
Господарський суд Чернівецької області рішенням від 25.09.2025 позов задовольнив. Стягнув з ТОВ «К.С Вей Транс» на користь ТОВ «Роско Груп» 75 525,00 грн безпідставно отриманих коштів та 2422, 40 грн судового збору.
Рішення суду мотивоване тим, що відповідач без достатньої правової підстави набув та утримує грошові кошти позивача в сумі 75 525,00 грн, оскільки між сторонами відсутній належним чином укладений цивільно-правовий договір, докази надання транспортних послуг або інші правові підстави для отримання спірних коштів відповідачем не подані, а тому такі кошти підлягають поверненню як безпідставно набуті відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи.
Відповідач подав апеляційну скаргу на зазначене рішення суду, в якій просить його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Також просив поновити строк на подання доказів у справі, посилаючись на те, що не отримував позовної заяви, ухвали про відкриття провадження у справі та оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим був фактично не повідомлений про розгляд справи, що унеможливило реалізацію його права на захист.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги покликається на те, що отримані ним кошти у розмірі 75 525,00 грн не є безпідставно набутими, адже перераховані позивачем за надані відповідачем експедиторські (транспортні) послуги з перевезення вантажів. Наявність правової підстави для отримання спірних коштів обґрунтовує долученими договорами-заявками, рахунками, актами виконаних робіт, банківськими виписками, товаро - транспортними накладними. Також звертає увагу на неврахування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду щодо того, що відсутність договору не може автоматично перетворювати оплату за фактично надані послуги за безпідставне збагачення, якщо поведінка сторін (здійснення оплати з конкретним призначенням) свідчить про наявність правовідносин, відмінних від деліктних.
Розглянувши клопотання апелянта про поновлення строку на подання доказів, колегія суддів зазначає таке.
За змістом ст. 165 ГПК України відповідач зобов'язаний подати всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, разом із відзивом.
За змістом ч. 3, 8 ст. 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
В ч. 2, 3 ст. 269 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до правового висновку щодо застосування ст. 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (відповідача).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази надсилання копії позовної заяви з додатками відповідачу у справі. Так, до позовної заяви долучено зокрема, докази надсилання вимоги про повернення майна (а.с. 19, т. 7), а також інформації з офіційного сайту «Укрпошти» про відстеження вказаного поштового відправлення за №0304000143943. Із наявної інформації, судом встановлено, що таке відправлення не було вручене відповідачу, а повернулося у зв'язку із закінченням встановленого терміну зберігання (а.с. 38, т. 7).
Разом з тим, в матеріалах справи наявна інформація з офіційного сайту «Укрпошти» про відстеження поштового відправлення за №0304000143951 (а.с. 37, т. 7), однак з матеріалів справи неможливо встановити, що це за відправлення, якого змісту та кому таке адресоване.
Також в матеріалах справи міститься поштове повідомлення про відправлення ухвали суду про відкриття провадження у справі відповідачу, яке повернулося на адресу суду першої інстанції із зазначенням причин невручення - адресат відсутній за вказаною адресою.
У справі "Лопушанський проти України", заява № 27793/08 (п. 65 рішення від 02.02.2017) Суд також встановлював, що ст. 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму вручення судової пошти (ухвала щодо прийнятності у справі «Орамс проти Кіпру» (Orams v. Cyprus), заява № 27841/07, від 10.06.2010). Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи (див. рішення у справі «Загородніков проти Росії» (Zagorodnikov v. Russia), заява №66941/01 п. 31, від 07.06.2007). Проте вимогу щодо рівності сторін було б позбавлено змісту, якби сторону провадження не було повідомлено про судове засідання у спосіб, який дав би їй можливість взяти участь у ньому, якщо він або вона вирішить скористатися встановленим національним законодавством правом з'явитися у судове засідання (рішення у справі «Загородніков проти Росії» (Zagorodnikov v. Russia), п. 30).
Під час перебування справи у провадженні суду, останній повинен забезпечувати дотримання балансу між процесуальними правами сторін щодо права бути обізнаним про судову справу та своєчасним розглядом справи і вживати всіх можливих заходів для розгляду справи з дотриманням розумних строків, а розгляд справи судом за відсутності сторони або інших учасників справи є можливим лише у разі наявності у суду відомостей щодо належного повідомлення сторони, учасника справи про дату, час та місце судового засідання.
Всупереч зазначеному, суд першої інстанції не вжив додаткових заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи та забезпечення гарантування йому права на доступ до суду.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що відповідач був фактично не обізнаний про існування справи та її розгляд судом першої інстанції, не отримував копії позовної заяви з додатками та ухвали про відкриття провадження у справі, що позбавило його можливості своєчасно подати відзив і докази на підтвердження своїх заперечень.
Неподання відповідачем відповідних доказів до суду першої інстанції зумовлене об'єктивними причинами, які не залежали від його волі, а отже, відповідає критеріям виняткового випадку у розумінні ст. 80 та ст. 269 ГПК України та правовим висновкам Верховного Суду.
Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає клопотання апелянта про поновлення строку на подання доказів обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню, а подані разом з апеляційною скаргою докази - прийняттю та дослідженню судом апеляційної інстанції.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Вважає, що оскаржуване рішення суду є законним, обґрунтованим та ухваленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Позивач зазначає, що відповідач безпідставно набув та зберіг грошові кошти у сумі 75 525,00 грн, оскільки між сторонами відсутні належним чином оформлені договірні правовідносини, а будь-які докази фактичного надання транспортних послуг, зокрема договори, акти приймання-передачі виконаних робіт, товарно-транспортні накладні чи інші первинні бухгалтерські документи, відповідачем не надані.
Покликається на те, що самі по собі банківські призначення платежу не підтверджують реальність господарської операції, тоді як банківські виписки є належними та допустимими доказами факту перерахування коштів. Відсутність первинних документів, які відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підтверджують здійснення господарської операції, свідчить про відсутність правової підстави для отримання відповідачем спірних коштів.
Крім того, позивач зазначає, що ліквідатор у межах ліквідаційної процедури звертався до відповідача з письмовою вимогою про надання підтвердних документів або повернення грошових коштів, однак така вимога залишена без задоволення. Відповідач, у свою чергу, не довів правомірності набуття коштів, не скористався процесуальними правами щодо подання належних доказів та не спростував доводів позивача.
За таких обставин, на переконання позивача, суд першої інстанції обґрунтовано застосував положення ст. 1212 ЦК України, дійшов правильного висновку про безпідставність набуття відповідачем грошових коштів та правомірно задовольнив позовні вимоги в повному обсязі.
Також позивачем було подано ряд процесуальних документів у справі, а саме:
1) заява від 23.10.2025 про заперечення проти відкриття апеляційного провадження, в якій просить відмовити у відкритті апеляційного провадження у цій справі. Подана заява обґрунтована тим, що на переконання ліквідатора позивача, відповідач пропустив строк на апеляційне оскарження, а також не долучив до апеляційної скарги належних доказів її надсилання позивачу;
2) заява від 03.11.2025 про заперечення проти відкриття апеляційного провадження, в якій просить закрити апеляційне провадження у цій справі, яка обґрунтована тими ж обставинами, що й попередня заява.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено судом першої інстанції 25.09.2025, а тому останнім днем строку на апеляційне оскарження було 15.10.2025. Водночас апеляційну скаргу було відправлено кур'єрською службою доставки 14.10.2025.
Суд враховує, що в силу ч. 7 ст. 116 ГПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.
Таким чином, відповідачем апеляційна скарга на оскаржуване рішення подана в межах визначеного строку на апеляційне оскарження, а тому доводи позивача у цій частині є безпідставними.
Згідно із п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі з урахуванням положень ст. 42 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 259 ГПК України особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншим учасникам справи копії цієї скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, з урахуванням положень ст. 42 цього Кодексу.
Частинами 6, 7 ст. 42 ГПК України визначає, що якщо цим Кодексом передбачено обов'язок учасника справи щодо надсилання копій документів іншим учасникам справи, такі документи в електронній формі можуть направлятися з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а в разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення.
Якщо інший учасник справи відповідно до ч. 6 ст. 6 цього Кодексу зобов'язаний зареєструвати електронний кабінет, але не зареєстрував його, учасник справи, який подає документи до суду в електронній формі з використанням електронного кабінету, звільняється від обов'язку надсилання копій документів такому учаснику справи.
Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку.
При відкритті апеляційного провадження у цій справі судом встановлено, що апелянт на підтвердження надіслання копії апеляційної скарги позивачу надав квитанцію про надіслання копії апеляційної скарги з додатками ТОВ «Роско Груп», яка містить опис вкладення у цінний лист, а також усі необхідні реквізити для встановлення інформації щодо відправника, одержувача, а також вмісту відправлення.
Разом з тим, суд врахував, що позивач є юридичною особою, а тому в силу вимог ч. 6 ст. 6 ГПК України зобов'язаний мати і має зареєстрований електронний кабінет, а тому копія апеляційної скарги надійшла йому в його електронний кабінет. З огляду на зазначене, у скаржника був відсутній обов'язок надсилання копії апеляційної скарги позивачу листом з описом вкладення, а тим більше виключно за допомогою поштових послуг АТ «Укрпошта», як про це зазначає позивач.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що вказуючи на неналежність доказів надіслання копії апеляційної скарги позивачу, наданих апелянтом, ліквідатор боржника жодним чином не спростовує та не заперечує отримання ним примірника апеляційної скарги, а також ознайомлення із її змістом.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає подані заяви необґрунтованими, оскільки при подані апеляційної скарги апелянтом дотримано вимог ГПК України, а тому відсутні підстави для закриття апеляційного провадження у справі з цих підстав;
3) заява (клопотання) про закриття апеляційного провадження у справі на підставі ч. 2 ст. 231 ГПК України. Позивач покликається на те, що між сторонами відсутній предмет спору, оскільки на депозитний рахунок приватного виконавця із рахунків відповідача надійшла сума коштів, необхідна для задоволення вимог стягувача. Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем, яка є предметом спору, погашена.
На вказану заяву відповідач подав заперечення, в яких спростовує факт добровільного
виконання оскаржуваного рішення та відсутність спору. Покликається на те, що підстави для закриття апеляційного провадження, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, відсутні, оскільки спір про право між сторонами не припинився.
Апелянт зазначає, що оскаржуване рішення суду від 25.09.2025 не набрало законної сили у зв'язку з поданням апеляційної скарги у встановлений процесуальним законом строк, а тому відкриття виконавчого провадження та подальше списання грошових коштів відбулося передчасно та з порушенням вимог закону. При цьому, стягнення коштів було здійснене примусово приватним виконавцем, без надання боржнику строку для добровільного виконання рішення, що виключає можливість визнання такого виконання добровільним.
Крім того, апелянт вказує, що ним оскаржуються дії приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження та примусового стягнення коштів, у межах чого заявлено вимоги про визнання таких дій незаконними та про повернення стягнутих сум. Наявність окремого судового спору щодо правомірності виконання судового рішення, а також продовження апеляційного перегляду самого рішення суду першої інстанції, свідчать про існування між сторонами неврегульованих правовідносин.
За таких обставин апелянт вважає, що предмет спору не припинився, а отже, закриття апеляційного провадження є передчасним та таким, що порушує його право на апеляційний перегляд судового рішення, у зв'язку з чим просить відмовити у задоволенні заяви про закриття апеляційного провадження.
Оцінивши наведені сторонами доводи в сукупності, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви позивача про закриття апеляційного провадження у справі, оскільки примусове списання коштів приватним виконавцем за наявності апеляційного провадження з оскарження рішення суду, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, не свідчить про відсутність спору між сторонами, а тому виключає закриття апеляційного провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
28.12.2025 від ініціюючого кредитора у справі про банкрутство ТОВ «Роско Груп» - ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» надійшло клопотання про залучення його до участі справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.
Клопотання мотивоване тим, що заявник є визнаним кредитором у справі про банкрутство ТОВ «Роско Груп», у зв'язку з чим має безпосередній юридичний інтерес у результаті розгляду справи №926/2853-б/24 (926/2487/25), оскільки предметом спору є стягнення грошових коштів у сумі 75 525,00 грн, які у разі залишення рішення суду першої інстанції в силі підлягатимуть включенню до ліквідаційної маси боржника.
Відтак вважає, що результат апеляційного перегляду безпосередньо вплине на обсяг ліквідаційної маси та рівень задоволення вимог кредиторів, тобто може змінити його майнові права та охоронювані законом інтереси, що відповідно до ст. 50 ГПК України є підставою для його залучення до участі у справі як третьої особи на стороні позивача.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Таким чином, ст. 50 ГПК України визначає процесуальний порядок та строк вступу в справу третьої особи. Водночас подане клопотання про залучення третьої особи подано лише на стадії апеляційного перегляду справи, що свідчить про пропуск встановленого процесуального строку для вступу у справу.
Заявником не наведено жодних обґрунтованих причин неможливості подання відповідної заяви у суді першої інстанції, не зазначено обставин, які б об'єктивно перешкоджали своєчасному зверненню з таким клопотанням, а також не заявлено клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку.
За таких обставин, в силу ч. 2 ст. 118 ГПК України, подане клопотання підлягає залишенню без розгляду.
Інших додаткових заяв чи клопотань, в порядку ст. 207 Господарського процесуального кодексу України, сторонами подано не було.
22.01.2026 в судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача, які навели свої доводи та заперечення по суті апеляційної скарги.
Фактичні обставини справи та оцінка суду.
Судом першої інстанції встановлено, що під час виконання обов'язків ліквідатора по справі про банкрутство ТОВ «Роско Груп» Кочин Н.В. стало відомо, що розмір дебіторської та кредиторської заборгованостей товариства збільшився протягом останніх років.
На переконання ліквідатора, товариство направляло отримані від реалізації товарів та наявні кошти на безпідставне перерахування на користь різного роду одержувачів, при цьому, не розраховувалось зі своїми постачальниками, а також не здійснювало виконання існуючих грошових зобов'язань.
За результатами вжитих ліквідаторкою заходів в межах справи №926/2853-б/24 про банкрутство ТОВ «Роско Груп» отримано інформацію у вигляді банківських виписок від АТ КБ «Приватбанк» та АТ «ОТП Банк».
Виходячи із аналізу отриманої та наявної інформації щодо активів боржника та розпорядженням ним такими до порушення справи про банкрутство, а також відповідно до банківських виписок встановлено, що ТОВ «К.С Вей Транс» із поточного рахунку ТОВ «Роско Груп», відкритого в АТ КБ «Приватбанк» та АТ «ОТП Банк», було отримано грошові кошти відповідно до наступної інформації/даних:
- 25.02.2019 на суму 4 850,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№10 від 31.01.2019, в т.ч. ПДВ 20% 808, 33 грн;
- 25.03.2019 на суму 1 2600,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№36 від 15.03.2019, в т.ч. ПДВ 20% 2 100, 00 грн;
- 28.03.2019 на суму 14 850,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№35 від 15.03.2019, в т.ч. ПДВ 20% 2 475, 00 грн;
- 28.03.2019 на суму 8 500,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№31 від 13.03.2019, в т.ч. ПДВ 20% 1 416, 67 грн;
- 28.03.2019 на суму 5 625,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№34 від 14.03.2019, в т.ч. ПДВ 20% 937, 50 грн;
- 11.04.2019 на суму 5 500,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№59 від 05.04.2019, в т.ч. ПДВ 20% 916, 67 грн;
- 11.04.2019 на суму 7 000,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№55 від 04.04.2019, в т.ч. ПДВ 20% 1 166, 67 грн;
- 11.04.2019 на суму 10 600,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№56 від 04.04.2019, в т.ч. ПДВ 20% 1 766, 67 грн;
- 12.04.2019 на суму 6 000,00 грн із зазначенням призначення платежу: оплата за транспортні послуги по рах.№61 від 09.04.2019, в т.ч. ПДВ 20% 1 000, 00 грн.
Загальна сума перерахованих позивачем на рахунок відповідача коштів становить 75 525,00 грн.
У зв'язку із проведенням ліквідаційної процедури у справі №926/2853-б/24 про банкрутство ТОВ «Роско Груп», відповідно до норм КУзПБ, ліквідатором позивача було направлено на адресу відповідача вимогу вих. №239/25 від 11.04.2025 про повернення майна (погашення дебіторської заборгованості).
Оскільки відповідач не отримав зазначеної вимоги, що було встановлено колегією суддів вище, то вказана вимога позивача залишена без задоволення.
Враховуючи зазначене, позивач звернувся із позовом у цій справі, покликаючись на те, що кошти в сумі 75 525,00 грн, у розумінні ст. 1212 ЦК України, вважаються такими, що безпідставно набуті ТОВ «К.С. ВЕЙ ТРАНС», оскільки у ліквідатора відсутні докази укладання між сторонами цивільно - правового договору.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки між сторонами відсутній належним чином укладений цивільно-правовий договір, відповідачем не подані докази надання транспортних послуг або інші правові підстави для отримання спірних коштів, а тому такі кошти підлягають поверненню як безпідставно набуті відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Із зазначеними висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, вважає їх необґрунтованими та такими, що зроблені без з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також із неправильним застосуванням норми ст. 1212 ЦК України.
Так, відповідачем (апелянтом) до апеляційної скарги було долучено ряд доказів, а саме:
- договори-заявки на організацію перевезення вантажу до договору №07/02/18-01 від 07.02.2018: №1303/19-01 від 13.03.2019, №1403/19-01 від 14.03.2019, №0304/19-01 від 03.04.2019, №0304/19-02 від 03.04.2019, №0504/19-01 від 05.04.2019, №0904/19-02 від 09.04.2019;
- рахунки на оплату: №10 від 31.01.2019 на суму 4 850, 00 грн, №34 від 14.03.2019 на суму 5 625, 00 грн, №35 від 15.03.2019 на суму 14 850, 00 грн, №36 від 15.03.2019 на суму 12 600, 00 грн, №55 від 04.04.2019 на суму 7 000, 00 грн, №56 від 04.04.2019 на суму 10 600, 00 грн, №59 від 05.04.2019 на суму 5 500, 00 грн, №61 від 09.04.2019 на суму 6 800, 00 грн - з ПДВ;
- акти здачі-приймання робіт (надання послуг);
- копії податкових накладних на підтвердження факту надання відповідачем транспортних - експедиторських послуг ТОВ «Роско Груп» та наявності між сторонами господарських правовідносин;
- специфікації до актів наданих послуг ТОВ «Нова пошта», якими підтверджується здійснення листування (пересилання документів) між ТОВ «Роско Груп» та ТОВ «К.С. Вей Транс» протягом квітень - червень 2019 року.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, між ТОВ «Роско Груп» (замовник) та ТОВ «К.С. Вей Транс» було укладено договір про надання послуг по організації перевезення вантажу №07/02/18-01 від 07.02.2018 (відсутній в матеріалах справи).
На виконання вказаного договору, між ТОВ «К.С. Вей Транс» та ТОВ «Роско Груп» було укладено ряд договорів-заявок на організацію перевезення вантажу.
Так, пунктом 1.1. вказаних договорів-заявок встановлено, що замовник надає вантаж для перевезення, здійснює організацію завантаження/розвантаження, а також забезпечує належне оформлення всіх необхідних документів, а саме оформлення ТТН та інших документів необхідних для здачі вантажу вантажоодержувачу, а виконавець, в свою чергу, приймає на себе зобов?язання по перевезенню обумовленого вантажу в узгоджений сторонами термін, надає для цього відповідний транспортний засіб, придатний для заявленого вантажу.
У вказаних договорах - заявках сторонами погоджено умовами перевезення, зокрема визначено маршрут перевезення, інформацію щодо вантажу, вартість перевезення та умови оплати таких перевезень.
Таким чином, судом встановлено, що між сторонами у справі в 2018-2019 роках були наявні правовідносини транспортного експедирування.
Згідно із ст. 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником.
Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
Стаття 909 ЦК України визначає, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.
Відповідно до ст. 919 ЦК України за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.
Стаття 931 ЦК України передбачає, що розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.
Як було зазначено вище, вартість перевезення погоджена сторонами у відповідних договорах - заявках на організацію перевезення вантажу.
З метою отримання оплати за надані послуги, ТОВ «К.С. Вей Транс» було виставлено рахунки ТОВ «Роско Груп» на оплату наданих послуг, зокрема: №10 від 31.01.2019 на суму 4 850, 00 грн, №34 від 14.03.2019 на суму 5 625, 00 грн, №35 від 15.03.2019 на суму 14 850, 00 грн, №36 від 15.03.2019 на суму 12 600, 00 грн, №55 від 04.04.2019 на суму 7 000, 00 грн, №56 від 04.04.2019 на суму 10 600, 00 грн, №59 від 05.04.2019 на суму 5 500, 00 грн, №61 від 09.04.2019 на суму 6 800, 00 грн - включно з ПДВ.
Матеріалами справи встановлено та не заперечується сторонами, що на ТОВ «Роско Груп» оплатило надані послуги в загальному розмірі 75 525,00 грн, що підтверджується банківськими виписками із поточного рахунку позивача, відкритого в АТ КБ «Приватбанк» та АТ «ОТП Банк», із призначенням платежу - оплата за транспортні послуги по рахунках:
- 25.02.2019 на суму 4 850,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 808, 33 грн;
- 25.03.2019 на суму 1 2600,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 2 100, 00 грн;
- 28.03.2019 на суму 14 850,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 2 475, 00 грн;
- 28.03.2019 на суму 8 500,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 416, 67 грн;
- 28.03.2019 на суму 5 625,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 937, 50 грн;
- 11.04.2019 на суму 5 500,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 916, 67 грн;
- 11.04.2019 на суму 7 000,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 166, 67 грн;
- 11.04.2019 на суму 10 600,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 766, 67 грн;
- 12.04.2019 на суму 6 000,00 грн, в т.ч. ПДВ 20% 1 000, 00 грн.
Окрім цього, колегія суддів враховує, що відповідач - ТОВ «К.С. Вей Транс» (виконавець) на момент виникнення спірних правовідносин мав статус платника податку на додану вартість. У зв'язку з цим, у межах здійснення відповідних господарських операцій, відповідачем було складено та зареєстровано в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні на суму спірних платежів, що відповідає вимогам податкового законодавства.
Реєстрація зазначених податкових накладних свідчить про відображення сторонами господарських операцій у податковому обліку, підтверджує фактичне надання послуг та визнання їх результатів обома сторонами, а також узгоджується з іншими наявними у справі доказами, зокрема рахунками, актами виконаних робіт та банківськими виписками.
Правовою підставою цього позову ліквідаторка ТОВ «Роско Груп» зазначило ст. 1212 ЦК України, оскільки у неї відсутні докази (договори тощо) наявності між позивачем та відповідачем правовідносин.
Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Так, згідно з ч. 1-3 ст.1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст.11 ЦК).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Тобто в разі, коли правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Системний аналіз положень ст. ст. 11, 177, 202, ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Тому договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК України.
Згідно із ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Вказаний вище стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до згадуваної вище ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування ст. 79 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 917/996/20.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що спірні грошові кошти були отримані відповідачем за наявності правової підстави, що виключає можливість їх кваліфікації як безпідставно набутого майна.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.06.2018 у справі №338/180/17 застосувала доктрину venirecontra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Так, з одного боку, позивач систематично та усвідомлено здійснював перерахування грошових коштів із чітким визначенням у реквізиті «призначення платежу» - «оплата за транспортні послуги по рахунку» із прямим посиланням на договір. Відповідно до п. 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки, затвердженої постановою Правління Національний банк України від 21.01.2004 № 22, саме платник визначає зміст призначення платежу та несе відповідальність за зазначені в ньому відомості. Банк здійснює лише формальну перевірку за зовнішніми ознаками. Отже, призначення платежів є результатом вільного волевиявлення платника, яке відображає його правову позицію щодо підстав здійснення оплати.
Така поведінка позивача об'єктивно сформувала у відповідача обґрунтоване очікування правомірності отримання коштів як плати за договором. Відповідач, покладаючись на чіткі та неодноразово підтверджені дії позивача, приймав платежі як договірні, що відповідає критеріям добросовісності та чесної ділової практики, про які йдеться, зокрема, у Принципах європейського приватного права.
Натомість подальше звернення позивача з позовом про стягнення безпідставно збережених коштів прямо суперечить його ж попередній поведінці, зафіксованій у платіжних документах. Така зміна правової позиції без об'єктивних і виправданих підстав порушує принцип добросовісності та заборону діяти всупереч власним попереднім діям.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що зміна керівника позивача на ліквідатора не може слугувати виправданням або легітимацією такої суперечливої поведінки. Юридична особа зберігає свою правосуб'єктність, а дії її органів управління, вчинені раніше, є діями самої юридичної особи. Допущення протилежного підривало б принцип правової визначеності та стабільності цивільного обороту.
Отже, сукупність наведених обставин свідчить, що позивач, який спочатку визнавав договірний характер платежів шляхом їх цільового призначення, а згодом заявив вимоги про повернення цих самих сум як безпідставно збережених, діє непослідовно та недобросовісно, що є неприпустимим у світлі доктрини venire contra factum proprium.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що спірні грошові кошти були отримані відповідачем не безпідставно, а в межах правовідносин, які позивач сам визнавав своїми діями. Отже, відсутні передбачені ст. 1212 ЦК України умови для їх повернення, у зв'язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити.
Відповідно ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Судові витрати.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції покладається на позивача.
Керуючись ст. 129, 269-270, 275, 277, 281-284 ГПК України,
Західний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «К.С. Вей Транс» задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 25.09.2025 у справі №926/2853-б/24 (926/2487/25) скасувати і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
3. Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Роско Груп» (58000, м. Чернівці, вул. Головна, буд. 122А; код ЄДРПОУ 36063919) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «К.С. Вей Транс» (65123, м. Одеса, вул. Академіка Заболотного, буд. 58, кв. 355; код ЄДРПОУ 40305539) 4 542, 00 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в порядку та на умовах, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 64 КУзПБ.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
Справу повернути до Господарського суду Чернівецької області.
Головуючий-суддя О.І. МАТУЩАК
Судді Н.М. КРАВЧУК
О.С. СКРИПЧУК