Провадження № 1-кп/734/72/26 Справа № 734/2217/25
іменем України
17 лютого 2026 року селище Козелець
Козелецький районний суд Чернігівської області в складі:
Головуючого судді ОСОБА_1 ,
секретар судових засідань ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні судову справу - кримінальне провадження № 42025272300000398, відомості про яке 28 лютого 2025 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, щодо
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Володимира-Волинського Волинської області, українця, громадянина України, із вищою освітою, не одруженого, військовослужбовця Збройних Сил України, з 14 липня 2025 року працює на посаді інженера-програміста «ТОВ «НВО «Імпульс», зареєстрованого у АДРЕСА_1 , жителя АДРЕСА_2 , не судимого,
із участю сторін кримінального провадження - прокурора ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_3 , захисника-адвоката ОСОБА_5 ,
у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України,
вимогами ст.ст. 17, 65 і 68 Конституції України визначено, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України.
Положення ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 17 Закону України «Про оборону України» визначають, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» на території України ведено воєнний стан із 05.30 години 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжувався, та діє на теперішній час.
12 лютого 2025 року військовозобов'язаного солдата ОСОБА_3 призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, ІНФОРМАЦІЯ_2 і направлено для проходження військової служби.
Згідно з ч. 6 ст. 2, п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Початком проходження військової служби для громадян, прийнятих на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Із 12 лютого 2025 року солдат ОСОБА_3 почав проходити військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та набув статусу військовослужбовця Збройних Сил України. Відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 46 від 13 лютого 2025 року військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, солдата ОСОБА_6 зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення, призначено на посаду курсанта навчального курсу школи підготовки спеціалістів протиповітряної оборони Сухопутних військ Військової частини НОМЕР_1 та визнано вважати таким, що справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов'язків за посадою.
Будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, солдат ОСОБА_7 , відповідно до вимог ст.ст. 11, 16, 127 і 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 2 і 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України зобов'язаний свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, бути готовим до виконання завдань, пов'язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, додержуватися військової дисципліни, виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг завдань, доручених йому за посадою, не допускати негідних вчинків, у разі потреби відлучитися питати дозволу в командира, а після повернення доповідати йому про прибуття.
Однак, під час дії воєнного стану, напередодні 15 лютого 2025 року у солдата ОСОБА_6 виник кримінально-протиправний умисел, спрямований на самовільне залишення Військової частини НОМЕР_1 із метою тимчасового незаконного ухилення від виконання обов'язків військової служби. На виконання свого кримінально-протиправного умислу солдат ОСОБА_3 , у порушення вказаного законодавства, будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, з метою тимчасового незаконного ухилення від виконання обов'язків військової служби, без поважних причин та дозволу відповідних командирів, в умовах воєнного стану, 15 лютого 2025 року, у невстановлений досудовим розслідуванням точний час, але не пізніше 21.10 години, самовільно залишив Військову частину НОМЕР_1 , що дислокується у АДРЕСА_3 , та до 26 березня 2025 року включно проводив час на власний розсуд, не пов'язуючи його з проходженням військової служби, та не вживаючи жодних заходів для повернення до військової частини, за наявності реальної можливості, і до цього часу в розташування Військової частини НОМЕР_1 не повернувся. У подальшому, о 16.10 годині 27 березня 2025 року солдата ОСОБА_6 затримано уповноваженою особою П'ятого слідчого відділу (з дислокацією у м. Чернігові) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві.
Згідно зі ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Обвинувачений ОСОБА_7 винуватим себе у вчиненні кримінального правопорушення не визнав і показав, що з дитинства є Свідком Єгови і 27 років тому почав вивчати Біблію, є дияконом збору, а з червня 2024 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови. До обов'язків священнослужителя входять, зокрема, участь у навчаннях і оголошення публічних промов. Двічі на тиждень відвідував зібрання, проповідував щотижня і брав участь у служінні. 13 лютого 2025 року затримали його на вулиці працівники ТЦК і поліції, їх завданням було провести його до ВЛК. Після повезли на розподільчий центр, де підняв питання про заміну служби з релігійних міркувань, просив військову службу замінити на невійськову. Доправили до Військової частини НОМЕР_1 у АДРЕСА_1 , де знову пояснював свою позицію. При першій нагоді залишив тренувальний центр, по дорозі всім говорив про свій намір. 14 лютого 2025 року залишив військову частину. Дозвіл на залишення військової частини не отримував. Не міг залишатися у військовій частині та не хоче бути частиною військової структури. У військовій службі для нього є неприйнятним носіння форми, брати в руки зброю, отримувати зарплату і бути військовослужбовцем. Наступного дня письмово зафіксував свою позицію у заявах до ТЦК і військової частини. Обов'язок держави - забезпечити його альтернативною службою. Готовий служити державі в інший спосіб та співпрацювати з державою. Нині працює на посаді інженера-програміста в ТОВ «НВО «Імпульс», де розробляє програмне забезпечення для атомної енергетики і може робити не менш важливу роботу. Показував свою громадянську позицію і допомагав людям, не переховувався і знаходився вдома.
Винуватість обвинуваченого ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину) підтверджується такими доказами:
військовозобов'язаний ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , призваний 12 лютого 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_3 за мобілізацією до лав Збройних Сил України і відправлений у складі команди « ІНФОРМАЦІЯ_4 » у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_2 АДРЕСА_3 (а.с. 146-149 т. 1);
згідно з Довідкою військово-лікарської комісії № 9/834, що видана 12 лютого 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_3 , солдат запасу ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є придатним до військової служби (а.с. 157 т. 1);
згідно з витягом із наказу № 46 від 13 лютого 2025 року т.в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 на виконання вимог Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24 лютого 2022 року № 69/2022 та з метою недопущення рівня боєздатності військових частин Збройних Сил України та інших військових формувань, поповнення некомплекту особового складу військових частин (підрозділів), установ Збройних Сил України та інших військових формувань - відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 , із 13 лютого 2025 року зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення, а на котлове забезпечення, - з 14 лютого 2025 року, а також відповідно до розпорядження Генерального штабу Збройних Сил України від 26 грудня 2024 року № 26322/дск, - з 13 лютого 20255 року, призначений на відповідну посаду солдат ОСОБА_3 , - курсант навчального курсу школи підготовки спеціалістів протиповітряної оборони Сухопутних військ, ВОС - 1100221, із відповідним посадовим окладом. Вважається, що з 13 лютого 2025 року справи та посаду прийняв (а.с. 163 т. 1);
згідно з витягом із наказу № 48 від 15 лютого 2025 року т.в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) солдат ОСОБА_3 , - курсант навчального курсу школи підготовки спеціалістів протиповітряної оборони Сухопутних військ, який 15 лютого 2025 року був відсутнім під час проведення вечірньої перевірки, вважається, що самовільно залишив військову частину (а.с. 162 т. 1);
згідно з витягом із наказу № 69 від 07 березня 2025 року командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) солдату ОСОБА_3 , - курсанту навчального курсу школи підготовки спеціалістів протиповітряної оборони Сухопутних військ, який самовільно залишив військову частину 15 лютого 2025 року, увільненого від займаної посади та якому призупинено військову службу, наказом командира 1121 навчального зенітного ракетно-артилерійського полку (по особовому складу) від 07 березня 2025 року № 30-РС, призупинено строк військової служби, вислуги років для призначення пенсії та вислуги у військовому званні з 28 лютого 2025 року (а.с. 161 т. 1);
згідно з довідкою № 2487 від 24 січня 2024 року і Підтвердженням призначення на духовну посаду № 6243 від 30 квітня 2025 року, що видані Релігійною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», ОСОБА_3 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та призначений 15 грудня 2018 року Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору (а.с. 40, 52, 130 і 131 т. 1);
ОСОБА_3 у змісті повідомлення від 14 лютого 2025 року, адресованого Начальнику частини 169 «Десна» А3435, прохання від 28 березня 2025 року, адресованого Голові ТЦК Солом'янського району, і прохання від 28 березня 2025 року, адресованого Голові ОДА, виклав позицію про те, що є Свідком Єгови та самовільно залишив військову частину, оскільки співпраця з мілітарними структурами йде всупереч з його релігійними переконаннями (а.с. 42, 46, 48, 50, 204, 207, 210 і 214 т. 1);
Повідомленням № 1347 від 20 лютого 2025 року командира Військової частини НОМЕР_1 про вчинення військовослужбовцем солдатом ОСОБА_3 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України (а.с. 93-95 т. 1);
Службовим розслідуванням, що проведене у період 15 лютого 2025 року - 18 лютого 2025 року у Військовій частині НОМЕР_1 , за фактом самовільного залишення військової частини НОМЕР_1 солдатом ОСОБА_3 (а.с. 96-126 т. 1);
згідно з інформацією, що надана 02 травня 2025 року Управлінням соціальної та ветеранської політики Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, мотивованої письмової заяви про заміну військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу від ОСОБА_3 , 1984 року народження, не надходило (а.с. 140 т. 1);
згідно з інформацією, що надана 01 травня 2025 року Володимирською районної військовою адміністрацією, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не звертався у Володимирську районну державну адміністрацію із заявою про направлення на альтернативну службу (а.с. 141 т. 1);
згідно з інформацією, що надана 06 травня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_3 , відсутні відомості про належність ОСОБА_3 до Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на момент його призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Інформація щодо подачі ОСОБА_3 заяв про заміну йому військового обов'язку на альтернативну (невійськову) службу відсутня (а.с. 144-145 т. 1);
свідок ОСОБА_8 показав, що займає посаду начальника курсу підвищення фахової підготовки у Військовій частині НОМЕР_1 . ОСОБА_3 поступив у підрозділ і відразу самовільно залишив частину поблизу сел. Десна, перебував він у військовій частині день чи два. Такі події відбулися у середині чи наприкінці лютого місяця. Під час вечірньої перевірки з'ясували, що відсутня людина. Організували пошуки, але ОСОБА_3 не було на території частини. За дозволом про залишення військової частини ОСОБА_3 не звертався. На приймальній комісії ОСОБА_3 повідомив, що є віруючим і не може брати до рук зброю. Із травня 2024 року у підрозділі проходять військову службу віруючі, які не можуть брати до рук зброю;
свідок ОСОБА_9 показала, що перебуває на посаді відповідального виконавця штабу Військової частини НОМЕР_1 . Раніше у військовій частині ОСОБА_3 не бачила. Після 10 лютого 2025 року були рапорт і доповідь про залишення ОСОБА_3 військової частини у АДРЕСА_1 , надходили матеріали службового розслідування, але про результати не пригадує. Є віруючі, які проходять військову службу, але до рук зброю не беруть;
свідок ОСОБА_10 показав, що перебуває на посаді начальника відділу персоналу Військової частини НОМЕР_1 . Військовослужбовець ОСОБА_3 зарахований 13 лютого 2025 року на службу, а 15 лютого 2025 рок залишив військову частину. Формував наказ про зарахування ОСОБА_3 до списку військової частини. 07 березня 2025 року ОСОБА_3 призупинена військова служба. ОСОБА_3 залишив сел. Десна, що з'ясовано під час вечірньої перевірки, обставини залишення військової частини не відомі. У військовій частині проходять службу віруючі, які відмовляються брати до рук зброю, і вважаються військовослужбовцями;
свідок ОСОБА_11 показав, що з 2001 року є Свідком Єгови, а з ОСОБА_3 є хорошими друзями і познайомилися на зібраннях. Для того, щоб стати Свідком Єгови, є певні вимоги. ОСОБА_3 робить все те, що має виконувати Свідок Єгови, бере активну участь у зібраннях та досліджує Біблію, перед аудиторією виголошує промови. Свідки Єгови не беруть до рук зброю, не можуть бути військовослужбовцями, хочуть виконувати обов'язки перед державою. ОСОБА_3 із релігійних переконань відмовляється бути військовослужбовцем. ОСОБА_3 у ТЦК говорив, що є ОСОБА_12 . Після залишення у лютому-березні 2025 року військової частини ОСОБА_3 писав про свою позицію, він не переховується та виконує роль волонтера;
свідок ОСОБА_13 показала, що охрестилась у 2000 році та є активним членом релігійної організації Свідків Єгови. З ОСОБА_3 знайомі з 2007 року і познайомилися на зібранні Свідків Єгови. ОСОБА_3 завжди приймав активну участь у зборі і проповідує, вимовляє публічні промови та допомагає співвіруючим. ОСОБА_3 самовільно залишив військову частину, ймовірно, 13 лютого 2025 року, через релігійні переконання і не може нести військову службу;
свідок ОСОБА_14 показав, що приблизно у 1998 році у м. Нововолинську познайомився із ОСОБА_3 , разом навчалися у ліцеї-інтернаті. Зі школи ОСОБА_3 був ОСОБА_12 , вирізнявся від інших своєю правильністю і відповідальністю. Після закінчення шкоди із ОСОБА_3 відносин не підтримував. До війни звернувся до ОСОБА_3 із питання програмного забезпечення. У цьому році ОСОБА_3 запитав про те, чи може підтвердити про зайняття волонтерською діяльністю. У березні 2022 року ОСОБА_3 допомагав цивільним грошовими коштами, - багато разів надавав по десять тисяч гривень. Зі слів ОСОБА_3 знає, що він не буде тримати у руках зброю та залишив у Чернігівській області військову частину;
свідок ОСОБА_15 показав, що працює у «ТОВ «НВО «Імпульс», компанія займається розробкою програмного забезпечення. Із ОСОБА_3 познайомився на початку липня місяця цього року під час співбесіди. Серед кандидатів, із якими проводив співбесіду, ОСОБА_3 вирізнявся професіоналізмом та людськими якостями. ОСОБА_3 повідомив, що за релігійними переконаннями не може тримати у руках зброю та не міг залишитись у військовій частині, належить до релігійної організації Свідків Єгови та хоче бути корисним державі. Нині ОСОБА_3 є основним програмістом компанії, проявив себе з найкращого боку та вніс значний вклад у проект.
Положеннями ч.ч. 1 і 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (надалі - Пакт) кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір. Відступ від положень цієї статті згідно з ч.ч. 1 і 2 ст. 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.
У ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) визначене право кожного на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно ч. 2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.
Ні положення ст. 18 Пакту, ні ст. 9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27 жовтня 2009 року, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15 вересня 2016 року, заява № 66899, пункт 36; «МушфігМаммадов та інші проти Азербайджану» (MushfigMammadovetAutres v. Azerbaidjan) від 17 жовтня 2019 року, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12 березня 2024 року, заява № 18382/15, пункт 42).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням зазначеної вище статті (рішення у справах: «ЕнверАйдемір проти Туреччини» (EnverAydemir v. Turkiye) від 07 червня 2016 року, заява № 26012/11, пункти 78 і 81; «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12 березня 2024 року, заява № 18382/15, пункт 42). Фактично у цьому випадку на карту поставлене питання про розуміння і межі свободи релігії та совісті (рішення у згаданих справах: «ЕнверАйдемір проти Туреччини», пункт 78; «Канатли проти Туреччини», пункт 43).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував про те, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у справі «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece), пункт 54). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст. 9 Конвенції і в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «МушфігМаммадов та інші проти Азербайджану», пункт 74).
На рівні національного законодавства України право на свободу совісті та віросповідання гарантоване як одне з конституційних прав людини, зміст якого закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до ч. 4 вказаної статті у разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України, як конституційно-правова норма, згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте, цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов'язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.
Відповідно до законодавства, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, і якщо вони належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
До переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066, належать Адвентисти-реформісти, Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни, Євангельські християни-баптисти, Покутники, Свідки Єгови, Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни євангельської віри, Товариство Свідомості Крішни.
Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Відповідно ст.ст. 1 і 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.
Строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України вирішення питання про відповідність чи невідповідність законів Конституції належить до повноважень Конституційного Суду України. У порядку, встановленому Законом України «Про Конституційний Суд України», не визнані неконституційними положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
Не констатував ЄСПЛ у своїх рішеннях невідповідність цього акта національного законодавства вимогам Конвенції.
Згідно зі ст. 65 Конституції України і ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України.
Правовими нормами ст. 64 Конституції України визначено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
За Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений відповідними Указами Президента України, і діє до цього часу. За Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено про проведення загальної мобілізації.
У воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, - держави, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України, незалежно від їхнього віросповідання. У воєнний час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави та інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
Наступ на Україну носить широкомасштабний характер, так як 24 лютого 2022 року військове вторгнення здійснене не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря, сягнула більшої частини кордону України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.
Відтак, в Україні оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією, - для відсічі ворожої збройної агресії Російської Федерації.
Саме військова служба за мобілізацією нині є першочерговим заходом із метою забезпечення національних інтересів України, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку Російської Федерації. Мобілізація з боку держави України є єдиним необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама держава по суті з лютого 2014 року перебуває у стані «оборонної війни». Під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.
На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо існування держави поставлене під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження, зокрема, мобілізації військовозобов'язаних.
У постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 601/2491/22 викладена позиція про те, що призов на військову службу за мобілізацією не означає автоматично, що він зобов'язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов'язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї.
Згідно з позицією Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 15 квітня 2025 року у справі № 573/406/24, воєнний стан в Україні накладає обмеження на всі сфери суспільного та особистого життя. Тому право сповідувати свою релігію або переконання, яке визнається та захищається державною, є обмеженим в частині відмови від мобілізації. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24 зробила висновок про те, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за статтею 336 КК України. Разом із тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов'язаних із носінням або використанням зброї.
ОСОБА_3 , який із 26 червня 2004 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні, а з 15 грудня 2018 року призначений на посаду священнослужителя - служителя (диякона) збору, під час судового розгляду довів факт наявності у нього релігійних переконань, і суд не заперечує їх важливість саме для нього.
Дії обвинуваченого ОСОБА_3 , який є військовослужбовцем Збройних Сил України, та в умовах воєнного стану 15 лютого 2025 року самовільно залишив військову частину, як він стверджує, - у зв'язку з релігійними переконаннями, є злочинними, і тому притягнення його до кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 407 КК України не є втручанням у його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Європейської конвенції з прав людини.
Відповідно до ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Правовими нормами ч.ч. 1 і 2 ст. 65 КК України визначено, що суд призначає покарання: 1)у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2)відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3)враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Диспозицією ч. 5 ст. 407 КК України передбачена кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, а також нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин, вчинені в бойовій обстановці, а так само ті самі дії тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану (санкція - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років).
При встановлених обставинах, оцінюючи перевірені докази у їх сукупності, суд вважає доведеним, що обвинувачений ОСОБА_3 вчинив кримінальне правопорушення (злочин), передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, - самовільне залишення військової частини військовослужбовцем тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.
Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_3 , який вперше вчинив кримінальне правопорушення, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що згідно зі ст. 12 КК України є тяжким злочином, особу винного, який позитивно характеризується, не перебуває під наглядом у лікарів - нарколога і психіатра, відсутність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, і вважає необхідним призначити обвинуваченому ОСОБА_3 покарання за ч. 5 ст. 407 КК України у виді позбавлення волі на певний строк. Правові підстави для застосування положень ст.ст. 69 і 75 КК України відсутні. Призначене обвинуваченому ОСОБА_3 покарання буде достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Строк відбування призначеного покарання обвинуваченим ОСОБА_3 необхідно відраховувати з моменту його фактичного затримання.
О 16.10 годині 27 березня 2025 року ОСОБА_3 затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, на підставі ст. 208 КПК України (а.с. 171-174 т. 1). За ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Чернігова від 29 березня 2025 року щодо підозрюваного ОСОБА_3 застосований запобіжний захід у виді тримання під вартою, з подальшим у триманням на гауптвахті ВПС, без визначення розміру застави, строком до 25 травня 2025 року (а.с. 182-183 т. 1). За ухвалою Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2025 року щодо обвинуваченого ОСОБА_3 продовжений строк дії застосованого запобіжного заходу у виді тримання під вартою на шістдесят днів, - до 21 липня 2025 року включно, з подальшим триманням на гауптвахті ВСП, та визначено заставу у розмірі сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 121120.00 гривень. Згідно з листом № 2091/3555/Д, що наданий 03 червня 2025 року Чернігівським зональним відділом ВСП, солдат ОСОБА_3 звільнений із-під варти 23 травня 2025 року у зв'язку із внесенням застави (а.с. 190 т. 1).
Запобіжний захід у виді застави, що визначений за ухвалою Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2025 року, необхідно залишити обвинуваченому ОСОБА_3 до набрання цим вироком суду законної сили. На підставі ст. 72 КК України у строк відбування призначеного покарання обвинуваченому ОСОБА_3 підлягає зарахуванню період попереднього ув'язнення з 27 березня 2025 року до 23 травня 2025 року, з розрахунку, - одному дню попереднього ув'язнення відповідає один день позбавлення волі.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не пред'явлений. Речові докази і процесуальні витрати відсутні.
На підставі ч. 15 ст. 615 КПК України, в умовах дії воєнного стану, після складання та підписання повного тексту вироку суд користується своїм правом обмежитися проголошенням його резолютивної частини з обов'язковим врученням учасникам судового провадження повного тексту вироку суду в день його проголошення.
Керуючись ст.ст. 369-371, 373, 374 і 376 КПК України, суд
визнати ОСОБА_3 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, і призначити покарання у виді позбавлення волі строком на 5 (п'ять) років.
Запобіжний захід у виді застави, що визначений за ухвалою Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2025 року, залишити обвинуваченому ОСОБА_3 до набрання цим вироком суду законної сили.
На підставі ст. 72 КК України у строк відбування призначеного покарання зарахувати обвинуваченому ОСОБА_3 період попереднього ув'язнення з 27 березня 2025 року до 23 травня 2025 року, з розрахунку, - одному дню попереднього ув'язнення відповідає один день позбавлення волі.
Строк відбування призначеного покарання обвинуваченим ОСОБА_3 відраховувати з моменту його фактичного затримання.
На вирок суду першої інстанції може бути подана апеляція до Чернігівського апеляційного суду через Козелецький районний суд Чернігівської області протягом тридцяти днів із дня проголошення. Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Суддя