16 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 380/6820/25
адміністративне провадження № К/990/34871/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
судді-доповідача - Бевзенка В. М.,
суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В.,
розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 (прийняту у складі судді Карп'як О.О.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025 (прийняту у складі: судді-доповідача - Довга О.І., суддів: Запотічний І.І., Шинкар Т.І.) у справі № 380/6820/25 за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про зобов'язання вчинити дії,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст обставин справи і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У квітні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Львівської міської ради (далі - відповідач, ЛМР), в якому просив:
- прийняти рішення, яким зобов'язати Львівську міську раду визнати право постійного користування земельною ділянкою № 21 площею 0,1 га, що знаходиться в м. Львові, по вул. Абхазькій в споживчому кооперативі «Геофізик» з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва з координатами кутів повороту в СК 63. X 5518 898,27; 5518 873,10; 5518 881,71; 5518 907, 30 Y 1339 348,22; 1339346,28; 1339308, 34; 1339309, 15.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є членом споживчого кооперативу СК «Геофізик» і користувачем земельної ділянки № 21, площею 0,10 га. Вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні позивача. Для того, щоб юридично закріпити своє право користування вказаною земельною ділянкою він 11.11.2024 звернувся до відповідача з вимогою у якій просив визнати за ним право постійного користування вказаною земельною ділянкою. Однак відповіді на своє звернення не отримав. У зв'язку із зазначеним 27.12.2024 звернувся до відповідача з інформаційним запитом у якому просив ЛМР: повідомити йому чи прийнято відповідачем рішення на його звернення від 11.11.2024; у разі якщо відповідач прийняв відповідне рішення, просив надати його копію; у разі якщо відповідач не прийняв відповідного рішення то чи можна вважати, що ЛМР визнала за позивачем право постійного користування земельною ділянкою, зазначеною у його зверненні від 11.11.2024 за принципом мовчазної згоди. Проте відповіді на його інформаційний запит від 27.12.2024 від ЛМР не отримав.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025 у справі №380/6820/25 відмовлено у відкритті провадження відповідно до приписів пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження, суд першої інстанції з позицією якого погодився й суд апеляційної інстанції, за встановлених у цій справі обставин дійшов висновку, що спірні правовідносини не пов'язані зі здійсненням відповідачем владно-управлінських функцій, а сама суть спору зводиться до вирішення питання про наявність у позивача права на користування земельною ділянкою та подальшу її передачу йому у власність. Враховуючи наведене суди попередніх інстанцій вважали, що спір у цій справі не є публічно-правовим, не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства та має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Постановляючи оскаржувані судові рішення суди попередніх інстанцій врахували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі № 813/1076/17, від 14.11.2018 у справі № 817/986/17, від 21.11.2018 у справі № 520/13190/17 та від 27.11.2018 у справі № 820/3534/17, згідно з якими спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
II. АРГУМЕНТИ СТОРІН
Не погодившись із ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025, позивач 19.08.2025 засобами поштового зв'язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати вищенаведені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що судами попередніх інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а також судові рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В доводах касаційної скарги вказує, що поданий позов є публічно-правовим та стосується бездіяльності суб'єкта владних повноважень - органу місцевого самоврядування.
Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає її розгляду по суті.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи із меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, Суд виходить із такого.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025 у справі №380/6820/25 не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є прийнятними з огляду на таке.
Однією із закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантій справедливого судочинства є доступ до суду, що передбачає можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав.
Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За змістом частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке заявляє позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Приписами статті 125 Конституції України встановлено, що з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Відповідно до приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначеннями, наведеними у пунктах 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Використаний у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач уважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їхньої реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Приписами статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 160 КАС України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування у тому числі (…) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Отже, законодавець передбачив право та обов'язок позивача ініціювати відповідний спір, визначати його предмет, спосіб захисту та підстави позову.
Колегія суддів також враховує, що за сталою судовою практикою підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення.
Позивач звернувся до суду із цим позовом, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача та просив прийняти рішення, яким зобов'язати Львівську міську раду визнати право постійного користування земельною ділянкою № 21 площею 0,1 га, що знаходиться в м. Львові, по вул. Абхазькій в споживчому кооперативі «Геофізик» з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва з координатами кутів повороту в СК 63. X 5518 898,27; 5518 873,10; 5518 881,71; 5518 907, 30 Y 1339 348,22; 1339346,28; 1339308, 34; 1339309, 15.
Як уже було зазначено підставою для звернення позивача до адміністративного суду з цим позовом є те, що ОСОБА_1 є членом споживчого кооперативу СК «Геофізик» і користувачем земельної ділянки № 21, площею 0,1 га. Для того, щоб юридично закріпити своє право користування вказаною земельною ділянкою позивач подав до відповідача вимогу про визнання його права користування з наданням йому відповідного документу. Однак відповіді на своє звернення не отримав, як і не отримав документа про те, що позивач є користувачем земельної ділянки, що в свою чергу є перешкодою для реєстрації права постійного користування.
Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) наділені повноваженнями у різних галузях, зокрема у сферах бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Реалізуючи зазначені повноваження, органи місцевого самоврядування наділені правом приймати управлінські рішення.
У статті 1 Закону № 280/97-ВР наведено визначення виконавчих органів рад, згідно з яким ці органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР установлено, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин.
У статті 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначені повноваження сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, до яких, зокрема, належать: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно з статтею 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Приписами статей 125, 126 ЗК України встановлено, що право постійного користування земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюються відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV).
Відповідно до статті 28 Закону № 1952-IV рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у постійне користування можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Статтею 122 ЗК України, передбачено повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.
Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, визначений статтею 123 ЗК України.
Частиною першою статті 59 Закон № 280/97-ВР передбачено, що місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень.
Окрім того, Суд звертає увагу на те, що особливості адміністративної процедури у сфері земельних відносин, визначені Главою 3-1 ЗК України.
Так, приписами статті 17-2 ЗК України встановлено, що органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи здійснюють розгляд заяв, передбачених ЗК України, іншими нормативно-правовими актами у сфері земельних відносин, у порядку, передбаченому Законом України "Про адміністративну процедуру", з урахуванням особливостей, встановлених ЗК України, іншими нормативно-правовими актами у сфері земельних відносин.
Таким чином, органи місцевого самоврядування у вказаних правовідносинах є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції.
Відповідний висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.
Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів вважає, що зміст спірних правовідносин у цій справі полягає у тому, що за запитом позивача, ЛМР як суб'єкт до сфери повноважень якого віднесено вирішення земельних правовідносин з приводу земельних ділянок, які перебувають у власності (віданні) відповідної територіальної громади не розглянув та не надав позивачу на його запит документа, зокрема, рішення органу місцевого самоврядування про передачу або обґрунтовану відмову у передачі позивачеві в постійне користування земельної ділянки про яку йдеться у позові за давністю такого користування у споживчому кооперативі СК "Геофізик".
Окрім того, Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до приписів статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування ухвалюють свої рішення на підставі норм адміністративного законодавства і діють як суб'єкти владних повноважень. Тому відносини за участю органів місцевого самоврядування, де він ухвалює чи має ухвалити своє рішення є публічно-правовими.
Згідно зі статтею 125 Конституції України у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Відповідно до приписів статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вищенаведені приписи національного законодавства та зміст спірних правовідносин колегія суддів дійшла висновку, що у цих правовідносинах відповідач здійснює публічно-владні управлінські функції на підставі законодавства у сфері земельних правовідносин, а спір у цій справі виник у зв'язку з порушенням ЛМР публічно-правових прав позивача на належний розгляд поданого ним звернення та неприйняття відповідачем у межах передбачених законодавством повноважень відповідного рішення, яке стосується надання/ненадання позивачу в постійне користування земельної ділянки, якою він постійно користується як член кооперативу.
Таким чином колегія суддів вважає, що цей спір не пов'язаний з вирішенням питання приватноправового характеру, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень (органу місцевого самоврядування), який реалізовує у цих правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції шляхом розгляду питання щодо передачі земельної ділянки в постійне користування.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 30.05.2018 у справі № 826/5737/16, від 13.06.2018 у справі № 307/2765/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 463/1865/17, від 15.05.2019 року у справах № 729/608/17 та № 352/1414/15-ц, від 12.06.2019 у справі № 749/942/18 та від 19.02.2020 року у справі № 591/5935/17.
З огляду на вказане, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Отже, колегія суддів приходить до висновку про те, що суди попередніх інстанцій в порушення норм матеріального та процесуального права дійшли помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі.
З огляду на те, що вказані порушення під час розгляду справи допущені судом першої та апеляційної інстанцій, ці порушення неможливо виправити в суді касаційної інстанції, то ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025 мають бути скасовані, а справа № 380/6820/25 направлена до Львівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Оскільки Суд не змінив та не ухвалив нового рішення, судові витрати, відповідно до статті 139 КАС України, не розподіляються.
Керуючись статтями 139, 242, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2025 у справі № 380/6820/25 - скасувати.
Справу № 380/6820/25 направити до Львівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.
Суддя-доповідач В. М. Бевзенко
Судді: Я. О. Берназюк
Н. В. Коваленко