справа №754/1640/25 Головуючий у суді І інстанції: Бабко В.В.
провадження №22-ц/824/4108/2026 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
11 лютого 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
Головуючого судді: Сушко Л.П.,
суддів: Болотова Є.В., Музичко С.Г.,
секретар судового засідання: Янчук І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,
У січні 2025 року позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу, посилаючись на те, що вони з відповідачем ОСОБА_1 , проживають окремо, не підтримують шлюбно-сімейні відносини, вважає, що сумісне життя і збереження сім'ї неможливе. Зазначала, що сторони мають трьох дітей, повнолітнього ОСОБА_3 , 1999 року народження та двох неповнолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивачка просила позов задовольнити та розірвати шлюб укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , що зареєстрований відділом реєстрації шлюбів міста Києва з Державним Центром розвитку сім'ї, актовий запис №1816.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2025 року позов задоволено.
Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 21.11.1998 року Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з Державним Центром розвитку сім'ї, за актовим записом № 1816 розірвано.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1211,20 грн.
Не погодившись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Також просив зупинити провадження у даній справі до припинення перебування ОСОБА_1 , у складі утворених відповдіно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.
Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що за час шлюбу з позивачкою у сторін народилося троє дітей. Зазначав, що збереження шлюбу та сім'ї має величезне значення не лише для нього із дружиною, але й для їх дітей, які безперечно, хочуть щоб їхні тато та мама були разом і усі жили однією сім'єю. Діти максимально бажають щоб батько та матір зберегли шлюб та сім'ю. Судом першої інстанції не враховано, що розірвання шлюбу неодмінно вплине на моральний та психоемоційний стан дітей, для яких така подія буде потрясінням та негативно відкладеться у свідомості на все життя.
Судом першої інстанції не перевірені доводи відповідача про те, що подання позивачкою позову про розірвання шлюбу викликане імпульсивними діями, які спричинені емоційною втомою.
Так, після вторгнення російської федерації на територію України, будучи в екстремальних умовах, не розуміючи що буде далі, позивачка з відповідачем вирішили, що буде безпечніше та правильніше, коли позивака з дітьми тимчасово виїдуть за кордон - до покращення безпекової ситуації в Україні. Відповідач ж, як чоловік, придатний до військової служби, залишився в Україні та займався роботою, волонтерством, доглядом за домом та ріднею. А згодом, мобілізувався та розпочав проходити військову службу в Національній гвардії України. На сьогодні відповідач продовжує проходити військову службу. Увесь час перебування дружини з дітьми за кордоном відповідач здійснював їх утримання (зокрема, регулярно пересилав кошти для забезпечення усіх їхніх потреб). Наголошував на тому, що позивачці самій за кордоном, в чужій країні, морально важко і тягар відповідальності, невідомість майбутнього, певна монотонність та одноманітність побуту, відповідач вважає, що його відсутність поряд, переживання, вплинули на моральний та психологічний стан позивачки. Відповідач ж, не маючи можливості виїхати навіть на короткий час з Україні, не міг бути поряд з дружиною та дітьми, допомогти, бути ближче емоційно та фізично. Зазначав також, що особливо болісно позивачка сприйняла початок моєї військової служби, коли відповідач мобілізувався до складу Сил оборони України. Проте виконання відповідачем, як чоловіком та громадянином, свого конституційного обов'язку із захисту Батьківщини, вважає, не може бути провиною перед дружиною, а навпаки, спрямоване на пришвидшення перемоги та припинення війни і повернення сім'ї назад в Україну.
Таким чином, відповідач вважає, що у цьому конкретному випадку внаслідок розірвання шлюбу будуть порушені особисті та майнові права сторін як подружжя, вказані вище, а також права та інтереси їх спільних дітей. Натомість, подальше спільне життя як подружжя і збереження шлюбу не суперечитиме інтересам одного з подружжя чи інтересам їх дітей.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Вирішуючи даний спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що суд не має права примушувати жінку або чоловіка до підтримання, відновлення або продовження сімейних відносин, а вільність та рівність цих стосунків та можливість припинення шлюбу є їх основою, що законодавчо закріплено у нормах Сімейного кодексу України, тому позов підлягає задоволенню.
Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч.6 ст.7 СК України жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.
Відповідно до ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Відповідно до ч. 3 ст.105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.
Відповідно до частини 3 статті 109 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Відповідно до ч.1 ст.110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до ст. 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
Відповідно до ч.2 ст.112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 1 ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.
Встановлено, що 21 листопада 1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, зареєстрований Центральним відділом реєстрації шлюбів міста Києва з Державним Центром розвитку сім'ї, актовий запис № 1816, що підтверджується свідоцтвом про одруження серія НОМЕР_1 .
Сторони мають спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 1999 року народження.
Встановлено, що подружжя проживає окремо, спільного господарства не ведуть, не підтримують шлюбно-сімейні відносини, втратили почуття любові та поваги один до одного.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою 28.03.2025 року ухвалою Деснянського районного суду міста Києва, заяву ОСОБА_1 задоволено. Надано сторонам строк на примирення терміном шість місяців (а.с. 30-31).
Між сторонами у встановлений судом першої інстанції примиренням не відбулось.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачка наміру продовжувати шлюбні відносини не має, доказів, які б свідчили, що з моменту подання позову та до розгляду справи судом апеляційної інстанції сторони підтримують сімейні стосунки не надано.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши, що сторони разом не проживають, сімейні стосунки не підтримують, шлюб існує формально, збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивача, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання шлюбу є правильним, оскільки подальше збереження шлюбу суперечило інтересам позивача.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до того, що відповідач не погоджується із розірванням шлюбу з позивачем, оскільки має на меті зберегти шлюбні відносини.
Слід зазначити, що незгода відповідача з розірванням шлюбу не є підставою для відмови у позові, оскільки кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини, і не може бути примушений до їх збереження.
Доводи апеляційної скарги щодо необхідності збереження сім'ї через наявність дітей, а розірвання шлюбу неодмінно вплине на моральний та психоемоційний стан дітей для яких така подія буде потрясіння та негативно відкладеться у свідомості на все життя, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки це не є підставою для відмови у задоволенні позову, розірвання шлюбу стосується лише взаємин сторін, а розірвання шлюбу між батьками не впливає на права та інтереси дітей і не порушує їх, не змінює їх правового статусу.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні, не спростовують.
Що стосується заявленого відповідачем в суді апеляційної інстанції клопотання про зупинення провадження (а.с. 105-115), суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідач вважав, що наявні підстава для зупинення провадження у справі, передбачена п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, оскільки відповідач перебуває у складі утвореного відповдіно до закону військового формування (військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України), що переведене на воєнний стан.
ОСОБА_1 зазначав, що з 19 серпня 2024 року по теперішній час проходить військову службу після призову під час мобілізації у складі Національної гвардії України та приймає безпосередньо участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
В поданому клопотанні відповідач посилався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25).
З моменту оголошення загальної мобілізації та введення в Україні воєнного стану Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування переводяться в спеціальний правовий режим функціонування в цілому. Це виключає необхідність у додатковому з'ясуванні питання щодо переведення певної військової частини на «воєнний стан». Юридичний статус з'єднань, військових частин, підрозділів та інших складових структури Збройних Сил України та інших військових формувань, що функціонують умовах воєнного стану, не залежить від місця їх дислокації чи характеру виконуваних ними завдань, як -то перебування в районі воєнних (бойових) дій та участь у них.( пункт 79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2025 року у справі №754/947/22).
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12.11.2025 у справі № 754/947/22, з моменту оголошення загальної мобілізації та введення воєнного стану Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування переводяться в спеціальний правовий режим функціонування в цілому. Це виключає необхідність у додатковому з'ясуванні питання щодо переведення певної військової частини «на воєнний стан». Юридичний статус з'єднань, військових частин, підрозділів та інших складових структури Збройних Сил України та інших військових формувань, що функціонують в умовах воєнного стану, не залежить від місця їх дислокації чи характеру виконуваних ними завдань, як-то перебування в районі воєнних (бойових) дій та участь в них. З моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування в цілому потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан» для цілей застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм. (пункти 79, 81 постанови).
Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові зазначила про те, що приписи пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України не пов'язують можливість застосування цієї норми права з умовою перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, -військовослужбовця у військовій частині, що залучена до ведення безпосередніх бойових дій. До того ж військовослужбовець упродовж особливого періоду може в будь-який момент бути відрядженим до військової частини, задіяної до таких дій (підпункт 4-1 пункту 251 розділу XIV Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008). Сучасні форми та способи ведення війни, виконання бойових завдань вимагають участі у бойових діях та захисті суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України не тільки по умовній лінії фронту (пункт 80 постанови).
Велика Палата Верховного Суду у пункті 117 постанови від 12.11.2025 року у справі № 754/947/22 зазначила: «Отже, під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого: 1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»; 2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судами згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі; 3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), права якого захищають положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжувати здійснювати судочинство у відповідному провадженні.
Відповідач ОСОБА_1 наголошував на тому, що військові з'єднання, в тому числі й Національної гвардії України, були переведені на воєнний стан у зв'язку з запровадженням такого правового режиму Указом Президентам України від 24.02.2022 року № 64/2022 та згідно з рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 01.03.2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», введеним у дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 року. Тобто військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України, в якій відповідач проходить службу, як складова Національної гвардії України, переведена на воєнний стан та в складі Сил Оборони України залучення до виконання завдань із забезпеченням здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії.
На підтвердження обставини перебування ОСОБА_1 у складі Сил Оборони України, зокрема у складі Національної гвардії України, як військового формування, підрозділи якої переведені на воєнний стан та виконують завдання із забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії на виконання Указу Президента України «Про введення воєнного стану» від 24.02.2022 року № 64/2022, відповідачем надано:
витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України (по стройовій частині) № 200 від 19 серпня 2024 року, згідно з яким наказано зарахувати ОСОБА_1 солдата запису, до списків особового складу частини та призначити кулеметником 2-го відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону з 19 серпня 2024 року і вважати його таким, що приступив до виконання обов'язків за посадою 19 серпня 2024 року (а.с. 111);
витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (по стройовій частині) № 295 від 25 жовтня 2024 року, згідно з яким наказано зарахувати ОСОБА_1 , солдата запасу, до списків особового складу частини (а.с. 112);
довідку військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 29 січня 2025 № 212 про те, що солдат ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України з 25 жовтня 2024 року по теперішній час;
довідку військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України від 21 серпня 2024 року № 694 про те, що солдат ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України з 19 серпня 2024 року по дату видачі довідки;
довідку військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 05.09.2025 року № 966 про те, що молодший лейтенант ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України з 25 жовтня 2024 року по дату видачі довідки;
довідку військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 26 грудня 2025 року № 1601 про те, що молодший лейтенант ОСОБА_1 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України з 25 жовтня 2024 року по теперішній час (а.с. 113).
09 лютого 2026 року до Київського апеляційного суду надійшли заперечення від позивачки ОСОБА_2 на клопотання відповідача ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі, просила у його задоволенні відмовити. Вважає, що відповідач зловживає процесуальними правами з метою затягування розгляду справи про розірвання шлюбу.
Вирішуючи питання про зупинення провадження у справі суд апеляційної інстанції був обізнаний із постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25).
Водночас суд апеляційної інстанції враховує також правові висновки викладені в цій же постанові ВП ВС від 12 листопада 2025 року справа № 754/947/22
Застосування правила про обов'язкове зупинення провадження, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК, всупереч волі особи, на захист якої воно спрямоване, Велика Палата розцінила як прояв надмірного формалізму (п. 110).
Такий підхід перетворює процесуальну гарантію на перешкоду в доступі до правосуддя, призводить до невиправданого затягування розгляду справи та порушує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, що несумісно із завданнями судочинства та стандартами статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (п. 110). Цей підхід зберігає чинність доти, доки військовослужбовець - сторона у справі чи третя особа з самостійними вимогами - не повідомить суд про бажання скористатися гарантією зупинення провадження, наданою зазначеним процесуальним приписом (п. 111 згаданої постанови).
Суд апеляційної інстанції заслухавши позицію сторін, в тому числі і позивачки, яка категорично заперечувала щодо зупинення провадження у справі, що є обмеженням її у праві припинити шлюб та примушуванням до збереження шлюбних відносин, та суперечить частинам 3, 4 ст. 56 Сімейного кодексу України, а тому з огляду на встановлені обставини у даній справі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог та вірно застосував до правовідносин що виникли між сторонами положення ст. 112 СК України.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, рішення суду ухвалене з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 375 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено «16» лютого 2026 року.
Головуючий суддя Л.П. Сушко
Судді Є.В. Болотов
С.Г. Музичко