11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 761/13428/21
провадження № 61-12781св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Альянс капітал», Адвокатське об'єднання «Кросондович Лойерс»;
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Потьомкіна Володимира Олександровича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 рокуу складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Альянс капітал» (далі - ТОВ «ФК «Альянс капітал»), Адвокатського об'єднання «Кросондович Лойерс» (далі - АО «Кросондович Лойерс»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про виселення з приміщення.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 24 квітня 2019 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав у борг 243 000 доларів США.
З метою забезпечення належного виконання зобов'язань цього ж дня між сторонами було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно: нежилі приміщення з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки ОСОБА_3 позику не повернула, то позивач звернув стягнення на предмет іпотеки та 12 серпня 2019 року набув у власність вказані нежилі приміщення.
Перед тим як ОСОБА_3 набула право власності на вказані нежилі приміщення, вони належали ОСОБА_2 (дядько ОСОБА_3 ). Однак, не зважаючи на перехід права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , а надалі до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 протягом всього часу використовував зазначені приміщення.
З метою подальшого користування ОСОБА_2 нежилими приміщеннями 26 грудня 2019 року позивач уклав з ним договір оренди з правом викупу, відповідно до якого на період з 26 грудня 2019 року до 31 грудня 2020 року включно і до закінчення цього договору ОСОБА_2 мав право викупити нежилі приміщення. Однак орендар своїм правом викупу у визначений договором строк не скористався.
У пунктах 6.2, 6.3 договору оренди передбачено, що цей договір перестає діяти з 01 січня 2021 року без будь-яких повідомлень і не підлягає продовженню. Відповідно ОСОБА_2 зобов'язаний заздалегідь підготуватись до звільнення нежилих приміщень та звільнити їх не пізніше 01 січня 2021 року.
22 та 29 грудня 2020 року позивач направляв ОСОБА_2 листи з вимогою погасити заборгованість, повідомив, що не зацікавлений у продовженні дії договору оренди, просив звільнити приміщення до 05 січня 2021 року, передати ключі від приміщень та всі необхідні документи. Однак у вказаний термін нежилі приміщення не було звільнено.
05 квітня 2021 року позивач звернувся до охоронної фірми для оновлення коду тривожної сигналізації та встановлення поста охорони у нежилих приміщеннях. Також було складено акт про те, що належні йому нежилі приміщення використовуються ТОВ «ФК «Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс», співзасновником та керівником яких є ОСОБА_2 . З указаними юридичними особами відповідних договорів щодо користування нежилими приміщеннями він не укладав.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» та інших пов'язаних з ними осіб, з нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» з нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210,00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» в рівних частинах на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з пункту 4.2.1 договору іпотеки від 24 квітня 2019 року вбачається, що іпотекодавець ОСОБА_3 була зобов'язана протягом терміну/строку дії цього договору не відчужувати предмет іпотеки (будь-яку його частину), не передавати його в безоплатне користування, тимчасове користування на будь-яких інших підставах, без письмової згоди іпотекодержателя ОСОБА_1 . Доказів отримання ОСОБА_3 такої згоди матеріали справи не містять.
Після того, як 12 серпня 2019 року позивач звернув стягнення на предмет іпотеки та набув право власності на нежилі приміщення, ОСОБА_4 не передала позивачу права за даним договором та заміна кредитора за даним договором не відбулася.
Таким чином, встановивши, що позивач є власником нежилих приміщень, оскільки договір оренди, укладений між позивачем та ОСОБА_2 закінчився 31 грудня 2020 року, а ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс» не укладали з позивачем жодних договорів щодо користування нежилими приміщеннями, то суд виходив з того, що у відповідачів відсутні будь-які правові підстави для користування нежилими приміщеннями позивача, у зв'язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, заявлених до відповідачів.
Разом з цим, враховуючи, що позивач не конкретизував та не обґрунтував позовні вимоги в частині виселення інших пов'язаних з відповідачами осіб, то суд дійшов висновку про залишення позовних вимог в цій частині без задоволення.
Судом апеляційної інстанції справа розглядалася неодноразово.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_5 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 362 грн.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в цій справі позивач звернувся з вимогою про виселення ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» та інших, пов'язаних з ними осіб, з нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що він набув право власності на ці нежилі приміщення за договором іпотеки від 24 квітня 2019 року, що був укладений ним з ОСОБА_3 .
Однак, як вбачається з матеріалів справи та це встановлено судом, ОСОБА_3 не укладала договору купівлі-продажу нежилих приміщень з ОСОБА_2 .
При цьому апеляційний суд послався на висновок експертного дослідження від 23 лютого 2023 року № ЕД-19/111-23/7963-ПЧ, згідно з яким підпис та рукописний запис на довіреності (бланк серія НАІ 112836) від 28 липня 2016 року, в графі «ПІДПИС», виконано ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також виходив з того, що в нотаріально завіреній заяві ОСОБА_6 підтвердив, що ОСОБА_3 не підписувала довіреність від 28 липня 2016 року за № 564 (бланк серія НАІ 112836) про право ОСОБА_7 діяти, в тому числі підписувати правочини від імені ОСОБА_3 , розпоряджатись її майном.
За таких обставин апеляційний суд вважав, що всі правочини, які вчинялися від імені ОСОБА_4 , в особі ОСОБА_7 , яка діяла на підставі не підписаної ОСОБА_3 довіреності від 28 липня 2016 року, зареєстрованої в реєстрі за № 564, є неукладеними, оскільки не підписувались стороною правочину, відповідно, неукладеними є також договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 29 липня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , договори позики та іпотеки від 24 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач ОСОБА_1 не набув у встановленому законом порядку права власності на спірні нежилі приміщення та не має права вимагати усунення перешкод в користуванні ними шляхом виселення відповідачів.
Постановою Верховного Суду від 04 червня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів Верховного Суду погодилася з доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано надав оцінку доказам - висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року та заяві ОСОБА_6 від 10 квітня 2024 року, які подані після закриття підготовчого провадження.
В оскаржуваній постанові чи окремому судовому рішенні апеляційний суд не навів жодного із випадків, які передбачають можливість в суді апеляційної інстанції досліджувати докази, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, без обґрунтування поважності причин, за яких сторона не могла їх подати до суду першої інстанції, що могло б бути підставою для їх прийняття.
За таких обставин, не вирішивши питання про прийняття доказу, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та за межі її розгляду, зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову.
Отже, судом апеляційної інстанції не встановлено фактичні обставини справи, не перевірено належним чином доводи сторін та не надано правової оцінки зібраним у справі доказам у сукупності.
Крім того, апеляційний суд не врахував, що позивач діяв як добросовісний набувач нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та не звернув увагу на те, що у разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
Останньою постановою Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що обґрунтовуючи клопотання в частині поновлення строку на подання доказів, ОСОБА_2 послався на те, що оригінал висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року був наданий йому лише 01 травня 2023 року після закриття підготовчого провадження, а заява ОСОБА_3 опинилася у його розпорядженні лише 08 серпня 2025 року, тобто після прийняття оскаржуваного рішення.
Однак, з матеріалів справи вбачається, що 03 травня 2023 року адвокат Потьомкін В. О. в інтересах ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про зупинення провадження у справі, до якого долучив копію висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року як додаток до позовної заяви у справі № 761/15046/23. Тобто, попри закриття підготовчого провадження у справі, заявник мав об'єктивну можливість заявити аналогічне клопотання про поновлення строку на подання вказаного доказу до суду першої інстанції, до ухвалення оскаржуваного рішення, однак цього не зробив.
Крім того, клопотання заявника в частині поновлення строку на подання доказу у вигляді заяви ОСОБА_3 від 24 квітня 2025 року не містить обґрунтувань об'єктивної неможливості подати таку заяву під час розгляду справи, враховуючи, що ОСОБА_3 має процесуальний статус третьої особи у справі, брала активну участь у розгляді справи судом першої інстанції через представника (зокрема, подавала клопотання, заяви, приймала участь у судових засідання через представника), була обізнала з предметом спору та суттю правовідносин, однак з 13 липня 2021 року (дата постановлення судом ухвали про залучення до участі у справі ОСОБА_3 до участі у справі як третьої особи) до ухвалення оскаржуваного рішення не скористалася правом подати такий доказ/повідомити про обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі.
За наведених обставин, враховуючи, що клопотання не містить обґрунтувань саме об'єктивної неможливості подати вказаний доказ у встановленому процесуальним законом порядку під час розгляду справи судом першої інстанції самою ОСОБА_3 , або ж іншим учасником справи, колегія суддів вважала причини пропуск строку на його подання неповажними та відмовила у його задоволенні.
Крім того, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги про нікчемність правочинів, вчинених від імені ОСОБА_3 , апеляційний суд врахував вказівки Верховного Суду в цій справі та виходив з того, що позивач за даних обставин діяв як добросовісний набувач спірних нежилих приміщень.
Також апеляційний суд звернув увагу на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є родичами (племінниця та дядько), а після укладення між ними 29 липня 2016 року договору купівлі-продажу спірних нежилих приміщень відповідач ОСОБА_2 протягом більш ніж 6 років не заявляв жодних заперечень щодо дійсності цього правочину. У свою чергу, ОСОБА_3 не оспорювала правомірність дій позивача щодо звернення стягнення на спірні приміщення на підставі статті 36 Закону України «Про іпотеку», як і попередні правочини позики та іпотеки. Тому апеляційний суд зробив висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.
Враховуючи викладене, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 адже позивач довів, що є власником спірних нежилих приміщень, а відповідачі не спростували належними та допустимими доказами таке право позивача.
З огляду на те, що позивач є власником спірних нежилих приміщень, оскільки договір оренди, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 закінчився 31 грудня 2020 року, а ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс» не укладали з позивачем жодних договорів з приводу користування нежилими приміщеннями, апеляційний суд також вважав правильним висновок місцевого суду про те, що у відповідачів відсутні будь-які правові підстави для користування нежилими приміщеннями позивача, що є підставою для задоволення позовних вимог у цій частині та їх виселення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
15 жовтня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Потьомкін В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389, пунктів 5, 8 частини першої, пункту 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_2 , належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, а також прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Крім того, апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання ОСОБА_2 про прийняття та долучення до матеріалів справи нових доказів, а також заяву про зупинення провадження в цій справі до закінчення розгляду (вирішення) справи № 761/15046/23.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.
03 грудня 2025 року справа № 761/13428/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2025 року клопотання ОСОБА_2 задоволено та зупинено, до закінчення перегляду в касаційному порядку, виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року в цій справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Потьомкіна В. О. мотивована тим, що 13 жовтня 2025 року він подав до апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з раптовим погіршенням самопочуття ОСОБА_2 , що підтверджується оглядом лікаря запис № 209129684/1 від 12 жовтня 2025 року, та залученням 14 жовтня 2025 року адвоката Потьомкіна В. О. до слідчих дій в межах кримінального провадження.
Також, до початку судового засідання на розгляд апеляційного суду надійшли клопотання ОСОБА_2 про прийняття та долучення до матеріалів справи нових доказів, а саме висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року № ЕД-19/111-23/7963-ПЧ та заяви ОСОБА_3 до Шевченківського районного суду міста Києва у справі № 761/15046/23 (з доведенням поважних причин, через які відповідач не мав можливості подати ці докази до суду першої інстанції), про відкладення розгляду справи та надання йому можливості одужати, прийняти участь в розгляді справи, надити суду необхідні пояснення, а також заява про зупинення провадження в цій справі до закінчення розгляду (вирішення) справи № 761/15046/23.
Однак 14 жовтня 2025 року апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності відповідача та/або його представника, відмовився розглядати та врахувати зазначені клопотання та заяву, чим фактично відмовив ОСОБА_2 у доступі до правосуддя.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Штеренберг О. О. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з договором купівлі-продажу нежилих приміщень від 29 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберник Є. В. за реєстровим № 1409, ОСОБА_2 передав у власність (продав) ОСОБА_3 нежилі приміщення з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_1 .
З пункту 2 зазначеного договору вбачається, що за домовленістю сторін та з урахуванням загальної вартості нежилих приміщень, продаж здійснюється за ціною 20 000 000 грн.
В подальшому між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики від 24 квітня 2019 року, за умовами якого ОСОБА_3 позичила (взяла у борг) у позикодавця ОСОБА_1 кошти у розмірі 6 750 000 грн, що за домовленістю сторін становить 250 000 доларів США.
В пункті 4 договору позики сторонами було погоджено, що позичальник зобов'язується забезпечити позику нерухомим майном, а саме іпотекою нерухомого майна - нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_1 .
З метою забезпечення належного виконання зобов'язань 24 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно: нежилі приміщення з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказані нежилі приміщення належать іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберник Є. В. 29 липня 2016 року за реєстровим № 1409. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 липня 2016 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 488952880000, номер запису про право власності: 15649922.
В пункті 6.1 договору іпотеки сторони погодили, що застереження про задоволення вимог іпотекодержателя викладене в цьому розділі договору, згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку», вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, який визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку».
На час розгляду справи ОСОБА_1 відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 177175202 від 12 серпня 2019 року є власником нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є родичами (племінниця та дядько). Після укладення між вказаними особами 29 липня 2016 року договору купівлі-продажу спірних нежилих приміщень відповідач ОСОБА_2 жодних заперечень щодо дійсності цього правочину не заявляв протягом більш ніж 6 років, у свою чергу ОСОБА_3 після звернення стягнення на спірні приміщення позивачем на підставі статті 36 Закону України «Про іпотеку», не оспорювала правомірність таких дій, як і попередні правочини позики та іпотеки.
Після прийняття позивачем у власність нежилих приміщень між ним та ОСОБА_2 було укладено договір оренди від 26 грудня 2019 року, за умовами якого орендодавець ОСОБА_1 передав у тимчасове оплатне користування (оренду), а орендар ОСОБА_2 прийняв в оренду об'єкт оренди, який складається з наступних приміщень:
- нежилі приміщення з № 1 по № 44 групи приміщень № 300, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А), загальною площею 350,60 кв. м;
- нежилі приміщення з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до пунктів 6.2, 6.3 договору оренди цей договір перестає діяти з 01 січня 2021 року без будь-яких повідомлень сторін і не підлягає подовженню.
22 грудня 2020 року позивач надіслав ОСОБА_2 лист, в якому просив погасити заборгованість у розмірі 20 000 доларів США у гривневому еквіваленті, а також повідомив, що не зацікавлений у продовженні дії договору оренди нежилих приміщень на 2021 рік та просив звільнити нежилі приміщення до 05 січня 2021 року.
29 грудня 2020 року позивач направив ОСОБА_2 повторний лист, в якому повторно просив погасити існуючу заборгованість та звільнити нежилі приміщення до 05 січня 2021 року, передавши представникам позивача ключі від приміщень та всі необхідні документи.
05 квітня 2021 року позивач звернувся до охоронної фірми для оновлення коду тривожної сигналізації та встановлення посту охорони у нежилих приміщеннях.
Цього ж дня було складено акт, відповідно до якого нежилі приміщення використовуються ТОВ «ФК «Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс», співзасновником та керівником яких є ОСОБА_2 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 389ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 5, 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Потьомкіна В. О. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» уразі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 24 квітня 2019 року, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються: умови, у разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору.
Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання: боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя; боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов'язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки.
Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов'язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем); за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі).
Згідно з частинами першою - п'ятою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 24 квітня 2019 року, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
З аналізу змісту вищенаведених статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.
У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пунктах 6.1, 6.2 договору іпотеки, зокрема шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
12 серпня 2019 року позивач скористався своїм правом, звернув стягнення на предмет іпотеки та набув право власності на спірні нежилі приміщення, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге, - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
З урахуванням наведених положень законодавства власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 липня 2019 року у справі № 926/3881/17.
Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов'язально-правові засоби захисту права власності.
Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.
Предметом негаторного позову є вимога власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися та розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою для звернення з негаторним позовом є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне чинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
З огляду на вищенаведене право власності як абсолютне право має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення. Тому встановлення саме зазначених обставин належить до предмета доказування у справах за такими позовами.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 909/392/19.
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивач є власником нежилих приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_1 , відповідно, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Враховуючи, що відповідачі не спростували належними та допустимими доказами правомірності набуття цих приміщень у власністьОСОБА_1 , оскільки договір оренди, укладений між ним та ОСОБА_2 закінчився 31 грудня 2020 року, а ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс» жодних договорів з позивачем з приводу користування нежилими приміщеннями не укладали, то місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність у відповідачів будь-яких правових підстав для користування спірними нежилими приміщеннями позивача, що є підставою для задоволення позовних вимог в цій частині та виселення відповідачів.
При цьому, з урахуванням вказівок, викладених в постанові Верховного Судувід 04 червня 2025 року в цій справі, суд апеляційної інстанції належним чином спростував доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо нікчемності правочинів, вчинених від імені ОСОБА_3 , та врахував, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є родичами (племінниця та дядько), після укладення між ними 29 липня 2016 року договору купівлі-продажу спірних нежилих приміщень відповідач ОСОБА_2 протягом більш ніж 6 років не заявляв жодних заперечень щодо дійсності цього правочину. У свою чергу, ОСОБА_3 не оспорювала правомірність дій позивача щодо звернення стягнення на спірні приміщення на підставі статті 36 Закону України «Про іпотеку», як і попередні правочини позики та іпотеки.
Тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про те, що позивач за даних обставин діяв як добросовісний набувач нежитлових приміщень з № 1 по № 16 групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташованіза адресою: АДРЕСА_1 .
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_2 , належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Статтею 43 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Згідно із частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (частина першої статті 366 ЦПК України).
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, відповідач ОСОБА_2 та його представник були належним чином повідомлені про розгляд справи в апеляційному суді, були обізнані про дату судового розгляду справи апеляційним судом, однак у судове засідання, призначене на 14 жовтня 2025 року, не з'явилися.
З оскаржуваного судового рішення апеляційного суду вбачається, що судом апеляційної інстанції враховано клопотання ОСОБА_2 та його представника про відкладення розгляду справи у зв'язку з раптовим погіршенням самопочуття ОСОБА_2 та залученням 14 жовтня 2025 року адвоката Потьомкіна В. О. до слідчих дій в межах кримінального провадження.
Розглянувши зазначені клопотання, апеляційний суд дійшов висновку про визнання причини неявки ОСОБА_2 та його представника в судове засідання такою, що не доведена належними та допустимими доказами, а отже є неповажною. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до матеріалів справи, попри погіршення самопочуття, на яке послався ОСОБА_2 , він у день судового засідання (о 09:08, 09:12, 09:16 год.) подав особисто до суду ряд клопотань, що підтверджує його перебування у суді та не свідчить про неможливість бути присутнім у судовому засіданні у справі, яке розпочато о 10:34 год, у зв'язку з поганим самопочуттям чи крайньою необхідністю самоізоляції задля виконання рекомендацій лікаря. Крім того, з часу ухвалення Верховним Судом постанови у цій справі (04 червня 2025 року) до дати судового засідання минуло більше 4 місяців, а тому, реалізуючи свої процесуальні права добросовісно, ОСОБА_2 мав вдосталь часу для підготовки своєї правової позиції та з'ясування дій та змісту пояснень, які йому потрібно подати апеляційному суду при новому розгляді справи.
Крім того, відповідно до долучених до клопотання про відкладення розгляду справи доказів, особа, якій представник надає правову допомогу на підставі ордеру, має прибути 14 жовтня 2025 року о 10:00 год для допиту у якості свідка до Бахмутського РВ ГУ НП в Донецькій області за адресою: АДРЕСА_4 . Однак, доказів на підтвердження виклику самого адвоката Потьомкіна В. О. до РВ ГУНП, або ж укладення договору з особою, яка викликана на допит як свідок, саме з метою надання правової допомоги у вказаному в повістці кримінальному провадженні адвокатом не надано, як і не надано доказів на підтвердження дійсних намірів адвоката бути присутнім на допиті клієнта та неможливості приймати участь у судовому засіданні у цій справі в режимі відеоконференції. Таким чином, з огляду на належне повідомлення про судове засідання цих учасників справи, з урахуванням висновків Верховного Суду викладених у постанові від 24 жовтня 2024 року у справі №752/8103/13-ц, категорії справи, та строку її розгляду, колегія суддів апеляційного суду ухвалила проводити розгляд справи по суті на підставі наявних у справі доказів.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що явка до апеляційного суду учасників справи не є обов'язковою, позиція сторін у справі є чіткою і зрозумілою, а тому розгляд справи апеляційним судом за відсутності ОСОБА_2 та його представника не призвів до порушення права на судовий захист.
ОСОБА_2 скористалася наданим йому процесуальним правом щодо подання апеляційної скарги, доводам якої суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд із дотриманням норм процесуального права обґрунтовано відмовив у задоволенні вказаних клопотань ОСОБА_2 та його представника про відкладення розгляду справи, зважаючи на вимоги частини другої статті 372 ЦПК України.
Посилання заявника в касаційній скарзі на безпідставне відхилення апеляційним судом клопотань про прийняття та долучення до матеріалів справи нових доказів, а також заяви про зупинення провадження в цій справі до закінчення розгляду (вирішення) справи № 761/15046/23 спростовані змістом оскаржуваної постанови апеляційного суду, в якій наведені мотиви відхилення цих клопотань та заяви, з якими погоджується Верховний Суд.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
При цьому колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що в цій справі ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у квітні 2021 року, підготовче провадження закрито ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 14 вересня 2021 року, а рішення ухвалено місцевим судом 04 травня 2023 року, тобто в провадженні суду першої інстанції справа перебувала більше двох років та відповідачі мали достатньо часу для подання доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року було зупинено ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2025 року, то у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити їх виконання.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Потьомкіна Володимира Олександровича залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович