11 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 522/96/24
провадження № 61-4075св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Неруш Анни Юріївнина рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Вадовської Л. М., Сегеди С. М.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя шляхом стягнення грошових коштів.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 04 грудня 1982 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, у період якого 31 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Глорі Плюс» (далі - ТОВ «Глорі Плюс») було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірсак І. В. За умовами договору, продаж земельної ділянки здійснено за 5 085 000 грн.
Оскільки зазначена земельна ділянка була спільною сумісною власністю, то позивачка надала свою згоду на її відчуження, а грошові кошти, отримані від відчуження майна, зберігалися в готівковій формі у подружжя вдома, і чоловік мав до них вільний доступ.
З кінця 2015 року відносини між сторонами почали погіршуватися, однак вони продовжували бути однією сім'єю та мали спільний бюджет, який складався з доходів відповідача як фізичної особи-підприємця, доходів позивачки як фізичної особи-підприємця та доходів, отриманих від спільного майна (продажу, здачі в оренду).
Наприкінці 2016 - початку 2017 років ОСОБА_2 таємно використав спільні грошові кошти для придбання нерухомого майна, яке оформив на свого батька за договорами купівлі-продажу майнових прав, щоб унеможливити його поділ у майбутньому.
Так, з 15 січня 2016 року по 19 вересня 2017 року між та ОСОБА_3 (батьком відповідача) були укладені договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна, а саме договори від 15 січня 2016 року № 2-15-4/26, № 2-15-5/26, № 2-15-6/26, № 2-15-7/26, № 2-15-8/26, згідно з якими ОСОБА_3 придбав майнові права на квартири та договори від 19 вересня 2017 року № П-1-84/ГП-26, № П-1-85/ГП, відповідно до яких ОСОБА_3 придбав майнові права на машиномісця в житловому комплексі « Двадцять Шоста Жемчужина » за адресою: АДРЕСА_1 .
На думку позивачки, усі зазначені правочини були здійснені з метою виведення майна з режиму спільної сумісної власності подружжя.
Позивачка зазначила, що ОСОБА_3 є пенсіонером, який отримує середній розмір пенсії та не мав достатніх накопичень для виконання зобов'язань покупця за договорами купівлі-продажу майнових прав. Таким чином, хоча первісним покупцем за всіма вищевказаними договорами виступав ОСОБА_3 , фактичним покупцем майна від самого початку був ОСОБА_2 за рахунок спільних грошових коштів.
06 липня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського районного суду міста Одеси з позовом про розірвання шлюбу, вказавши неправдиву, на думку позивачки, інформацію про адресу її проживання та зазначивши, що вони не проживали разом з 2012 року.
Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року у справі № 522/11875/18 шлюб було розірвано. В рішенні зазначено, що подружні відносини припинені з 2012 року, однак ці обставини викладено відповідно до змісту позову, а не на підставі досліджених доказів.
Отримавши рішення про розірвання шлюбу, ОСОБА_2 переоформив на себе всю нерухомість, яка фактично була придбана, як зазначає позивачка, за спільні кошти під час шлюбу, але формально оформлено на ім'я ОСОБА_3 .
Після прийняття об'єкта до експлуатації, 26 листопада 2019 року між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були укладені додаткові угоди про заміну сторони в договорах купівлі-продажу майнових прав, згідно з якими всі права та обов'язки перейшли до ОСОБА_2 .
Довідки про виконання фінансових зобов'язань були видані на ім'я ОСОБА_2 ще до підписання додаткових угод, із зазначенням, що станом на 22 листопада 2019 року саме ОСОБА_2 виконав фінансові зобов'язання за договорами.
26 листопада 2019 року між ТОВ «Глорі Плюс» та ОСОБА_2 були підписані акти приймання-передачі квартир АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 та машиномісць АДРЕСА_7 .
Позивачка вважає, що оскільки оспорювані договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна були укладені в період шлюбу, то усе нерухоме майно, яке перейшло у власність ОСОБА_2 за вказаними договорами та додатковими угодами до них є спільним сумісним майном та підлягає поділу.
У зв'язку з наведеними обставинами, ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду міста Одеси з позовом, в якому просила визнати удаваними в частині покупця договори купівлі-продажу, укладені між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши права покупця за цими договорами на ОСОБА_2 . Також позивачка просила визнати недійсними додаткові угоди, укладені між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного нерухомого майна.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 червня 2021 року у справі № 522/7408/20 позов ОСОБА_1 було задоволено. Однак постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року рішення суду першої інстанції було скасоване, а в задоволенні позову відмовлено у зв'язку з недоведеністю обставин, на які посилалася позивачка.
Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, змінено постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року, виклавши її мотивувальну частину у новій редакції. Верховний Суд виходив з того, що позовні вимоги про визнання договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомості удаваними в частині покупця, переведення прав покупця, визнання недійсними додаткових угод та визнання права власності на 1/2 частину майна як спільного сумісного майна подружжя не підлягають задоволенню, оскільки позивачка обрала неефективний спосіб захисту.
Враховуючи викладене, в цій справі ОСОБА_1 просила визнати грошові кошти в розмірі 12 027 014,30 грн спільною сумісною власністю подружжя та стягнути з ОСОБА_2 на її користь компенсацію за свою частку у спільній сумісній власності на спільне майно подружжя в розмірі 6 013 507,16 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що договори купівлі-продажу квартир та машиномісць батьком відповідача не є предметом розгляду вказаної справи (тобто предметом спору та доказування), а також батько відповідача - ОСОБА_3 не є відповідачем у вказаній справі.
В даному випадку, на ці договори розповсюджується презумпція правомірності правочину, тобто правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Крім того, матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що під час укладення між ТОВ «Глорі Плюс» та ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно між ними було досягнуто домовленості про придбання зазначеного майна для ОСОБА_2 . Належними платіжними документами підтверджується, що гроші за договорами сплачував саме ОСОБА_3 , а не відповідач.
Доводи позивача про те, що гроші від продажу земельної ділянки були передані відповідачем своєму батьку є лише припущенням, адже не підтверджені жодними доказами по справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
28 березня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Неруш А. Ю. подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15, від 17 червня 2020 року у справі № 740/3930/15-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 522/7408/20, від 27 листопада 2024 року у справі № 154/1393/14-ц, від 06 березня 2025 року у справі № 760/25662/21.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.
04 червня 2025 року справа № 522/96/24 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Неруш А. Ю. мотивована тим, що після розірвання шлюбу право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на майно, набуте за час їхнього шлюбу (в тому числі, на грошові кошти), не припинилося. Однак, всупереч положенням Сімейного кодексу України (далі - СК України), відповідач використав набуті за час шлюбу грошові кошти без згоди позивачки та очевидно не на користь сім'ї. В придбаних квартирах жоден член сім'ї не проживає, а придбані квартири та машиномісця використовуються в підприємницькій діяльності відповідача.
В оскаржуваному рішенні місцевого суду зазначено про те, що зазначені кошти відносяться до спільного майна подружжя, натомість, суд апеляційної інстанції належної оцінки спірному питанню не дав та не звернув увагу на те, що матеріали справи не містять жодних доводів та доказів про те, що грошові кошти у розмірі 5 156 705 грн та 18 000 доларів США були особистою приватною власністю ОСОБА_2 , а також доказів придбання квартир та машиномісць за особисті кошти батька відповідача, який є пенсіонером та розмір його пенсії більш ніж за 20-річний період становить менше 10% від вартості спірного майна.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
В травні 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення апеляційного суду - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 04 грудня 1982 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року у справі № 522/11875/18.
31 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Глорі Плюс» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кірсак І. В., та зареєстрований в реєстрі за № 2099, за умовами якого ОСОБА_2 продав ТОВ «Глорі Плюс» земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 5 085 000 грн, які покупець зобов'язався сплатити на поточний рахунок продавця протягом п'ятнадцяти банківських днів з моменту посвідчення вказаного договору днів. ОСОБА_1 надала згоду на укладення вказаного договору.
Відповідач особисто брав участь у судовому засіданні та не заперечував, що зазначений продаж земельної ділянки відбувся під час фактичного перебування у шлюбі з позивачкою, а також визнав, що кошти, отримані від продажу земельної ділянки, є спільним майном подружжя. При цьому ОСОБА_2 вказував, що позивачка одразу отримала свою частину з коштів від продажу вказаної земельної ділянки та заперечував факт привласнення 1/2 частини цих коштів та їх використання не в інтересах сім'ї.
15 січня 2016 року між ТОВ «Глорі Плюс» та батьком відповідача ОСОБА_3 було укладено договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна, а саме:
- № 2-15-4/26, предметом якого є право на новозбудоване майно - однокімнатну квартиру, будівельний АДРЕСА_8 ;
- № 2-15-5/26, предметом якого є право на новозбудоване майно - однокімнатну квартиру, будівельний АДРЕСА_9 ;
- № 2-15-6/26, предметом якого є право на новозбудоване майно - однокімнатну квартиру, будівельний АДРЕСА_10 ;
- № 2-15-7/26, предметом якого є право на новозбудоване майно - однокімнатну квартиру, будівельний АДРЕСА_11 ;
- № 2-15-8/26, предметом якого є право на новозбудоване майно - однокімнатну квартиру, будівельний АДРЕСА_12 на АДРЕСА_1 .
Крім того, 19 вересня 2017 року між ТОВ «Глорі Плюс» та ОСОБА_3 укладено договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна, а саме:
- № П-1-84/ГП-26, предметом якого є право на новозбудоване майно - машиномісце № 1-84 , розташоване в багатоповерховому житловому комплексі « Двадцать Шестая Жемчужина » на АДРЕСА_1 ;
- № П-1-85/ГП-26, предметом якого є право на новозбудоване майно - машиномісце № 1-85 , розташоване в багатоповерховому житловому комплексі « Двадцать Шестая Жемчужина » на АДРЕСА_1 .
Згідно з довідками, виданими ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_2 станом на 22 листопада 2019 року в повному обсязі виконав фінансові зобов'язання за договорами від 15 січня 2016 року.
26 листопада 2019 року між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладені додаткові угоди № 1 до договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна від 15 січня 2016 року № 2-15-4, № 2-15-5, № 2-15-6, № 2-15-7, № 2-15-8 та договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна від 19 вересня 2017 року № П-1-84/ГП-26, П-1-85/ГП-26, за умовами яких з моменту підписання додаткових угод всі права і обов'язки за договорами купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна від 15 січня 2016 року та від 19 вересня 2017 року, підписаними між продавцем (ТОВ «Глорі Плюс») та покупцем ( ОСОБА_3 ), переходять до покупця - 1 ( ОСОБА_2 ).
26 листопада 2019 року підписані акти прийому-передачі, згідно з якими ТОВ «Глорі Плюс» передало, а ОСОБА_2 прийняв новозбудоване майно, а саме: квартири АДРЕСА_13 , АДРЕСА_14 (будівельний номер 2-15-8); машиномісце № НОМЕР_1 (будівельний номер 1-84), машиномісце АДРЕСА_15 .
Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, 18 та 24 грудня 2019 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на: квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , машиномісце АДРЕСА_16 , машиномісце АДРЕСА_17 .
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ТОВ «Глорі Плюс» про визнання вищевказаних договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомості удаваними в частині покупця, переведення прав покупця, визнання недійсними додаткових угод до договорів, поділ спільного майна подружжя.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 червня 2021 року у справі № 522/7408/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано удаваними в частині покупця з моменту укладення: договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-4/26, укладений 15 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-5/26, укладений 15 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-6/26, укладений 15 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-7/26, укладений 15 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-8/26, укладений 15 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № П-1-84/ГП-26, укладений 19 вересня 2017 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 ; договір купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № П-1-85/ГП-26, укладений 19 вересня 2017 року між ОСОБА_3 та ТОВ «Глорі Плюс», перевівши право покупця за цим договором на ОСОБА_2 .
Визнано недійсними: додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-4/26 від 15 січня 2016 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-5/26 від 15 січня 2016 року, укладену ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-6/26 від 15 січня 2016 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-7/26 від 15 січня 2016 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № 2-15-8/26 від 15 січня 2016 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № П-1-84/ГП-26 від 19 вересня 2017 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; додаткову угоду від 26 листопада 2019 року № 1 до Договору купівлі-продажу майнових прав на об'єкт нерухомого майна № П-1-85/ГП-26 від 19 вересня 2017 року, укладену між ТОВ «Глорі Плюс», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на: частину квартири АДРЕСА_18 ; частину квартири АДРЕСА_19 ; частину квартири АДРЕСА_20 ; частину квартири АДРЕСА_21 ; частину квартири АДРЕСА_22 ; частину машиномісця АДРЕСА_23 ; частину машиномісця АДРЕСА_17 .
В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивач довела на підставі належних та допустимих доказів обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Встановивши, що шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не припинялися, шлюб не мав формального характеру, суд першої інстанції зробив висновок, що майно, яке придбано у період перебування сторін у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя. Дохід відповідача ОСОБА_3 , який є батьком позивача та особою похилого віку, не співмірний з загальною вартістю придбаного спірного нерухомого майна. Воля ОСОБА_3 і ОСОБА_2 в оспорюваних договорах спрямована на встановлення цивільно-правових відносин, за яких спірне нерухоме майно не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою власністю ОСОБА_2 . Крім того, права та обов'язки ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна від 15 січня 2016 року та від 19 вересня 2017 року припинені у зв'язку з укладенням додаткових угод до цих правочинів, за умовами яких замінено сторону договорів. За своїми ознаками оспорювані договори мають ознаки фраудаторного правочину, оскільки за їх матеріально-правовими наслідками ОСОБА_2 в результаті своїх умисних дій перестав бути власником спільного сумісного майна. Укладаючи договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна та використовуючи грошові кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу спільного сумісного майна подружжя, відповідач ОСОБА_3 діяв недобросовісно та усвідомлював наслідки укладення вказаних правочинів. Виходячи з викладеного, суд першої інстанції зробив висновок, що оскаржувані договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна є удаваними в частині покупця. Додаткові угоди до договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна не відповідають вимогам статті 655 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тому підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203, 215 ЦК України. Нерухоме майно, набуте ОСОБА_2 на підставі удаваних договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи презумпцію рівності часток подружжя у спільному сумісному майні. Оскільки ні позивач, ні відповідач ОСОБА_2 не надали докази щодо фактичної вартості спірного нерухомого майна та позивач не внесла грошову суму на депозитний рахунок суду, як передбачено статтею 71 СК України та статтею 365 ЦК України, тому спільне сумісне майно подружжя підлягає поділу шляхом визнання за позивачем права власності на спірного нерухомого майна (п'ять квартир та два машиномісця).
Постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року апеляційну скаргу адвоката Прилепского І. А., діючого від імені ОСОБА_2 задоволено. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 червня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи та зробив висновки, які не відповідають обставинам справи. Натомість, рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 11 червня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу (справа № 522/11875/18), яке набрало законної сили, встановлено, що подружні відносини припинені, з 2012 року подружжя мешкає окремо. Час та причини припинення шлюбних відносин встановлюються саме під час розгляду судом справи про розірвання шлюбу. Оскільки судовим рішенням про розірвання шлюбу встановлено час припинення шлюбних відносин - з 2012 року, що також підтверджується іншими матеріалами справи, тому підстав для встановлення іншого часу припинення шлюбних відносин подружжям ОСОБА_4 немає. Спірне нерухоме майно не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Позивач не довела на підставі належних і допустимих доказів, що укладаючи договори купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна ОСОБА_3 використав спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять доказів того, що під час укладення між ТОВ «Глорі Плюс» та ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна між сторонами спірних правочинів було досягнуто домовленості про те, що майно придбавається для ОСОБА_2 . Також матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які у своїй сукупності свідчили б про те, що покупцем спірного нерухомого майна був фактично ОСОБА_2 , отримані останнім грошові кошти від продажу земельної ділянки були передані ОСОБА_3 , який витратив їх на придбання майнових прав на квартири та машиномісця. Ураховуючи викладене, відсутні підстави для визнання договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомого майна удаваними в частині покупця. Позовні вимоги про визнання недійсними додаткових угод від 26 листопада 2019 року до договорів купівлі-продажу майнових прав на квартири та до договорів купівлі-продажу майнових прав на машиномісця, поділ спільного сумісного майна подружжя є похідними від вищевказаних вимог про визнання удаваними в частині покупця договорів купівлі-продажу майнових прав, тому ці вимоги не підлягають задоволенню.
Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кобилянський М. Ю., задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року змінено, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що положеннями ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору у частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20). Тому Верховний Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу майнових прав на об'єкти нерухомості удаваними в частині покупця, переведення прав покупця, визнання недійсними додаткових угод до договорів та, як наслідок, визнання за нею права власності на частину майна як спільного сумісного майна подружжя не підлягають задоволенню, оскільки позивач обрала неефективний спосіб захисту в цій частині вимог. Оскільки суд апеляційної інстанції відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, тобто з тих підстав, що такий спосіб судового захисту можливий, тому постанова апеляційного суду підлягає зміні у мотивувальній частині.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Неруш А. Ю. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об'єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.
Згідно з частинами першою - третьою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
За положеннями частин першої, другої, четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.
Отже, рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.
У разі використання одним із подружжя спільних коштів усупереч статті 65 СК України інший із подружжя має право на компенсацію вартості його частки.
У випадку, коли під час розгляду вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
За змістом наведених норм факт використання спільних коштів не в інтересах сім'ї повинен бути доведеним відповідними доказами.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 761/32404/14, від 27 січня 2021 року в справі № 501/754/17.
У справі, яка переглядається, сторони не заперечували тих обставин, що земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 продав зі згоди його дружини ОСОБА_1 , тому кошти, отримані від продажу цієї земельної ділянки, є спільним майном подружжя.
Разом з цим, обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що наприкінці 2016 - початку 2017 років ОСОБА_2 таємно використав зазначені спільні грошові кошти для придбання нерухомого майна, яке оформив на свого батька за договорами купівлі-продажу майнових прав, щоб унеможливити його поділ у майбутньому. Натомість відповідач заперечував вказані обставини, посилаючись на те, що позивачка одразу отримала свою частину з коштів від продажу вказаної земельної ділянки.
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій позивачка не спростувала наведених у запереченнях відповідача обставин, не надала беззаперечних доказів використання відповідачем грошових коштів, які були спільним сумісним майном подружжя в особистих цілях (не в інтересах сім'ї) та його обов'язок компенсувати витрачені кошти позивачу.
Крім того, ні позивачка, ні відповідач, не були сторонами договорів купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно від 15 січня 2016 року та від 19 вересня 2017 року, а також матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що під час укладення цих договорів між ТОВ «Глорі Плюс» та ОСОБА_3 існувала домовленість про придбання зазначеного майна для ОСОБА_2 .
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку з їх недоведеністю, так як доводи позивача ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені жодними достатніми та належними доказами.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі№ 127/7029/15, від 17червня 2020 рокуу справі № 740/3930/15-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 522/7408/20, від 27 листопада 2024 року у справі № 154/1393/14-ц, від 06 березня 2025 року у справі № 760/25662/21 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Неруш Анни Юріївнизалишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 20 вересня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович