12 лютого 2026 року
м. Київ
cправа № 910/2546/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючої), Бенедисюка І.М. та Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
скаржника - заступника керівника Київської міської прокуратури -Красножон О.М. (від Офісу Генерального прокурора посв.076616 від 01.03.2023),
позивачів - Керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області - не з'явився,
Північного офісу Держаудитслужби - не з'явився ,
Жмеринської міської ради Вінницької області - не з'явився,
відповідачів - Управління освіти Жмеринської міської ради - Сорокін О.А. (самопредставництво),
Товариства з обмеженою відповідальністю "Марзес" - не з'явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 ( суддя Паламар П.І.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 (головуючий суддя: Тищенко А.І., судді: Мальченко А.О., Михальська Ю.Б.)
у справі № 910/2546/25
за позовом Керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області
в інтересах Північного офісу Держаудитслужби,
Жмеринської міської ради Вінницької області
до Управління освіти Жмеринської міської ради (далі - Управління освіти) та
Товариства з обмеженою відповідальністю "Марзес" (далі - ТОВ "Марзес"
про визнання договору та додаткової угоди недійсними, застосування наслідків недійсності правочину.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 09.02.2026 № 32.2-01/97 у зв'язку з відпусткою судді Малашенкової Т.М. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/2546/25, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуюча), Бенедисюк І.М. і Власов Ю.Л.
Короткий зміст позовних вимог
Керівник Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах Північного офісу Держаудитслужби, Жмеринської міської ради Вінницької області до Управління освіти Жмеринської міської ради, ТОВ "Марзес" про визнання договору та додаткової угоди недійсними, застосування наслідків недійсності правочину.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір та додаткова угода до нього укладені з порушенням статей 6, 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" в частині здійснення антиконкурентних узгоджених дій з іншим учасником торгів, що суперечить інтересам держави та суспільства. При цьому прокурор зазначав, що рішенням Антимонопольного комітету України від 16.08.2024 №72/73-р/к встановлено факт вчинення ТОВ "Марзес" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Легентроп" правопорушення, передбаченого пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів вищевказаних відкритих торгів (ідентифікатор закупівлі № UA-2020-02-24-002665-с). За вчинення вказаного правопорушення на останніх накладено штраф.
Короткий зміст судових рішень
Господарський суд міста Києва рішенням від 20.05.2025 відмовив у задоволенні позову керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ТОВ "Марзес" свої зобов'язання за спірним договором (роботи з поточного ремонту ЗОШ І-ІІІ ст. №1 за адресою: Вінницька область, м. Жмеринка, вул. Коцюбинського, 39 (ДК 021:2015 "Єдиний закупівельний словник" - 45450000-6-Інші завершальні будівельні роботи) виконав належним чином за найнижчу ціну, таким чином, мета (реалізація умов договору), задля якої сторони уклали договір, сторонами досягнута.
Також суд першої інстанції зазначив, що та обставина, що рішенням Антимонопольного комітету України № 72/73-р/к від 16.08.2024 визнано, що ТОВ "Марзес" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Легентроп" вчинили правопорушення передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", не заперечує здійснення ТОВ "Марзес" закупівлі необхідної йому послуги на конкурентних засадах з дотримання процедури закупівлі.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 26.08.2025 апеляційну скаргу Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 у справі №910/2546/25 залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 залишив без змін.
При цьому суд апеляційної інстанції виснував, що сам факт вчинення вказаними особами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі, встановлений Рішенням АМК, не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними як таких, що вчинені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.
Окрім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурор не довів належними та допустимими доказами, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення оспорюваних правочинів, наявність протиправних наслідків оспорюваних правочинів, а також наявність умислу (наміру) у сторін саме на укладення договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, а також спрямованість та відповідність оспорюваного правочину ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі заступник керівника Київської міської прокуратури, з посиланням на неправильне застосування судом попередньої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 та ухвалити нове рішення яким позов Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області задовольнити у повному обсязі.
Узагальнені доводи касаційної скарги
Обґрунтовуючи підставу для відкриття касаційного провадження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: статей 3, 36 Закону України "Про публічні закупівлі" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), статей 6, 10, 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статей 3, 13, 203, 215, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у спірних правовідносинах (зокрема, наявності/відсутності порушення державних інтересів внаслідок спотворення торгів та укладення осопрюваного договору про закупівлю у зв'язку зі вчиненням антиконкурентних узгоджених дій).
Позиція інших учасників справи
Північним офісом Держаудитслужби подано відзив на касаційну скаргу, який він просить врахувати під час розгляду справи №910/2546/25.
Управління освіти також звернулося до суду з відзивом на касаційну скаргу в якому зазначає, що, на його думку, рішення першої та апеляційної інстанції у справі №910/2546/25 є законними, обґрунтованими та такими, що ухвалені за результатами повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, а тому просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що у лютому 2020 року Управління освіти оголосило про проведення відкритих торгів по закупівлі послуг з поточного ремонту ЗОШ І-ІІІ ст. №1 за адресою: Вінницька область, м. Жмеринка, вул. Коцюбинського, 39 з очікуваною вартістю 773 666 грн (ідентифікатор закупівлі №UA-2020-02-24-002665-с, в мережі Інтернет на порталі електронних закупівель https://prozorro.gov.ua).
На участь у торгах було подано чотири пропозиції, зокрема, ТОВ "Марзес" як правонаступника Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ-Стрім", Товариства з обмеженою відповідальністю "Легентроп" як правонаступника Товариства з обмеженою відповідальністю "Академія будівельних технологій", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фелікс Леоніс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Семар Поділля".
Переможцем торгів визнано ТОВ "Марзес" з ціновою пропозицією 529 850 грн, з яким Управлінням освіти укладений відповідний договір підряду від 30.03.2020 №37/2020, додаткова угода №1 від 18.09.2020 до цього договору (зменшено ціну договору до 527 898, 61 грн).
На виконання вказаного договору ТОВ "Марзес" виконав роботи з поточного ремонту ЗОШ І-ІІІ ст. №1 за договором у повному обсязі загальною вартістю 527 898,61 грн, а Управління освіти оплатило ці роботи на умовах договору. Фінансування вказаного договору проводилося за рахунок коштів місцевого бюджету.
Згодом прокуратурі стало відомо про те, що рішенням Антимонопольного комітету України від 16.08.2024 №72/73-р/к встановлено факт вчинення ТОВ "Марзес" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Легентроп" правопорушення, передбаченого пунктом 1 статті 50, пункту 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів вищевказаних відкритих торгів (ідентифікатор закупівлі № UA-2020-02-24-002665-с). За вчинення указаного правопорушення на останніх накладено штраф.
Так, прокуратура стверджує, що вказані договір та додаткова угода до нього укладені з порушенням статей 6, 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" в частині здійснення антиконкурентних узгоджених дій з іншим учасником торгів, суперечить інтересам держави та суспільства.
За таких обставин прокурор просив задовольнити позов та визнати договір підряду від 30.03.2020 №37/2020, додаткову угоду від 18.09.2020 №1 до цього договору на підставі статей 203, 215, 228 ЦК України недійсними, а також з підстав статей 216, 228 ЦК України просив застосувати наслідки недійсності правочинів, стягнувши з ТОВ "Марзес" на користь Управління освіти 527 898, 61 грн, одержаних в рахунок виконання спірного договору, а з останнього одержані за рішенням кошти стягнути в дохід держави.
Разом з цим, ТОВ "Марзес" в своєму відзиві на позовну заяву зазначив, що під час закупівлі послуг з поточного ремонту ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Управління освіти дотрималося порядку проведення відкритих торгів відповідно до вимог розділу ІV Закону України "Про публічні закупівлі". Впродовж встановленого терміну приймання пропозицій замовником (управлінням освіти) було прийнято тендерні пропозиції від 4-х учасників. За результатами електронного аукціону уповноважена особа замовника здійснила розгляд поданих тендерних пропозицій на їх відповідність вимогам тендерної документації, починаючи з учасника, пропозиція якого за результатом оцінки визначена найбільш економічно вигідною.
Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29.09.2025 відкрив касаційне провадження у справі №910/2546/25 за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Верховний Суд ухвалою від 06.11.2025 зупинив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 у справі №910/2546/25 до закінчення розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23.
Верховний Суд ухвалою від 13.01.2026 поновив касаційне провадження у справі №910/2546/25.
Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина четверта статті 300 ГПК України).
Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Предметом спору у справі, що переглядається, є вимоги прокурора про визнання недійсним договору та додаткової угоди №1 до нього як таких, що вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також вимоги про застосування наслідків недійсності цього договору, шляхом стягнення з ТОВ "Марзес" на користь Відділу освіти 527 898,61 грн, а з Відділу освіти одержані ним за рішенням суду 527 898,61 грн стягнути в дохід держави на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.
Предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову, та постанова апеляційного господарського суду, прийнята за результатами перегляду рішення суду першої інстанції.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, мотивував своє рішення тим, що ТОВ "Марзес" свої зобов'язання за спірним договором (роботи з поточного ремонту ЗОШ І-ІІІ ст. №1 за адресою: Вінницька область, м. Жмеринка, вул. Коцюбинського, 39 (ДК 021:2015 "Єдиний закупівельний словник" - 45450000-6-Інші завершальні будівельні роботи) виконав належним чином за найнижчу ціну, таким чином, мета (реалізація умов договору), задля якої сторони уклали договір, сторонами досягнута.
Також суд першої інстанції зазначив, що та обставина, що рішенням Антимонопольного комітету України № 72/73-р/к від 16.08.2024 визнано, що ТОВ "Марзес" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Легентроп" вчинили правопорушення передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", на заперечує здійснення ТОВ "Марзес" закупівлі необхідної йому послуги на конкурентних засадах з дотримання процедури закупівлі.
Суд першої інстанції врахував, що фактична наявність трьох незалежних тендерних пропозицій ТОВ "Марзес" спільно з Товариством з обмеженою відповідальністю "Легентроп", а також окремо Товариств з обмеженою відповідальністю "Фелікс Леоніс" та "Семар Поділля" забезпечила конкуренцію серед учасників цих торгів. Інших доказів обмеження конкуренції під час спірної закупівлі не подано. Сам факт узгоджених дій двох із чотирьох учасників закупівлі не спростовує необхідність здійснення ТОВ "Марзес" реальних дій, спрямованих на дійсну конкуренцію з рештою незалежних від нього учасників.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог. Під час вирішення спору у цій справі колегія суддів апеляційного суду також зазначила, що сам факт вчинення вказаними особами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі, встановлений Рішенням АМК, не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними як таких, що вчинені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.
Окрім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурор не довів належними та допустимими доказами, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення оспорюваних правочинів, наявність протиправних наслідків оспорюваних правочинів, а також наявність умислу (наміру) у сторін саме на укладення договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, а також спрямованість та відповідність оспорюваного правочину ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства.
Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.
Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Так, обґрунтовуючи свої вимоги, скаржник у касаційній скарзі з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, щодо застосування статей 3, 36 Закону України "Про публічні закупівлі" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), статей 6, 10, 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статей 3, 13, 203, 215, 228 ЦК України.
Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Отже, по-перше, слід з'ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Верховний Суд зауважує, що положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
У контексті підстав і предмету позову, підстав касаційного оскарження, Верховний Суд виходить з такого.
Як убачається зі змісту касаційної скарги, скаржник посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: статей 3, 36 Закону України "Про публічні закупівлі" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), статей 6, 10, 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статей 3, 13, 203, 215, 228 ЦК України у спірних правовідносинах (зокрема, наявності/відсутності порушення державних інтересів внаслідок порушення основоположного принципу публічних закупівель - добросовісної конкуренції серед учасників, та, як наслідок, спотворення торгів, укладення оспорюваного договору про закупівлю у зв'язку з вчиненням антиконкурентних узгоджених дій.
В контексті вказаних доводів касаційної скарги Верховний Суд виходить з такого.
Верховний Суд зазначає, що частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України, а правові наслідки недійсності правочину - статтею 216 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Чітке законодавче визначення поняття «інтерес» та поняття «інтерес держави і суспільства» відсутнє, як і відсутні законодавчо закріплені єдині критерії, принципи, засади їх визначення. Втім поняття «інтерес» є ширшим, адже охоплює, наприклад, «охоронюваний законом інтерес», «публічний інтерес», «суспільний інтерес» тощо.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес»: у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова) означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Верховний Суд виходить з того, що державні інтереси - це інтереси, пов'язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (див. рішення Конституційного Суду України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999).
Поняття «інтереси держави» має невизначений зміст, і в кожному конкретному випадку необхідно встановити, порушені чи ні інтереси окремої особи або держави. Інтереси держави - це закріплена Конституцією та законами України, міжнародними договорами (іншими правовими актами) система фундаментальних цінностей у найбільш важливих сферах життєдіяльності українського народу і суспільства.
Таким чином, здійснивши правовий аналіз частини третьої статті 228 ЦК України можна дійти висновку, що, зокрема, ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Отже, для правильного вирішення спору у цій справі необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
Верховний Суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.
Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Схожий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №922/1391/18.
Верховний Суд виходить з того, що згідно з положеннями частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Верховний Суд зазначає, що після подання скаржником касаційної скарги у цій справі Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду 19.12.2025 переглянув у касаційному порядку рішення Господарського суду Харківської області від 22.11.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі №922/3456/23 про визнання недійсним рішення тендерного комітету, договору про закупівлю товарів та стягнення коштів (до закінчення перегляду судового рішення якої Суд зупиняв касаційне провадження у справі №910/7385/23).
Перед Верховним Судом у справі №922/3456/23 постало питаннями чи підлягає застосуванню до спірних відносин положення частини третьої статті 228 ЦК України, тобто чи є укладений правочин (договір на закупівлю світильників та освітлюваної арматури), таким що не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та вчиненим з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, за умови вчинення стороною правочину антиконкурентних узгоджених дій, за які чинним законодавством передбачена відповідальність у вигляді штрафу (пункт 1 статті 50, стаття 52 Закону "Про захист економічної конкуренції").
Так, приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, об'єднана палата у постанові від 19.12.2025 дійшла, зокрема, таких висновків:
«Щодо підстав для застосування до спірних відносин ч.3 ст.228 ЦК
61. Предметом спору у справі, яка переглядається, є вимоги прокурора про визнання недійсним рішення тендерного комітету СКП «Харківзеленбуд», оформленого протоколом від 13.11.2019 №338, та Договору як таких, що вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також вимоги про застосування наслідків недійсності цього договору, шляхом стягнення з ПП «ЛСВ «Моноліт» на користь СКП «Харківзеленбуд» коштів, отриманих за результатами виконання договору про закупівлю товарів, у розмірі 2 370 000,00 грн, а з СКП «Харківзеленбуд»- в дохід державного бюджету (на підставі ч.3 ст.228 ЦК).
62. СКП «Харківзеленбуд» у касаційній скарзі стверджувало, що для суб'єктів господарювання, які порушили норми Закону «Про захист економічної конкуренції», зокрема, у разі вчинення антиконкурентних узгоджених дій, чинним законодавством передбачена відповідальність у вигляді штрафу (ст.52 Закону «Про захист економічної конкуренції») та певні обмеження щодо прийняття участі у процедурах закупівлі протягом наступних трьох років після притягнення до відповідальності за вчинення таких дій (п.4 ч.1 ст.17 Закону «Про публічні закупівлі»), а відтак, намагання прокурора додатково стягнути з ПП «ЛСВ Моноліт» кошти за фактично виконаним належним чином договором є покладенням на останнього надмірної відповідальності.
63. Отже ключовим питанням цієї справи є наявність підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК.
64. Згідно з цією нормою у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
65. Аналогічна за змістом норма містилася у ч.1 ст.208 ГК (яка була чинною у період існування спірних відносин).
Щодо правової природи наслідків недійсності правочину, передбачених ч.3 ст. 228 ЦК
66. Стягнення всього отриманого за недійсним правочином у дохід держави є конфіскацією, яка за своєю правовою природою не є цивільно-правовим інститутом. У первісній редакції ЦК, який набув чинності 01.01.2004, такої норми не існувало. Однак Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02.12.2010 ст.228 була доповнена ч.3, присвяченою недійсності правочинів, що не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
67. Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених ч.3 ст.228 ЦК неодноразово висловлювався ще Верховний Суд України, а після 2017 року - і Верховний Суд (постанови від 20.06.2018 у справі №802/470/17-а, від 16.10.2019 у справі №2а-1670/8497/11, від 25.07.2023 у справі №160/14095/21 від 13.11.2024 у справі №911/934/23).
68. Наслідки, передбачені реченнями 2-3 ч.3 ст.228 ЦК, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК, яка містить каральні заходи (санкції).
69. За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абз.2 ч.1 ст.216 ЦК). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося і зробити його юридично незначущим.
70. Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
71. Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно- правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
72. У ч.3 ст.228 ЦК передбачаються зовсім інші правові наслідки:
- які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;
- ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;
- ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;
- наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилучення майна;
- ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.
73. Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.
Щодо відповідності приписів ч.3 ст.228 ЦК критеріям ЄСПЛ щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції
74. Вирішуючи питання щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК суд має враховувати що санкції, передбачені ч.3 ст.228 ЦК, ч.1 ст.208 ГК є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
75. Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
76. Застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів
77. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення».
« 89. Найбільш релевантною до справи, що переглядається, є справа «Kurban v. Turkey» (рішення від 24.11.2020, заява №75414/10). Заявник ( ОСОБА_1 ) разом з партнером уклали державний закупівельний контракт на виконання будівельних робіт і внесли відповідний завдаток (гарантію). Згодом органи влади виявили, що на момент участі в тендері проти заявника вже було порушено кримінальне провадження (пред'явлено обвинувачення) щодо маніпулювання попередніми державними закупівлями. На цій підставі національні органи скасували чинний контракт із заявником та конфіскували його завдаток. Заявник оскаржував конфіскацію завдатку як непропорційне втручання у право власності. ЄСПЛ визнав розірвання конфіскацію завдатку втручанням у право власності (ст.1 Першого протоколу), яке мало легітимну мету - захист публічних фінансів, запобігання змовам та забезпечення чесної конкуренції у сфері державних закупівель. Незважаючи на легітимну мету, Суд встановив порушення через непропорційність застосованого заходу. Національне законодавство вимагало виключення особи з тендеру, якщо їй пред'явлено обвинувачення (превентивний захід, спрямований на запобігання подальшим порушенням). Обвинувачення було зареєстровано ще до укладення контракту, але заявник не знав про це. Крім того, органи влади з великою затримкою повідомили про це тендерний орган і фактично самі дозволили заявнику укласти контракт. Скасувавши контракт і конфіскувавши завдаток після укладення та часткового виконання угоди, держава переклала на заявника фінансовий тягар власної адміністративної недбалості (несвоєчасного виконання своїх обов'язків з перевірки). Втручання було визнане надмірним, оскільки держава не змогла забезпечити належне виконання своїх обов'язків на ранньому етапі процедури. Суд також вважав, що навіть якщо розірвання договору було необхідним і неминучим, принцип справедливого балансу вимагав би принаймні застосування менш суворого заходу, що полегшив би фінансове навантаження на заявника, такого як повернення його гарантії та відшкодування частини або всіх його витрат.
90. ЄСПЛ вказав, що в конкретних обставинах цієї справи заявник мав принаймні законні очікування щодо можливості покладатися на договір і виконати його, а також очікувати повернення своєї гарантії, і це може розглядатися, для цілей ст.1 Першого протоколу, як пов'язане з майновими правами, наданими заявнику за договором.
91. Враховуючи викладені вище висновки ЄСПЛ щодо конфіскації без вироку суду Об'єднана палата вважає, що у справі, яка переглядається, при застосуванні конфіскаційної санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК, не було дотримано принципу пропорційності як щодо винного учасника правочину, так і щодо того учасника, який діяв добросовісно, виходячи з такого.
А. Щодо винної особи
92. У наведених вище справах ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що для дотримання принципу пропорційності цивільна конфіскація має стосуватися майна, яке було отримане від злочинної діяльності, незаконного збагачення, майна, джерела походження якого сторона не могла пояснити, або майна, яке безпосередньо використовувалося при здійсненні злочинної діяльності. ЄСПЛ також визнав небезпечною тенденцію поширення конфіскації без вироку суду на випадки звичайних адміністративних порушень.
93. Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі №922/1391/18 вказав, що здійснивши правовий аналіз ч.3 ст.228 ЦК можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
94. Отже, для застосування приписів ч.3 ст.228 ЦК прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин (придбання світильників комунальним підприємством) за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Втім, прокурор цього не доводив, стверджував про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі.
95. Антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів, але не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні ч.3 ст.228 ЦК.
96. Прокурор не доводив, що внаслідок укладення правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар/роботу неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенню майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
97. У справі «Kurban v. Turkey» (рішення від 24.11.2020, заява №75414/10) ЄСПЛ звернув увагу на норми Директиви Європейського Союзу 2014/24/ЄС яка встановлює загальні правила, що застосовуються до укладення державних контрактів на закупівлю. Директива містить правила щодо обов'язкових та факультативних підстав для виключення економічного оператора з участі у процедурі закупівлі. В Директиві вказано, що державні контракти не повинні укладатися з економічними операторами, які брали участь у злочинній організації або були визнані винними у корупції, шахрайстві на шкоду фінансовим інтересам Союзу, терористичних злочинах, відмиванні грошей або фінансуванні тероризму (п.100 преамбули). Замовникам слід надати можливість виключати економічних операторів, які виявилися ненадійними, наприклад, через серйозні порушення, такі як порушення правил конкуренції (п.101 преамбули). Отже, порушення правил конкуренції віднесено Директивою до факультативних підстав виключення економічного оператора (на розсуд замовника закупівлі).
98. Також у цій справі ЄСПЛ вказав, що конфіскація без вироку суду (втрата завдатку, права виконувати договір та отримати оплату за вже виконані роботи, тобто права на покриття вже понесених витрат) є непропорційною у разі визнання недійсним договору, навіть укладеного з порушенням тендерної процедури (особою, яка не мала права брати участь у публічних закупівлях).
99. ЄСПЛ вказав, що навіть якщо розірвання договору було необхідним і неминучим, принцип справедливого балансу вимагав би принаймні застосування менш суворого заходу, що полегшив би фінансове навантаження на заявника, такого як повернення його гарантії та відшкодування частини або всіх його витрат.
100. Об'єднана палата вважає, що враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
101. Об'єднана палата звертає увагу на невідповідність норми ч.3 ст.228 ЦК загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, а також на суттєві логічні невідповідності приписів частин 1, 2 ст.228 ЦК, які встановлюють що нікчемним є правочин який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м'які наслідки - двосторонню реституцію та ч.3 цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і відтак має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави».
« 103. Отже, колегія суддів у справі №911/934/23 дійшла висновку про відсутність підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК як норми внутрішнього законодавства, що за своїм змістом створює підстави для непропорційного втручання держави в право власності приватних осіб, що суперечить приписам Першого протоколу до Конвенції. Такий висновок є загальним, базується на недоліках самої законодавчої норми (тобто він має застосовуватися незалежно від обставин конкретної справи).
104. Тим не менше, Об'єднана палата звертає увагу, що, незважаючи на тривалу публічну критику, ч.3 ст.228 ЦК так і не була виключена з ЦК, хоча її аналог у ГК (ст.208) втратив чинність у зв'язку з втратою чинності цим Кодексом в цілому у 2025 році. Крім того, питання щодо існування цієї норми наразі знаходиться на вирішенні законодавця (проєкт рекодифікації ЦК) - за таких умов втручання суду у вирішення цього питання не може вважатися доцільним.
105. Враховуючи викладене, Об'єднана палата уточнює висновки, що містяться у постановах від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, а також інших постановах колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК, таким чином:
При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Б. Щодо добросовісної сторони правочину
106. ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання і щодо добросовісного власника майна (у нашому випадку - добросовісної сторони правочину, СКП «Харківзеленбуд»).
107. На перший погляд, приписи ч.3 ст.228 ЦК свідчать про те, що втручання у право володіння майном добросовісного учасника правочину не відбувається, невинна особа не має зазнавати збитків через недійсний правочин, адже сторона має отримати від порушника назад своє майно, а з неї стягується в дохід держави лише те, що вона отримала від порушника.
108. Втім, Об'єднана палата вважає, що за умови застосування відповідних приписів ч.3 ст.228 ЦК, відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника.
109. По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було.
110. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа «Air Canada v. the United Kingdom»).
111. Як у справі, що переглядається, так і у справі, від висновків у якій просять відступити, прокурор вочевидь для дотримання принципу пропорційності просив стягнути з добросовісної сторони не майно, отримане за правочином, а кошти, після того як вони будуть стягнуті з винної сторони (у цій справі - з ПП «ЛСВ "Моноліт» на корить СКП «Харківзеленбуд»).
112. СКП «Харківзеленбуд» неодноразово стверджувало, що воно несе негативні наслідки від ухвалених судових рішень, оскільки грошові кошти не є речами з індивідуально визначеними ознаками, відтак, неможливо розрізнити власні кошти підприємства і кошти, стягнуті з винної сторони. Скаржник звертав увагу на неодноразове намагання виконати примусово відповідне рішення суду незалежно від того, чи отримані кошти з винної сторони на рахунок комунального підприємства. Отже, ухвалені судами у цій справі рішення означають не лише застосування ч.3 ст.228 ЦК всупереч її прямим приписам (Об'єднана палата погоджується з доводами скаржника, що при правильному застосуванні цієї норми з нього мали би бути стягнуті товари, отримані за правочином, тобто світильники, а не кошти), але й перекладення тягаря відповідальності на невинну сторону - стягнення з комунального підприємства грошових коштів без отримання ним коштів від винної сторони.
113. Більше того, прокурор стверджує про те, що завдяки порушенням законодавства про захист конкуренції постраждали інтереси держави. Враховуючи, що закупівлю товарів проводило комунальне підприємство за гроші територіальної громади, а не держави, то при спотворенні результатів торгів постраждалою є територіальна громада міста Харкова. Між тим, прокурор у позові просив стягнути кошти в дохід держави (до державного бюджету), а не бюджету міста Харкова (тобто територіальної громади, яка на думку прокурора постраждала від спотворення результату закупівель за комунальні кошти), що суперечить здоровому глузду і у сукупності з негативними майновими наслідками для комунального підприємства є очевидно непропорційним втручанням в право власності територіальної громади міста Харкова».
Колегія суддів з огляду на положення частини четвертої статті 236 ГПК України враховує зазначені вище висновки Верховного Суду у справі №922/3456/23, оскільки правовідносини у справах є подібними щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України у спірних правовідносинах з огляду на предмет та правові підстави позову (визнання недійсними рішення тендерного комітету та договору, стягнення коштів на підставі частини третьої статті 228 ЦК України).
Як убачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, прокурор у цій справі не довів, що оспорюваний правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Як на доказ покликався виключно на рішення АМК. Суди зазначили, що лише сам встановлений рішенням АМК факт вчинення відповідачами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними як таких, що вчинені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства. Для визнання недійсним правочину на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини третьої статті 228 ЦК України має бути доведено, що зміст правочину та мета його вчинення завідомо суперечать інтересам держави і суспільства.
Таким чином, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові з огляду на приписи частини третьої статті 228 ЦК України є правильними по суті і підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові.
З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги відхиляються Верховним Судом.
Доводи Відділу освіти, викладені у відзивах, беруться до уваги Касаційним господарським судом у тій частині, яка узгоджується з викладеними у цій постанові міркуваннями.
Враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування цього судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» тау справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року), зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у цій постанові.
Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 ГПК України).
Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій - без змін, з мотивів, викладених у цій постанові.
Судові витрати
Судовий збір, сплачений скаржником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд касаційну скаргу залишає без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, з мотивів, викладених у цій постанові.
Керуючись статтями 129, 300, 308, 311, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2025 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2025 у справі №910/2546/25 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов