Номер провадження 2/754/1373/26
Справа №754/2153/25
Іменем України
12 лютого 2026 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді - Панченко О.М., з секретарем судового засідання - Сарнавським М.О., за участі представника позивача - Андрійченка В.М., відповідача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПРИВАТБАНК" до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення, -
АТ КБ «Приват Банк» у лютому 2025 року звернулося до Деснянського районного суду м. Києва з позовом у якому просив суд: виселити відповідачів, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - АТ КБ «ПРИВАТБАНК») та ОСОБА_2 (надалі - Відповідач-1) 19.01.2006 р. уклали кредитний договір № KIJ0GA0000079П (надалі - Кредитний договір). Відповідно до кредитного договору Банк зобов'язався надати Відповідачу-1 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 12820.00 [Долар США] строком до 19.01.2010 р., а Відповідач-1 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором АТ КБ «ПРИВАТБАНК» і Відповідачем-1, Відповідачем-2, Відповідачем-3, Відповідачем-4 19.01.2006 р. уклали договір іпотеки (надалі - договір іпотеки). Згідно з договору іпотеки Відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 66.82 м2, житловою площею 40.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло. Свої зобов'язання за кредитним договором АТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконав в повному обсязі, надавши Відповідачу-1 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Відповідач-1 не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Таким чином, у порушення зазначених норм закону та умов договору, Відповідач зобов'язання за Кредитним договором не виконав. АТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та 20.05.2015 року суд виніс рішення звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру загальною площею 66.82 м2, житловою площею 40.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки АТ КБ "ПРИВАТБАНК". Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Вище вказані обставини підтверджуються письмовим повідомленням, відправленим від 27.11.2024 р. та 15.12.2024 р. отриманням відповідачами вимоги про виселення. Таким чином, Відповідачі та усі інші мешканці підлягають виселенню з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Також, договором іпотеки, укладеним між відповідачем та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду.
Ухвалою суду від 12.02.2025 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання.
24.03.2025 року від відповідачки ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на позовну заяву.
04.04.2025 року від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
Ухвалою суду від 29.04.2025 року, що занесена до протоколу судового засідання закрито підготовче засідання, призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні представник позивача повністю підтримав вимоги позову, просив суд про його задоволення.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечували проти позову, просили суд відмовити у його задоволенні з підстав, що викладені у відзиві на позовну заяву.
Суд, вислухавши вступне слово учасників судового процесу, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Судом встановлено, що АТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 (Відповідач-1) 19.01.2006 р. уклали кредитний договір № KIJ0GA0000079П, відповідно до якого Банк зобов'язався надати Відповідачу-1 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 12820.00 [Долар США] строком до 19.01.2010 р., а Відповідач-1 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором АТ КБ «ПРИВАТБАНК» і Відповідачем-1, Відповідачем-2, Відповідачем-3, Відповідачем-4 19.01.2006 р. уклали договір іпотеки. Згідно з договору іпотеки Відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 66.82 м2, житловою площею 40.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить в рівних долях ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло.
Свої зобов'язання за кредитним договором АТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконав в повному обсязі, надавши Відповідачу-1 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Відповідач-1 не надав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору. Таким чином, у порушення зазначених норм закону та умов договору, Відповідач зобов'язання за Кредитним договором не виконав.
АТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернулося до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. 20.05.2015 року судом ухвалено рішення звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру загальною площею 66.82 м2, житловою площею 40.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки АТ КБ "ПРИВАТБАНК". Рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України», наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
На адресу відповідачів позивачем були направлені письмові повідомлення про виселення від 27.11.2024 р. та 15.12.2024 р., які були отримані відповідачами.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що: «невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16, від 21.12.2016 у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК, зазначено, що частина друга статті 109 ЖК установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Судом при розгляді справи було встановлено, що спірне нерухоме майно не було набуто за кредитні кошти, а тому приходить до правомірного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів із спірного нерухомого майна без надання іншого постійного житлового приміщення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення. Верховний Суд зазначає, що АТ КБ «ПриватБанк» не доведено та не надано належних доказів про наявність у власності відповідачів іншого житла та не спростовано, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання. Посилання у касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» про те, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 наявне інше житло є безпідставні, оскільки не унеможливлює застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, так як даних про те, що це майно використовується відповідачами як місце постійного проживання матеріали справи не містять.
Подібний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13, в якій вказано, що у позовній заяві банк не обґрунтовував можливість виселення відповідачів із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов'язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, частини першої статті 264 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (пункт 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13.05.2008, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
На переконання Великої Палати Верховного Суду (постанова від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19), є стаття 109 ЖК, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
У постановах від 13.03.2019 у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12.06.2019 у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв'язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Разом з тим відповідно до Закону України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Правовий висновок з означеного питання також викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 361/4481/19.
Також суд констатує, що спірну квартиру відповідачі вважають єдиним місцем свого проживання, отже, дії щодо виселення відповідачів з житла - квартири АДРЕСА_2 свідчать про непропорційний захід втручання в право осіб на мирне володіння майном, набутого до укладення кредитного договору.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема, є змагальність сторін, що включає обов'язок кожної сторони довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України).
На позивача покладений обов'язок довести в суді за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 76-83 ЦПК України, зазначені ним обставини, на які він посилається як на підставу свої вимог.
У ст. 77 ЦПК України зазначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їх вимог або заперечень.
За змістом ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
З огляду на викладене, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст. 29 ЦК України, ст. 109 ЖК України, ст. ст. 2, 4, 7, 10, 12, 13, 18, 58, 60, 76, 77, 80, 81-83, 133, 141, 258, 263-265, 355 ЦПК України, суд -
Позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПРИВАТБАНК" до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення, - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя О.М. Панченко